Тамплієри у Святій землі (1120-1291)

«Орден Бідних лицарів Христа і Храму Соломона» був заснований групою благочестивих лицарів, які присвятили себе захисту паломників, що побажали відвідати Святу землю, «від злодіїв та розбійників, які чинили їм багато зла» [1]. Очолив цей загін уродженець Шампані Гуго де Пейн, учасник Першого хрестового походу. У січні 1120 р. [2] цим лицарям було надано частину палацу біля Храму Господнього, колишньої мечеті аль-Акса – чи, як іменували латиняни, «Храму Соломона». Звідси назва ордену та його членів – храмовники, тамплієри. На соборі в Труа (січень 1129 р.) [3] Папа Римський офіційно визнав орден («для захисту землі Єрусалимської та охорони паломників») і схвалив його статут. Згодом, цей документ було переведено з латині на давньофранцузьку мову, ймовірно, до кінця третього десятиліття XII ст. Поступово статут розширювався, і нові статті додавалися давньофранцузькою: статті 77-197 (у виданні Анрі де Кюрзона) були додані близько 1165 р., статті 198-223 – на початку 1180-х рр., всі наступні регулярно додавалися приблизно до 1268 р. [4]

На відміну від госпітальєрів (які, можливо, якось вплинули на рішення де Пейна зайнятися захистом пілігримів), тамплієри спочатку орієнтувалися на війну з невірними. Найбільш ранні згадки про конкретні бойові операції тамплієрів датуються: 1129 р. – облога Дамаска, 1137 р. – оборона Монферрану (в Триполі) від Зенгі, і 1139 р. – сутичка під Хевроном.

До речі, примітно, що всі ці зіткнення з мусульманами були невдалими для тамплієрів! У Монферрані, за словами англо-нормандського автора, Ордеріка Віталія, уціліло всього 18 лицарів. Під Дамаском у грудні 1129 р. вперше досить великий контингент тамплієрів отримав бойове хрещення. Але саме там «безліч християн» зазнали поразки від «небагатьох язичників». Нарешті, десятьма роками пізніше під Хевроном загинув серед інших відомий брат-тамплієр Ед де Фокенберг. Додамо до цього невдалу нову облогу Дамаска в 1148 р. (пізні автори звинувачували в провалі підкуплених невірними тамплієрів), значні втрати ордену через п’ять років під час штурму Аскалону та під Баніясом в 1157 р., і дійдемо висновку, що військова активність тамплієрів частіше закінчувалася невдачами, ніж блискучими перемогами.

Храмовники мали добру репутацію у правителів латинян. Традиційно вважалося, що близько 1136-1137 рр. тамплієрам довірили охорону кількох фортець на півночі Антиохійського князівства, хоча нещодавно П.-В. Клавері оскаржив цю думку. У 1147 р. брати Храму, які вже накопичили серйозний військовий досвід, відзначилися в ході кампанії Людовіка VII (у Малій Азії).

Перша згадка про військові обов’язки ордену в Єрусалимському королівстві відноситься до 1149 або 1150 р.: тамплієрам, як «найхоробрішим і найдосвідченішим у військовій справі людям», була віддана фортеця Газа. Але ще до того, храмовники часто нападали на Аскалон – відкрито або влаштовуючи засідки.

У другій половині ХІІ ст. війська Храму брали участь практично у всіх військових кампаніях королівства. Але з могутністю ордену зростала і його незалежність від світської влади [5]. Вже до 1168 р. орден поводився як суверенний союзник єрусалимського монарха, відмовивши йому в допомозі під час походу на Єгипет [6] – королю Аморі це, зрозуміло, не сподобалося… У наступному столітті військова роль Храму зростає пропорційно до ослаблення королівської влади, бо «на них [тамплієрів], після Господа, загальна надія на Сході».

Сучасники ганьбили магістрів Храму за військові невдачі під Мардж Аюні (Одо де Сент-Аман у 1179 р.) та Крессоном (Жерар де Рідфор у 1187 р.). Але за відвагу та військові вміння лицарі-ченці користувалися повагою та страхом єдиновірців та противників [7]. Мусульмани чудово усвідомлювали, наскільки величезний внесок тамплієрів, «служителів Божого дому» у реальний захист латинських держав [8]. І арабські, і християнські автори визнають – у бою брати військових орденів, «найгірші серед невірного люду», перевершували всіх франків.

Така висока репутація, у разі полону, для тамплієрів вилазила боком – Саладін завжди страчував полонених храмовників і госпітальєрів (давіййа та ісбітаріййа [9]), «через відчайдушну ненависть, яку ті плекали до мусульман, і через їхню хоробрість», бо «ніколи не відступляться від своєї ворожості [до мусульман] і не будуть служити рабами». Так, крім Хаттіну (де мусульмани стратили всіх лицарів-ченців і туркополів), під Крессоном королівські лицарі були взяті в полон і залишилися живі, а от брати Храму були перебиті, магістру госпітальєрів та його лицарям відрубали голови. Відомі й інші масові розправи над бранцями, ініціаторами яких виступали султани: Нур ад-Дін, аль-Ашраф Каміл, Бейбарс. Султан Саладін оголосив про свою мету – «очистити землю від цих двох нечистих орденів», а під Хаттіном за кожного тамплієра давав у середньому по 500 динарів (коли за звичайного бранця давали тоді всього три динари) – щоб відразу стратити їх, попри попередження своїх же одновірців, що друзі та родичі тамплієрів помстяться за них. Але за більш осудних правителів-мусульман тамплієр чи госпітальєр мав можливість бути викупленим з полону. Той самий Саладін так відгукувався про магістрів військових орденів – «це люди побожні й довели вірність своєму слову», більшу похвалу від ворога, і причому ворога підступного, жорстокого та безпринципного, навряд чи можна було заслужити!

Структура ордену тамплієрів

У перші роки існування орден складався з невеликої групи братів та магістра – за традицією, засновників було дев’ять. Цій версії суперечить той факт, що Гуго де Пейн в 1127 р. вирушив на Захід разом з п’ятьма братами, перерахованими поіменно. При цьому він залишив у Святій землі явно більше трьох людей! До речі, Михайло Сирієць пише про засновників ордену як про «30 чоловіків благородного походження», але його розповідь викликає сумніви. У будь-якому випадку, до твердження Гійома Тірського про те, що протягом перших дев’яти років існування ордену в ньому було лише дев’ять братів, не слід ставитись надто буквально. Перед нами скоріше символічна, ніж реальна цифра, яка залишається в пам’яті братів ордену на півтора століття.

По мірі зростання чисельності братів і збільшення володінь (традиційна думка про бідність засновників радше легенда, хоч і популярна) була потрібна особлива управлінська структура. Її докладно описував статут ордену Храму, хоча, визнаємо, є вказівки існування осіб, становище яких не відповідало закладеній у документах посадовій ієрархії.

Великий магістр очолював орден тамплієрів, особисто приймаючи рішення щодо поточних справ. У серйозних питаннях (оголошення війни або укладання перемир’я, призначення командорів провінцій і головних чиновників, прийом нового брата в орден) було потрібно рішення зборів вищих чинів ордену – Генерального капітулу (сенешаль, маршал, командор королівства та командори міст Єрусалиму, Акри, Триполі та Антіохії, доглядач одеж). Для верхової їзди магістру надавалися чотири коні (і ще туркоман – невеликий, але швидкий кінь східної породи). Кінь і, особливо, яка кількість коней відведена кожному з тамплієрів, були основним критерієм ієрархічної структури ордену. При кінському ремонті (придбання нових коней з метою поповнення убутку кінноти), магістр першим оглядав його і мав право вибрати будь-якого коня, плюс ще одного чи двох коней для гідних мирян, друзів Дому. Також магістр міг взяти коня у когось з братів, але з видачою тому нового коня чи грошей на нього [10]. У дорозі магістру додатково надавалися дві в’ючні тварини, кількість яких зростала до чотирьох в ході військової кампанії або на шляху по небезпечним землям.

До «штабу» магістра (13 людей) входили: брат-капелан, клірик з трьома кіньми, брат-сержант з двома кіньми, кінний слуга шляхетного походження (для носіння щита та списа магістра, і якого магістр за бажанням міг зробити братом-лицарем), два піших слуги, коваль, кухар і туркопол, а також «писар-сарацин» (виконував функції перекладача), зброєносець та два досвідчених лицарі-компаньйони (радники). У воєнний час магістр міг вибрати 6-7, до 10 братів-лицарів для особистої охорони. Магістру в поході належало мати великий (оскільки в наметах не тільки спали вночі, а й влаштовували важливі зустрічі, що особливо фіксувалося в документах які були укладені в таких наметах) синій (?) круглий намет.

Сенешаль (заступник магістра за його відсутності) займався адміністративними справами (землі, їжа, Дома). Пізніше ця посада (яка відома з 1129 р., але зникла в 1190-і рр.) трансформувалася в посаду командора, що займається продовольством для ордену. Ось деякі з сенешалів ордену: Рорік де Ла-Куртін брав участь в облозі Акри (1191 р.), Беренгар де Кастельперс, ймовірно, загинув в одній з кампаній проти Саладіна в 1179 р., а Урс де Альнето, ймовірно, загинув під Крессоном. Сенешалю належало мати чотири верхові тварини, причому замість мула він міг мати дорожнього коня (пальфруа). Свита: два зброєносці, лицар-компаньйон (з трьома кіньми та двома зброєносцями), брат-сержант (з двома кіньми), туркопол і писар що розуміє по-сарацинськи (у кожного з них по коню), писар-диякон і двоє піших слуг. У сенешаля був прапор (гонфалон) Босеан [11]; його намет та раціони коням такі ж, як у магістра.

Маршал [12] відповідав за військову сторону в ордені. Він мав у своєму розпорядженні три коня та двох зброєносців. Замість мула маршал міг мати туркомана, якого (на відміну від іншого коня для подорожі, ронсена) маршал мав право не віддавати іншому братові на його вимогу. Свита: кінний брат-сержант (маршал міг видати йому другого коня), кінний туркопол і, мабуть, лицар-компаньйон. Маршальський егіє (намет середнього розміру) складався з чотирьох полотнищ, трьох колів та двох гаків; для розміщення зброєносця та обладунків надавався окремий «маленький намет» (гребельєр). Коли і магістр, і сенешаль були відсутні, орден очолював маршал. Маршал призначав підмаршала і прапороносця, розпоряджався кіньми, зброєю та обладунками, що надходили до нього (у тому числі з-за моря), виключаючи арбалети (були у веденні командора королівства) і тюркське озброєння (командори закуповували його та постачали підлеглим сержантам ремесл), мав широкі права на закупівлю, реквізицію та розподіл тварин та військового спорядження. Братам заборонялося вимагати собі коня чи мула; але якщо виникали проблеми з конем або він гинув, вони могли б просити маршала про заміну. На війні всі брати-лицарі, брати-сержанти та воїни ордену перебували під командування маршала.

Командор землі Єрусалимської та королівства (або «великий командор королівства Єрусалимського») був скарбником ордену [13]. В його обов’язки входило піклування про взяту на війні здобич, яка не має відношення до військової справи – тобто, худоба та раби (оскільки коні під сідлом і зброя переходили під контроль маршала). Скарбник контролював Дома і казалі (укріплені ферми) тамплієрів, їх кораблі [14] та склади в Акрі. Його свита: три коні, мул (або пальфруа замість нього), два зброєносці, сержант (з двома кіньми), грамотний диякон, двоє піших слуг, кінні писар-перекладач та туркопол. Скарбнику намети, для нього та його зброєносців, надавалися такі самі, що й у маршала.

