Після завершення Першого хрестового походу Святу землю стало відвідувати значно більше пілігримів, ніж до того. Незахищені, багато хто з цих паломників піддавалися нападам, втрачаючи своє майно, а часто й життя. Кривавий напад на кілька сотень паломників, які прямували з Єрусалиму до Йордану під час Великодня 1119 р. [1], спонукнув дев’ятьох лицарів покинути свій неробський спосіб життя під прихистком настоятеля ордену Гробу Господнього і попросити у короля Єрусалиму Балдуїна II дозволу озброїтися на захист паломників.
Балдуїн обговорив доцільність планів добровольців з патріархом, духовенством і баронами, імовірно, на соборі в Наблусі, в січні 1120 р. [2] Згідно з Гійомом Тірським [3], лицарі принесли обітниці послуху і цнотливості, зрікалися майна (за прикладом Реформованих каноніків Єрусалиму), а також поклялися охороняти й захищати паломників, заради прощення своїх гріхів. «Король був дуже щасливий», – писав Ернуль [4]. Король надав лицарям та їх лідеру Гуго де Пейну одну з кімнат свого палацу, мечеті Аль-Акса, яка розташовувалась на місці Храму Соломона, а каноніки Гробу Господнього передали їм частину Храму під лицарські майстерні. Розповідь про те, що дев’ять лицарів залишалися вдев’ятьох протягом дев’яти років, аж до собору в Труа в 1129 р. [5] – є лише легендою. Ні король, ні патріарх не зацікавилися б такою малою групою. Данте, серед інших, пропонує можливе пояснення подібній легенді: дев’ять – священне число сонму Янголів, стята трійка (Трійця) помножена на три [6].
Орден тамплієрів, як почали називати цю групу, від самого початку вважався священним і освяченим. Він був заснований на хвалу і славу Божу, щоб захистити вірних і звільнити Церкву Божу. Попри те що вони були одними з багатьох інших орденів заснованих у 1100-х р., тамплієри були іншими. У той час як цистерціанці та августинці доєдналися до доктрини Отців Церкви, цілі тамплієрів були напрочуд новими. Тамплієри поєднували чернечу дисципліну з військовим покликанням. Лише своїми обітницями вони нагадували інші ордени. Однак подвійність цілей породила невпевненість і сумніви серед самих тамплієрів. Хтось хотів жити релігійним життям, але не мали часу на медитацію, інші заздрили канонікам та їхнім великим володінням (тамплієри не мали жодної частки із дарів вірян, і їх не згадували в публічних молитвах). Багато хто з них воліли б бути в більш поважному ордені, замість того, щоб існувати на милостиню. Якийсь Гуго «грішник», можливо, Гуго Сен-Вікторський [7], зрозумів їхню біду. Він підбадьорював лицарів, які дотримувалися чернечої дисципліни, попри те, що їхнє військове покликання являло собою спосіб їхнього життя, який інші, можливо, каноніки піддавали сумнівам на тій підставі, що релігійним орденам заборонялося воювати. Гуго проповідував смирення і наполегливість: бо саме диявол сіяв у них сумніви й честолюбство. Подібним чином Гіг з Гранд Шартрез (Guigues I le Chartreux) закликав тамплієрів спершу побороти самих себе, і тільки коли вони стануть смиренними та слухняними, вони зможуть здолати зовнішнього ворога [8].
З перших днів свого існування Єрусалимське королівство відчувало нестачу захисників. Хрестоносці, що залишилися у Святій землі, надавали перевагу землеробству, аніж війні. У разі війни від них вимагалося надати фіксовану кількість воїнів зі своїх людей. Регулярної армії не було. Королю Балдуїну II було важко воювати. З 1119 р. він правив Антіохією від імені неповнолітнього Боемунда II. Оскільки там не було надії на здобич, васали Балдуїна не бажали слідувати за ним [9]. Балдуїн потребував підтримки тамплієрів. Імовірно, саме він відправив Гуго де Пейна на Захід, щоб набрати воїнів й затвердити змінити орденського статуту на соборі в Труа в січні 1129 р. під керівництвом легата Матвія Альбанського та в присутності архієпископів, єпископів, абатів і світських правителів [10]. Статут, написаний у Святій землі перед смертю патріарха Стефана (12 червня 1130 р.), згадує присутність Бернара у Труа [11]. Однак неможливо встановити, які частини статуту були складені Гуго, а які собором, патріархом, капітулом ордену чи Бернаром.
