Вибори Жерара де Рідфора великим магістром ордену тамплієрів
Великий магістр ордену тамплієрів Арно де Торроя помер у Вероні, 30 вересня 1184 року, під час свого посольства до правителів Європи. Виборам, що відбулися після його смерті, судилося змінити долю не тільки ордену, а й Єрусалимського королівства в цілому.
Вибір магістра було вирішено тринадцятьма голосами братів ордену; їхні суперечки, як і всі капітули ордену, протікали в найглибшому секреті. Не маючи конкретних матеріалів, можна лише припускати, що у 1184 році виборці вагалися між сенешалем Жераром де Рідфором та Жільбером Ералом, великим командором Єрусалиму та скарбником ордену Храму [1]. Так, коли виборці постали перед капітулом ордену у великій залі Храму Соломона в Єрусалимі, вони сповістили:
«Добрі брати, подякуйте Господу нашому Ісусу Христу і святій Діві Марії та всім святим, що ми всі разом прийшли до згоди. І ось ми, іменем Господа, обрали, згідно з вашими наказами, магістра Храму…» («Французькій статут ордену тамплієрів»)… і вони назвали ім’я Жерара де Рідфора, який став останнім магістром, проголошеним в Єрусалимі.
Жерар де Рідфор народився у Фландрії приблизно в 1141 році, у Святу землю він прибув на початку 1170-хх (до 1174). Спочатку перебував на службі графа Триполі Раймунда III, проте після сварки з ним залишив графство і перейшов на королівську службу. З 1179 року був призначений королем Балдуїном IV на посаду маршала королівства. Після вступив до ордену тамплієрів, де у 1183 році стає сенешалем. І ось у жовтні 1184 року Жерар де Рідфор обіймає посаду великого магістра ордену.
Після виборів Жільбера Ераля було відправлено до Європи, де він до 1189 року виконував обов’язки магістра в Арагоні, а з 1190 по 1193 роки магістра Заходу. Згодом тамплієри закликатимуть його у Святу землю стати новим великим магістром ордену.
Коронація Сибіли та Гі де Лузіньяна
Ордену тамплієрів довелося взяти активну участь у політичній боротьбі, яка охопило королівство після смерті малолітнього короля Балдуїна V. Вибирати доводилося між двома сестрами Балдуїна IV: Сибілою та Ізабелою. Сибіла, старша із сестер, була дочкою короля Аморі I та його першої дружини Агнеси де Куртене, Ізабела, зведена сестра Сибіли, була дочкою королеви Марії Комніної. Відповідно до клятви, даної баронами Балдуїну IV на зборах королівства в Акрі, правління королівством, після його смерті, належало залишити в руках Раймунда III, графа Триполі, і чекати на рішення Папи Римського, імператора Священної Римської імперії і королів Франції та Англії, кому повинен дістатись трон Єрусалима Сибілі або Ізабелі. Проте барони Святої землі вирішили не чекати на рішення монархів далекої Європи, і, розбившись на дві протиборчі партії, вкинули королівство в хаос.
Тамплієри були на стороні партії, що представляла собою більшість. Ця партія, в особі патріарха Єрусалиму Іраклія, сенешаля королівства, Жослена III де Куртене, синьйора Трансйорданії, Рено де Шатіона, вирішила коронувати Сибілу і її чоловіка Гі де Лузіньяна. Представники іншої партії обрали своїм центром Наблус, де Раймунд III граф Триполі, Баліан д’Ібелін правитель Наблуса і вітчим Ізабели, та Балдуїн правитель Рамли, зібрали збори баронів, метою яких було посадити на престол Ізабелу та її чоловіка Онфруа IV правителя Торона.
На те, щоб орден тамплієрів, а саме Жерар де Рідфор, пішов проти законного правителя королівства Раймунда III, графа Триполі, могла вплинути особиста ворожнеча між магістром і графом. Ця ворожнеча сягає корінням у ті часи, коли Жерар, прибув з Європи до Триполі, де був представлений королю Аморі I і Раймунду III. Граф Триполі, пообіцяв влаштувати Жерару вдалий шлюб, але не дотримав свого слова, віддавши обіцяну наречену, купцю з Пізи, який запропонував за неї її вагу золотом. Жерар де Рідефор був вкрай розчарований таким поворотом справ і негайно вирушив до Єрусалиму. Перебуваючи там, він захворів, а одужавши, вступив до ордену тамплієрів.