Доглядач одеж монастиря, або келар (компаньйон командора королівства) відповідав за видачу орденського одягу та постільних речей (крім вовняних ковдр), розподіляв дари, зроблені ордену. Також він мав стежити за тим, щоб брати одягалися належним чином згідно зі статутом. Склад його свити: чотири коні, два зброєносці, візник. Намет був як у маршала (але доглядачі одеж у Триполі та в Антіохії намету не мали), а ще малий намет для зброєносців та намет для кравців, що знаходилися у підпорядкуванні доглядача.

Усі перелічені вище особи були найвищими чиновниками ордену, хоча їх точні відносини у його ієрархії неясні. Скажімо, доглядач одеж підпорядковувався скарбнику, але статут описував його як «вищого за всіх інших братів», що стоїть, після магістра і маршала.

Командор міста Єрусалиму відповідав за безпеку паломників на шляху до вод Йордану. При виконанні обов’язків носив прапор Босеан. За статутом мав: трьох коней, а замість мула міг отримати туркомана або гарного ронсена; свита: два зброєносці, брат-сержант з двома кіньми, писар розуміючий сарацинську мову з конем і кінний туркопол; круглий намет. Командор приводив із собою в’ючних тварин, щоб перевозити провізію і самих пілігримів, якщо це буде потрібно. При цьому, десять братів-лицарів мали прислужувати йому та паломникам, а також охороняти в дорозі та на стоянках Святий Хрест. Командору відходила половина здобичі, захопленої за Йорданом і призначеної командору Єрусалимського королівства. За відсутності маршала ордену, командору міста Єрусалим (посада зникає після 1187 р.) підпорядковувалися, і їздили під його прапором, всі світські лицарі з Єрусалиму, які пов’язані з орденом, а також всі брати, що перебувають в Єрусалимі.

Туркопольєр [15] (за статутом мав: три коні, замість мула міг мати туркомана, а замість звичайного намету – намет-гребельєр, що вантажиться на в’ючну тварину) завідував туркополами ордену та всіма його озброєними сержантами. Але якщо туркопольєру потрібні були нові туркополи, він мав зв’язатися з маршалом і той повинен був надати йому необхідну кількість. На відміну від своїх підлеглих, туркопольєр, безперечно, завжди був франком-латинянином. Знаходячись у розвідці, туркопольєр міг командувати лицарями, якщо їхня кількість була від п’яти до десяти. Якщо лицарів було десять, включаючи командора лицарів з Босеаном, тоді туркопольєр сам переходив під командування командора. У статуті є згадка про випадок який припадає на початк 1240-х рр., там туркопольєра супроводжували командор брат Марго та 10 лицарів, які «охороняли його [туркопольєра]» – швидше за все, ще був загін прикриття, ніж звичайний статутний супровід туркопольєра. Підмаршал, прапороносець, сержанти магістра, маршала та командора королівства, якщо не перебували в загоні туркопольєра, йому не підпорядковувалися.

Прапороносець (гонфалоньєр), був з числа сержантів, відповідав за всіх зброєносців Дому (наймав їх, знайомив зі статутом, виплачував платню, видавав ячмінь та солому, взуття, очолював їх капітул, карав за провини). Йому належало мати двох коней і намет-гребельє на в’юках. Він зі своїм прапором Босеаном очолював ескадрон зброєносців, коли ті йшли на пасовище чи водопій. На марші прапороносець їхав попереду прапора, який тримав зброєносець чи вартовий, очолюючи ескадрон; на війні прапор ніс туркопол, а прапороносець вишиковував зброєносців Храму в окремий загін.

Прапороносець тамплієрів. Битва при Форбії. Фрагмент. Мініатюра з хроніки Матвія Паризького, XIII ст.

Підмаршал, був братом-сержантом, розпоряджався ремісниками у стайнях та зброярами (ремонт та розподіл збруі, сідл, зброї, барил для води). Підмаршалу належало два коні, намет-гребельєр на в’юках, він підпорядковувався маршалу в усьому щодо екіпірування братів. Усі ратні брати «без зброї», які були у підпорядкуванні маршала, знаходилися під керівництвом підмаршала. У відсутності маршала прапороносець підпорядковувався підмаршалу; якщо ж не було на місці і прапороносця, зброєносці перебували в повному розпорядженні підмаршала.

Інфірмарій завідував лазаретом ордену тамплієрів.

Командори земель Єрусалимської, Триполі та Антіохії були фактично магістрами трьох субпровінцій однієї орденської провінції – Святої землі, всього Латинського Сходу (у XIII ст. замість єрусалимського командора з’являться прецептори Вірменії та Кіпру). Ці командори в своїх командорствах користувалися владою рівною владі великого магістра (але не в його присутності), підтримували боєздатність замків (на відміну від госпітальєрів, у тамплієрів каштеляни підпорядковувалися командорам провінцій), забезпечуючи їх припасами та сержантами. Командору східних провінції належало мати трьох коней, замість мула можна було мати пальфруа, прапор Босеан та круглий намет; супроводжуючі особи – лицар-компаньйон, брат-сержант з двома кіньми, писар-перекладач, диякон і туркопол (у кожного з трьох по коню), піший слуга. А ще «… коли командор Антіохійської землі вирушає до країни Вірменії, він може взяти капелана і переносну каплицю».

Маршали провінцій (Триполі та Антіохія) формально виконували ті ж самі повноваження, що й маршал ордену, ніби той знаходився там. Проте не виявлено жодних слідів діяльності провінційних маршалів на Сході. Достатньо було маршала ордену в Єрусалимі, а військові ресурси в Триполі та Антіохії, очевидно, були надто незначні і не вимагали фактичної наявності там маршалів. Згідно зі статутом, тоді спорядження та коней братам видавав командор конкретної області.

Командори лицарів були помічниками командорів областей, вони очолювали загони озброєних братів у битвах, мали три чи чотири коні та два зброєносці.

Брати командори Домів. Домом, монастирем, або фортецею ордену командував лицар або сержант, якщо під його командуванням не було лицарів. Командору Дому належав один кінь та зброєносець.

Брати-козальє виконували функції адміністраторів в селах ордену, могли мати двох коней та зброєносця.

Особовий склад армії тамплієрів представляли брати-лицарі (у поході кожен мав право на намет гребельєр і шатровий стовп) та сержанти. Їх статус значною мірою залежав від соціального становища в минулому житті. Сам вираз «лицар» іноді офіційно служив синонімом визначення «брат», тим більше, що до 1129 р. всі члени «ордену» іменувалися саме «лицарями», а термін «брат» з’явиться пізніше. Бернар Клервоський заявляв, що ієрархія ордену заснована не на родовитості, а на заслугах: «Шануються найкращі, а не найзнатніші», – писав Бернар. Якщо це й відповідало дійсності, незабаром ситуація змінилася. Вже до середини XII ст. обов’язково треба було бути людиною шляхетного походження (лицарі-ченці комплектувалися з рядів дрібної та середньої знаті), щоб одягнути білий плащ. Кожен отримував місце в ордені у відповідності до станової приналежності [16]. Неясно, чи існували в перші роки відмінності між лицарями та сержантами, і переклад Латинського статуту уникає іменування сержантів «братами», але вже в 1139 р. Папа Римський Інокентій II звертатиметься до «братів – і лицарів, і сержантів».

Новобранці-нобілі перед вступом до ордену обов’язково проходили церемонію посвяти в лицарі. До 1260-х рр. лише «син лицаря чи (син) сина лицаря», народжений у законному шлюбі, міг вступити до лав братів Храму. За спробу приховати колишній соціальний статус під час вступу до ордену, винний карався вигнанням з його лав. Серйозним порушенням також вважався випадок, коли лицар намагався вступити до ордену як сержант. У статуті наводиться випадок, коли брат-лицар з Антіохії, який виявився насправді простолюдином, не з лицарського роду, був позбавлений білого плаща і отримав сержантське вбрання.

Лицар становив базову одиницю кінноти Храму. Йому належало мати трьох коней: бойового коня, коня для верхової їзди (або мула замість нього) і в’ючного коня, на них він отримував попони та порції ячменю. З дозволу магістра, брат-лицар міг узяти собі другого зброєносця і четвертого коня.

Сержанти, брати не шляхетного (але вільного) походження, розпоряджалися лише одним конем, другого їм могли дозволити лише капітул чи магістр. Лише сержантам-чиновникам ордену на Сході (підмаршал, прапороносець, брат-кухар монастиря, коваль монастиря та командор порту в Акрі) належало мати по двоє коней та по зброєносцю. Серед сержантів зустрічалися не тільки європейці та сирійські франки (пулени), а й вірмени, хрещені араби (як і в Госпіталі) [17] та сирійці. На Сході, де переважали озброєні «брати монастиря», для сержантів часто використовувався термін «sergens», а на Заході, де було більше «братів-ремісників», які зазвичай не мали зброї, були немолоді та непридатні до військової служби – «seruiens», і це може відображати тодішні норми написання, а не внутрішню структуру ордену. На Сході відомі посади: брати-ремісники зі стайней, муляри, пекарі, ковалі та кухарі – всі вони були сержантами.

Туркополи були легкоозброєними лучниками. Від ордену туркопол отримував коня, але якщо приходив зі своїм конем і збруєю, йому видавали платню та відшкодування за загибель коня у бою. Туркополів наймали напередодні конкретної кампанії (за три безанта на рік, судячи з Каталонського статуту), ймовірно, спочатку із сирійського населення змішаного греко-тюркського походження та хрещених мусульман, а згодом дедалі частіше стали наймати з сержантів-латинян просто легко екіпірованих і навчених діяти на східний манір. Однак, були туркополи які постійно перебувала на службі ордену – «наші туркополи»; у XIII столітті з’являються брати-тюркополи, і згадки про неоплачувану службу туркополів. Вони були гонцями, вели розвідку, у бою діяли як застрільники, при необхідності атакували разом із важкою кіннотою. Статут забороняв туркопольєру, без дозволу магістра чи маршала, дозволяти своїм підлеглим атакувати чи, розсипавшись, обстрілювати противника. У серпні 1179 р., після взяття замку тамплієрів у Броду Якова, султан стратив всіх «віровідступників і лучників», які становили більшість бранців, під обома категоріями можна частково розуміти і туркополів.

Зброєносець (фактично, слуга і конюх, не обов’язково юного віку), хоч і підпорядковувався статуту (аж до застосування до нього тілесних покарань), не був членом ордену, а наймався зі сторони на обумовлений термін (мабуть, рік чи два). Він доглядав коней свого пана, їздив на них, водив та випасав, збирав фураж. Зброєносець безпосередньої участі у битвах не брав.

З 1139 р. орден отримав право на своїх братів-капелланів, які з’являються вже у 1140 р., і з XIII століття перебувають, мабуть, під керівництвом командора Дому. Тільки їм було дозволено вислуховувати сповідь братів; вони голили бороди і могли носити рукавички. Їм допомагали священики та клірики, набрані орденом. Зрештою, для догляду за хворими братами орден залучав сторонніх лікарів.

