Орден після великих поразок: удар по Європі та Леванту
У середині XIII століття орден тамплієрів зіткнувся з тяжкими випробуваннями як на Близькому Сході, так і в Європі. Втрата значної частини військових сил, руйнування укріплень і загибель керівників послабили його позиції. Водночас орден залишався важливою військовою та політичною силою, діяльність якої залежала не лише від власних ресурсів, а й від підтримки християнських правителів і папства.
Наслідки монгольського вторгнення 1241 року особливо відчутно позначилися на східноєвропейських володіннях тамплієрів. У польських землях монголи зруйнували дві найважливіші орденські вежі та три незахищені поселення. Володіння ордену в Богемії та Моравії також зазнали спустошення. Тамплієри не могли організувати належний опір: їхні невеликі громади не мали значних укріплених центрів, а оборонні споруди здебільшого обмежувалися сторожовими вежами.
Під час битви під Легницею 9 квітня 1241 року, де військо сілезького князя Генріха II Побожного виступило проти монголів, загинули лицарі й інші брати ордену. У листі до французького короля, написаному влітку того самого року, тамплієри повідомляли про втрату п’ятисот осіб свого контингенту (здебільшого сержантів, зброєносців та слуг, а не виключно лицарів-братів). В Угорщині, де орден мав давніші володіння та численніші громади, під час битви на річці Шайо загинув провінційний магістр Угорщини Яків де Монте-Реґалі (Jacobus de Monte Regali) разом із багатьма братами.
Відхід монголів припинив безпосередню загрозу подальшого спустошення німецьких прикордонних земель. Згодом зруйноване відбудували, а тамплієри продовжили діяльність у Центрально-Східній Європі. Тут їхня роль відрізнялася від тієї, що була у них на Сході: поряд із релігійними та господарськими завданнями вони сприяли заселенню територій і підтримували мирне освоєння прикордонних земель.
Проте головні випробування для ордену розгорталися на Святій землі. Улітку 1244 року хорезмійці остаточно захопили та сплюндрували Єрусалим, а вже в жовтні в битві при Форбії християнські сили зазнали нищівної поразки. Загибель провідних тамплієрів і нестача підкріплень із Західної Європи створили небезпечну ситуацію. Саме в цих умовах орден мав обрати нового керівника й відновити управління.
Напередодні злету: кастелян Сафіти та майбутній «магістр»
Про ранні роки Рішара де Бюра (Richardus (Richart) de Bures) майже нічого не відомо. Не збереглося достовірних відомостей про його походження, родинні зв’язки чи обставини вступу до ордену. Також немає підстав упевнено пов’язувати його з однойменними представниками знатних родів, які раніше володіли землями в Галілеї.
Перші надійні свідчення про Рішара датуються 1241 роком. Тоді він обіймав посаду кастеляна Сафіти, відомої також як Шастель-Блан (Chastel Blanc — «Білий замок»). Кастелян відповідав за управління фортецею та її гарнізоном. Посада свідчить про те, що Рішар мав досвід керівництва важливим укріпленим пунктом на території християнських володінь у Леванті.
18 листопада 1241 року в Триполі Рішар засвідчив угоду між Боемундом V, правителем Антіохії та Триполі, і великим магістром ордену госпітальєрів П’єром де В’єль-Брідом (Pierre de Vieille-Bride). У документі його названо кастеляном Шастель-Блана. Ця участь засвідчує його присутність серед представників військово-чернечих орденів, залучених до політичних і юридичних домовленостей у регіоні.
У травні 1243 року Рішар отримав ще одне відповідальне доручення. Тамплієри та госпітальєри сперечалися через володіння в графстві Триполі та сеньйорії Маргат. Обидві сторони погодилися призначити арбітрів — представників орденів, які мали допомогти врегулювати суперечку. Рішар представляв тамплієрів разом із Рено де Кленкором (Reinaut de Claincort), кастеляном Тортоси.
Однак домовитися за допомогою призначених арбітрів не вдалося. Тому до розгляду залучили ще одного учасника — Жана де Фарабеля (Johan de Farabel), сеньйора Пюї. У підсумку тамплієри отримали кілька земельних володінь, серед яких були поселення Бетіре (Betire) та пустки, названі в документі Женен (Genenn) і Реземен (Reusemeine).
Участь у розв’язанні цього конфлікту показує, що Рішар був залучений не лише до військового управління, а й до врегулювання майнових суперечок між орденами. Для тамплієрів такі справи мали практичне значення, оскільки їхні володіння та права користування землею нерідко перетиналися з інтересами госпітальєрів.
