Тамплієри та правителі християнського Сходу: співпраця чи конфлікт інтересів?

Вступ

Будучи залученими до справ християнського Сходу від найперших днів свого існування, тамплієри почали тісно взаємодіяти з правителями новостворених держав хрестоносців та Кілікійської Вірменії, розташованих на колишніх візантійських територіях [1]. Своєю назвою вони завдячують єрусалимському королю Балдуїну II, який надав їм перший притулок поруч із Храмом Господнім (Templum Domini). Упродовж майже двох століть свого існування тамплієри користувалися щедрістю правителів як на Сході, так і на Заході — щедрістю, яка часто була взаємовигідною. Їхнім головним завданням було виконання місії, яку вони взяли на себе на Сході: по-перше, захист святих місць, паломників та шляхів; по-друге, боротьба проти мусульман та охорона кордонів християнських держав шляхом утримання фортець у стратегічно важливих місцях. Окрім цих суто військових завдань, тамплієри використовували свою витончену дипломатію для захисту цих територій, зазвичай на прохання відповідних правителів. Для цього вони підтримували привілейовані відносини з певними мусульманськими правителями, що викликало нерозуміння у багатьох поколінь новоприбулих хрестоносців. Проте, попри їхню відданість та вправність у служінні християнському Сходу, тамплієри іноді також брали участь у міжусобній боротьбі між правителями цих держав.

Аналізуючи найважливіші епізоди взаємодії між тамплієрами та християнськими правителями Близького Сходу, ми спробуємо встановити, чи сприяв надзвичайно напружений контекст — а саме загроза та постійний тиск з боку великих мусульманських династій, які, починаючи з правління Нур ад-Діна, відновили джихад, — зміцненню зв’язків між тамплієрами та християнськими правителями і чи переважали солідарність між християнами та почуття обов’язку над окремими інтересами. Окрім того, ми розглянемо позицію тамплієрів під час криз престолонаслідування в цих різних державах. Який вибір мали брати і що спонукало їх до прийняття рішень?

Аби спробувати відповісти на ці запитання, ми проаналізуємо ставлення тамплієрів до християнських правителів на Близькому Сході на прикладі кількох особливо показових або симптоматичних випадків. Ми зосередимося на кількох ситуаціях напруженості та (або) упередженого вибору з боку тамплієрів у королівствах Єрусалиму та Вірменії, князівстві Антіохії та графстві Триполі, деякі з яких вплинули як на падіння останніх латинських держав на азійському континенті, так і на долю останніх братів ордену на Сході. Через обмежений обсяг цього розділу ми не розглядатимемо тут не менш цікаві та промовисті відносини між тамплієрами та правителями Кіпру, Мореї та Романії.

Насамперед слід зазначити, що військово-чернечі ордени зберігали свою репутацію миротворців — необхідну роль, яку вони відігравали в більшості конфліктів, що виникали між християнами. Проте тамплієри і, меншою мірою, госпітальєри час від часу ухвалювали рішення, що суперечили волі правителів християнських держав Сходу, і цілковито ставали на бік певних правителів, чия влада була предметом суперечок.

Напруга та суперечливі рішення в Єрусалимі та Триполі (XII – початок XIII століття)

Тамплієри брали участь у радах єрусалимських королів і отримували вигоду від перебування при правителях, які змінювали один одного на цьому престолі. Проте, хоча вони часто закликали до обережності, високий ступінь їхньої залученості у справи королівства інколи змушував їх приймати чийсь бік, навіть якщо вони цього насправді не бажали. Так сталося після Другого хрестового походу, коли молодий Балдуїн III (1143–1163) спробував реалізувати всю повноту королівської влади, що було його законним правом, на противагу своїй матері Мелісенді, яка виконувала обов’язки регента з 1143 року (і була королевою з 1131 року). Сенешаль тамплієрів Андре де Монбар, який був близьким до Мелісенди, мав би стати логічним наступником Еврара де Барра на посаді магістра свого ордену в 1152 році. Проте через його політичний вибір і через те, що того ж року після справжньої громадянської війни Балдуїн III здолав свою матір, його кандидатуру обійшли на користь Бернара де Тремеле. Цього разу між тамплієрами та королем не виникло жодної кризи, оскільки вже наступного року, коли Балдуїн намагався завоювати прихильність колишніх прибічників Мелісенди, Андре де Монбар змінив Бернара де Тремеле на чолі ордену. Король також зробив значні пожертви тамплієрам під час свого правління, виявивши таким чином довіру до їхньої здатності захищати королівство: наприклад, він віддав їм цитадель Гази, яку збудував 1150 року для контролю за пересуваннями мусульман між Єгиптом та Аскалоном [2].