Коли відносини між двома партіями були напружені до межі, Жерар де Рідфор надіслав листа від імені Сибіли баронам Наблусу, в якому наказувалося з’явитися на коронацію в обумовлений час, щоб принести омаж і присягу новим правителям Єрусалимського королівства. Барони послали до патріарха Іраклія і магістра тамплієрів свою відповідь у вигляді прохання в ім’я любові Господа та його святих Апостолів відмовитися від коронації Сибіли, і нагадування про клятву, принесену Балдуїну IV, згідно з якою Гі де Лузіньян формально був позбавлений права успадковувати корону.
Отримавши відповідь від наблуських зборів баронів Жерар де Рідфор, замінив усі пости, що охороняли сім фортечних воріт Єрусалиму лицарями ордену тамплієрів, і видав наказ, за яким жодна людина не могла увійти або залишити місто без його особистого дозволу. А тим часом у Єрусалимі повним ходом велися приготування до майбутньої коронації. Корона Єрусалимського королівства зберігалася в королівській скарбниці, у спеціальній скрині, під трьома замками, ключі від яких були передані патріарху Єрусалиму, великому магістру тамплієрів та великому магістру госпітальєрів. Якщо патріарх і тамплієри зайняли бік Сибіли та Гі де Лузіньяна, то госпітальєри трималися нейтралітету. І ось коли приготування добігало кінця, Жерар з Іраклієм приїхали в резиденцію Роже де Мулена за третім ключем від скрині з коронами. Незважаючи на те, що орден госпітальєрів не бачив жодних перешкод коронації, магістр Роже де Мулен довго і вперто відмовляв, але нарешті під загрозою застосування сили «кинув ключ посеред кімнати і пішов». Патріарх підняв ключ, увійшов до скарбниці і взяв там дві корони. Одна з них була покладена на вівтарі церкви Воскресіння, а друга – біля крісла, де мала сидіти Сибіла.
20 липня 1186 року патріарх Іраклій поклав корону Єрусалимського королівства на Сибілу де Анжу, яка потім поклала королівський вінець на голову свого чоловіка Гі де Лузіньяна.
Крах Єрусалимського королівства (битва на Рогах Хаттіну, Хаттінська битва)
З коронацією Сибіли всі необхідні формальності були виконані, королівство отримало нового короля, і суперечки навколо корони вщухлий. Усі барони аппозиції відбули на збори в Акру, де принесли омаж Гі де Лузіньяну. За винятком Раймунда III, який замкнувся в Тиверіаді, і Балдуїна де Рам, який передав усі свої ф’єфи синові Хомі та відбув до Антіохії.
За обставин, в яких знаходилася Свята земля, Раймунд здійснив дуже серйозну помилку, втягнувши сарацин у чвари християн, Саладін пообіцяв графу допомогу в захисті його графства, якщо воно зазнає нападу з боку короля Єрусалиму, повернув бранців-християн та направив до Тиверіади мусульманських «лицарів, сержантів та арбалетників».
Дізнавшись про союз Раймунда з султаном, Гі відправив свої війська до Тиверіади, і тільки втручанням Баліана д’Ібелена втримало короля від початку громадянської війни. 29 квітня 1187 року Гі де Лузіньян скликав збори баронів в Єрусалимі, на яких було вирішено за будь-яку ціну встановити мир з Раймундом III, і, здається, викликати з Антіохії в королівство Балдуїна де Рам. У Тиверіаду було направлено посольство у складі великих магістрів орденів Храму та Госпіталю [2], Баліана д’Ібеліна, Реджинальда правителя Сідону та архієпископа Гійома Тірського.
В цей же час Саладін, згідно з договором, який він уклав з Раймундом, зажадав від графа пропустити мусульманські війська через Тиверіаду, щоб розграбувати околиці Акри. Раймунд дав дозвіл, і попросив султана, щоб мусульмани увійшли в королівство після сходу сонця і залишили його до заходу, та не грабували ні поселення, ні міста. Прохання було задоволене: населення, попереджене про небезпеку, сховалося за мурами. Мусульмани перетнули кордон у районі Броду Якова на Йордані числом сім тисяч вершників.