На Сході ритм життя братів Храму напряму залежав від набігів, походів, облог, битв, і все ще між перемир’ями. Ці виснажливі операції були завжди ефективними, але зазвичай дорогими. Маючи значний досвід бойових дій в Утремері, орден ретельно оцінював воєнну ситуацію, щоб уникнути поразок, які не тільки вели до невиправданих втрат у живій силі (тамплієри зазвичай останніми відступали з поля бою), а й завдавали серйозної шкоди скарбниці Храму [18].

Будь які військові кризи виснажували орден. Втрати у битві при Форбії (1244 р.) були еквівалентними 28 тис. ліврів, що, для порівняння, дорівнювало б майже 1/9 річного доходу монархії Капетингів. Сенешаль Андре де Монбар близько 1150 р., маючи величезні борги і зазнавши колосальної фінансової шкоди в Антіохійській експедиції роком раніше, просив магістра негайно надіслати йому гроші і людей, «щоб ми [тамплієри] могли вижити». Згідно Гійому Тірському, при невдалому штурмі Аскалону (1153 р.) разом з магістром загинули 40 братів. Але, як стверджують Михайло Сирієць (1126-1199 рр.) та Григорій Бар-Ебрей (1226-1286 рр.), історики сирійської яковитської церкви, вбитих під Аскалоном тамплієрів було 400, а за словами європейського хроніста (з льєжського монастиря св. Якова – спирався на розповідь очевидця), там пало 120 християн. Можливо, Гійом мав на увазі лише лицарів і не враховував допоміжні війська, тому 120 загиблих цілком може бути істинною – і це був серйозний удар по боєздатності ордену! Після Крессону на початку вересня Урбан III писав прелатам Англії, щоб ті допомогли тамплієрам кіньми та зброєю, «за допомогою яких вони зможуть краще захищати країну». Після Форбії, «французький король, госпітальєри та тамплієри вислали туди [у Святу землю] якнайшвидше новоспечених лицарів і військовий загін разом із великою сумою грошей» (1245 р.). Папа Римський Олександр IV у посланні 1255 р. відзначав, що за останні п’ятнадцять років тамплієри втратили велику частину своїх людей, коней і грошей у битвах з невірними та під час хрестового походу Людовіка IX, і в результаті глибоко загрузли в боргах.

Протягом двовікової історії ордену шість маршалів Храму (з 20 відомих) і сім чи вісім великих магістрів (з 23) пали в битвах або померли у ворожому полоні, і щонайменше двічі весь «монастир Храму» в Утремері було знищено у військових кампаніях. Але крім бойових втрат, були і санітарні, люди помирали від хвороб, ставали непридатними до військової служби, нарешті, просто старіли, ще й для західних прецепторій [19] потрібні були досвідчені адміністратори і персонал. Обов’язковий річний випробувальний термін для кандидатів на вступ до ордену не дотримувався – через постійну потребу в новобранцях для служби на Сході. Із Заходу, передусім, Франції [20] та Іберії (у госпітальєрів спостерігалася така сама географічна «система»), безперервно йшли підкріплення [21]. Допити 76 тамплієрів (47 лицарів, 26 сержантів, 3 священики) у 1310 р. на Кіпрі показали, що 10 із них приєдналися до Храму на Сході (Морея, Кіпр, Вірменія), а інші припливли з Франції та її провінцій (39), з Англії (4), Італії (7), Іберійського півострова (12), Священної Римської імперії (3). Для поповнення монастиря в Утремер запрошували людей віком від 20 до 29 років. Латинський статут (1129 р.) забороняв приймати до ордену хлопчиків, поки ті не увійдуть у вік, у якому зможуть носити зброю проти «ворогів Христових у Святій землі».

Про одну успішну і велику вербувальну кампанію ми маємо досить повні свідчення джерел. З 1127 р. перший магістр тамплієрів Гуго де Пейн подорожував Західною Європою, намагаючись (за дорученням короля Єрусалиму Балдуїна II) залучити в ордену нових людей для запланованої облоги Дамаска, а також створити на Заході «філії» ордену із отриманих у подарунок володінь. Граф Тібо де Блуа, наймогутніший із васалів французького короля, одним із перших обдарував храмовників. Графи Фландрські вчинили так само. Граф Фульк Анжуйський під час свого першого паломництва до Святої землі приєднався до ордену і з того часу щороку виділяв ордену певні грошові суми; він також допоміг ордену отримати інших меценатів. (Гуго де Пейн прибув на Захід разом – або хоча б одночасно – з посланцями короля Балдуїна II, які повинні були запропонувати Фульку руку королівської дочки, і разом з нею Єрусалимський трон; 31 травня 1128 р. Фульк прийняв хрест.) У Нормандії Гуго прийняв, вшановував і щедро обдарував король Генріх I Англійський. Пейн відвідав Авіньйон (?), Англію та Шотландію і, залишивши двір графа Теодоріха Ельзаського, через Фландрію повернувся до Труа у січні 1129 року. Протягом першої половини цього року він готувався до повернення у Святу землю разом із графом Фульком. Як бачимо, благородне походження Гуго давало йому можливість перебувати при дворах князів і государів, внаслідок чого зростала цікавість знаті до Сходу. За ним пішли аристократи з Шампані та Фландрії, імена яких здебільшого залишилися невідомими, а також британці: «Того ж року [1128 р.] Гуго де Пейн, магістр лицарів Храму Єрусалимського, з’явився у Англії та багатьох повів із собою до Єрусалиму. Серед них вирушив [туди] Жоффруа [Фульк], граф Анжу, майбутній король» (хроніка Генріха Гантінгдонського). «Англосаксонська хроніка» більш багатослівна про Гуго де Пейна:

«І з ним вони послали до Єрусалиму багато добра в золоті та в сріблі. І він закликав народ іти до Єрусалиму; і пішли туди з ним і за ним більше людей, ніж будь-коли, з часів першого походу в дні Папи Урбана. Хоча трохи користі вийшло із цього; бо говорив він, що могутня війна почалася між християнами та язичниками; але коли вони прийшли туди, виявилося, що це брехня. І так шкода, що всі ці люди тяжко попрацювали марно».

Ібн аль-Каланісі підтверджує, що з «королем Графом» (Фульком Анжуйським) припливло до Святої землі «величезне воїнство».

Рекрутів належало забезпечити кіньми та спорядженням. Найджел де Лоншан, критикуючи тамплієрів за поразку латинян у битві під Мардж-Аюном, із сарказмом зазначав, що тому, хто бажає вступити до ордену, видають відгодованого коня і білий плащ, але його відразу вбивають у бою. Коні були настільки ж важливими, як і самі воїни, і коштували дуже дорого, що пояснює докладне регулювання їх кількості у статуті. Один з авторів XII століття, Волтер Меп, взагалі пов’язував заснування ордена Храму із захистом не паломників, а коней! За словами Мепа, бургундський лицар Пейн, здійснюючи паломництво до Єрусалиму, взявся за оборону від нападів сарацинів водопою для коней біля міста, для чого і заснував орден тамплієрів.

Підземні печери на схід від мечеті аль-Акса, на південному сході Храмової гори, при фатімідах були пристосовані під розміщення коней. Заволодівши Єрусалимом, франки вирішили, що саме таким було призначення печер у незапам’ятні часи і пов’язали їх з ім’ям біблійного царя Соломона. Тамплієри, як отримали у своє розпорядження ці печери, швидко знайшли їм застосування. Пілігрим-монах з Німеччини Теодоріх (бл. 1172 р.) писав про те, що єрусалимський «палац Соломона» «перейшов до рук лицарів-тамплієрів, які мешкають у ньому та в інших будівлях, пов’язаних з ним, маючи багато сховищ для зброї, одягу та продовольства в ньому, і завжди перебуваючи насторожі для охорони та захисту країни. Під ним [храмом] у них є стайні для коней, збудовані самим царем Соломоном у давнину, що примикають до палацу», де, «за нашими підрахунками, можна розмістити десять тисяч коней та їхніх конюхів»!

Веніамін, син Іони, купець-юдей з Тудели (Наварра), подорожував Середземномор’ям у період між 1159/1167 та 1172-1173 рр, коли побачив стайні тамплієрів, був під незабутнім враженням від них. За його словами, ці будівлі складалися «з великих каменів, і подібних до них ніде у світі не побачити!». Більш реалістично налаштований паломник, Іоанн Вюрцбурзький (кінець 1160-х рр.?), побачив у «храмі Соломоновому» «стайню настільки дивовижної місткості і настільки велику, що в ній може розміститися понад дві тисячі коней або півтори тисячі верблюдів» [22]. Це скоріше загальна оцінка чисельності всього кінського поголів’я ордену в місті, а не підземних вмістилищ, де могло розміститися, найбільше, сотень п’ять коней, разом зі зброєносцями, конюхами і, можливо, пілігримами, що ночували там. Залізні кільця в стінах, до яких прив’язували коней, все ще залишалися на місці до середини дев’ятнадцятого сторіччя.

Вже у 1198 р. під Акрою орден мав власні, обнесені стінами, приміщення для волів – Boverie. Головуючий там командор також, ймовірно, відповідав за орденських верблюдів. В’ючні тварини тамплієрів перебували в казалі на північ від Акри – Somelaria Templi (нині село ас-Саумарія, на дорозі з Акри до Нагарії). Стайні в передмісті замку тамплієрів Шато де Пелерін (Атліт) були розраховані більш ніж на двісті тварин, але нерідко вважається, що це були не коні, а худоба. Втім, виявили ще одне поменше приміщення, для коней, де серед знахідок були як предмети збруі, так і підкови. Знайдені підкови були західного (мали невеликі розміри – найбільша, 13,3х12,5 см – підходили для дорожніх коней, а не бойових або в’ючних) і східного типу (залізні пластини овальної форми, трохи загострені та сплющені на кінцях, з отвором у діаметрі близька 2 см по центру).

За підрахунками відомого дослідника історії ордену, професора Малькольма Барбера, тамплієрам доводилося утримувати на Сході в XII столітті близько 4000 коней, крім в’ючних тварин і верблюдів. Значить, щодня на них витрачалося приблизно 40 тонн фуражу (наполовину трави, або сіна, і ячменю, або вівса) і 130 тисяч літрів води – мабуть, навіть більше, не кажучи вже про похідні або дорожні умови. Своїх коней брати Храму цінували та берегли. Вже під час Другого хрестового походу (коли французи втратили безліч коней на марші Малою Азією) тамплієри, на подив хроніста, «зберегли своїх скакунів, нехай ті і були виснажені». Ворожі лучники цілилися саме в коней латинян – без них лицарі легко попадали в полон. На марші було нелегко добувати фураж, постійно зазнаючи нападів. Одна така сутичка (6 листопада 1191 р.), коли фуражирів охороняли тамплієри, переросла у справжній бій. Серед причин відмови наступати на Єрусалим у грудні 1191 р. називали важкі втрати в кінському складі через холоди.