Можливо, за допомогою цього статуту Гуго де Пейн хотів розірвати зв’язки з канонами, звичаї яких відрізнялися від звичаїв тамплієрів. Спочатку тамплієри відвідували служби каноніків Єрусалиму; пізніше, коли вони вже мали власних священників, їхнім єдиним зв’язком із канонами було збереження такої самої літургійної служби [12].
Безумовно, Балдуїн хотів вивести тамплієрів з-під впливу патріарха. Статут св. Бенедикта Нурсійського був зразком при написанні статуту тамплієрів, звідки багато чого було запозичено. Члени ордену куштували прості страви з м’яса та вина, і спали в одній кімнаті, повністю одягнені та підперезані поясами, при запалених свічках. Заборона особистого майна була лише одним із багатьох едиктів, яких тамплієри дотримувалися з непохитною покорою; вони повинні були жити дружно і піклуватися про старих і хворих. Подібно до цистерціанців, тамплієри правили службу Богородиці і присвячували їй першу і останню молитву кожного дня. Статут встановлював, що «часи Богородиці читати першими щодня, за винятком Комплеторія Богородиці (Повечір’я), що вимовляються наприкінці дня <…>, бо на честь Пресвятої Богородиці наш орден був заснований і на Її честь він закінчить свої дні, коли буде на те воля Божа». Ці слова лицар мав вимовляти під час прийому в орден [13]. Служіння куртуазного лицаря своїй дамі переосмислювалося як служіння Діві Марії. Твори св. Бернара були використані як модель для підкреслення зв’язку з Дівою Марією із залученням феодального лексикону. Діва Марія постає як – «королева», «заступниця» і «посередниця»; вона «примиряє», «жалує» та «доручає» «людство Сину Своєму» [14].
Статут тамплієрів регулював всі сторони життя ордену. Він розпочинався з опису релігійної служби та канонічних годин для молитов та читання «Отче наш». У ньому детально описувалися типи милостинь та молитов, які слід промовляти за померлих. Вимагалися ощадливість та простота в одязі та озброєнні. Лицарям дозволялося мати трьох коней та одного зброєносця. Будь-які мирські насолоди – чи то шахи, чи полювання на звіра, чи соколине полювання, були заборонені.
Поминальні книги цистерціанців містять додаткові докази тісного зв’язку між двома орденами. Цистерціанці мали практику поминати назви монастирів та громад лише свого ордену. Зі 173 громад, згаданих у чотирнадцяти поминальних списках, лише 19 громад зустрічаються у всіх списках, і серед них є тамплієри [15].
Другий документ, що пов’язує Бернара з тамплієрами, «De laude novae militiae» (Похвала новому лицарству), був написаний після собору в Труа. Гуго заохочував його приєднатися до підтримки тамплієрів. У своїй уяві Бернар бачив лицарів досконалими у всьому. Всі сумніви тамплієрів та їхніх ворогів були відкинуті. Їхнє лицарство було святим і захищеним. Вони жили за статутом: братерська любов, добровільна бідність, аскетизм, відмова від розваг і шаноблива покора великому магістру та капітулу. На відміну від розкішно одягнених мирських лицарів, Бернар бачив у брудних, обшарпаних тамплієрах гарантію вічного спасіння. І хоча перший привілей (булла) «Milites Templi» (Лицарі Храму), наданий тамплієрам бл. 1135 р. Папою Римським Інокентієм II, згадує лише про захист паломників, Бернар передбачав можливу битву з язичниками [16]. Бернар засуджував дурнувату молодь свого часу. Він сподівався, що його трактат наверне покоління ледачих аристократів: молодших синів аристократичних родин, які кочували Францією, віддаючись приватним війнам, полюванню та турнірам, не маючи продуктивного чи визначеного майбутнього [17]. Бернард хотів переорієнтувати їхнє життя, від злоби (malitia) до свого нового бачення лицарства (militia). Молоді люди згодом прийшли до нового стандарту, але не тому, що Бернар спокусив їх. Аж до розпуску ордену, тамплієри вважали Бернара своїм засновником [18], а слова, запозичені ним із бенедиктинського статуту для своєї «Похвали», «не нам, Господи, не нам, а імені Твоєму дай славу» (Пс. 113:9), служив бойовим кличем тамплієрів [19].