30 квітня 1187 року магістру тамплієрів Жерару де Рідфору стала відомо про те, що сильний загін мусульманської кавалерії під командуванням Малек ал Афдала, одного з синів Саладіна, на світанку перетнув Йордан. 1 травня, у свято святих апостолів Якова та Пилипа, дев’яносто тамплієрів на чолі з магістром поскакали до Назарету, де з’єдналися з магістром госпітальєрів, сорока назаретськими лицарями та піхотою у чотириста людей. Загальні військові сили під командуванням двох магістрів сягали шестисот осіб. У джерела Крессон християни зустрілися із семитисячною мусульманською кавалерією. За наказом свого магістра тамплієри, вигукнувши свій бойовий клич, атакували мусульман. Ця шалена атака обернулася битвою при Казаль Робері (1 травня 1187 року), в якій судилося врятувалися тільки трьом тамплієрам, серед яких був поранений Жерар де Рідфор: решта загону, великий магістр госпітальєрів Роже де Мулен і маршал тамплієрів Жак де Міллі [3] загинули. Мусульмани обезголовили тамплієрів і, прив’язавши їхні голови мотузками до вістрій списів, промарширували перед стінами Тиверіади.
Посли короля у супроводі ескорту із десяти лицарів ордену госпітальєрів, вирушили до графа Раймунда III відразу після урочистої Великодньої служби. 2 травня вони прибули до Тиверіади, де застали графа Триполі у розпачі, на той час він уже відіслав мусульманський гарнізон із міста. Раймунд III поспішно виїхав назустріч королю, який виступив із загоном з Єрусалиму. Переговори та примирення між ними відбулися біля колодязя Якова, поблизу Наблусу, у присутності єпископів, баронів, а також братії орденів Храму та Госпіталю. Схиливши коліно, граф приніс омаж, після чого король підняв його та поцілував. Разом вони повернулися до Наблусу, щоб розробити та вжити подальших заходів щодо захисту країни.
Усі сеньйори Святої землі зібралися на зустрічі в Акрі: Раймунд із чотирма пасинками, Баліан д’Ібелін, Реджинальд правитель Сідону, Рено де Шатійон та молодий Онфруа IV Торонський. Князь Антіохії Боемунд III прислав до королівської армії свого сина Раймунда з невеликим загоном та оголосив про свій похід. Жерар де Рідфор передав Гі де Лузиньяну скарбницю короля Генріха II Англійського, яку той колись передав королю Єрусалиму Балдуїну IV, і яка зберігалася у тамплієрів.
Госпітальєри прибули під проводом нового магістра Ермангара д’Аспа. Тамплієри прибули з двомастами п’ятдесятьма добірними лицарями, загонами братів-сержантів, сержантів-найманців та місцевих найманців-піхотинців. Тамплієри залишали повні гарнізони у Сафіті, Тортосі та Газі, але орденська «Цитаделя» у Єрусалимі була порожня. Патріарх Іраклій захворів і не зміг взяти участь у поході, і тому Святий Хрест перед лицем язичників довірено було нести єпископам Акри та Ліди. Християнська армія зібралася біля Назарету і налічувала близько 30 тисяч людей.
Щойно було зібрано військо, як стало відомо, що Саладін почав облогу столиці Галілеї Тиверіади, обороною якої командувала дружина Раймунда ІІІ графиня Есківа де Бюр. 2 липня дружина графа Триполі, послала до чоловіка посланця з проханням про допомогу.
В Аль-Саферії на військовій раді, скликаній у королівському наметі, барони вирішили зробити, як радить граф Раймунд III:
«Табарія [Тиверіада] належить мені, – сказав він, – так само, як і моя дружина і мій статок, і ніхто не втратить стільки, скільки я, якщо замок буде втрачений. А якщо вони захоплять мою дружину, моїх людей і моє добро і якщо вони зруйнують моє місто, я поверну собі назад, коли зможу, і відбудую своє місто, коли зможу, бо волію швидше бачити зруйнованим Табарію, ніж загиблої – всю Землю».
Раймундові вдалося переконати короля не залишати багату джерелами територію. Лише один магістр ордену тамплієрів залишався невблаганним. «Я бачу вовчу шкуру», – насміхався він. Опівночі, коли Лузіньян залишився один у своєму наметі, магістр тамплієрів проник до нього і вигукнув:
«Сір, чи вірите ви цьому зраднику, який дав вам подібну пораду? Він вам її дав, щоб вас зганьбити. Бо великий сором і великі докори впадуть на вас…, якщо ви дозволите за шість льє від себе захопити місто… І знайте ж, щоб добре зрозуміти, що тамплієри скинуть свої білі плащі і попродають, і закладуть усе, що в них є, щоб ганьба, якій нас піддали сарацини, була відомщена. Ідіть же, – сказав він, – і велить крикнути війську, щоб всі озброювалися і ставали кожен за своїми загонами і йшли за прапором Святого Хреста».
