Заставка. Гійом де Боже і тамплієри

Гійом де Боже і тамплієри (1273-1291)

Тома Беро помер 25 березня 1273 року, «і магістром у 13-й день травня [1273 року] став брат Гійом де Боже, який був за морем командором Апулії [магістром Сицилії та Апулії] …» («Історія Іраклія» [1]).

Герб великого магістра тамплієрів Гійома де Боже
Герб великого магістра тамплієрів Гійома де Боже.

Діяльність магістра Гійома де Боже відносно добре відома завдяки хроніці під назвою «Діяння кіпріотів» яку написав «тамплієр з Тіру». Насправді автор хроніки не був тамплієром, і у Тірі він провів лише деякий час. Можливо, його звали Жерар Монреальський і він належав до дрібної знаті Єрусалимського королівства. Сам він представляється спочатку як паж Маргарити Антіохійської, дружини Жана де Монфора, сеньйора Тіру, потім він з’являється вже як секретар Гійома де Боже. Він не був братом ордену, а був довіреною особою великого магістра, знав арабську і перекладав цією мовою листи для де Боже, відповідно мав доступ до цінної інформації про роль ордену тамплієрів впродовж останніх двадцяти років існування Єрусалимського королівства.

На момент свого обрання Гійом знаходився в Сицилії, тому Генеральний капітул ордену тамплієрів виконуючим обов’язки магістра у Святій землі обрав брата Гуф’є де Роанне, як великого командора ордену, і відправив за магістром до Європи братів Гійома де Понсона та Бернара де Фуа.

 

Участь магістра у Другому Ліонському соборі

Гійом де Боже не поспішав відпливати до Святої землі, з травня 1274 року він був присутнім на Другому Ліонському соборі, на якому виступив проти об’єднання орденів Храму [2], Госпіталю [3] та Тевтонського ордену [4] в один новий військово-чернечий орден [5].

Не підтримав він і ідею христового походу короля Хайме І Арагонського, який був присутній на соборі і пропонував відправити п’ятисот лицарів і дві тисячі піхотинців, як авангард походу, за яким слідувала б основна експедиція, на чолі з Папою Римським Григорієм X та ним. Великий магістр стверджував, що ентузіасти, але недисципліновані та тимчасові хрестоносці не принесуть користі. На його думку, у Святій землі необхідно організувати постійний гарнізон, який би регулярно оновлювався та посилювався професійними військами з Європи.

 

Тамплієри та король Карл I Анжуйський

У вересні 1275 року Гійом де Боже нарешті досяг Акри. Під його керівництвом тамплієри були рішучими прихильниками політики короля Карла I Анжуйського, що привело їх до конфлікту з баронами королівства, які підтримували короля Гуго III Кіпрського.

Відмова тамплієрів від багаторічної підтримки кіпрських монархів у їхніх правах на престол королівства, на перший погляд бачиться в тому, що магістр Гійом був родичем французької королівської родини, але це була звичайна розважливість.

Гійом був зацікавлений в Карлі тому що, на відміну від Гуго, той володів багатим і могутнім Сицилійським королівством та мав підтримку Святого Престолу, тому мабуть, він здавався єдиною надією зберегти залишки королівства. Карл зі свого боку, розраховував, що через тамплієрів він зможе впливати на Святу землю. Нарешті, Папу Римського влаштовував цей союз бо той збирав новий хрестовий похід, який мав розпочатися у 1278 році, але смерть Григорія X у 1276 році порушила ці плани.

У 1276 році король Гуго III повернувся на свій острів у великому обуренні та написав Папі зі скаргою, що тамплієри та госпітальєри не підтримали його права на Єрусалимське королівство. Він також додав, що у 1268 році магістр Гійом де Боже вів переговори з Марією Антіохійською, донькою князя Боемунда IV, щоб вона продала свої права на Єрусалим Карлу I Анжуйському [6].