Бернар ніколи не проповідував війну. Господь, дозволив язичникам завоювати Палестину, щоб християни могли боротися за Святу землю і отримати повне відпущення своїх гріхів. Хрестовий похід був унікальною можливістю заслужити на прощення. Навіть найогидніші злочинці, такі як убивці, грабіжники, перелюбники та клятвопорушники, могли бути врятовані. Проте, це не давало тамплієрам право вільно спілкуватися з відлученими. Як зазначено в Латинському статуті, контакти з відлученими були суворо заборонені. Цю заборону неодноразово повторювали різні Папи. У Французькому статуті відповідний параграф, написаний прибл. 1140 р., був неправильно перекладений; Латинський статут чітко говорить, що жоден єпископ не може відпускати гріхи відлученому від церкви [20].
Французький статут уперше визначив ієрархію членів ордену. Відмінності у рангах позначилася у поділі на лицарів і сержантів, подібно до того, як на ченців та мирських братів було поділене абатство Сіто (цистерціанці). Собор у Труа постановив, що лише лицарям дозволялося носити білі плащі та мати зброєносців. Сержанти-воїни та сержанти-ремісники відповідали за всі робочі питання як у Святій землі, так і в Європі. Вони керували роботою в Домах, стайнях і на полях, брали активну участь у торгівлі, банківській справі та транспортуванні вантажів. Підмаршали та командори Домів також були сержантами. Саме їх звинувачували, допитували – і багатьох із них катували та вбивали – на процесах у Франції, Англії та Італії, через те що у Європі кількість братів-лицарів була вкрай малою[21]. Сержанти наповнювали скарбницю, з якої фінансувалися фортеці і військові експедиції ордену. Те, що Р.В. Саутерн писав про цистерціанців, підходить і тамплієрам:
«Від самого початку вони були аристократичним рухом, продуктом суспільства Північної Європи. Вони мали природну зневагу до низів і до всіх кого св. Бернар характеризував як “неосвіченими та непридатними до війни селюками”.<…>
Цистерціанський ідеал вимагав повного самозречення, бідності, простоти, усамітнення, чистоти та досконалості духовного життя. Але історична роль ордену та його репутація серед байдужих сучасників свідчить про агресію, самовпевненість, військову (чи принаймні войовничу) дисципліну, видатні управлінські якості та жадібність. Як пояснити цей контраст?» [22]
Провінціальний прецептор, описуючи орден тамплієрів неофіту, малює більш реалістичну картину:
«Ззовні ти бачиш нас у чудовому вбранні з чудовими кіньми та чудовою зовнішністю, але ти не бачиш аскетизму та суворих наказів усередині, бо коли ти забажаєш залишитися тут, по цей бік моря, тобі доведеться їхати за море, і навпаки; коли ти втомишся, тобі доведеться бути напоготові, а коли зголоднієш, тобі не буде що їсти» [23].
Це різко контрастує з уявленням Бернара про орден.
Після собору в Труа, Гуго де Пейн подорожував Англією, Південною та Північною Францією, а його супутники відвідали Іспанію. Гуго отримав так багато дарів у вигляді землі, людей і грошей, що орден був змушений організувати нові провінції та прецепторії. Собор дозволив тамплієрам таке накопичення влади, оскільки, як зазначено у статті 49 Латинського статуту, «цей новий вид благочестя з’явився з Божою допомогою, щоб ви могли поєднати віру з військовою службою, щоб віра могла розповсюджуватися за підтримки зброї» [24]. Гуго повернувся з Європи з великою кількістю лицарів та воїнів. Багато хто з них загинув у боях під Дамаском у 1129 р., не в змозі протистояти мусульманській манері ведення бою, холоду та дощу [25].