Враховуючи все це, а також тривалість життя коня (у середньому близько 20 років), його схильність до хвороб, орден постійно «хапався за голову, бо стільки коней втрачали», що незмінно потребували кінського ремонту. Дорослих коней і в’ючних тварин тамплієри купляли на ринках Сходу (але, скажімо, в 1217 р. коней було так мало, що їх взагалі не вдалося купити!), а лошат розводили самі (цей процес контролював скарбник). Багато про що говорить той факт, що тамплієр, який убив або поранив по необережності коня або мула, міг бути позбавлений орденського плаща – таке покарання поступалося за тяжкістю лише вигнанню з Дому! Тому залежність від західних поставок коней [23], озброєння і продовольства завжди була великою. Християнський Схід не міг забезпечити себе сам. За постійне постачання продуктів та коней доводилося платити дорогу ціну.

Чисельність ордену тамплієрів

Гійом Тірський (писав у 1165-1184 рр.) стверджував, що орден (ймовірно, у Святій землі) налічує понад 300 лицарів та чимало братів-служників. Приблизно 150 тамплієрів супроводжували Людовіка VII на марші через Малу Азію (1147 р.). Коли після загибелі князя Антіохії, в червні 1149 р., король Балдуїн рушив на північ, тамплієри виставили йому «120 лицарів та до 1000 зброєносців і сержантів добре озброєних» (на що пішло 8000 безантів). Як пише Папа Адріан IV, Нур ад-Дін у червні 1157 р. під Баніясом узяв у полон «улюбленого сина нашого Б[Бертрана де Бланшфора], магістра лицарства Храму… і з ним 87 з числа братів». При Харімі (11 серпня 1164 р.) військо Боемунда III Антіохійського втратило «з братів наших… 60 найхоробріших лицарів, крім братів-сержантів (fratres clientes) і туркополів, хіба що тільки семеро уникнули смерті»; у той же час магістр перебував з королем Аморі в Єгипті. 25 листопада 1177 р. 80 або 84 братів з Гази разом з магістром Одо де Сент-Аманом билися під Монжизаром («більша частина» лицарів Храму і магістр Госпіталю «зі своїми братами» ще раніше були задіяні в кампанії графа Фландрського). Магістр з 11 листопада 1201 р. до Трійці 1202 р. захищав район між Сафітою і Хамою від нападів, маючи в своєму розпорядженні «сотню лицарів і більше».

У битві під Крессоном (1 травня 1187 р.) билися 80-90 лицарів Храму (загинули всі, крім двох-трьох і самого магістра), не рахуючи зброєносців Храму і Госпіталю (які втекли з речами своїх лицарів) та 300 піхотинців. Ще треба врахувати 10 госпітальєрів (з них урятувалися п’ятеро) та 40 королівських лицарів з Назарету. Такі цифри дає сучасник подій, слуга Баліана д’Ібелена Ернуль. Але в посланні магістра Папі Римському говорилося про загибель маршала (також загинув і сенешаль ордену), 50 лицарів і 10 сержантів («60 братів Храму» по хроніці Роджера Ховеденського), а всього у християн під Крессоном було 110 (тобто тамплієри, госпітальєри та миряни) , а не 140 (як у Ернуля та в «Історії Іраклія») вершників. У «Книжці про завоювання Святої землі Саладіном» сказано про не більше ніж 130 лицарів та 300 або 400 піхотинців (мабуть, то були назаретяни і гарнізонні війська тамплієрів); перша цифра підтверджується анналами Маргана, хоча піхотинців там вказано 1200 людей. Зрештою, треба додати деяку кількість туркополів, яких згадує одне арабське джерело – можливо, їхня присутність і пояснює варіації у цифрах вершників у джерелах?

Великий командор Тьєррі у своєму посланні (липень-серпень 1187 р.) вказує, що під Хаттіном (де він був присутнім і йому вдалося врятуватися) були обезголовлено 230 «братів наших» і ще 60 загинуло під Крессоном. Арабські автори (Абу Шама аль-Макдісі, Імадуддін аль-Ісфахані, Ібн аль-Асір, Бахауддін ібн Шаддад) підтверджують, що після Хаттіну було страчено від 200 до 300 тамплієрів.

Можна припустити, що контингент ордену тамплієрів у Святій землі в XII ст. налічував близько 300 лицарів, і ця цифра знаходить підтвердження у творах сучасників. Веніамін Тудельський стверджував, що в ордені було 300 «вершників», і всі триста жили у кварталі тамплієрів в Єрусалимі (разом з лицарями він міг порахувати також сержантів, зброєносців та інших кліриків). Брат Тьєррі міг помилятися в підрахунках втрат тамплієрів під Хаттіном (разом із страченими міг порахувати і вбитих у битві), частина братів вціліла в Єрусалимі, гарнізонах Гази, Тортоси та Сафеду, трохи тамплієрів вижило в бою – включаючи самого Тьєррі.

Чисельність сержантів в ордені («число яких майже нескінченно», пише Гійом Тірський) у джерелах не дається. Але співвідношення один до трьох для лицарів та інших вершників (зброєносців, сержантів, туркополів) є цілком можливим. Отже, Храм міг виставити близько 1000 допоміжного складу на території латинських держав.

Малькольм Барбер вважає, що «складність військової ієрархії, яка наведена у статуті, кількість замків з гарнізонами, співвідношення світських сеньйорій, які вони тримали, і обов’язки ескортувати [прочан]», призвели до того, що військові ресурси в Триполі та Антіохії були приблизно рівні орденському штату в Єрусалимі. У зв’язку з чим він подвоює чисельність тамплієрів на Латинському Сході у 1170-1180-х рр. – приблизно 600 лицарів та 2000 сержантів. Але, здається, це дещо завищена оцінка. Орден не потребував настільки великої кількості лицарів у мирний час, утримання яких обходилося йому дуже дорого. Храм активно використовував найманців (лицарів, сержантів, арбалетників, військових інженерів, туркополів) [24], світських васалів та мирян-побратимів. Confratres (і consorores) були вільними мирянами, які встановили зв’язок з орденом, не вступаючи безпосередньо в нього – насамперед шляхом виплати щорічної ренти і дарування ордену зброї та коней.

Іноді орден вимагав відбування військової повинності у своїх васалів-мирян. В Арзуфі та Бейруті такі васали (теоретично 27 лицарів та 71 сержантів) виконували обов’язки по охороні замку (ймовірно, коли фортеця перебувала під загрозою нападу). В Мореї тамплієри володіли чотирма лицарськими ф’єфами, ряд дарувань храмовникам зробив і Балдуїн I, імператор Константинополя. Наявність володінь ордену у Латинській імперії не означало те, що тамплієри були зобов’язані боротися зі зброєю в рук проти греків. Ці дарування Храму робилися «заради допомоги Святій землі». Є свідчення про те, що тамплієрам і госпітальєрам дозволялося виступати на захист своїх замків від нападів ромеїв. Однак, згадки про участь тамплієрів у військових діях на території Латинської імперії відсутні, хоча князь Мореї, скликуючи війська в 1258 р. і, можливо, в 1259 р., звертався і до тамплієрів.

Роман «Дочка графа де Понтьє» (бл. 1250 р.) згадує службу графа де Понтьє тамплієрам у Святій землі протягом року як «спокуту за вбивство». Подібні зобов’язання зустрічаються в інших романах давньофранцузькою, а в буллах Папи Григорія IX є згадки про тих хто служить у Домах Храму добровільно чи за плату. Статут ордену передбачав можливість вступу до ордену «на час», можливо, іноді лише на час перебування у Святій землі (один рік?), після чого такий лицар повертався до мирського життя. Такі лицарі (milites ad terminum) давали клятву і підкорялися обмеженням, що накладалися статутом на братів стосовно одягу та зачіски [25]. Веніамін Тудельський повідомляє, що, крім самих лицарів-тамплієрів, є «вершники, що приходять із землі франків і з володінь християн та покладають на себе обітницю, що будуть служити там «рік чи два» до виконання обітниці». Світський лицар приходив зі своєю зброєю, продовольством та кіньми, але під час цієї служби «на якийсь час» отримував від ордену все необхідне на себе, зброєносця та коня (загиблий кінь замінювався новим). Такий лицар був під командуванням маршала Храму. За статутом, за відсутності маршала, всі світські лицарі, які були «прикріплені» до ордену, і які були в Єрусалимі, у поході підпорядковувалися командору міста Єрусалим, й їздили під його прапором (у одному з рукописів такі лицарі «за платню» називаються найманцями).

Число туркополів ордену приблизно відповідало кількості лицарів. Піхота ордену згадується, наприклад, у рейді 1211 р. до Вірменії та в 1258 р., коли магістр обіцяв виставити «братів, інших вершників та піших» для охорони вулиць Акри. При захисті орденського млина під Акрою від мамлюків (1263 р.) в полон потрапили 4 братів і близько 30 піхотинців. Піші ратники зазвичай були стрільцями – лучниками та арбалетниками. У XIII столітті лучники та сержанти із сирійців кілька разів згадуються у гарнізонах Храму. Організацію піхотинців (ймовірно, це загони по 50 осіб) можна простежити за описом гарнізону замку Шатле (1179 р.), див. нижче.

У XIII ст. орден тамплієрів, як і раніше, тримав на Сході близько 300 лицарів – еліту армій латинян. Для участі у П’ятому хрестовому поході ордени тамплієрів та госпітальєрів виділили по 700 «лицарів» (вершників) та 2000 інших воїнів (ймовірно, переважно найманці). Сто лицарів Храму потрапили в полон під Каймоном (29 серпня 1218 р.), 33-50 тамплієрів загинули або були полонені під Фарискуром (29 серпня 1219 р.). Ще «більше 100 лицарів Храму і 300 арбалетників» (очевидно, були на службі ордену) з Антіохії, крім мирян і безлічі піхотинців, загинули під Дарбезаком (червень 1237 р.) [26].

У битві під Форбією, біля Гази (17-18 жовтня 1244 р.) орден тамплієрів був практично знищений. «Так були розбиті, – зазначав автор продовження хроніки Гійома Тірського, т.зв. «манускрипта Ротлена», – що з братів Храму врятувалися лише 36 тамплієрів… Усі інші були вбиті чи потрапили у полон…». Інші джерела наводять інші цифри: Матвій Паризький говорить про 18 або 33 уцілілих тамплієрів, патріарх Єрусалимський запевняє, що орден втратив у цій битві 312 братів-лицарів (з 348) та 324 туркополів, а імператор Фрідріх II говорить, що загинув «весь монастир лицарства Храму, або 300 братів», крім чотирьох лицарів і «кількох сержантів-тамплієрів». Жодне джерело не говорить про те, що тамплієри привели з собою свою піхоту, бо серед тисяч франкських піших воїнів у битві (а їх було 10000, згідно із Сібт ібн аль-Джаузі) безумовно був і піший контингент ордену Храму.

Через шість років під Ель-Мансурою (8 лютого 1250 р.), «як розповідав мені [Жану де Жуанвілю] потім магістр [Рено де Виш’є], Храм втратив там 280 озброєних людей… всі тамплієри, що там були», врятувалися всього чи то 2-3, чи то 4-5 храмовників. Практично повністю знищена армія християн 1261 року, де, ймовірно, переважали тамплієри (монастирі Акри, Сафеду, Атліту і Бофору), налічувала «900 кінних копійників, 1500 туркополів і майже 3000 піхотинців».

Але життєстійкість ордену Храму, здатність його до відновлення, були винятковими. Несучи втрати, монастир тамплієрів постійно оновлювався. Повністю знищене у 1187 р. «відважне воїнство Храму» швидко відродилося (хоча для цього довелося продавати власність в Європі), набравши нових братів і туркополів, воно взяло активну участь в облозі Акри (1189 р.), і у всіх наступних кампаніях короля Річарда Левове Серце [27]. Те саме сталося і після П’ятого хрестового походу, і після розгрому під Форбією.