Навесні 1277 року до Акри прибув намісник короля Карла, Рожер де Сан-Северіно, граф Марсіки, який прибув з кількома лицарями і влаштувався в замку ордену тамплієрів. Бальї королівства, Баліан д’Ібелін (Арзуфський), від якого Рожер вимагав здати королівську цитадель, спробував організувати хоч якийсь опір, але ні король Гуго III, ні барони Акри, які тепер стали на бік Лузіньяна, не наважилися протистояти Карлу I, якого підтримували тамплієри. Після того як тамплієри допомогли Рожеру заволодіти королівською цитаделлю, Баліану довелося тікати з Акри (7 червня 1277 року).

В січні 1278 року барони королівства визнали Рожера бальї та принесли йому омаж, і сталося це лише після того як той пригрозив вигнати їх зі своїх земель, відібрати ф’єфи та будинки. Так Рожер де Сан-Северіно став «королівським бальї та генеральним вікарієм Єрусалимського королівства».

Король Гуго III декілька разів спробував повернути собі владу в королівстві, здійснивши військові операції проти Тіру (1279) та Бейруту (1284), але не здобув перемоги, переважно завдяки опору тамплієрів, після чого він конфіскував усі володіння ордена тамплієрів на острові Кіпр.

 

Тамплієри і війна проти Боемунда VII

Оскільки великий магістр Гійом де Боже був радником Карла у справах королівства, йому вдалося забезпечити автономію свого ордена у Святій землі. Гійом діяв як незалежний лорд і нерідко втручався у особисті відносини баронів.

У 1277 році тамплієри підтримали Паоло Сен’ї, єпископа Триполі, проти Сибіли Вірменської, регента-матері Боемунда VII, графа Триполі і титулярного князя Антіохії, через що Боемунд атакував тамплієрів, взяв штурмом резиденцію ордену в Триполі і дозволив мусульманам, які йому допомагали, здійснити там богослужіння [7]. У відповідь, 1278 року тамплієри і Гі II Ембріако, сеньйор Гібелету, атакували Триполі, граф Боемунд зазнав поразки на суходолі, але здобув успіх на морі. 16 липня 1279 року, за посередництвом Ніколя Лорна, великого магістра ордену госпітальєрів, було укладено перемир’я, що тривало до 1282 року.

12 січня 1282 року Гі порушив перемир’я та спробував захопити Триполі. Увійшовши у місто, він очікував що його підтримують тамплієри, але через непорозуміння командор тамплієрів був відсутній. Гі сховався у будинку госпітальєрів. Після багатогодинного протистояння він був змушений здатися Боемунду під обіцянку, що йому та його супутникам збережуть життя. Боемунд виконав обіцянку своєрідно: друзі були осліплені, а Гі з братами відвезли до Нефіна, де їх закопали по шию в пісок і залишили помирати з голоду.

Жорстка боротьба між тамплієрами та Боемундом VII принесла важкі втрати обом сторонам та суттєво їх послабила.

 

Союз з мамлюками Єгипту

Мамелюцький султанат обмежив Єрусалимське королівство прибережною смугою, і щоб не провокувати, Карл наказав Рожеру де Сан-Северіно уникати конфліктів з Єгиптом. Гійома де Боже було обрано магістром у час, коли діяло перемир’я з Бейбарсом. Бейбарс і Калаун, його наступник, чудово знали що собою являли держави хрестоносців у Святій землі: це сукупність князівств, володінь і громад, кожне з яких дбало виключно про власні інтереси, і намагалося зберегти свою позицію ховаючись за перемир’я з мамлюцькими султанами.

У 1281 році Гійом підписав десятирічне перемир’я з султаном Калауном, яке стосувалося лише володінь тамплієрів у Тортосі. Політика великого магістра полягала в тому, щоб підтримувати добрі стосунки з мамлюками в обмін на поступки, тому тамплієри дотримувалися нейтралітету під час війни 1281 року між монголами та мамлюками.

 

Примирення тамплієрів з Кіпром

30 березня 1282 року на Сицилії розпочалося повстання сицилійців, яке перейшло у війну арагонського короля Педро III проти Карла I Анжуйського.

