Азо, архідиякон Солсберійcький, наприкінці XII ст. направив прохання тамплієрам, просячи їх дозволити Джоані, старій дружині лицаря Річарда Чалфілда, провести залишок своїх днів у прецепторії Саддлскомб (Сассекс) – не як особа, яка отримує пенсію, а як член ордену. Було додано, що оскільки вона є літньою жінкою і ніяких поганих підозр не могло з’явитися з цього приводу, вона все одно дала обітницю безшлюбності. Цей та деякі інші подібні приклади порушують питання про місце жінок в ордені.
Французький статут забороняв тамплієрам будь-які контакти з жінками, але жінки допускалися до командорств зі своїми чоловіками як пенсіонери, вони робили ордену щедрі подарунки, як грошима, так і землею. Яскравими прикладами цього (на стадії становлення ордену) були Тереза Португальська та Матильда Англійська.
Гелен Ніколсон вважає, що в деяких випадках тамплієри дозволяли жінкам вступати до ордену і жити в межах стін прецепторії. Жінка згадується в тексті дарчої, зробленої у 1178 р. Едом де Пішанжем дому тамплієрів у Ланже (Франція), де його мати була «сестрою». Існують також інші подібні приклади в інших європейських країнах. На цій підставі Ніколсон та Алан Форі роблять висновок, що тамплієри не заперечували проти прийняття жінок до ордену, однак Форі додає, що це могло бути до того, як статут був систематизований. Лист архідиякона Азо показує, що тамплієри усвідомлювали двозначність допуску жінок у свої монастирі.
На відміну від старих лицарських вдів та жінок, які відмовилися від свого майна заради догляду і утримання в свої останні роки життя, що ще могло змушувати інших жінок вступати в орден тамплієрів?
Орден тамплієрів був суто чоловічим орденом і не мав жіночих монастирів, як деякі інші чернечі організації, тому, на відміну від госпітальєрів, у тамплієрів для жінок не було конкретних завдань. Самі тамплієри розглядали жінок як звабниць та спокусниць, які можуть ввести їх у гріх, підбурювати на порушення обітниць і змушувати наражати свої душі на небезпеку. Це ставлення не дивно, оскільки Церква вважала жінок нечистими через зраду Єви, яка розбестила Адама і сприяла позбавленню людського роду благодаті – жінки вважалися небезпечними. Але, з іншого боку, громадянське право ставить вдів під захист Церкви, частиною якої були тамплієри.
В цілому, фактів прийому жінок до ордену тамплієрів дуже мало, і ми не знаємо відповіді тамплієрів на лист архідиякона щодо прийому Джоани Чалфілд в орден, тамплієри могли відмовити, бо мали на це право, оскільки архідиякон не мав юрисдикції над ними.
«… не повинен ти користуватися послугами жінок, але тільки за хвороби твого тіла, або з дозволу того, хто може дати його; і ніколи не повинен ти цілувати жінку, ні матір, ні сестру, ні іншу родичку чи іншу жінку» [1].
На відміну від ордена госпітальєрів, і незважаючи на значний інтерес, виявлений жінками-дарувальницями до ордену, тамплієри не мали жіночих орденських домів (за єдиним винятком, і про це нижче) – дружини чоловіків, що вступили в орден, могли стати черницями, але «в іншому ордені» [2].
Статті 70 та 71 статуту ордену забороняли прийом жінок до ордену [3] – це зміцнює бойовий дух, бо жінки в армії можуть відволікати чоловіків та розхитувати дисципліну. Але на Заході, вдалині від діючих армій, військові аспекти не були настільки важливі, тому, основним аргументом виключення жінок з орденського життя, як свідчить Французький статут, було те, що вони могли збити братів з їхнього духовного шляху.
Інші ордени XII ст. мали подібні правила з тих самих міркувань. Цистерціанський орден не приймав жінок, тоді як орден премонстрантів спочатку дозволяв їх прийом, а потім заборонив. Статут Тевтонського ордену наголошував, що жінки не повинні прийматися до ордену, тому що вони роблять братів «м’якими»; жінки могли бути прийняті тільки як «напівсестри» і жити окремо від братів. Однак, на практиці, цистерціанці та премонстранти продовжували регулярно приймати жінок, а Тевтонський орден приймав жінок як повноправних сестер, доми яких іноді були об’єднані з домами братів.