Під час правління молодшого брата Балдуїна III, Аморі (1163–1174), королівське ставлення значно змінилося і стало набагато менш примирливим стосовно ордену. Аморі користувався прихильністю тамплієрів ще відтоді, як він разом зі своєю матір’ю протистояв фактичному захопленню влади в королівстві його старшим братом. Утім, його ставлення до ордену ґрунтувалося скоріше на його особистих уявленнях про владу та авторитет, які він вважав суто своїми прерогативами, ніж на якійсь особливій ворожості до цієї інституції.

Кілька разів тамплієрам доводилося терпіти королівський гнів і нехтування їхніми порадами у сфері військової стратегії. Першим випадком, який, згідно з Гійомом Тірським, розлютив короля, була здача тамплієрами у 1165–1166 роках Ширкуху, наміснику Нур ад-Діна, розташованої за Йорданом фортеці, яку називали «печерою» (spelunca) або «замком» (castrum). Поль Дешам запропонував два можливі варіанти ідентифікації цієї «печерної фортеці», а саме: або Ракім аль-Хаф (на південь від Аммана), або одна з печер поблизу гори Галаад (в Аллані, на північний захід від Аммана), яка перебувала під контролем мусульман, перш ніж Тьєррі Ельзаський взяв її в облогу 1139 року. Причиною гніву Аморі було те, що він фактично перебував у дорозі зі значними підкріпленнями, коли до нього дійшла звістка про те, що нібито неприступну фортецю було здано. За словами архієпископа Тірського, король був настільки схвильований і розгніваний, що наказав повісити близько дванадцяти тамплієрів з числа тих, хто здав фортецю [3].

Хоча король і надав ордену кілька земельних пожалувань, інші події свідчать про те, що напруженість зберігалася. Між 1163 та 1169 роками за правління Аморі відбувалися майже щорічні походи проти Єгипту (а саме — у п’яти з шести років) [4]. Магістр тамплієрів Бертран де Бланшфор [окс. Бланкфор] рішуче виступив проти передостанньої експедиції, розпочатої в жовтні 1168 року, оскільки вона прямо порушувала угоду, досягнуту незадовго до того з єгипетським візирем Шаваром. Ця угода була укладена Гуго Кесарійським та Жофруа Фуше, сановником тамплієрів. Обидва вони вирушили до Каїра і завдяки зусиллям візира, який прагнув заручитися підтримкою короля Єрусалиму проти Нур ад-Діна, були особисто прийняті халіфом аль-Адідом (1160–1171) у його розкішному палаці. Усі умови Аморі були прийняті, і, як видається, згідно з арабськими істориками, халіф надав франкам навіть більше, ніж спочатку очікувалося. Оскільки тамплієри брали участь у цих дипломатичних зусиллях, магістр вважав справою своєї честі та честі свого ордену дотримуватися відповідних зобов’язань. За словами опонентів ордену, тамплієри мали ще одну причину для своєї позиції, а саме той факт, що магістр госпітальєрів Жильбер д’Ассаї був головною рушійною силою рішення Аморі завоювати Єгипет, від чого госпітальєри сподівалися отримати значні вигоди (такі як місто Білбейс та його провінція, що відповідало річному доходу в 150 000 безантів) [5]. Вказуючи на тяжкі втрати франків, понесені в протистоянні з Нур ад-Діном під час поразки при Харімі у 1164 році, Малкольм Барбер запропонував ще одне можливе пояснення: магістр тамплієрів був занепокоєний наслідками відсутності короля та його армії для безпеки латинських держав Півночі [6].