Теодеріх описував свої враження від паломництва до Єрусалиму: «Важко навіть уявити собі, наскільки велика могутність і багатство тамплієрів… Усюди височіють їхні замки, де мешкають лицарі та їхні війська». Вірменин Торос, відвідавши Єрусалимське королівство в 1160-х рр., нібито заявив королю Аморі: «Коли я прийшов у твою землю і питав, кому належать замки, мені іноді відповідали: “Це належить Храму”; а іноді: “Це власність Госпіталю”. Я не знайшов жодного замку чи міста, яке вважалося б твоїм, за винятком трьох». Зрозуміло, слова Тороса не слід сприймати буквально, але у чомусь він мав рацію. Дійсно, укріплення та замки ордену тамплієрів розташовувалися по всій Святій землі та служили надійними форпостами для лицарів та мандрівників.

Теодеріх продовжує: тамплієри та госпітальєри супроводжували паломників, що прямують до Йордану, і «стежили за тим, щоб їм не завдали шкоди сарацини – і в дорозі, і при поверненні, і при ночівлі там». Він додає, що патрулі обох орденів стерегли від невірних сон прочан, які робили привал на ніч у садах Авраама, біля підніжжя Гори спокус. Специфіка місії ордену тамплієрів – охорона доріг королівства від грабіжників і розбійників, і насамперед забезпечення захисту паломників – спонукала доручити тамплієрам не лише організацію ескортів караванів і мандрівників, а й оборону безлічі веж та маленьких фортець, що стоять уздовж маршрутів пілігримів.

Усього Храм надавав людські ресурси для захисту 18 фортець королівства, а його штаб-квартира в Акрі (1191-1291 рр.) була найсильнішим замком у місті. Його гарнізони (скажімо, 50 лицарів у Сафеді, 80 у Газі, і т.д.), були забезпечені запасами провізії та водою, при загрозі вторгнення вони, разом із єрусалимським (а потім – акрським) Домом, збирали армію у триста лицарів. Так, у битву під Крессоном вирушив загін тамплієрів, зібраний з гарнізонів («монастирів») замків Ла Фев та Какун, і наступного дня посланець Бальяна д’Ібелена знайшов в останньому замку всього двох хворих та відчинені ворота! Перед нами симптом військової слабкості латинян – щоб протистояти мусульманам у полі, фортеці доводилося залишати буквально порожніми. Після поразки під Крессоном, «тамплієри та госпітальєри, зібравши з усіх своїх замків безліч людей, з’явилися в табір» до короля. Вже 26 липня 1187 р. замок Ла Фев капітулював перед армією Саладіна, оскільки його гарнізон майже в повному складі брав участь у бою 1 травня – всі лицарі загинули, а в живих залишилися лише зброєносці та слуги. Ще згадаємо поразку під Харімом (1164 р.), коли головний контингент ордену перебував у Єгипті, а в Єрусалимі залишилася лише жменька тамплієрів, «що не була в безпеці від ворожих дій і від нападу такої великої кількості турків…».

Щоб захищати північні кордони Галілеї та охороняти дорогу Тиверіада-Сафед-Дамаск, тамплієри у 1178-1179 рр., за підтримки короля Балдуїна IV, приступили до будівництва замку на північ від Броду св. Якова, через річку Йордан – Шатле св. Якова, за 12 кілометрів від Галілейського моря. Саладін пропонував тамплієрам спочатку 60 тисяч, а потім 100 тисяч динарів, якщо вони самі його зруйнують. Отримавши відмову, султан обложив недобудований замок. Арабський автор дає опис мощі цієї фортеці: стіна мала ширину приблизно 5 метрів, і була побудована майже з 20000 величезних обтесаних каменів, на виготовлення яких пішло 80000 динарів.

30 серпня 1179 р. Саладін захопив Шатле св. Якова і знищив весь гарнізон тамплієрів: «80 лицарів зі своїми зброєносцями, 15 вождів, що мали кожен по 50 чоловік» (всього 910 осіб). Джерело говорить про 1000 трупів, звалених у цистерну для води, а оскільки відомо, що в замку були ремісники (муляри, будівельники, теслярі, ковалі, зброярі, точильники зброї), цифра скоріше означає загальну кількість християн [28]. Крім убитих, ще нібито понад 700 людей опинилися в полоні, більшість з яких були вбиті за наказом султана [29]; понад 100 рабів-мусульман було звільнено [30]. Крим людей, Саладіну дісталося «100 тисяч залізних одиниць різної зброї, безліч провізії», 1000 кольчуг, коні. Навить через століття, археологи знаходять безліч фрагментів озброєння: наконечники копій та стріл, сокири, булави, арбалетні болти.

Замок Ла Фев, що прикривав шлях з Рамли до Тиверіади, служив насамперед сховищем для запасів зброї та провіанту. Замок мав розміри, судячи з залишків укріплень, 80-90 на 110-120 метрів, а його гарнізон складав 50-60 вершників; у листі сенешаля Жерара де Рідфора (1184?) зазначено, що Ла Фев міг вмістити сотню лицарів «і більше», що зібралися на капітул. Але зазвичай кількість захисників укріплень храмовників була набагато меншою. Так, невеликий прибережний замок (фактично вежа) Детруа, що блокував дорогу біля Хайфи, міг вмістити лише 15-20 чоловік і стільки ж коней. Гарнізон Храму в Нікосії на Кіпрі навесні 1192 р. складався з 14 лицарів, 29 інших вершників (зброєносців і туркополів?) та 74 піхотинців – за іншими даними, там було «не більше 100 латинян», а «Історія Іраклія» говорить про 20 братів у гарнізоні острова.

Атліт мав гарнізон в 4000 воїнів який отримував щоденне харчування. Тамплієри Тортоси та госпітальєри Крака де Шевальє у 1230 р. зібрали для набігу 500 «лицарів» та 2700 піхотинців, з них, ймовірно, не менше 200 кінних та близько 1000 піших виставили храмовники. На острові Руад був знищено гарнізон тамплієрів який складався з не менше 120 лицарів, 500 сирійських лучників, туркополів та 400 сержантів (1301-1302 рр.).

Нарешті, Сафед – «стіна у горлі Сирії», відбудований в 1240-1243 рр., був втрачений у 1266 р., де загинули, за різними джерелами від 600 до 2000 чол. (таке коливання, очевидно, пов’язане з наявністю там некомбатантів). Згідно з хронікою Ліможу, у Сафеді було вбито 150 братів Храму і 767 простих воїнів, ще були госпітальєри (які надавали підтримку гарнізону), 4 ченця, жінки та діти – всього до 3000 душ. Вціліли, за аль-Макризі, лише двоє захисників, включаючи зрадника. У 1260-х рр., гарнізон Сафеду оцінювався більш ніж у 1700 чол., але у воєнний час збільшувався до 2200 (можливо за рахунок найманців?). Комбатанти ордену складали лише 1/4 гарнізону фортеці: «50 лицарів [брати Храму] та 30 братів-сержантів із кіньми та зброєю, і 50 туркополів із кіньми та зброєю, та 300 арбалетників». Сусідні села щорічно постачали 12 тис. вантажів ячменю та зерна, інше продовольство; гарнізон мав власні млини, були свої мисливці та рибалки; регулярно приходили гроші для найманців, коні та зброя.

Орденське вбрання та символіка

Перші роки існування ордену брати носили невибагливий світський одяг, нібито (за Гійомом Тірським) користуючись тим, що їм дарували благодійники во спасіння своїх душ. Перші положення про орденське вбрання були затверджені в 1129 р. і модифіковані у французькій версії статуту (1139-1147 рр.). При вступі до ордену новобранці отримували стандартний комплект озброєння, обладунків та одягу. Одяг братів був однокольоровий – білий у лицарів, чорний у сержантів та зброєносців: «Адже саме білий колір – символ цнотливості, а цнотливість забезпечує чистоту помислів і здоров’я плоті» (червоний колір символізував мучеництво). Отримавши нове вбрання, обов’язково треба було здати старе.

Тоді ж були визначені основні принципи зовнішнього вигляду братів Храму – просте вбрання однакової довжини (ні надто довге, ні надто коротке), крій якого відповідав зросту. Влітку, за бажанням, можна було мати полотняну сорочка, через «сильну спеку… на Сході» [31]. Також застерігалося використання хутра (дозволено було носіння тільки овчини чи каракулю), рукавичок і черевиків із гострими носами та шнурками. На деяких зображеннях XIII ст. тамплієр був представлений у білому плащі (на лівому плечі простий хрест) поверх підперезаної сірої туніки (з капюшоном) до кісточки, у м’якій темній шапочці.

Зачіска тамплієра: тонзура, волосся до вух і борода (брати відпускали бороди та вуса, але не надмірно; Жак де Вітрі описує випадок, коли лицар-мирянин був прийнятий за тамплієра, тому що «був лисим і бородатим»). Бернар Клервоський пише, що волосся тамплієри стрижуть коротко, але його зауваження, що вони «ніколи не розчісують волосся», звучить сумнівно. Бернар, на жаль, часто перебільшував у пропагандистських цілях. Образу випещеного, багато одягненого мирського лицаря він протиставляв фігуру кудлатого, невмитого, вкритого пилом, брудного [32] тамплієра – лицаря, який одночасно веде війну проти себе самого, своїх плотських пристрастей, і проти свого супротивника; який, і живучи, і вмираючи, впевнений у Божої любові, і тому ніколи не зазнає поразки у своїй боротьбі.

Гардероб брата тамплієра був наступним. Два капелюхи – з бавовни та з фетра. Чепець з голови знімати можна було тільки на ніч і на капітулі, якщо брат не був лисий. Дві сорочки, по дві пари бре і шосів; сюрко з розрізами спереду та ззаду; хутряний пелісон, або гарнаш; два білі плащі (один на підкладці, інший без неї – літній); шап (просторий дорожній плащ); котта; шкіряний пояс. Спати належало одягненим у сорочку-камізу, бре і шоси з льону і підперезавшись мотузковим поясом. Брат мав дві невеликі сумки (для постільних речей та для сюрко), шкіряний або із залізної сітки мішок (для кольчуги та кольчужних шосів). Сума для їжі, скатертина для їжі, дві чаші, дві фляги, миска та ложка, рушник для вмивання, котел, мірка для ячменю, з особливого дозволу сокира та млин для зерна. Сідельні сумки (дві для зброєносців та одна для лицаря), шпори, вуздечка, підпруга, попона, стремена та сідло. Серед інсигній магістра та командора були печатка та поясний гаманець.

За часи Папи Євгенія III [33] тамплієри «нашили на свої плащі хрести з червоної тканини» на лівий бік грудей. Відтепер, пише хроніст Ернуль, «ті, хто з Храму, носять повністю червоний простий (хрест)» на білих плащах і шапах. «Хрест, який ви носите, який зміцнює ваші тіла та серця», – так каже уривок із замовленого англійськими тамплієрами перекладу «Книги Суддів» давньофранцузькою мовою (бл. 1155-1177 рр.).