Таким чином, для релігійної організації, фактично, було неможливо не приймати до своїх лав жінок, якщо ті висловлювали бажання вступити до ордену, бо вони приносили з собою гроші, вплив, а також милість і підтримку своїх родин. Будь-який орден, який відмовлявся приймати жінок, міг втратити від цього набагато більше, ніж виграти.
Тамплієри мали щонайменше один жіночий монастир. У 1272 р. єпископ Ебергард Вормський дарував ордену тамплієрів право власності та адміністрування жіночого монастиря в Мюлені (Німеччина), і зобов’язав їх підтримувати жінок, що там живуть. Після знищення ордену тамплієрів, монахині Мюлену були переведені до ордену госпітальєрів, хоча сестри були проти цього.
У командорствах тамплієрів можна було зустріти жінок, які там мешкали. Найімовірніше, це була якась форма сегрегації в межах одного дому, хоча інформації з цього приводу немає. Адельгейда згадується як «сестра» у хартії орденського дому у Мосбрюннені (сучасне Моріцбрюнн) (діоцез Айхштет) на початку XIV ст. Вона була дружиною тамплієра Рудігера фон Вельгайма, і обрала «постійне проживання» в тамплієрському домі Мосбрюннена, на все життя в покорі служити Господу. Проте, через свою старість вона не могла жити згідно зі статутом, і тому була переведена з дому в окреме житло. Хартія, що описує її ситуацію, свідчить, що коли вона ще жила в командорстві, до переселення в окреме житло, вона повністю дотримувалась статуту як сестра ордену.
Адельгейда приєдналась до тамплієрів як дружина брата ордену. Статут тамплієрів дозволяв одруженим парам ставати асоційованими членами ордену, але наголошував, що дружини не можуть бути повноправними сестрами і жити в домі ордену. Тим не менш, брати тлумачили статут широко, залежно від потреб ордену та його дарувальників.
У протоколах допитів французьких тамплієрів, що проводили папські посланці у 1309-1311 рр., є свідчення по вступ у орден чоловіка разом зі своєю дружиною. Зауважимо, що до свідчень, отриманих під час процесу, треба став вкрай обережно, тому що слідчі змушували братів зізнаватися у певних злочинах, і якщо ті відмовлялися, до них застосовували тортури та жахливі умови утримання. Більш-менш довіряти можна тим свідченням які заперечували звинувачення проти ордену, оскільки брати усвідомлювали, що, якщо вони заперечуватимуть звинувачення, вони будуть покарані, але вони все одно давали протилежні свідчення.
Рейнан Бержерон, брат-служник, розповів папським комісарам, що коли місцевий командор запросив його вступити в орден, він відмовився, поки його дружина теж не буде прийнята разом з ним. Його умова була прийнята, але коли Рейнан увійшов до церкви під час ритуалу прийому, він жахнувся, дізнавшись, що має поклястися дотримуватися обітниці цнотливості. Тоді він заявив, що ніколи цього не зробить і не вступить до ордену доти, доки йому не дозволять залишатися зі своєю дружиною, і з цім він вийшов з церкви. Приймаючий-брат, який приймав його до ордену, і ще один брат, побігли за ним і сказали, що він нерозумний, якщо відмовляється від такої великої честі. Зрештою, вони переконали його повернутися, пообіцявши, що все залагодять, і що він і його дружина будуть направлені в один і той самий дім. Свідок не сказав, проходила його дружина таку саме церемонію прийому як і він чи ні, і яким був її статус в ордені.
Інші приклади спільного вступу чоловіків та жінок до ордену відомі за описом дарів, які ті робили, вступаючи до ордену. Ерменгарда та Гомбау д’Олуйя вступили в орден як донати (різновид асоціації з орденом). Гомбау був лордом замку Бальфугона (сучасне Бальфугона-да-Ріукорб) та земель у регіоні Таррагона (Каталонія). 31 грудня 1196 р. подружжя вручило свою власність і самих себе дому ордену тамплієрів у Барбарі (сучасне Конка-да-Барбара), і вступили в дім як донати, що постійно проживають там. Гомбау з часом зникає із записів, можливо, він помер, а от Ерменгарда з’являється як командор сусіднього дому Раурік, де разом з нею жили інші сестри. Невідомо, чи виконувала Ерменгарда всі обов’язки командора, чи була вона особисто присутня на провінційних капітулах, чи замість себе посилала туди чоловіка, який представляв її особу, але її титул прецептора (preceptrix) безперечний.