14 жовтня 1282 року Рожеру де Сан-Саверіно довелося повернутися до Сицилії, і забрати з собою більшу частину гарнізону Акри. Новий бальї Єрусалимського королівства, Одо де Пуалеш’єн, мав обмежені повноваження, при цьому йому було доручено продовжувати підтримувати орден тамплієрів.

Послаблення анжуйської влади в Єрусалимському королівстві спонукало короля Кіпру, Гуго III, спробувати повернути собі корону. 1 серпня 1283 року він висадився у Бейруті, де Онфруа де Монфор визнав його владу. Звідти король вирушив до Тіру, по дорозі його армію було атаковано сарацинами в ущелину неподалік Сідону (7 серпня). У цьому нападі він звинуватив тамплієрів з Сідону.

Орден тамплієрів продовжував бути вірним королю Карлу аж до його смерті у 1285 році. У тому ж році, у червні, новий король Кіпру, Генріх II послав емісара до магістра Гійома де Боже для переговорів про підтримку тамплієрами його прав на корону.

Король висадився в Акрі 4 червні 1286 року. Три основні військово-чернечі ордени, тамплієри, госпітальєри і тевтонські лицарі, підтримали його та переконали бальї Одо де Пуалеш’єна передати їм королівську цитадель, яку вони віддали Генріху (29 червня).

«…магістр ордену Храму, магістр Госпіталю та магістр Німців <…> не вийшли назустріч королю [Генріху, щоб] прийняти його; і так вчинили вони тому, що ченці, і не побажали брати участь у цій справі, щоб не викликати невдоволення будь-якої сторони. Однак, коли вони побачили <…> що списи і стріли вилучені з одного і з іншого боку, і що у людей у замку були метальні снаряди для машин, і що велика небезпека могла б виникнути, всі троє вищезгаданих магістри вирушили туди, де в церкві був король; вони висловили йому велику радість і поговорили з ним, і вирушили в замок [до королівської цитаделі] і поговорили з сіром Одо де Пуалеш’єном і довели справу до того, що він пообіцяв передати замок трьом орденам» («Діяння кіпріотів»).

Генріх II був коронований як король Єрусалиму в Тірі 15 серпня 1286 року.

 

Падіння графства Триполі

У 1285 році, після перемоги над монголами і незважаючи на перемир’я з християнами, султан Калаун розпочав похід проти держав хрестоносців. Навесні він обложив фортецю госпітальєрів Маргат, яка впала 25 травня 1285 року. Потім Калаун, погрожуючи облогою Триполі, змусив графа Боемунда VII передати йому замок Мараклея (1285). Землетрус березня 1286 року дозволив Калауну у квітні захопити Лаодікею, останній християнський порт князівства Антіохія.

Після смерті графа Боемунда VII (1287), у Триполі виникла суперечка між християнами щодо прав на правління, чим вирішив скористатися султан і захопити місто. Великий магістр Гійом де Боже, через свого шпигуна, дізнався про наміри Калауна, і надіслав повідомлення про небезпеку до Триполі, але йому не повірили бо між графством та мамлюками було перемир’я.

Калаун почав облогу Триполі в березні 1289 року, прибувши з великою армією та великими катапультами. Графиня Люція, донька Боємунда VI, звернулася за допомогою до монголів [8] та християн. До Триполі прибули тамплієри під командуванням маршала Годфріа де Вендака, госпітальєри з маршалом Матьє де Клермоном, загін Кіпру з братом короля Аморі де Лузіньяном та військо від Акри з Жаном де Грайї.

Після того як катапульти зруйнували дві вежі, захисники кинулися тікати. Люції вдалося втекти на Кіпр разом із двома маршалами орденів та Аморі. Командор ордену тамплієрів, Педро де Монкадо, залишився і загинув захищаючи місто.