Довгий час тамплієри називали себе бідними лицарями Храму (pauperes milites Templi). Великий магістр Гуго дожив до першого папського дарування ордену: в 1135 р., на соборі в Пізі Папа Римський та його прелати пообіцяли тамплієрам щорічні пожертви, і, ймовірно, нагородив їх першим папським привілеєм «Milites Templi» (Лицарі Храму) [26]. Ця булла звільняла благодійників ордену від сьомої частини єпитимії й дозволяла тамплієрам раз на рік проводити богослужіння в містах, які перебували під інтердиктом, а також ховати померлих, які не були відлучені. Налякані чистилищем і пеклом, віряни стали ревнивими благодійниками тамплієрів. Уявлення Ордеріка Віталія про померлих, які зазнають страшних тортур як покарання за свої гріхи, демонструє тогочасні страхи перед загробним життям [27].
Ця булла могла з’явитися завдяки листу Балдуїна II Бернару, який був радником Папи [28]. Балдуін підтримував прагнення тамплієрів стати незалежними від патріарха. Наступник і зять Балдуїна, Фульк Анжуйський, також бажав зміцнити свої позиції за допомогою ордену. Втручання Фулька було вирішальним в обранні Робера де Краона, другим великим магістром тамплієрів. Обидва вони раніше були на Сході, де Фульк тимчасово приєднався до тамплієрів і щорічно виплачував їм тридцять фунтів [29]. Робер був одним з уродженців Анжу, які перебували під заступництвом Фулька [30]. Бувши молодшим сином знатної родини, єдиним шансом Робера покращити своє становище був вигідний шлюб чи високий церковний пост. Ставши великим магістром тамплієрів, він зайняв високий ранг як у мирських, так і у духовних справах. Під його керівництвом орден досяг найбільшого розширення своєї влади завдяки папській буллі «Omne datum optimum» (Всяке давання благо) [31], хоча свої багатства він накопичив пізніше. Це найстарішій із загальних привілеїв ордену, виданий безпосередньо перед Другим Латеранським собором, 29 березня 1139 р. Тамплієри підпорядковувалися лише своєму великому магістру, якого вони самі обирали. Ніхто не мав права критикувати їх звичаї. Їм не дозволялося покидати орден, навіть заради приєднання до більш суворого братерства, хоча згодом великий магістр отримав право зняти це обмеження. Тамплієри не були зобов’язані платити десятину і могли залишити собі будь-яку здобич, яку зазвичай ділили між переможцями. Тамплієри отримували право приймати в орден священників і звільнити їх після річного випробувального терміну. Їм дозволялося будувати молитовні для себе та своєї клієнтів. Тамплієри переходили під особисте заступництво Папи Римського і їм не дозволялося зв’язувати себе клятвою з кимось іншим.
Тамплієри не поспішали використовувати свободи даровані папською буллою, через те що деякі з них не отримали б схвалення св. Бернара [32]. Тамплієри залишалися вірними королям Єрусалиму, королеві Мелісенді, а потім її синам, які були на ножах один з одним [33]. У своїх листах [34] Бернар закликав королеву покладатися на тамплієрів і благав свого улюбленого дядька Андре де Монбара, сенешаля, а пізніше великого магістра ордену, підтримувати тісні стосунки з королевою. Еврар де Бар, третій великий магістр, безпечно провів короля Франції Людовіка VII через небезпечні гори Малої Азії, перед тим уклавши мир між греками та франками в Константинополі. Він також часто давав позики королю [35]. І хоч Еврар був вкрай потрібен у Святій землі, він залишив орден і приєднався до цистерціанців, залишившись одним з останніх прибічників суто релігійного покликання ордену.
Нерозривні зв’язки з єрусалимськими королями наклали на тамплієрів зобов’язання. Тамплієри так і не змогли розв’язати внутрішні суперечності між благочестям та війною. Не всі тамплієри були благочестивими та миролюбними людьми. Постійна боротьба із лютим ворогом не сприяла появі доброти та лагідності. Крім того, унікальна роль «чернців-воїнів» робила їх пихатими. У результаті їх орден став об’єктом заздрощів і ненависті. Вже під час Другого хрестового походу, тамплієрів звинуватили у зраді через підкуп, яка призвела до катастрофічного провалу облоги Дамаска в 1148 р. [36] Це було перше з багатьох наступних обвинувачень. Зрештою, привілеї та багатство, а також участь ордену у чварах у Святій землі, визначили його долю.
