Майже нічого невідомо про великого магістра ордену тамплієрів Одо де Сент-Амана, хіба що трохи інформації, яку дає Гійом Тірський, який його ненавидів і не приховував цього. «Це була людина, з ніздрів якої виривалася лють, яка не боїться Бога, не поважає людей», – пише архієпископ.
Одо де Сент-Аман (Одон, Ед де Сент-Аман) був королівським маршалом (з 1156) коли в червні 1157 року він потрапив у полон до Нур ад-Діна біля Броду Якова, в якому разом з великим магістром тамплієрів Бертраном де Бланшфором перебував до травня 1159 року. З 1160 року Одо віце-граф Єрусалиму, а з 1164 – королівський мундшенк. У 1165 році він супроводжує архієпископа Цезареї Герсеніуса в поїздці до Константинополя з приводу весілля короля Аморі I з Марією Комніною.
Вступив Одо де Сент-Аман в орден тамплієрів 4 лютого 1171 року, і в цьому ж році його обрали великим магістр ордену тамплієрів.
Ставши магістром, Одо став запекло боротися проти королівської влади, що спричинило погані наслідки для ордену. Непримиренність магістра призвела до того, що протягом кількох років орден тамплієрів втратив весь свій дипломатичний авторитет, і тамплієри стали нестерпними і для світської, і для духовної влади одночасно.
У 1172 році (1173?) Старець Гори, глава асасинів, направив своїх посланців до єрусалимського короля Аморі I, пропонуючи союз проти сарацин; він також виявив бажання стати християнином разом із усіма своїми послідовниками. Король без вагань прийняв пропозиції Старця Гори і надав послам перепустку на зворотний шлях, але, як тільки посли перетнули територію замку Сафіта (Кастель Бланк), на них напали тамплієри та всіх перебили. Мотиви вбивства невідомі. Але в умовах, поставлених Старцем, передбачалося, що тамплієри припинять збирати податки на території асасинів, з чим Аморі погодився і обіцяв тамплієрам відшкодувати збитки. Загиблі асасини були із замку Джебель Нозайрі, за володіннями яких спостерігали тамплієри Сафіти та з яких стягували щорічну данину у розмірі 2000 безантів.
Король, обурений і стривожений вчинком тамплієрів, вибачився перед Старцем Гори, який відразу забув свої плани щодо союзу та обернення до християнства, і зажадав у магістра ордену тамплієрів видачі винних. Одо відповів, що вбивцею був якийсь брат Готьє дю Меніль, «лицар одноокий і тупий», якого він не має наміру передавати в руки королівського правосуддя, тому що він вже наклав на нього покаяння, яке вважає достатнім доти, доки Папа Римський, на суд якого було винесено справу, не висловить свою думку. Великий магістр заборонив королю та баронам торкатися братів та їхнього майна. Аморі, дізнавшись, що Готьє разом з магістром перебуває в Домі ордену в Сідоні, обложив командорство ордену і захопив винного у злочині Готьє, ув’язнив його у в’язниці в Тірі. Гійом Тірський стверджує, що король Аморі мав намір приборкати орден тамплієрів, незалежність якого почала загрожувати королівству, і лише його раптова смерть (1174) завадила здійсненню цих планів.
За часи Одо де Сент-Амана лицарі ордену Храму [1] та ордену Госпіталю [2] довели свої відносини до бурхливих сварок, через які між братами християнських орденів виникли великі напруження. Великі магістри обох орденів усвідомили, що подібна боротьба є недоречною, і тому Одо де Сант-Аман та Роже де Мулен розробили договір-алгоритм вирішення спірних питань між орденами. Так, якщо між орденами виникало якесь спірне питання, командори Домів Храму та Госпіталю, на чиїй території виникла суперечка, доручали трьом братам з кожного ордену вирішити це питання, якщо брати не дійшли згоди, далі належало звернутися до спільних друзів, а зрештою, і до великих магістрів орденів, яким надсилали листи з поясненням суті суперечок. «І якщо якийсь брат – від чого збережи Бог – порушить цю угоду і цей мир, знайте, що він порушить накази Дому та Єрусалимського капітулу і принести винну за це він зможе, тільки з’явившись перед магістром та його капітулом в Єрусалимі» – Папа Олександр III ратифікував цей договір 2 серпня 1179 року.
Аморі I залишив спадкоємцем хлопчика тринадцяти років, Балдуїна IV, хворого на проказу. Правлінню нового короля судилося перетворитися на битву між різними партіями за регентство: нещасний король, відчуваючи як слабшають його сили, невпинно шукав того, хто міг би його замінити, не нашкодивши інтересам Єрусалимського королівства.
Роки правління Балдуїна IV були останніми порівняно мирними в історії Святої землі. Бо відтепер перед ослаблими та роз’єднаними християнами встала грізна постать султана Саладіна, який об’єднав увесь ісламський світ і відповів на хрестовий похід священною війною мусульман – джихадом.