Мамлюки увійшли у місто ще до того, як стіни впали, і захопили його 26 квітня 1289 року. Султан наказав зруйнувати старе Триполі, щоб запобігти поверненню хрестоносців, і побудувати нове місто за кілька миль від старого, навколо фортеці Раймунда Сенд-Жільського (Мон-Пелерін, Гора пілігрима).

Незабаром інші прилеглі міста, Нефін та Ботрон, також були захоплені. Гібелет визнав владу мамлюків і погодився платити данину султану, але згодом все одно був залишений християнами (1302).

 

Облога Акри та падіння Єрусалимського королівства

Падіння Триполі стало відправною точкою в падінні останнього християнського оплоту в Святій землі – міста Акри, столиці Єрусалимського королівства.

Теоретично, Єрусалимське королівство все ще було захищене десятирічним перемир’ям, яке воно уклало з мамлюками в 1282 році, але незабаром султан знайшов привід щоб його порушити.

Європа на падіння Триполі відповіла мовчанням. Хіба що Папа Римський Миколай IV прислав до Акри 1600 ломбардських найманців, без змоги їх утримувати. Залишившись без коштів, ломбардські найманці почали грабувати мусульман Акри та навколишній поселень. Місцеві барони та ордени зупинили мародерів і взяли їх під варту, але про це донесли Калауну. Той розлютився, заявив, що перемир’я порушено християнами, і направив до Акри лист з вимогою покарати винних. Міська рада Акри, під тиском колишнього тірського архієпископа Бернара, який відповідав перед Папою за цей контингент, відмовилася їх передати султану.

Гійом де Боже запропонував обдурити султана, і замість винних стратити вже ув’язнених у міській в’язниці злочинців. Ця пропозиція не пройшла на міській раді, і до султана послали емісарів, щоб пояснити, що хрестоносці були не знайомі з місцевими законами і про укладене перемир’я.

Невдоволений відповіддю, султан розпочав великомасштабні приготування, які офіційно пояснив приготуваннями до військової кампанії в Африці, але йому не вдалося обдурити великого магістра тамплієрів, який через шпигуна, дізнався про наміри Калауна і повідомив про небезпеку міську раду, але йому знову не повірили. У відчаї великий магістр послав свого емісара до Каїру для переговорів з Калауном, який запропонував мир в обмін на виплату по одному цехіну за кожного мешканця міста. Міська рада зневажливо відхилила цю пропозицію, а самого Гійома звинуватили у державній зраді.

Калаун вирушив до Акри на чолі своєї армії 4 листопада 1290 року, але захворів і через тиждень помер (10 листопада). Його юний син Аль-Ашраф Халіль продовжив війну проти франків. Він направив послання Гійому де Боже, де повідомив про свої наміри атакувати Акру і закликав його не посилати до нього гінців чи дари (березень 1291 року). Тим не менш, християни все ж послали нових посланців з подарунками до султана, яких він ув’язнив.

5 квітня 1291 року армія Халіля вишикувалася навпроти Акри, а облога почалася наступного дня з обстрілу катапультами стін міста.

Тамплієри і госпітальєри відповідали за захист лівого флангу – від узбережжя до воріт св. Антонія. За оцінками істориків, тамплієри та госпітальєри у другій половині XIII століття, разом мали не більше 500 братів-лицарів і могли виставити військо загальною чисельністю до 5000 бойових одиниць. Тевтонці теж мали деякий контингент в Акрі, загальною чисельністю близько 2000 воїнів. Серед захисників ще були представники інших військо-чернечих орденів, але у вкрай малій кількості.

Оборону міста міська рада доручила великому магістру тамплієрів Гійому де Боже який, за даними сучасних істориків, мав у своєму розпорядженні загальне військо оборонців чисельністю не більше 15 000 солдатів, з них 650-700 кінних лицарів [9].