Форма хреста, певно, чітко не регулювалася статутом. Судячи з образотворчих джерел, існувало кілька варіантів символіки. Відомі хрести з роздвоєними «лапчастими» кінцями (pattee); прості «грецькі» хрести з кінцями рівної довжини; хрести з поперечками на кінцях (potent, як на гербі Єрусалиму); «обертовий хрест» [34].

Поверх обладунку лицар одягав «цілком біле» сюрко – зазвичай без рукавів, але іноді з рукавами на 3/4 довжини руки (див. фрески з Крессака, середина XII ст.). Хрест ордену нашивався або на праве плече сюрко, або посеред грудей – але, мабуть, так було лише у побратимів. У братів-лицарів хрест на сюрко, ймовірно, був відсутній взагалі, всупереч популярній думці. Втім, налатний одяг до другої половини XIII ст. носився далеко не завжди (хоча був обов’язковим за статутом). 9 січня 1240 р. Папа Григорій IX зазначав, що храмовники звикли носити ряси (капи) (superarmis) поверх обладунків, тоді ж він дозволив тамплієрам замість капи (що заважає рухам кінцівок і перешкоджає вільно діяти в бою) носити (у небезпечних місцях) вільну верхню туніку (supertunicalibus) із хрестом на грудях (сюрко?).

Брати-сержанти зовні відрізнялися від лицарів кольором та символікою одягу: сюрко у них було чорним, із червоним хрестом спереду та ззаду. Плащ сержантів за статутом мав бути бурий чи чорний, з хрестом, як у лицарів. Зброєносці та побратими носили такі ж плащі, як і сержанти. Туркополам взимку видавали котту, сорочку, бре та гарнаш.

Жак де Вітрі пише що попереду себе тамплієри «несуть двоколірний біло-чорний прапор», а Ернуль пише, що брати мали «прапор, що зветься прапором Босеан». У статуті тамплієрів зустрічаються назви прапору – confanon bauçan / bausan / baussant, у тексті 1204 р. – vexillum balzanum, у джерелі про події 1219 р. – bausan. Прапор тамплієрів ділився по горизонталі на чорну (верх) і білу половини, іноді з червоним хрестом на білому полі. Однак зустрічаються інші конфігурації полів на прапорі, так в англійському геральдичному сувої часів Генріха III, «Босеан Храму, срібло, у чорній главі червоний хрест поверх всього». Матвій Паризький зображує прапор із верхньою частиною чорної та з нижньою частиною білої. В «Англійській історії» Босеан поділений нерівно, верхня третина – чорна, дві нижніх – білі, а у Великій хроніці є прапори як з рівними полями, так і з нерівними. На фресці в орденській церкві Сан-Бевіньяте (Перуджа, 1240-і рр.) прапор (за формою як у Матвія Паризького), поділений на рівні половини – верхню білу (з нанесеним чорним хрестом) і нижню чорну, але можливо, це штандарт магістра, а Матвій намалював прапор маршала та інших чиновників ордену.

Прапор тамплієрів і двоє лицарів, що сидять на одному коні. Мініатюра з хроніки Матвія Паризького, XIII ст.

Озброєння тамплієрів

За виглядом і за типом, озброєння тамплієрів не відрізнялося від інших зразків, що застосовувалися на латинському Сході.

Лицарю належало мати обер (довгорукавна кольчуга з приплетеними рукавицями та капюшоном), а з XIII столітті ще і наплічники-епольєри (Гійом де Боже в 1291 р. отримав смертельне поранення «легко озброївшись», одягнув лише легку кірасу та епольєри); кольчужні шоси, шолом або шапель-де-фер, меч, щит, спис, турецьку булаву (можливо, проста дубина або пірнач), черевики, три ножі (кинджал, ніж для хліба та короткий ніж). Поверхня щита була білого кольору, з червоним хрестом ордену по центру або в куті (з боку правої руки носія). На фресках у Крессаку є лицарі з щитами де зображені хрест із орлом та спіралі, мабуть, то побратими ордену.

Хрестоносець атакує сарацинів у битві при Ла-Боке (1163). Фреска з каплиці тамплієрів у Крессак-Сен-Жені, Франція, др. пол. XII ст.

На мініатюрах Матвія Паризького є зображення де щит білий із чорною смугою вздовж верху, а прапороносець Храму, що тікає з битви при Форбії, зображений із закинутим за спину щитом без хреста та чорно-білого забарвлення. Магістр, мабуть, з фрески в Сан-Бевіньяте має чорний щит з білою смугою по верху (з чорним хрестом) та з чорною облямівкою по самому верхньому краю; його шапель-де-фер із білим ковпаком (на ньому хрест чорний) та чорними полями. Там само, на списах значки білі з червоним хрестом та трьома косицями (кінцями); кінські попони білі (верхня половина) та чорні, на крупі з червоним хрестом (у магістра хрест чорний – скоріше за все, хрест був червоний, просто фарба потемніла з часом). За статутом, заборонялося золотити або сріблити вуздечки, стремена та шпори, а також мати чохли на щиті чи списі.

Тамплієри у битві, з орденським прапором. Фреска в орденській церкві у Сан-Бевіньяте, Перуджа (Італія).

Спорядження сержантів було точно таким, як у братів-лицарів. Єдине, їм не дозволялося мати кінське спорядження, намет та котел. Замість обера у сержанта був обержон (кольчуга з короткими рукавами та без капюшона), його кольчужні панчохи зашнуровувалися ззаду, на відміну від повних панчох, як у лицарів. За статутом сержантам мав захисний головний убір шапель-де-фер. Але цей тип шолома (залізний ковпак з полями) з’явився лише наприкінці XII ст., тому сержанти та лицарі тамплієри у перші десятиліття існування ордену носили звичайні західноєвропейські бойові наголів’я.

Навчання в ордені

Статут ордену тамплієрів майже нічого не повідомляє про тренування своїх членів, які, в принципі, прибували на Схід вже навченими військовому ремеслу. Проте тренування у Святій землі проводилися. Веніамін Тудельський повідомляє, що лицарі-тамплієри «щодня» виїжджають зі свого кварталу в Єрусалимі «для військових вправ». Статут Храму не дозволяв тамплієрам влаштовувати неформальні імпровізовані потішні поєдинки (бугурти, турніри були заборонені) у присутності магістра та без його дозволу. Ну а коли магістра не було поряд, або ж він давав свою згоду, брати могли приступати до цих військових ігор. На бугуртах могли навіть не носити обладунки, ці ігрища були значно менш небезпечні за справжній турнір і тому не засуджувалися церквою. Статут теж не виступає проти бугурту, вимагаючи від братів тільки не «кидати списи», щоб не завдати шкоди один одному. У госпітальєрів полудень зазвичай відводився на вправи зі зброєю, боротьбу і стрільбу з арбалету – найкращих стрільців нагороджували призом. Такі заняття, ймовірно, проводилися в межах стін орденського замку, а якщо то було місто – біля орденського комплексу будівель. Мухаммад аль-Ідрісі згадує майданчики для стрільби з лука поблизу Гефсиманської церкви. Паломник Тітмар у 1217 р. зазначає, що в період перемир’я франкські лицарі, тамплієри і тевтонці щороку в лютому з’являлися на береги Кішону, у долині на схід від гори Фавор: «…Вони розбивають намети прямо на луках, проводять час у радості та веселощі, а відпущені пастись коні скубуть траву і набираються сил. У них це свято називається haraz. Сарацини-бедуїни під час перемир’я також приїжджають туди, щоби змагатися один з одним».

Тамплієри у поході

«За наказом свого начальника вони [тамплієри] вступали в бій і продовжували битися відважно і сміливо, зберігаючи бойовий порядок і не піддаючись спокусі вступити в безладну сутичку з противником, так що, першими розпочавши битву, відступали останніми [35], – писав на початку XIII століття єпископ Акри (1216-1228 рр.) Жак де Вітрі. – …Ось чому вони викликали такий жах у ворогів віри Христової – адже вони поодинці здатні були виступити проти тисячі, а вдвох могли переслідувати десять тисяч». Велика була роль дисципліни та підпорядкування наказам. Втім, це не означає, що порядку у світських контингентах було значно менше. «Реальна дисципліна на полі битви була однаковою у тамплієрів та інших лицарів із Заходу», – зазначає Я.Ф. Вербрюгген.

Внутрішньоорденська дисципліна, звичайно, була найсуворішою: краще було вигнати воїна з ордену, ніж залишити непослух без покарання. Подібна жорстка дисципліна панувала і серед госпітальєрів. Невипадково на марші Храм і Госпіталь – найдосвідченіші контингенти – постійно становили авангард і ар’єргард, оберігаючи латинян, «ніби мати – свою дитину». Хроніка подій 1191 р.: 27 серпня під час походу на Хайфу храмовники були в авангарді; 30 серпня йшли в ар’єргарді, як і 3 вересня, коли тамплієри «стільки коней… від тюрків, що накинулися з тилу, втратили, що майже зовсім зневірилися»; 7 вересня – знову авангард; 9 вересня – ар’єргард; і саме воїни Храму обороняють зброєносців на фуражуванні 6 листопада. Госпітальєри були в ар’єргарді, а тамплієри, відповідно, в авангарді, у рейді в долину Йордану (1203 р.). А у битві під Хаттіном, тамплієри і госпітальєри, разом зі своїми туркополами, билися в ар’єргарді армії християн.

Але відомі випадки, коли правил статуту погано дотримувалися. Так у сутичці в 1139 р., тамплієри, на чолі з магістром Робером де Краоном та військами графа Фландрського, атакували табір мусульман, і замість того щоб продовжити атаку, храмовники кинулися збирати багаті трофеїв, як результат, були атаковані мусульманами і розбиті.

Проте, як зазначають усі спостерігачі, військові ордени вирізнялися надзвичайною дисципліною. Амбруаз у своїй розповіді про Третій хрестовий похід часто побивається неорганізованістю «пілігримів», але ніколи не скаржиться на ордени. Під Ель-Мансурою тамплієри пішли за Робером д’Артуа (1250 р.), незважаючи на свої переконання і розуміючи всю нерозсудливість його атаки. При цьому, тамплієри не завжди могли покластися на інших латинян – відсутність підтримки їх атак під Аскалоном (1153 р.), Хаттіном та Акрою (1189 р.) вела до того, що «святий легіон Храму» бився і гинув у самотності…

Коли оголошували про початок військової кампанії, брати збиралися з різних монастирів ордену, приводячи з собою коней та в’ючних тварин, які приєднувалися до обозу (каравану) маршала. Розбивши за наказом маршала намети в таборі, лицарі відправляли зброєносців на фуражування, брати (тільки з дозволу) займалися збиранням дров і води, не віддаляючись від табору. Глашатай та роздавальник фуражу (гранатьє) розміщувалися поруч із прапороносцем. Провізія (порція м’яса і кілька мір вина) роздавалася «командором їжі» (призначався на час походу з найстаріших братів) братам порівну, але окремо лицарям, сержантам і туркополам. Ймовірно, коні та спорядження братів знаходилися всередині кола, утвореного наметами ордену тамплієрів. Якщо тривога знялась в таборі – всі хто були поблизу зі щитом і списом кидалися на відбиття атаки, решта братів збиралася біля каплиці, чекаючи наказу; якщо поза табором – надсилалася розвідка, при цьому брати не виходили з табору без дозволу; якщо у полі – братам заборонялося виступати у бій, доки не піднято прапор ордену.