Король Гі мав слабкість послухати його і наказав згортати поклажу і вирушати в дорогу серед ночі (3 липня 1187 року). Військо рушили ще до зорі. Раймунд та його пасинки, як сеньйори ф’єфу, віддавали накази попереду. За ними, з головними силами війська, слідував король. Тамплієри йшли останніми. Весь день християнська армія просуваючись від Саферійських джерел до Тиверіадського озера, відстань у двадцять кілометрів, але не встигла дійти до води – дорогу 30 тисячам франкських воїнів (з них 1200 лицарів, 4000 кінних сержантів і туркополів) перегородило 60-тисячне військо Саладіна. Християни розбили табір у місцевості, яка називається Роги Хаттіна.
Наступного дня, 4 липня 1187 року, відбулася битва на Рогах Хаттіна, що тривала сім годин. На початку битви тамплієри, одночасно з авангардом графа Раймунда III, контратакували правий фланг мусульман, яким командував Такі ал Дін. Християни провели ряд кінних рейдів, але незабаром натиск лицарів послабшав: коні лицарів були перебиті сарацинськими лучниками і вже більшість лицарів боролася в пішому строю. Раймунд зі своїм загоном розпочав атаку для розриву мусульманської лінії, яка перегороджувала дорогу до джерела в селі Хаттін. Загін Такі ал Діна дозволив лицарям заглибитися, а потім зімкнув свої ряди, оточивши їх щільним кільцем. Врятуватися вдалося лише десяти-дванадцяти лицарям, серед яких був граф Триполі та його чотири пасинки. Сум’яття в рядах латинян ставало дедалі сильнішим, і більшість піших воїнів прямувала до Рогів Хаттіна, де вони зайняли позицію на північному пагорбі, а кавалерія і піші лицарі на південному. Двічі сарацинська кавалерія атакувала схили, перш ніж зуміла захопити впадину між Рогами. Кінцем бою став момент, коли мусульманська кіннота пробила собі шлях до південного пагорба, і королівський намет упав – це позначило кінець битви. Змучені хрестоносці падали на землю і здавалися без подальшого опору.
Загалом, близько 3000 воїнів з армії християн, які змогли уникнути полону втікаючи з поля битви, сховалися в найближчих замках і укріплених містах, решта або впали в бою, або потрапили в полон. Рено правителю Сідону, Баліану д’Ібелін та Жослену III де Куртене також вдалося уникнути полону. У числі полонених виявилися король Гі, його брат Аморі, конетабль королівства, магістр тамплієрів Жерар де Рідфор, Рено де Шатійон, Онфруа IV правитель Торону та багато інших баронів і лицарів. У цій битві був втрачений назавжди і Святий Животворний Хрест Господній.
Момент, коли був захоплений Святий Животворний Хрест Господній не відомий, але те, що це було зроблено загоном Такі ал Діна, не викликає сумнівів. Одні джерела вказують, що Такі ал Дін зробив потужну атаку після того, як залишкам загону графа Раймунда вдалося прорватися через лінію мусульман. Внаслідок цієї атаки тамплієри, що охороняли Святий Хрест і єпископ Акри, були вбиті, а Святий Хрест потрапив до рук Такі ал Діна. Інші ж вважають, що єпископ Лідди, після загибелі єпископа Акри, перевіз Святий Хрест на південний Ріг, де його остаточно захопили під час однієї з останніх атак загону Такі ал Діна. Існує й інша версія, згідно з якою якийсь тамплієр у ніч з 3 на 4 липня закопав Святий Животворний Хрест Господній у пісок, щоб урятувати його від мусульман [4].
Саладін показав себе великодушним по відношенню до короля та його баронів яких він прийняв з належною їм пошаною і відправив 5 липня у Дамаск, де вони були ув’язнені. А от всі полонені туркополи, як зрадники віри, були страчені прямо на полі бою. Вже 6 липня у Дамаску, Саладін всім захопленим тамплієрам і госпітальєрам перед тортурами пропонував дарувати життя за умови «підняти палець і прийняти Закон» – стати мусульманами. Багато тамплієрів було страчено, але їх великий магістр Жерар де Рідфор з невідомих причин залишився живим.
Поки великий магістр був у полоні, на чолі тамплієрів став брат Тьєррі, який врятувався в битві при Хаттіні, і якого всі називали «великим командором».