Султан зібрав проти Акри сили Єгипту й Сирії які, за даними середньовічних хроністів, складали від 85 тисяч до 600 тисяч чоловік: 70 000 кавалерії і 15 000 піхоти («Діяння кіпріотів»); 40 000 кавалерії і 200 000 піхоти («Плач про падіння Акри»); 200 000 кавалерії і «безліч» піхоти («Хроніка св. Петрі»); «всього 600 000» (Людольф Садхеймський).

Літописці минулого не були точні в оцінках кількості учасників битв – зазвичай вони завищують чи занижують кількість: бо самі вони не були учасниками цих битв, писали «з чиїхось слів» через кілька десятиліть чи століть, писали свої твори на замовлення сторони що перемогла, або навпаки програла – звідси і битви за участю «одного проти мільйону».

У ніч на 15 квітня великий магістр очолив вилазку у мусульманський табір, але після вдалого початку християни заплуталися в мотузках наметів, були побиті та змушені були відступити, втративши вісімнадцять лицарів, тамплієрів та мирян.

8 травня впала перша з веж, вежа короля Гуго – до падіння міста залишилося зовсім небагато. 18 травня, Гійому де Боже повідомили, що мамлюки захопили «Прокляту вежу» і рухаються у бік воріт св. Антонія.

Зведений загін з тамплієрів, госпітальєрів, лицарів Кіпру та Акри на конях та піших сержантів під командуванням маршала госпітальєрів Матьє де Клермона, в якому були обидва магістри, Гійом де Боже та Жан де Вільє, контратакував мамлюків біля воріт св. Антонія, між двох стін.

«І коли <..> [оборонці] прибули туди <…> їм здалося, що вони зіткнулися з кам’яною стіною, і ті, хто кидав грецький вогонь, кидали його так часто і густо, що стояв сильний дим, і насилу було щось видно; і лучники густо стріляли крізь дим опереними стрілами, які дуже болісно поранили наших людей і наших коней <…> Саме тут був поранений Гійом де Боже» («Діяння кіпріотів»).

Гійом де Боже був одягнутий в легкі обладунки, з незахищеними боками, тому був смертельно поранений стрілою у ліву пахву. Пораненого Гійома віднесли до замку-резиденції ордену (Тампль) [10], де він помер у той же день (18 травня 1291 року).

У тому бою загинув маршал госпітальєрів Матьє де Клермон, а їх магістр Жан де Вільє був поранений. І хоча тамплієрам і госпітальєрам вдалося відбили ворота св. Антонія, втримати їх вони не змогли – мамлюки прорвалися в місто з боку воріт св. Миколая та атакували їх з тилу.

Взяття Акри відбулося в той же день, після запеклої і тривалої облоги.

 

Оборона резиденції тамплієрів в Акрі

Після смерті Гійома де Боже, командування орденом було доручено маршалу ордену П’єру де Севрі який організував оборону в Тамплі, що знаходився в південно-західному районі Акри і мав виходив у море.

«…резиденція Храму була найукріпленішим місцем у місті, і стояла на морі на великій площі, як замок, оскільки на вході була висока та міцна вежа та товста, масивна стіна у двадцять вісім кроків; а також була й інша, дуже давня башта на морі, яку Саладін збудував сто років тому, в якій орден Храму тримав свою скарбницю, і вона настільки вдавалася в море, що хвилі билися об неї».

Протягом майже двох тижнів потужні стіни орденської резиденції давали можливість франкам чинити опір. Кораблі, що пішли на Кіпр, встигли повернутись і забрати з собою частину цивільного населення. Разом з командором ордену Тібо Годеном та кількома пораненими тамплієрами, до Сідону була відправлена скарбниця ордену.

28 травня Аль-Ашраф запропонував тамплієрам почесні умови капітуляції зі зброєю в руках. П’єр де Севрі прийняв запропоновані султаном умови. У гавань увійшли галери і цивільне населення, у супроводі лицарів, почало залишити Тампль. Знаком капітуляції служив прапор ісламу, що висів над вежею. Проте, коли мамлюки почали хапати жінок та дітей, тамплієри напали на них, всіх перебили, зірвали прапор і зачинилися в Тамплі.