У 1630 р. Хризостомо Енрікес склав «Menologium ordinis Cisterciensis» (Місяцеслов ордену цистерціанців). До нього увійшли статути св. Бенедикта, тамплієрів та інших лицарських орденів, «Carta Caritatis» (Хартія милосердя) цистерціанців, папські привілеї даровані тамплієрам, і, ймовірно, підроблена клятва командора тамплієрів Португалії. Ця збірка документів свідчить про те, що, попре переслідування честолюбного короля, у великій орденській спільноті цистерціанців тамплієри залишалися прикладом аж до XVII ст. [37]
Автор: Марія Луїза Бульст-Тіле (1906-1992), німецька історикиня, найбільш відома своїми роботами про тамплієрів. Медієвісти часто цитують її праці в своїх роботах по історії тамплієрів. У своїх дослідженнях ордену тамплієрів вона бачила падіння ордену як частину плану французького короля Філіпа IV Красивого щодо повалення папства.
© Bulst-Thiele M.L., 1992
© Бойчук Б.В., український переклад, редагування, 2024
© TEMPLIERS.INFO, 2024
Переклад виконано за виданням: Bulst-Thiele M.L. The Influence of St. Bernard of Clairvaux on the Formation of the Order of the Knights Templar // The Second Crusade and the Cistercians / ed. M. Gervers. Palgrave Macmillan, 1992. P. 58-65.
Ілюстрації
Рис. 1. Явлення Богородиці святому Бернару. Філіппіно Ліппі, 1485-1487.
Рис. 2. Цистерціанці і тамплієри. Фрагмент. Святий Бернар проповідує Другий хрестовий похід. Еміль Сіньйоль, 1840.
Рис. 3. Святий Бернар проповідує Другий хрестовий похід перед королем Людовіком VII, королевою Алієнорою Аквітанською та абатом Сюжером у Везле, Бургундія, 31 березня 1146 року. Еміль Сіньйоль, 1840.
Примітки
1. Albert of Aachen, bk. 12, ch. 33, pp. 712-713; Barber, «Origins», p. 224; Hiestand, «Kardinalbischof».
2. Mayer, «Concordat».
3.Wm. of Tyre, «Chronicon», bk. 12, ch. 7.
4. Chron. d’Ernoul, pp. 7 ff.
5. Про собор у Труа та його «нову» дату див.: Hiestand, «Kardinalbischof», pp. 303 ff.
6. Dante, Vita nuova, ch. 28/29 (ch. 30); Meyer & Suntrup, cols. 582 ff.
7. Leclercq, «Templiers 1» / Leclercq, «Templiers 2», де припускається авторство Гуго Сен-Вікторського.
8. Lettres Chartreux, vol. 1. pp. 151 ff.
9. Mayer, «Jérusalem».pp. 722, 733.
10. Hiestand, «Kardinalbischof», p. 308; Schnürer, Templerregel, pp. 44-49; Schnürer, «Organisation», pp. 298 ff; Barber, «Origins», pp. 229 ff.
11. Bernard, Opera, vol. 7 (1974), letter 21, p. 71; letter 39, p. 97; Schnürer, Templerregel, p. 112.
12. Єдиним зв’язком, який був з самого початку існування тамплієрів, було богослужіння, якого вони дотримувались і в XIII ст. (Латинський статут, стаття 1 [Schnürer, Templerregel, p. 135]; Французький статут, стаття 363 [Curzon, p. 206]: «ensi come nostre ordenaire, lequel fu estrais de l’ordenaire del Sepulcre, le devise» [«як наказує наш статут, що узятий зі статуту Гробу Господнього»]. Ця стаття Французького статуту була написана між 1230 і 1240 рр. Якійсь невизначений час, каноніки сплачували тамплієра ренту у розмірі 150 безантів [Hiestand, «Kardinalbischof», p. 315, n. 118]).
13. Французького статуту, статті 306 та 685 (Curzon, pp. 180, 349-350). Це підтверджується зізнанням французького лицаря в Парижі під час судових процесів проти ордену 12 січня 1311 р. (Michelet, vol. 1, pp. 349 ff).