З табору тамплієри знімалися мовчки й у порядку, за наказом маршала. Сівши в сідла, брати шикувалися кроком чи інохіддю в похідну колону, їх зброєносці прямували з речами позаду. Зайнявши своє місце, лицар пропускав зброєносця вперед. На марші їхали, зберігаючи порядок, мовчки; виходити зі строю і скакати вздовж колони заборонялося, хіба що з підвітряного боку та у справі. Напувати коней на війні або в розвідці не дозволялося, поки не отримано дозвіл або поки не зупиниться прапороносець в голові колони. У разі тривоги, брати що були поблизу верхи зі щитами та списами чекали наказу маршала, а інші прямували до нього за вказівками. У засідці, розвідці, на марші, чи охороняючи фуражирів, не дозволялося знімати з коня сідло і вуздечку, і навіть годувати його.

Перед боєм, вишикувавшися (мабуть, не більше 2 рядів у глибину) «в ескадрони», кожен лицар ставив зброєносця зі списом попереду, а зброєносця з конем – позаду себе [36]. Перед боєм, тамплієрам заборонялося переходити з одного ескадрону в інший , озброюватися та атакувати без дозволу, і навіть розвертати коня назад. Брат міг залишити стрій без дозволу тільки, щоб випробувати коня або підігнати збрую, або щоб врятувати від смерті християнина, що зазнав атаки, а потім мовчки повернутися у стрій.

Атаку тамплієрів міг очолити лише маршал, чи «командор ескадрону» (важко сказати, чи існувала ця посада в мирний час). Взявши у підмаршала прапор Босеан, маршал призначав для його і своєї охорони 5-10 лицарів [37], і цей загін мав бути якомога ближче до прапора [38].

Всі брати ордену могли «бити вперед і назад, праворуч або ліворуч і туди, де, вони вважають, буде завдано шкоди ворогам», але завжди мають бути готовими захистити прапор. Біти «куди бачиш» стосувалося лише рукопашного пішого бою, бо при кінній атаці навпаки, брати «помчавши на всі опори всі разом, як одна людина, вони атакували, не обертаючись ні наліво, ні направо».

Паломник, що побував у Святій землі (1167-1187 рр.), згадує: «Їх двоколірний прапор, іменований Босеан, носиться перед ними в битві. Вони йдуть у бій в порядку та в мовчанні, першими жадають битви і відважніше за інших; вони першими наступають і останніми повертаються, і чекають наказу магістра, перш ніж розпочати діяти. Коли вони вважатимуть, що належить битися, і труба дасть сигнал наступати, вони благочестиво співають псалом Давидів: «Не нам, Господи, не нам, але імені Твоєму даруй славу» [39], нахиляють списи і атакують ворога. Як один загін, вони лютують у ворожих лавах, ніколи не здаються, або знищивши ворога повністю, або загинувши». Амбруаз описує випадок у 1191 році, коли застигнуті зненацька ворогами тамплієри спішилися, вишикувалися в коло спиною до спини («немов всі вони були синами одного батька») і билися в щільному строю.

При атаці зброєносець із запасним бойовим конем їхав за лицарем [40], щоб той завжди міг пересісти на свіжого коня. Інші зброєносці, взявши дорожніх коней або мулів своїх лицарів, йшли за ними під керівництвом прапороносця. Його прапор був обмотаний навколо держака, але з початком атаки він розвертав його, будував зброєносців у загін, а потім кроком чи інохіддю рухався за атакуючими, зберігаючи стрій. Туркопольєр тоді ж «повинен вишикувати своїх людей в ескадрон і діяти як інші, і повинен триматися так, як би ніс гонфанон [Босеан], як сказано вище про маршала. І він не повинен атакувати чи вступати в сутички, поки йому не накаже магістр чи маршал».

Туркопольєр (до нього перед атакою приєднувався підмаршал, якщо не залишався при маршалі) також очолював озброєних сержантів. Важкоозброєні сержанти під час атаки йшли в щільному строю (іноді на чолі з призначеними до них командирами-лицарями) позаду братів-лицарів. При невдачі, вони стримували натиск ворога, поки лицарі перегруповувалися, а під час погоні після перемоги виконували роль резерву. Легкоозброєні сержанти повинні були діяти за обставинами, «і якщо вони бачать, що можуть постраждати чи отримати рану, вони можуть відступити убік чи в тил, без дозволу, якщо забажають, при умові що цім вони не завдадуть шкоди Дому». Статут нічого не повідомляє про дії піхоти. Піхота прикривала лицарів перед атакою, вишикувавшись «ніби стіна» між ними і ворогами (як то було під Акрою та Арзуфом у 1189 р.), а в бою йшла за сержантами, надаючи підтримку кінноті.

Лицар чи сержант без дозволу не міг залишити свій ескадрон, щоб відпочити чи перев’язати рани. Якщо брат Храму не міг повернутися під свій прапор (то був орієнтир розташування своїх військ на полі бою, або місце збору), він тимчасово приєднувався до прапора Госпіталю або будь-якого іншого прапора християн. Тільки якщо вони не бачили на полі бою християнських прапорів, тамплієри мали право тікати, інакше на них чекало вигнання з ордену.

У разі перемоги, тамплієри зазвичай не брали участі у загальному розділі військової здобичі, бо намагалися забезпечити себе дарованим Папою привілеєм – зберегти все, що самі взяли у невірних: «сміливо у власне користування забирайте [здобич], і [ми] захищаємо [вас від того], щоб не примушували вас комусь із цієї [здобичі] проти вашого бажання [щось] віддавати». В угоді між тамплієрами та єпископом Тортоси (1152 р.) останній погодився не брати десятини зі здобичі, взятої братами у військовому поході (отже, десята частина військових трофеїв у латинян зазвичай відходила церкви). Ордени (втім, як і знатні сеньйори-миряни та правителі, які постійно потребували грошей) використовували будь-яку можливість, щоб забрати здобич собі, ні з ким її не ділячи. Гійом Тірський скористався цим, щоб вигадати пояснення причин невдалого штурму Аскалону тамплієрами (1153 р.).

Тамплієри у Святій землі, підсумки

Збереження латинських держав у XII-XIII ст. значною мірою стало заслугою військових орденів Святої землі – насамперед, тамплієрів. Наприкінці XII століття цей орден накопичив безцінний багаторічний досвід війни у місцевих умовах, який знайшов своє відображення у його статуті. Саме брати Храму та Госпіталю, які постійно були напоготові у своїх монастирях, яких можна було мобілізувати досить швидко, становили ядро війська латинян – як правило, найбільш дисципліноване і боєздатне військо. За підрахунками Єшуа Правера, під кінець третьої чверті XII століття військовий штат тамплієрів і госпітальєрів міг уже зрівнятися зі світськими військовими ресурсами королівства. Магістри орденів часто відігравали роль радників у справах держави у стратегічному та тактичному плануванні. Вони брали участь у військових нарадах, де разом з іншими сеньйорами країни планували спільні облоги, походи, наступи та оборони. Багатство орденів означало те, що їхні лицарі завжди були добре екіпіровані та навчені, а чернечий спосіб життя зобов’язував підкорятися наказам. Ордени були найкращим і найнадійнішим захистом королівства до того часу, поки на троні Єрусалиму сидів шановний всіма король, і коли кількість захисників королівства була достатньою для адекватної оборони.

Завдяки даруванням мирян та протекції римських понтифіків, у XIII столітті орден Храму став багатою та могутньою організацією, що домінували на Латинському Сході. Тамплієри та госпітальєри могли забезпечувати своїми гарнізонами більше фортець, ніж світські правителі королівства. В 1260 р. єдиними укріпленнями королівства залишилися Акра і Тір, дві фортеці госпітальєрів, одна – Тевтонського ордену і ще сім фортець тамплієрів (три в Антіохійському князівстві, дві – в Триполійському графстві, дві – в Єрусалимському королівстві). Нарешті, храмовники мали змогу регулярно виставляти добре екіпірований, дисциплінований і (що найголовніше) боєздатний військовий контингент, якій постійно знаходився на бойовому чергуванні, готовий до захисту Святої землі, до самого кінця.

Ілюстрації
Рис. 1. Прапороносець тамплієрів. Битва при Форбії. Фрагмент. Мініатюра з хроніки Матвія Паризького, XIII ст.
Рис. 2. Прапор тамплієрів і двоє лицарів, що сидять на одному коні. Мініатюра з хроніки Матвія Паризького, XIII ст.
Рис. 3. Хрестоносець атакує сарацинів у битві при Ла-Боке (1163). Фреска з каплиці тамплієрів у Крессак-Сен-Жені, Франція, др. пол. XII ст.
Рис. 4. Тамплієри у битві, з орденським прапором. Фреска в орденській церкві у Сан-Бевіньяте, Перуджа (Італія).