29 травня маршал з двома тамплієрами вирушив на переговори до султана. Але Аль-Ашраф вважав тамплієрів порушниками клятви, відмовився вислухати парламентарів, наказав схопити їх та відрубати їм голови. Оборонці, які бачили страту тамплієрів зі стін, вирішили стояти до кінця. Сапери султана протягом доби підривали фундамент фортеці, і 30 травня 1291 року стіна Тампля впала, мамлюки увірвалися всередину, і добили всіх, хто вцілів під уламками.

Тамплієри ще трималися у своїх замках – Сідон, Тортоса та Атліт. Гарнізон Сідону зібрався на капітулі і обрав новим великим магістром Тібо Годена.

 

© Бойчук Б.В., 2023
© TEMPLIERS.INFO, 2023


Ілюстрації
Мал. 1. Герб великого магістра тамплієрів Гійома де Боже.


Примітки
1. «Історія імператора Іраклія та завоювання Заморської землі» (скор. «Історія Іраклія») – видання 1986 року перекладу хроніки Гійома Тірського «Історія діянь в заморських землях» з продовженням та доповненнями: Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon / ed. R. B. C. Huygens. – 2 vols. – Turnholt: Brepols, 1986.
2. Ще одна назва ордену тамплієрів – «Орден Храму» («храмовники»), на честь Храму Соломона (Templum Salomonis) в Єрусалимі, на місці якого була заснована резиденція ордену тамплієрів. Повна назва ордену тамплієрів – «Бідні лицарі Христа та Храму Соломона» (лат. Pauperes commilitones Christi Templique Solomonici).
3. «Орден Госпіталю» скорочена назва ордену госпітальєрів, який повність називався як «Лицарський орден Госпіталю святого Іоана Хрестителя з Єрусалиму» (лат. Ordo Militiae Sancti Johannis Baptistae Hospitalis Hierosolimitani).
4. «Орден братів німецького Дому святої Марії в Єрусалимі» (лат. Ordo domus Sanctae Mariae Theutonicorum Ierosolimitanorum), більш відомий як Тевтонський орден (лат. Ordo Teutonicus). Складався переважно з вихідців із «тевтонських» (німецьких) земель.
5. Військово-чернечи ордени – це військові організації, члени якої давали чернечі обітниці та жили як ченці, але при цьому носили зброю і брали участь у війнах. Представники таких орденів: тамплієри, госпітальєри, Тевтонський орден, орден Алькантара, орден Калатрави та інших. Більшість з них вже давно припинили своє існування, а є такі які існують досі, але вже як світські ордени.
6. Перемовини велися тривалий час і завершилися 15 січня 1277 року, коли Марія Антіохійська у Римі, з благословення та дозволу Папи Римського, продала свої права на Єрусалим Карлу I Анжуйському, в обмін на довічну ренту.
7. За це заохочення «ворогів Христа» Боемунда VII відлучили від церкви і наклали на Триполі інтердикт (заборона усіх церковних діянь і треб).
8. Приблизно з 1260 року, при князі Боемунді VI, графство Триполі було васалом Монгольської імперії і надсилало свої війська для захоплення монголами мусульманських міст Близького Сходу. Однак монголи не допомогли своєму васалові захисти від мамлюків Антіохію у 1268 і Триполі у 1289 роках.
9. Дослідники давно вже вивели загальноприйнятий для епохи холодної зброї «норматив» кількості, якій складає 1-2 людини на метр стіни і в середньому 50 осіб на вежу. Акра мала подвійну захисну стіну протяжністю близько 2 км, та 23 височенні вежі. Простий математичний підрахунок показує – для захисту веж досить півтори тисячі осіб. Оборона ж 4 тисяч метрів стін у три зміни вимагала близько 14 500 вояків.
10. В середньовічних містах тамплієри будували замки-фортеці які виступали резиденціями ордену в цій місцевості. Такі резиденції називали «Тампль» (англ. і фр. Temple – «Храм»).

Прокрутити вгору