Попри серйозні застереження та поради магістра тамплієрів, Аморі розпочав свою кампанію проти Єгипту. Франки здобули кілька перемог, проте через повільність власного війська та ухильні маневри короля, якому Шавар постійно обіцяв нові компенсації в обмін на його вихід з Єгипту, — водночас тягнучи час і очікуючи на підкріплення від Ширкуха, — франки були змушені відступити та покинути всі свої завоювання, коли на початку січня було оголошено про прибуття намісника Нур ад-Діна. Кампанія завершилася фінансовою катастрофою для госпітальєрів, які вклали значні кошти у франкську армію і тепер опинилися у величезних боргах [7]. Зважаючи на цей епізод, можна замислитися, чи справді тамплієри втратили довіру короля Єрусалима, чи, можливо, саме нестримне бажання Аморі завоювати Єгипет, а не неприйняття ордену та його позиції, змусило короля проігнорувати занепокоєння Бернара де Бланшфора. Як зауважив Ален Демурже, ці розбіжності між магістром та королем є першим випадком, коли тамплієри відмовилися допомагати королю Єрусалиму [8].

Аморі доклав усіх зусиль, намагаючись взяти під контроль цей орден, над яким він не мав влади і чиї рішення неодноразово суперечили його власним. Смерть Бертрана де Бланшфора 2 січня 1169 року надала йому бажану можливість. Чинячи тиск на капітул тамплієрів, Аморі вдалося — у період між 13 та 20 серпня 1169 року — домогтися обрання магістром одного зі своїх родичів, Філіпа Наблуського [Філіпа де Мії]. Філіп, який приєднався до ордену в січні 1166 року, був одним із найвпливовіших і найвідданіших прихильників матері Аморі, Мелісенди, навіть після її опали. Логічним наслідком цього обрання, схоже, стала участь тамплієрів у фінальній кампанії короля та візантійців у Єгипті восени 1169 року, яка виявилася не успішнішою за попередні [9]. Наступного року тамплієри з Гази приєдналися до армії Аморі, надаючи допомогу сусідньому місту Дарон, яке зазнало нападу Салах ад-Діна; проте, поки християнські війська збиралися, населення Гази було вирізане, а турки відступили, не вступаючи в бій [10].

Після фінального походу проти Єгипту Філіп Наблуський погодився виступити королівським посланцем до Константинополя, щоб спробувати покращити відносини між Аморі та Мануїлом Комніном, які були зіпсовані через відмову франків від спільного із греками наступу після невдалої облоги Дам’єтти. Від нього також очікували підготовки до прибуття Аморі у столицю Візантійської імперії. Хоча місія Філіпа, схоже, увінчалася успіхом, для цього йому довелося відмовитися від контролю над орденом тамплієрів на початку 1171 року; його відданість королю, очевидно, переважила інші зобов’язання. Схоже, що колишній магістр не повернувся з цієї подорожі; цілком імовірно, що він помер у Константинополі у квітні [11].