14. Leclercq, Bernard, p. 101.
15. Wollasch.
16. Hiestand, Papsturkunden 1, nos. 2, 8; Hiestand, Papsturkunden 2, s.v. Milites.
17. Duby, «Jeunes».
18. Bulst-Thiele, Magistri, pp. 316, 351 n. 264.
19. Benedict of Nursia, Regula, Prologue 30; Bernard, De laude, у: Bernard, Opera, vol. 3 (1963), pp. 238-239; див.: Bulst-Thiele, Magistri, p. 115, no. 32.
20. Bernard, Opera, vol. 8 (1977), epist. 363, pp. 311 ff; epist. 458, pp. 454 ff. De excommunicatis: Латинський статут, стаття 12 (Schnürer, Templerregel, pp. 32-33); Французький статут, статті 12 та 37 (Curzon, pp. 23, 43). Пор.: Schnürer, Templerregel, p. 32 для обох текстів.
21. 28 березня 1310 р., під час суду над тамплієрами, ув’язнені члени ордену вперше зібралися в Парижі в єпископському палаці. Із загальної кількості, у 546 чоловіків, лише 18 були лицарями (M.L. Bulst-Thiele, «Der Prozeß gegen den Templerorden», у: Fleckenstein, p. 388).
22. Southern, Church, pp. 270, 252.
23. Французький статут, стаття 661 (Curzon, pp. 338-339). Релігійні церемонії, які супроводжували прийом священників, були запозичені у цистерціанців (Пор.: Там само, статті 274-278 [Curzon, pp. 167-169]). Правила прийому в орден залишалися незмінними до його кінця, як видно із зізнань тамплієрів під час суду над ними у Франції (мається на увазі Жерар де Косс, див. прим. 13).
24. Bernard, De laude, ch. 1, у: Bernard, Opera, vol. 3 (1963), p. 213.
25. Wm. of Tyre, Chronicon, bk. 13, ch. 26, paras. 1-2; Hiestand, «Kardinalbischof», p. 320.
26. Hiestand, Papsturkunden 1, no. 2 (pp. 203 ff); no. 8 (pp. 214 ff); Bulst-Thiele, Magistri, p. 28, n. 40.
27. Orderic Vitalis, History, bk. 13 (vol. 4, pp. 236 ff), а так само уявлення Отло з абатства Святого Еммерама. Останній розповідає нам, що померлі з’являються своїм родичам та друзям, благаючи їх виправити злодіяння покійного, щоб пом’якшити їхній біль в чистилищі (Othlo, Liber Visionum, vision 6, p. 65; vision 12, p. 81; vision 17, p. 91).
28. Cart. Temple, no. 1, p. 1; Barber, «Origins», pp. 226-227; Hiestand, «Kardinalbischof», p. 316, n. 122.
29. Mayer, «Angevins», pp. 3, 6-7.
30. Bulst-Thiele, Magistri, pp. 30 ff.
31. Hiestand, Papsturkunden 1, no. 3, pp. 204 ff; Hiestand, Papsturkunden 2, pp. 67 ff, 90, 96 ff.
32. Див.: Послання 42 Бернара до архієпископа Анрі Санського (Bernard, Opera, vol. 7 (1974), p. 128): «libertas omni servitute servilior; quid igitur vos, o monachi, sacerdotum gravat auctoritas?» (“свобода [є] більше рабство, ніж будь-яке рабство; чому ж вас, о ченці, обтяжує влада священників?”). Пор. так само: Bernard, De consideratione, vol. 3, ch. 4, paras. 14-18 у: Bernard, Opera, vol. 3 (1963), pp. 441-446.
33. Mayer, «Melisende», pp. 124, 130, 144, 152.
34. Див.: Листи Бернара до королеви Мелісенди (Bernard, Opera, vol. 8 (1977), epist. 206, p. 65; epist. 289, p. 205; epist. 354, p. 297; epist. 355, p. 299), і його лист до Андре де Монбара (ibid., epist. 288, p. 203).
35. Bulst-Thiele, Magistri, pp. 41 ff; Melville, p. 65.
36. Constable, «Second Crusade»; Niederkom; Hiestand, «Konrad».
37. Henriquez. Статут тамплієрів, див.: pt. 1, p. 276; pt. 2, pp. 41 ff. Папські булли тамплієрам, див.: pt. 2, pp. 477 ff, 479 ff, 531 ff. Клятва командора тамплієрів Португалії, див.: pt. 2, pp. 478 ff.