У 1288 р. Жоффруа де Виш’є, візитатор ордену тамплієрів у Франції, Англії та Німеччині, згадує Аделізу, вдову Генрі Морселя, як «наша асоційована сестра» (consoror), яка жила в орденському домі в Генті і просила його прийняти священика Арнульфа Ашського на службу до другої церкви в домі, яку вона заснувала. Можливо, друга церква була потрібна Аделізі для відвідування служби окремо від братів.
Хоча Аделіза і жила у командорстві, вона все ж була не повноправною сестрою, а асоційованою. Для найменування подібних людей використовувалися різні терміни: familiares, conversi і conversae, confratres і consorores, donati та donatae.
Familiares («друзі») – обіцяли колись одягнути орденські одежі і вступити в орден. Вони дарували ордену свої земельні володіння, але зберігали доходи з них для свого проживання, і заповідали поховати себе на орденському цвинтарі. В обмін на це орден гарантував їм частку в своїх духовних і мирських правах та привілеях, а також фінансово допомагав їм у разі потреби.
Conversus або conversa (чоловік або жінка «неофіти») – це люди, які жили чернечим життям, принісши обітниці, але не обов’язково всі три [4].
Confratres і consorores («побратими» та «сосестри») – вони робили невеликі щорічні пожертви в обмін на молитви братів та участь у їхніх благочестивих діяннях, при цьому продовжували жити в своїх будинках. За це орден брав на себе зобов’язання дбати про них на старості років та гідно поховати їх після смерті.
Donati і donatae (чоловіки та жінки «донати») – люди, які вручали себе ордену, приймали обітницю послухи і мали бажання вступити в орден. Часто, якщо ці люди жили в домах ордену, вони носили спеціальний одяг, який відрізнявся від одягу повноправних членів ордену: можливо, хрест на їхніх плащах був іншої форми, не такий як у інших тамплієрів. Якщо донати жили поза командорством, вони не носили орденський одяг, це могло залежати від їхніх обов’язків.
Тамплієри мали багато асоційованих членів – як чоловіків, так і жінок – деяких з них не можна було відрізнити від повноправних членів ордену. Можливо, що брати та сестри з Рауріка були асоційованими тамплієрами, але якщо вони жили чернечим життям, дотримувалися статуту та відвідували церковні служби, то на практиці не існувало різниці між ними та повноправними членами ордену. Беренгарія Леррахська, яка згадується у знайдених Аланом Форі документах XIII ст., що належать дому тамплієрів з Барбарі, записана там як donatae (асоційована сестра) і як soror (повноправна сестра). Ім’я Беренгарії фігурує у списках свідків серед братів, як якби вона була братом ордену, і при цьому зазначається, що вона давала поради командору дому. Той факт, що жінка записана як свідок, говорить про те, що вона жила в межах прецепторії, проте її статус в ордені не зрозумілий.
Примітно, що більшість жінок, які згадуються як повноправні чи асоційовані сестри ордену, були з домів Каталонії. Можливо, це тому, що більшість документів, що збереглися, походять з Каталонії, і вчені детально їх вивчили. У Німеччині, де зібрання документів ордену доволі бідні, відомо про один жіночий монастир. Щодо Англії, то там відома лише одна асоційована сестра та жодної повноправної сестри ордену. Жінки на Піренейському півострові мали більш широкі права, ніж жінки на інших територіях, тому вони частіше робили пожертвування релігійним орденам, та мали можливість взяти із собою свою частку майна при вступі до ордену; так само, більшість німецьких жінок могли успадковувати майно і розпоряджатися їм як заманеться – тому вони були привабливими неофітами для релігійних громад. Навпаки, в Англії заміжні жінки не контролювали своє власне майно, і тому їхнє прийняття до орденів віталося меншою мірою.
© Крылдаков Р.В., 2004
© Бойчук Б.В., український переклад, редагування, 2023
© TEMPLIERS.INFO, 2023
Примітки
1. Французький статут тамплієрів, стаття 679. Див.: The rule of the Templars: the French text of the Rule of the Order of the Knights Templar / translated and introduced by J.M. Upton-Ward. Woodbridge, Suffolk, UK; Rochester, NY, USA : Boydell Press, 1992.
2. Там же. Стаття 433.
3. При цьому зі статті 70 можна зробити висновок, що в перші роки існування ордену жінки були більш тісно пов’язані з тамплієрами, можливо, допомагаючи їм доглядати пілігримів.
4. Безшлюбність, послух та бідність.