Порівняно короткий термін перебування Філіпа Наблуського на чолі свого ордену не поклав край серйозним розбіжностям між тамплієрами та Аморі. У 1173 році, коли посланець Рашида ад-Діна Сінана, відомого франкам як «Старець Гори», запропонував королю навернення всіх неоісмаїлітів-асасинів у християнство, Аморі зустрів цю пропозицію з ентузіазмом. Єдиною умовою асасинів було скасування щорічної данини у 2000 безантів, яку вони виплачували тамплієрам Тортоси з 1152 року. Король запевнив їх, що це не стане перешкодою і що, у разі потреби, він сам виплатить цю суму братам. Коли делегація асасинів поверталася з Єрусалима і проходила повз Триполі, вона потрапила в засідку, влаштовану деякими тамплієрами, а їхній посланець, Абу Абдаллах, був убитий. У результаті вся справа провалилася, що розлютило короля. Порадившись зі своїми баронами, Аморі зажадав від магістра тамплієрів правосуддя щодо Готьє дю Меніля, брата, відповідального за напад, який розглядався як злочин образи величності (lese maiestatis crimen), оскільки посланець асасинів подорожував під захистом короля. Магістр тамплієрів Ед де Сент-Аман (Одо де Сент-Аман) після цього повідомив короля, що наклав на згаданого тамплієра покуту і відправить його до папи Олександра III для отримання відповідного покарання. Ед також зазначив, що, оскільки орден підпорядковується безпосередньо папській владі, йому не дозволено чинити жодного насильства щодо цього брата. Король не був задоволений цією відповіддю. Він вирушив до дому тамплієрів в Сидоні, знайшов магістра та його братів і — серед них — винуватця, схопив останнього силою і ув’язнив його в Тірі. Аморі також запевнив лідера асасинів у власній невинності [12]. Попри змарновані надії франкського короля щодо ймовірного проєкту навернення асасинів, якому завадило втручання тамплієрів, слід зазначити, що Бернард Льюїс, експерт з історії цієї секти, вважає всю історію «дивною» та недостовірною, оскільки пропозиція Рашида ад-Діна Сінана навернутися в християнство не згадується жодним арабським автором [13].

Цей інцидент є ще одним прикладом рішучості тамплієрів переслідувати власні інтереси незалежно від влади короля; він навіть свідчить про недовіру братів до останнього. Їхні дії, які, як видається, не зазнали особливого осуду з боку їхнього магістра, можливо, означали, що вони не бажали втручання Аморі в їхню місцеву політику. Щобільше, тамплієри мали серйозні сумніви щодо майбутньої виплати королем щорічної данини асасинів. Поведінка членів ордену прирівнювалася до фактичної зневаги до королівської влади, яка сама по собі на той час не піддавалася сумніву. Це, безумовно, ілюструє зростання могутності ордену на християнському Сході. Крім того, на відміну від подій 1166 року, згаданих раніше, Аморі виявив тут порівняно більшу стриманість, навіть заручившись підтримкою своїх васалів. За словами архієпископа Тірського, Аморі шукав поради у своїх баронів на кожному етапі взаємодії з магістром ордену Храму і втручався лише після отримання їхнього схвалення, навіть коли йшлося про усунення Готьє де Меніля з дому тамплієрів у Сидоні. З іншого боку, Аморі, здається, не покарав тамплієрів надмірно за злочин, який, судячи з усього, вони вчинили цілком свідомо.

Протягом усього свого правління Аморі прагнув нав’язати свою волю тамплієрам, більшою чи меншою мірою караючи їх за провини, не зважаючи на їхню позицію та занепокоєння щодо угоди з фатімідським халіфом і навіть втручаючись у вибори їхнього магістра. Схоже, він вважав, що брати повинні виконувати його накази, бути відданими йому, навіть покірними, і не мають права робити власний політичний та дипломатичний вибір. Аморі виходив із того, що вони мусять підкорятися йому навіть на шкоду власним матеріальним інтересам, наприклад, коли йшлося про їхню угоду з асасинами, або, що серйозніше, за потреби поступатися власними цінностями, як-от у випадку нападу на Єгипет. У всьому цьому він був менш гнучким, ніж його брат Балдуїн III, який, попри те, що тамплієри не виявляли до нього прихильності, прагнув залучити їх на свій бік. Таким чином, за Аморі існував фактичний баланс сил між військово-чернечим орденом, чий вплив дедалі зростав, і королем-воїном, який не терпів ні протилежних поглядів, ні спроб здійснювати владу незалежно від його власної. Ця рівновага між могутністю ордену та владою короля зберігалася не завжди, оскільки наступники Аморі на єрусалимському престолі не всі мали такі ж можливості чи таку ж здатність протистояти військово-чернечим орденам.