До осені 1244 року Рішар уже здобув солідний досвід комендантської служби та дипломатичного врегулювання складних міжорденських взаємин. Саме ці навички стали вирішальними, коли після розгрому при Форбії орден раптово опинився перед загрозою управлінського колапсу.
Управлінський вакуум після Форбії: виборча криза та статус Рішара де Бюра
Поразка християнських військ 1244 року та втрата Єрусалима спричинили кризу управління в ордені. Провідні лицарі-тамплієри загинули, а очікуване поповнення із Західної Європи мало прибути лише навесні 1245 року.
За таких обставин орден не міг негайно провести звичайне обрання нового великого магістра. Відповідно до встановленого звичаю, обов’язки очільника ордену в ранзі намісника (tenens locum magistri / віцемагістра) перебрав великий командор Гійом де Рокфор (Guillelmus de Rocaforti). Віцемагістр виконував обов’язки керівника ордену до обрання нового очільника.
Ситуація залишалася небезпечною. Війська єгипетського султана ас-Саліха Айюба та загони хорезмійців пересувалися країною й наближалися до християнських портових міст. Зібрати представників орденських гарнізонів для обрання тринадцяти виборців було складно й ризиковано. Виборці мали визначити нового великого магістра відповідно до орденської процедури.
Точна дата обрання Рішара де Бюра невідома. Його ім’я згадується у списку магістрів тамплієрів, який 1442 року уклали англійські госпітальєри, а день смерті — у власному поминальному календарі ордену тамплієрів. Це дає змогу встановити його місце в послідовності керівників, але не відновити всі обставини обрання.
У пізнішій традиції Рішара де Бюра нерідко позначають як сімнадцятого великого магістра тамплієрів, однак тогочасні акти від його імені не збереглися, а сам статус залишається дискусійним. Немає докладних описів його рішень, військових кампаній чи внутрішніх реформ. Тому реконструювати його каденцію як послідовність конкретних заходів неможливо.
У лещатах високої політики: тамплієри між папою та імператором
У середині XIII століття становище християнських володінь на Близькому Сході залежало від поєднання військових можливостей, відносин між місцевими правителями та підтримки із Заходу. Після поразки 1244 року військово-чернечі ордени, світські князі й церковні ієрархи не мали достатніх сил для масштабних воєнних операцій без допомоги західноєвропейських держав.
Однак така допомога не надходила в обсязі, який відповідав би потребам Латинського Сходу. Папська політика також не була зосереджена винятково на хрестовому поході. Ще за Григорія IX підтримка Святої землі перепліталася з іншими політичними завданнями, зокрема з боротьбою за першість у християнському світі, занепадом Латинської імперії в Константинополі та відкритим конфліктом зі Священною Римською імперією.
За понтифікату Інокентія IV ця суперечність постала особливо гостро. Папа підтримував контакти з представниками військово-чернечих орденів, а під час втечі з Рима його супроводжували, серед інших довірених осіб, камерарій-тамплієр і камерарій-госпітальєр [1]. Обидва ордени також забезпечували охорону під час Першого Ліонського собору.
Проте близькість до папської курії не означала, що ордени могли розраховувати на безумовну підтримку хрестового походу. Інокентій IV вимагав від них допомоги у власному протистоянні з імператором Фрідріхом II. Папство побоювалося, що на Святій землі існує прихильна до імператора політична група, і намагалося перешкодити її посиленню.
У 1247 році Інокентій IV звернувся до баронів і військово-чернечих орденів Леванту із суворим застереженням не визнавати суверенітету відлученого Фрідріха II та його сина Конрада. Таким чином, орден опинився в ситуації, коли від нього очікували не лише військового захисту християнських володінь, а й участі в ширшому конфлікті між папством та імперською владою.
Ці обставини важливі для розуміння політичного середовища, в якому Рішар де Бюр очолював тамплієрів. Водночас немає документальних підстав приписувати йому конкретні дипломатичні кроки чи стверджувати, що він особисто визначав позицію ордену в конфлікті між папою та імператором.
Падіння фортець: куди зникла допомога Заходу?
У 1247 році мусульманські сили захопили Тиверіаду та Аскалон. Ці події відбувалися в період, коли християнські володіння вже були ослаблені попередніми поразками, а військово-чернечі ордени потребували підкріплень і ресурсів для продовження боротьби.
Папська політика не сприяла однозначному зосередженню сил на відновленні становища у Святій землі. У 1248 році Інокентій IV вимагав вигнати графа Томмазо д’Ачерра (Thomas de Acerra), який перебував у графстві Триполі. Це доручення було пов’язане з побоюваннями папи щодо посилення влади імператора на Сході. Отже, внутрішньополітичне протистояння християнських правителів і церковних сил безпосередньо впливало на завдання, які покладали на військово-чернечі ордени.