Переможний марш Саладіна (падіння Єрусалиму)
За літо 1187 року Саладін захопив практично всі великі міста і укріплення королівства: Тиверіада (5 липня), Акра (9-10 липня) здалася за наказом сенешаля Жослена III де Куртене; Яффа та Мірабель, Торон (26 липня), Сарепта та Сідон (29 липня), Бейрут (9 серпня), Джабайл і Ботрон були здані як викуп за своїх сеньйорів, що потрапили в полон при Хаттіні, Аскалон (5 вересня) здався за наказом королеви Сибіли як викуп за свого чоловіка Гі де Лузіньяна.
Після невдалої спроби захоплення Тіру та тривалої облоги Аскалону Саладін попрямував брати в облогу столицю королівства – Єрусалим.
Баліан д’Ібелін, який уникнув полону у битві на Рогах Хаттіна, прибув до Єрусалиму в перші дні липня. На правах чоловіка Марії Комніної, вдови короля Єрусалиму Аморі I, Баліан тимчасово прийняв правління містом. Він зібрав військо, посвятив у лицарі шістдесят городян та юних аристократів, і зажадав, щоб місцеві жителі принесли йому омаж. Крім військових питань, він зайнявся економічними – почав карбувати власну монету, яка дозволила наповнити королівську скарбницю. Завдяки двом місяцям перепочинку Єрусалим зміг підготуватися до облоги.
20 вересня 1187 року Саладін почав облога Єрусалиму. Франки боронили місто з такою ж відвагою як і майже сто років тому їх пращури це ж місто брали в облогу. Проте перевага мусульман була відчутною, і не залишалося іншого вибору як капітулювати. Баліан пригрозив зруйнувати мечеть Омара та все місто, якщо Саладін не піде на його умови капітуляції.
2 жовтня 1187 року Саладін увійшов до Священного міста. Домовилися про індивідуальний викуп: десять безантів за чоловіка; п’ять – за жінку та один – за дитину. Баліану д’Ібеліну вдалося розжалити султана та домогтися, щоб мусульмани звільнили бідняків за загальну суму: 7000 осіб за 30 000 безантів. Від трьох до чотирьох тисяч людей заплатили викуп власноруч, десять тисяч були звільнені самим Саладіном і ще вісім тисяч викуплено спільними зусиллями заможних городян, патріарха Єрусалиму, госпітальєрів та тамплієрів.
Після захоплення Єрусалиму Саладін вирушив до Тіру (листопад 1187 року) де Конрад де Монферрат, правитель міста, вдруге змусив його відступити (1 січня 1188 року).
Захопивши всі прибережні фортеці, крім Тіру, султан почав завойовувати потужні фортеці франків у внутрішніх областях: впали Шатонеф (26 грудня 1187 року), Хеврон (кінець 1187), Керак (Крак де Моаб) (листопад 1188), Сафед (перші дні грудня 1188 року), Бовуар (5 січня 1189 року), Монреаль (Крак де Монреаль) (кінець весни 1189 року), Бофор (22 квітня 1190 року).
Відновлення королівства (осада Акри)
Гі де Лузіньян влітку 1188 року отримав свободу в обмін на місто Аскалон, яке королева Сибіла здала Саладіну як викуп за свого чоловіка (5 вересня 1187 року). Саладін зажадав від Гі клятву, що той впливе за море і більше ніколи не підніматиме зброю проти султана. Після визволення Лузіньян велів передати Саладіну дотепну відповідь – що він разом з великим магістром тамплієрів Жераром де Рідфором перетнув морську протоку, що відділяє Тортосу від острова Руаду, і повісив свій меч не на пояс, а на ленчик сідла, і вийшло, що не він, а його кінь ніс зброю!
Трохи з часом свободу отримав Жерар де Рідфором в обмін на здачу Саладіну Гази.
Повернувшись у королівство, Гі зіштовхнувся з маркграфом Конрадом де Монферратом, якому вдалося утримати Тір і зібрати навколо себе аристократію, створивши щось на зразок центру відродження королівства. Багато баронів, які були проти сходження Гі на королівський престол, тепер згуртувалися навколо Конрада. Гі де Лузіньян влаштував свою резиденцію в Тріполі, звідки він стрімким маршем повів свою армію на завоювання Акри. Згідно з хроністом Арнольдом Любекським, під командуванням Гі знаходилося всього дві сотні лицарів.