Наприкінці XII століття, коли дійшло до вибору наступника молодого короля Балдуїна IV (1174–1185) та його племінника Балдуїна V (1183–1186), тамплієри заявили про свою підтримку партії Гі де Лузіньяна, другого чоловіка Сибіли, доньки Аморі. За життя «прокаженого короля» (Балдуїна IV) тамплієри та госпітальєри марно намагалися примирити короля з Гі, до якого він мав «велику ненависть» [14]. Однак участь тамплієрів на боці графа де Яффи (Гі) не була зумовлена турботою про інтереси королівства чи останніми бажаннями Балдуїна IV, який хотів, щоб його дядько, Раймунд III Триполійський, перебрав на себе регентство — посаду, яку Раймунд уже обіймав кілька разів (1174–1176, 1183–1186), — у разі, якщо юний Балдуїн V помре, не досягши 10-річного віку. Граф Раймунд наполягав, щоб фортеці королівства були довірені тамплієрам та госпітальєрам. Балдуїн IV мав намір, щоб вибір його спадкоємиці (а саме однієї з його сестер, Сибіли або Ізабели) здійснила комісія у складі папи, німецького імператора, а також королів Франції та Англії [15].

Швидше за все, позиція тамплієрів ґрунтувалася на давній суперечці між їхнім магістром Жераром де Рідфором (1185–1189) та графом Триполі. Адже коли Жерар, будучи молодим фламандським лицарем, шукав свого щастя на Сході, Раймунд пообіцяв йому руку спадкоємиці феоду Бутрон (Батрун), проте згодом, з фінансових міркувань, видав її заміж за іншого [16]. Рідфор ніколи не пробачив Раймунду цієї образи і, як тільки вступив до ордену Храму та став магістром у 1185 році, робив усе можливе, щоб зашкодити графові Триполі. Таким чином, діючи на шкоду Раймунду, Рідфор став найпалкішим прихильником Сибіли та Гі де Лузіньяна. Завдяки справжньому «силовому захопленню» («coup de force»), а саме — зачинивши брами міста Єрусалима та змусивши магістра госпітальєрів передати свій ключ від скарбниці, Рідфор досяг того, що сестра Балдуїна IV та її чоловік були короновані патріархом Єрусалима у «п’ятницю» середини вересня 1186 року (згідно з одним із продовжувачів Гійома Тірського) після смерті Балдуїна V [17]. Здається, магістр тамплієрів мав певну владу над пуатевінським королем (Гі) і використовував свій вплив, щоб спонукати до стратегічних рішень, які виявилися катастрофічними в протистоянні із Салах ад-Діном. Зокрема, Рено де Шатійон і — передусім — Жерар де Рідфор переконали Гі прийти на допомогу обложеному місту Тиверіаді. З цієї нагоди Раймунда III, який виступав проти цього кроку і намагався врозумити короля, пояснюючи складні умови такої кампанії — а саме чисельну меншість франків, а також проблеми із забезпеченням водою та їжею в цю пору року, — звинуватили у змові з ворогом, тоді як його власна дружина насправді захищала місто від султана. І саме Жерар де Рідфор знову переконав Гі повести франкське військо назустріч айюбідському війську поблизу Хаттіна 3 та 4 липня 1187 року, через що Стівен Рансімен назвав Жерара «злим генієм Гі» — фразу, яку Ален Демюрже перефразував на «злий геній ордену Храму». Жерар де Рідфор загинув під час облоги Акри 4 жовтня 1189 року. Посилаючись на цю подію з певною часткою поетичності, Імад ад-Дін аль-Ісфагані вигукнув: «Його [Жерара] жага до слави серце палила, та від могили його не звільнила» [18].