У 1249 році, коли французький король Людовик IX розпочав великий хрестовий похід, Інокентій IV знову вимагав від керівників трьох військово-чернечих орденів в Італії надати підтримку кардиналу Сан-Джорджо-ін-Велабро (П’єтро Капоччі). Йшлося про допомогу в папській боротьбі проти імператора, а не безпосередньо про відвоювання Святої землі. Крім того, папа заборонив англійським хрестоносцям приєднуватися до походу Людовика IX.
Ці рішення демонструють суперечність між проголошеною метою захисту християнських володінь на Сході та практичними політичними пріоритетами папства. Для орденів, які залежали від західної підтримки, така ситуація створювала додаткові труднощі: вони мали зберігати військову присутність на Святій землі, водночас залишаючись втягнутими в конфлікти всередині західного християнського світу.
Ці події 1248–1249 років розгорталися вже після смерті Рішара де Бюра, проте вони виразно ілюструють глухий кут, у якому перебував орден і за його керівництва. Орденське керівництво було скуте конфліктом папи з імператором саме тоді, коли Схід відчайдушно потребував допомоги.
Останній бій і загадка статусу: підсумок правління Рішара де Бюра
Обставини смерті Рішара залишаються предметом наукових дискусій. Дата 9 травня 1247 року дивовижним чином збігається з початком наступу військ єгипетського султана на Тиверіаду. Марі-Луїза Бульст-Тіле висунула переконливу гіпотезу: очільник тамплієрів, найімовірніше, не помер у ліжку в тиловій Акрі, а поліг зі зброєю в руках під час оборони міста чи в бою біля Тиверіадського озера, намагаючись стримати мусульманський прорив.
Його перебування на чолі ордену виявилося зовсім коротким, хоча точний час приходу до влади й досі невідомий. Про дату його смерті свідчить орденський поминальний запис, де його названо просто магістром, тоді як сімнадцятим за ліком очільником його вважають уже пізніші списки.
Відомості про наступника дають змогу датувати смерть Рішара 1247 роком: новий великий магістр Гійом де Соннак мав вступити на посаду вже того самого року. Раніше він керував провінцією Аквітанія, а його наступник на цій посаді згадується в документі від 14 листопада 1247 року.
Історична роль Рішара де Бюра залишається важкою для докладної реконструкції. До того, як очолити тамплієрів, він був кастеляном Сафіти, засвідчував важливу угоду між правителями й госпітальєрами, а також брав участь у врегулюванні майнової суперечки між двома військово-чернечими орденами. Ці факти свідчать про те, що він мав досвід військового управління та орденської адміністративної діяльності.
Водночас відомості про період його правління майже не збереглися. Невідомо, які конкретні рішення він ухвалював після призначення, як організовував оборону володінь ордену та чи здійснював дипломатичні ініціативи. Тому його діяльність не можна пов’язувати з певними військовими успіхами, реформами або політичними домовленостями без додаткових доказів.
Ким же насправді був Рішар де Бюр для ордену — повноправним великим магістром чи вимушеним намісником? Можна сказати, що Рішар став жертвою юридичної невизначеності. Доки попередній магістр Арман де Перігор перебував у каїрському полоні (або вважався зниклим безвісти), тамплієри не мали канонічного права обрати нового очільника за всіма суворими правилами статуту. Через це Рішар, найімовірніше, очолював орден лише як надзвичайний адміністратор чи місцеблюститель (locum tenens). Проте в умовах катастрофи він зумів утримати розбиту організацію від повного розпаду, забезпечивши передачу влади новому повноправному магістру — Гійому де Соннаку.
© Bulst-Thiele M. L., 1974
© Бойчук Б.В., текст, науково-популярна адаптація, 2026
© TEMPLIERS.INFO, 2026
Використана література: Bulst-Thiele M. L. Sacrae Domus Militiae Templi Hierosolymitani Magistri: Untersuchungen zur Geschichte des Templerordens, 1118/9–1314. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1974. S. 211–216.
Стаття підготовлена на основі академічної публікації та адаптована для широкого кола читачів.
Ілюстрації
Рис. 1. Герб великого магістра тамплієрів Рішара де Бюра.
Примітки
[1] Йдеться про папського камерарія (лат. camerarius domini papae) — вищого фінансового й адміністративного посадовця Папського двору, який завідував особистою скарбницею, майном Апостольської палати та виконував конфіденційні доручення понтифіка. Римські папи XIII ст. часто призначали на цю довірену посаду саме братів військово-чернечих орденів (тамплієрів та госпітальєрів), спираючись на їхній транснаціональний статус, незалежність від римських аристократичних фракцій і бездоганну фінансову дисципліну.