У листопаді 1177 року скориставшись тим, що регент королівства Філіп I Ельзаський пішов з частиною армії в Північну Сирію брати в облогу Харім, Саладін перейшов єгипетський кордон і блискавичним ударом блокував Дорон та Газу, і змусив Балдуїна IV сховатися в Аскалоні. Просуваючись на північ, Саладін перехоплював всі загони, які поспішали на допомогу королю, він зайняв Рамлу і обложив Лідду.
У день св. Катерини, 25 листопада 1177 року, проявивши стратегічне чуття і рідкісне для сімнадцятирічного юнака холоднокровність, молодий Балдуїн IV, здійснив вилазку в тил армії султана, захопивши її зненацька при Монжизарі (пагорб, неподалік від Рамли). Військо короля налічувало приблизно 3000-4000 воїнів, серед яких були і 80 тамплієрів на чолі з великим магістром Одо де Сент-Аманом. За свідченням християнських хроніста, в армії Саладіна було 26 тис. осіб.
Битва була жорстокою, але нетривалою, християни втратили вбитими 1100 чоловік і 750 пораненими, мусульмани втратили приблизно 20 тисяч, ще 1500 потрапили в полон. Це був останній раз коли тисячі сарацинів тікали від жменьки лицарів.
Отримавши поразку в битві при Монжизарі, Саладін вимушений був замиритися з Балдуїном IV та відступити до Єгипту.
Одо де Сент-Аман вважав, що слід збудувати замок, який би перекрив Брід св. Якова – переправа через річку Йордан у верхів’ях біля озера Генісаретського, через який сарацини проникали в Галілею. Король Балдуїн був проти, бо як не мав на це права за умовами недавнього договору, за яким під час перемир’я заборонялося будувати нові фортеці на кордонах. Магістр тамплієрів відповів, що не приймав на себе таких зобов’язань і що його орден займатиметься будівництвом. Але згодом тамплієрам все ж вдалося переконати короля відправити свої військо для охорони тамплієрів, поки вони займаються будівництвом.
Замок Шатле св. Якова був побудований протягом зими 1178/1179 років і отримав гарнізон із шістдесяти братів ордену тамплієрів та півтори тисячі найманців, які перебували на королівській платні. Саладін почав вести переговори про знесення замку, але тамплієри відмовили, незважаючи на обіцянку султана дати їм 100 тисяч динарів за руйнування замку.
У травні 1179 року Саладін вирішив розпочати вторгнення в Єрусалимське королівство, на його шляху стояв новий замок Шатле, який вистояв, через що султан змушений був відкласти вторгнення.
10 червня 1179 року Саладін захопив зненацька війська Балдуїна IV, графа Триполі Раймунда III, магістрів Одо де Сент-Амана та Роже де Мулена, які знаходилися у складі франкської армії, неподалік від Мардж-Аюну. За словами Гійома Тірського, битва закінчилася для франків трагічно через палкість брата Одо, який кинувся зі своїми лицарями назустріч сарацинам. Магістр і безліч братів ордену тамплієрів потрапили до рук султана, тоді як король своїм порятунком був завдячений лише відданості своїх людей.
Після кількох днів облоги Саладін взяв замок Шатле св. Якова, відрубавши голови всім тамплієрам гарнізону. Балдуїну IV, позбавленому військової підтримки і дуже хворому, довелося погодитися на нове невигідне перемир’я з султаном.
Одо де Сент-Аман помер у полоні (Дамаск) 8 жовтня 1179 року. Він не погодився, щоб його викупили або обміняли на полоненого тамплієрами племінника Саладіна: «Тамплієр, – говорив він, – може дати як викуп тільки свій пояс та бойовий кинджал». Можливо, він не побажав залишити братів ордену, надто численних, щоб бути викупленими.
Наступним великим магістром ордену тамплієрів було обрано Арно де Торроя.
© Бойчук Б.В., 2022
© TEMPLIERS.INFO, 2022
Ілюстрації
Рис. 1. Герб великого магістра тамплієрів Одо де Сент-Амана.
Рис. 2. Лицарі орденів Храму (тамплієри) і Госпіталю (госпітальєри) в обладунках XIII ст. Малюнок.
Рис. 3. Битва при Монжизарі, Шарль-Філіп Ларів’єр, 1842-1844 рр.
Примітки
1. Ще одна назва ордену тамплієрів – «Орден Храму», на честь Храму Соломона (Templum Salomonis) в Єрусалимі, на місці якого була заснована резиденція ордену тамплієрів. Повна назва ордену тамплієрів – «Бідні лицарі Христа та Храму Соломона» (лат. Pauperes commilitones Christi Templique Solomonici).
2. «Орден Госпіталю» скорочена назва ордену госпітальєрів, який повність називався як «Лицарський орден Госпіталю святого Іоана Хрестителя з Єрусалиму» (лат. Ordo Militiae Sancti Johannis Baptistae Hospitalis Hierosolimitani).