Дізнавшись про облогу Акри, до міста почали прибувати один за одним західні хрестоносці, а у самій Європі було оголошено Третій хрестовий похід. Конрад де Монферрат також вирушив морем до Акри. У вересні християнське військо відбило напад невеликої мусульманської армії, яка спробувала зняти облогу з міста. На радощах від цієї події християни проґавили той факт, що Саладін зі значно більшою армією знаходився на відстані тритижневого маршу. Коли султан підійшов йому вдалося відновити зв’язок по суші між Акрою та своєю армією, що робило марною облогу міста з моря.
4 жовтня 1189 року християнська армія спустилася з пагорба та вишикувалася в на рівнині в бойовий порядок. Король Гі де Лузіньян командував французами та госпітальєрами. Конрад де Монферрат керував венеціанськими, ломбардськими та тірськими воїнами. Ландграф Тюрінгський йшов на чолі німців, пізанців та англійців, які становили центр армії. Великий магістр тамплієрів, Жерар де Рідфор, зі своїми тамплієрами, герцог Гвельдрський зі своїми ратниками складали резервний корпус. Охорону табору хрестоносців було доручено Жоффруа де Лузіньяну та Якову Авенському. При першому зіткненні лівий фланг мусульманської армії безладно відступив. Табір Саладіна був взятий. Захопивши табір, християни кинулися грабувати намети, а сарацини, помітивши, що їх більше не переслідують, повернулися і бій відновився. Здивування і жах оволоділи християнами, і вони почали відступати. Маркграф Конрад де Монферрат, покинутий своїми, своїм порятунком був зобов’язаний лише хоробрості Гі де Лузіньяну.
Тамплієри майже в гордій самоті чинили опір сарацинам, більшість з них загинуло. Великий магістр Жерар де Рідфор потрапив до рук мусульман і був страчений у наметі Саладіна.
Місце великого магістра було порожнім тривалий час, і лише у 1191 році тамплієри обрали собі нового магістра, ним став Робер де Сабле.
© Бойчук Б.В., 2022
© TEMPLIERS.INFO, 2022
Ілюстрації:
Рис. 1. Герб великого магістра тамплієрів Жерара де Рідфора.
Рис. 2. Жерар де Рідфор наймає війська. Ілюстрований рукопис, Ле Метр де Фовель, XIV ст.
Рис. 3. Саладін вириває з рук Гі де Лузіньяна Святий Хрест. Ілюстрований рукопис, хроніка Матвія Паризького, ченця Сент-Олбанського монастиря, XIII ст.
Примітки
1. Ще одна назва ордену тамплієрів – «Орден Храму» («храмовники»), на честь Храму Соломона (Templum Salomonis) в Єрусалимі, на місці якого була заснована резиденція ордену тамплієрів. Повна назва ордену тамплієрів – «Бідні лицарі Христа та Храму Соломона» (лат. Pauperes commilitones Christi Templique Solomonici).
2. «Орден Госпіталю» скорочена назва ордену госпітальєрів, який повністю називався як «Лицарський орден Госпіталю святого Іоана Хрестителя з Єрусалиму» (лат. Ordo Militiae Sancti Johannis Baptistae Hospitalis Hierosolimitani).
3. Деякі джерела називають Жака де Міллі маршалом ордену тамплієрів. Проте інші численні джерела, в тому числі кілька сучасних, серед загиблих тамплієрів у битви під Крессоном називають сенешаля Урса де Альнето, маршала Робера де Френеля, а також брата Жака де Міллі. Тому, ймовірно, Робер де Френель обіймав посаду маршала, Жак де Міллі згадується через його значимість. Можливо, він був важливий сановником ордену (наприклад підмаршалом, ще могло б пояснити плутанину у назві посади) або вирізнявся своїми військовими якостями.
4. «Історія» Іраклія запевняє, що якийсь тамплієр у ніч з 3 на 4 липня закопав Святий Животворний Хрест Господній у пісок, щоб врятувати його від мусульман. Багато часу по тому той самий тамплієр, з’явився у короля Єрусалиму Генріха I і сказав йому, що якщо йому дадуть провідника до поля битви, він відшукає Святий Хрест, який раніше закопав власними руками. Король надав лицареві провідника-сержанта, уродженця цієї країни, і разом вони вирушили на пошуки. Але як не шукали вони протягом трьох ночей (щоб уникнути зустрічі із сарацинами), нічого не знайшли. І хоча згодом турки хвалилися, що мають реліквію, все-таки, схоже, що Святий Хрест залишився назавжди похованим у пісках, де його сховав тамплієр.