Примітки
1. За описом Севульфа (1102-1103 рр.), «з Яффи ми піднімалися до міста Єрусалим протягом двох днів гористою, дуже крутою і небезпечною дорогою; бо сарацини, які постійно влаштовують засідки християнам, ховаються в гірських ущелинах і в скелястих печерах, пильнуючи вдень і вночі, постійно сторожа, чи не можна напасти на когось, у кого немає супутників, або на тих, хто від утоми відстав від супутників; їх бачиш всюди навколо, а потім вони вже ніде не зустрічаються, у цьому може переконатися кожен, хто піде тим шляхом». Така ситуація на дорогах королівства не змінилася і через чверть століття.
2. Ця дата походить з документів від 13 вересня 1128 р. (дарування ордену від графа Фландрського) і 13 січня 1129 р. (протоколи собору в Труа), складеним на дев’ятому році від заснування ордену Храму. Виходить, що орден був заснований у проміжок між 14 січня (або, можливо, 13 квітня) та 13 вересня 1120 р.
3. Собор у Труа раніше помилково датувався 1128 р., але у Франції тоді рік починався з 25 березня, і 13 січня 1128 р. за березневим стилем є 13 січня 1129 р. за січневим календарем.
4. До XII століття відносяться статті 224-278 (ймовірно, включені у статут між 1165 та 1187 рр.) та статті 279-385 (включені до 1187 р.). Розділи про туркопольєра, сержантів – командорів Домів, братів-казальє, підмаршалів і прапороносців, ймовірно, були складені наприкінці століття. Далі йдуть статті 386-543 (складені після 1218 р.), статті 544-656 (після 1257 р., але до 1268 р.), статті 657-686 (до 1291 р.). Каталонський фрагмент статуту, що містить ряд унікальних статей, згадує про взяття Гастону в 1268 р.
5. Під час вторгнення Саладіна в графство Триполі (влітку 1180 р.) тамплієри з госпітальєрами сховалися у своїх замках (тамплієри в Арімі та Шастель-Бланку, госпітальєри у Краку де Шевальє) і відмовилися допомогти польовій армії графа Раймунда. «Граф зібрав своїх людей у місті Арка, шукаючи можливості битися з ворогом, не наражаючи себе на серйозну небезпеку. Але брати лицарства Храму, що знаходилися в тій же області, закрилися у своїх фортецях, ледь не щогодини чекаючи опинитися в облозі, не наважуючись сміливо кинутися в бій. Брати Госпіталю, переживаючи ті ж страхи, зібралися у своєму замку, що зветься Крак, вважаючи, що буде достатньо, якщо вони за такої загрози зможуть уберегти вищезгаданий замок від шкоди, завданої ворогами. Таким чином ворожі раті опинилися на півдорозі між вищезазначеними братами та польовою армією пана графа, так що вони не могли ні допомогти один одному, ні навіть висилати гінців, які могли б передати одним звістку про становище інших. Саладін же, йдучи полями та особливо по обробленим ділянкам, і пересуваючись всюди без труднощів (бо ніхто не перешкоджав йому), спалив урожай… викрав худобу як здобич і позбавив всю країну її жителів» (Гійом Тірський).
6. Втім, арабський хроніст Абу Шама запевняє, що і тамплієри, і госпітальєри погодилися брати участь у цьому Єгипетському поході Аморі.
7. Візир Фатімідів аль-Афдаль навіть створив у єгипетському війську добірний загін «на зразок франкських тамплієрів» (його спосіб комплектування дуже нагадує майбутніх оттоманських яничарів), щоб протистояти латинянам.
8. Географ Якут аль-Хамаві стверджує, що тамплієри «присвятили себе джихаду проти мусульман… вони володіють грошима та зброєю, діють разом із силою і змагаються у звичці володіння зброєю».
9. Даваййа і Ісбітаріййа, арабська назва тамплієрів та госпітальєрів відповідно. Див.: Encyclopaedia of Islam, second edition, Supplement, стаття «Dazviyya and Isbitariyya».
10. Тамплієр Ферран під час П’ятого хрестового походу нібито втік до сарацинів, коли в нього забрали цінного коня.
11. Тамплієри називали свій прапор Босеан (рябий) так як він був розділений по горизонталі на дві частини – верхню чорну та нижню білу.
12. Перша згадка про посаду відноситься приблизно до 1165 року, дати складання відповідних розділів статуту. До цього тамплієрами у Святій землі керував на війні магістр. Перший відомий маршал – загиблий під Крессоном Робер де Френель (1 травня 1187 р.). Однак Леон-Ґюстав Шлюмберже свого часу видав латинський напис XII століття з Аскалону, в якому значиться «маршал Гуго, [син] Саломона де Кійяк [або – де Кілі]» (обидві місцевості у Бретані) з «лицарства Храму», доблесний лицар, убитий каменем з ворожої метальної машини. Ймовірно, він був учасником знаменитої облоги 1153 р., що тривала з 25 січня по 19 серпня.
13. Близько 1179/1180 р. була створена посада «великого командора, що тримає місце магістра» (у період між смертю старого та обранням нового магістра). Крім того, приблизно з 1207 р. посади командора королівства і скарбника розділяються, тепер їх займають різні люди. Після падіння Єрусалиму командор порту в Акрі (місто куди перебазувався головний Дім тамплієрів) посідає в орденській ієрархії місце відразу за командором королівства.
14. Проблеми флоту ордену тамплієрів (що розглядали свою активність на морі насамперед із комерційних, а не військових позицій) тут не досліджуються.
15. Ймовірно, згодом туркопольєр з’явився і в кожній орденській провінції Сходу – на цю думку наводить згадку на початку XIV ст. одночасно трьох туркопольєрів Храму на Кіпрі.
16. Статути ХІІІ ст. зазначають, що брат-сержант (тут: неозброєний брат-служник) може просити підвищити його до становища брата монастиря (тобто озброєного брата-сержанта). Однак спочатку такий брат мав попрацювати на млині, кухні, у стайні чи свинарні.
17. Волтер Меп близько 1181-1183 рр. згадує брата-тамплієра – араба Салія (ас-Саліха). Вірменин Млех (пом. 1175 р.), брат короля Тороса II, теж колись був братом Храму, але покинув орден і близько 1169/1171 р. захопив усі володіння тамплієрів у Кілікії.
18. У задачі тамплієрів входило у тому числі й підтримка такої фінансово-економічної системи, яка могла б дозволити споряджати та утримувати орденський контингент під час військової кампанії, незважаючи на її тривалість. Річна платня світського лицаря в Акрі дорівнювала 90 турським ліврам (1267 р.); у першому хрестовому поході Людовіка IX лицар отримував на день 7,5 су, піший арбалетник – 1 су, турською монетою (у ліврі 20 су). Добовий оклад галерного солдата – 19 східних золотих монет, безантів (2-2,64 лівра) (1258 р.). Грошовий лицарський ф’єф «коштував» зазвичай 400-500 золотих монет, безантів, на рік, і в 1174 р. 800 безантів вважалися еквівалентом служби двох лицарів (хоча могли бути і коливання в сумі – від 300 до 1000 безантів). Привезений ордену бойовий кінь нерідко оцінювався у 100 безантів. Порівняємо: щорічний дохід із трьох ферм ордену – 150 безантів (1160 р.), госпитальєри продавали ферми за 400 безантів і купували замки за 1000-1400 монет, а Кіпр обійшовся Храму в 100 тисяч безантів (по факту заплатили значно меньше).
19. Упродовж XIII ст. приблизна кількість командорств дорівнювала 600, 450 з яких були у Франції, і лише 14 у Сирії та ще кілька у Кілікії та Кіпрі. Якщо вірити Матвію Паризькому, у 1240-і рр. в ордену було 9000 манорів (цифри, звичайно, безнадійно перебільшені), і кожен нібито міг виставити одного лицаря для служби у Святій землі.
20. У порівнянні з іншими регіонами, Франція постачала більшу частину «командного складу» ордену: можливо, 8 з 12 сенешалів, 8 з 27 командорів (до 1291 р.), 15 з 20 маршалів і, не виключено, 16 з 23 великих магістрів.
21. Тамплієр не прикріплювався до конкретної місцевості. «…Бо якщо ви хочете бути в землі з цього боку моря, вас попросять з того боку [моря]; або якщо ви хочете бути в Акрі, вас пошлють до області Триполі, або Антіохії, або до Вірменії; або вас відправлять до Апулії, або на Сицилію, або до Ломбардії, або до Франції, або до Бургундії, або до Англії, або до інших земель, де у нас є Доми і володіння», – говорилося майбутньому храмовнику під час церемонії прийому до ордену. Відома (за написом з орденського замку в Алмоуролі) кар’єра португальського тамплієра, майбутнього магістра цієї провінції, на ім’я Гуальдем Пайс (бл. 1118/1120-1195 рр.). «…Будучи лицарем Храму, він вирушив до Єрусалиму [1151 р.?], де провів п’ять років у постійних битвах, і разом зі своїм магістром і братами він бився в багатьох битвах проти царів Єгипту та Сирії, і був при взятті Аскалону [1153 р.]. Вирушивши потім до Антіохії, він багато разів протистояв моці султана [Іконії]. Через п’ять років [1156 р.?], він повернувся до зазначеного короля [Португалії], який виховав його і дарував йому лицарське звання. Призначений прокуратором [тобто, магістром] дому Храму в Португалії [бл. 1156/1157 р.], він побудував ті замки Помбал, Томар, Озезар, Кардіга і той, що зветься Алмоурол».
22. Верблюдів франки іноді використовували як в’ючних тварини – вони були в обозі госпітальєрів у 1157 р. під Баніясом; висловлювалася курйозна гіпотеза про те, що на верблюдах їздили туркополи тамплієрів.
23. У 1290 р. король Арагона дозволив тамплієрам вивозити коней та провіант на Латинський Схід, «хоч ці речі конче потрібні нам і нашій країні». Багато коней експортувалося із південної Франції. У квітні 1277 р. Карл Анжуйський дозволив відправити у Святу землю тамплієрам зброю та коней, що належали його покійному синові Філіпу.
24. У 1222 р. Філіп II Август заповідав Храму 2000 марок, плюс ще 50 тис. марок за умови, якщо вони будуть утримуватимуть 300 лицарів у Святій землі 3 роки понад чисельність Дому.
25. Англієць Уолтер з Герефорду близько 1160 р., мабуть, служив таким лицарем Храму в Єрусалимі. Подібний метод набору швидше залучав до ордену окремих осіб, аніж великі загони.
26. Мабуть, цю ж поразку описує Альбрік із Труа-Фонтену, але у нього тамплієрів («120 братів… і безліч лучників і арбалетників») очолює великий магістр, а не командор Антіохії Гульєльмо де Монферрат. За його словами, «всі були захоплені або вбиті, крім 9 братів, які разом із магістром урятувалися». Філіп Муск, описуючи ті ж події, повідомляє про загибель 140 тамплієрів, втрату 1000 (!) цінних коней, 1000 кольчуг, «а з туркополів – 500 найвідважніших і найблагородніших» (щоправда, ця характеристика скоріше складена заради рими та не є історичним фактом). Генріх III Англійський подарувала тамплієрам 500 марок на викуп полонених цієї битви.
27. У битві під Акрою (1189 р.) пали магістр і маршал тамплієрів з 18 братами ордену (з них два лотарингці, Симон і Ріхард), християни також втратили до 40 лицарів і 100 туркополів. На думку Френка Макліна, до Арсуфської кампанії госпітальєри та тамплієри виставили близько 1000 комбатантів.
28. Михайло Сирієць вважав, що в гарнізоні служили лише близько п’ятисот франків.
29. Саладіну перемога також обійшлася дуже дорого – через хворобу, що розпочалася у його війську, померло 10 емірів.
30. При будівництві Сафеду було задіяно 1000 людей, плюс 200 найнятих християн, які використовувалися як працівників і ремісників. Рабів дозволялося бити і пороти, але не калічити. У 1263 р. ордени Храму і Госпіталю відмовилися проводити обмін бранцями, оскільки «їх раби приносять їм велику вигоду, бо вони ремісники», а вільнонаймані робітники коштують їм дорожче. Папа Римський Григорій IX в 1237 р. наказав магістрам хрестити рабів які бажали прийняти християнство, але зазначав, що, ставши християнами, вони не перестають бути рабами.
31. В Єрусалимі, з його відносно прохолодним кліматом, влітку температура могла сягати 35° С.
32. Проте, Теодеріх згадує в Єрусалимі лазні тамплієрів. Лазні були й в Атліті, а статут не перешкоджав братам відвідувати їх.
33. Ймовірно, це сталося на капітулі в Парижі 27 квітня 1147 р. у присутності Папи Римського та короля Франції, де зібралися «130 братів-лицарів, одягнених у білі плащі».
34. Див. печатку 1255 р. Швидше за все, це звичайний латинський хрест, накладений не на Андріївський хрест, а на підсилювальні смужки щита.
35. Схожі слова належать і Оліверу Падерборнському: «Воїнство Храму, яке зазвичай збирається першим, відступало останнім».
36. За наказом «Очистити фронт!», зброєносці відходять у тил.
37. Серед лицарів охорони був командор лицарів, який ніс дублікат прапору тамплієрів – обмотаний навколо списа, і якщо маршал втрачав свій прапор, командор розгортав свій і збирав навколо себе братів. Якщо маршал був поранений чи хворий, командор очолював замість нього атаку.
38. Під час бою заборонялося прапором завдавати ударів або нахиляти його – прапор, що опускався до землі, служив сигналом до відступу.
39. Латиною: Non nobis, Domine, non nobis, sed Nomini Tuo da gloriam. Бойові кличі тамплієри не використали.
40. У статуті сказано про чотирьох коней і двох зброєносців на кожного брата, але найчастіше зброєносець був один і залишався з в’юками в тилу, як це було у битві під Крессоном.