Тамплієри залишалися вірними Гі де Лузіньяну і воювали на його боці ще кілька років, навіть після того, як він утратив будь-який авторитет як правитель королівства. Конрад Монферратський, який змусив Ізабелу, другу доньку Аморі та спадкоємицю корони, вийти за нього заміж (хоча вона вже була одружена з Онфруа IV де Тороном), заявив про свої права на єрусалимський престол на підставі цього шлюбу та через те, що він урятував Тир; він також скористався підтримкою госпітальєрів. Попри свою тривалу підтримку пуатевінця (Гі), тамплієри змінили сторону, щойно королі Франції та Англії висадилися в Акрі, а Філіп II Август вирішив прийняти бік Конрада Монферратського. Зрештою, 28 липня 1191 року було досягнуто компромісу: Гі продовжував правити до кінця свого життя, а Конрад був призначений його наступником. Однак корону було довірено останньому асамблеєю, скликаною королем Англії в Аскалоні у квітні 1192 року, але 28 квітня Конрада було вбито асасинами. За свідченнями продовжувачів Гійома Тірського, Матвія Паризького, Бар-Ебрея та кількох арабських істориків, зокрема Ібн аль-Асіра, короля Англії підозрювали в тому, що він найняв їх, а Гі був посаджений на кіпрський престол Річардом Левовим Серцем [19].

Ця послідовність подій, пов’язаних із магістерством Жерара де Рідфора, мала драматичний вплив на Єрусалимське королівство. Вона свідчить про те, що відповідну політику ордену Храму можна пояснити передусім особистою історією його магістра, натхненною помстою. Жерар був здатний справляти сильний вплив на Гі і був його головним прихильником. Проте вірність тамплієрів, яку цей суперечливий король завойовував протягом багатьох років, не встояла перед волею короля Франції, якому брати-лицарі виявили послух, — утім, не відмовляючись повністю від власної свободи вибору.

Після вбивства Конрада військово-чернечі ордени надали свою пораду щодо пошуку заможних і компетентних чоловіків для спадкоємиць корони, оскільки королівський рід тепер продовжувався виключно по жіночій лінії. Після смерті Анрі Шампанського до тамплієрів та госпітальєрів звернулися за порадою, щодо вибору четвертого чоловіка для Ізабели, королеви Єрусалима. Коли Гуго Тиверіадський запропонував свого брата Рауля як потенційного кандидата, магістри обох орденів офіційно заперечили — в інтересах королівства — проти того, що вони вважали «невідповідним шлюбом», і без вагань указали на й так складну ситуацію, з якою довелося боротися попередньому правителю, навіть попри те, що той користувався військовою та фінансовою підтримкою:

«Але тамплієри та госпітальєри виступили проти цього і сказали, що, за їхньою порадою, вони нізащо не віддадуть її йому [Раулю]: «Бо попри всі блага, що йшли графові [Анрі] із вотчини його Шампанської, не міг він урядувати землею цією, а навпаки — часто-густо перебував у злиднях та великій скруті. Тож як нам віддати сю землю чоловікові, який нічого не має, коли навіть той, маючи всіляку поміч, не здатний був нею правити? Ми вчинимо раду і віддамо її, якщо Господу буде вгодно, такому мужу, який здолає цією землею правити» [20].

Усі тоді погодилися на Аморі де Лузіньяна, короля Кіпру, який таким чином став також королем Єрусалиму [21]. Після смерті останнього все повторилося майже так само: рада у складі патріарха, архієпископа, прелатів, баронів, тамплієрів і госпітальєрів обрала Жана де Брієнна, «лицаря у Франції, який не мав дружини», і запропонувала йому одружитися зі спадкоємицею престолу, Марією Монферратською, і стати королем Єрусалиму [22].

Складні відносини з вірменськими правителями Кілікії

Вірменською державою керували могутні правителі, які цінували військову та дипломатичну підтримку військово-чернечих орденів, коли вона їм пропонувалася, але були непохитними щоразу, коли магістри орденів ухвалювали рішення, які їм не підходили. У цьому контексті ми можемо помітити певні подібності між ставленням правителів Вірменії та ставленням єрусалимських королів XII століття до тамплієрів.

Орден Храму був першим із трьох основних військово-чернечих орденів, що закріпився у Кілікійській Вірменії, і зробив це досить рано — у середині XII століття, — коли Кілікія була ще лише вірменським князівством, на яке претендували і якому погрожували візантійські імператори. На відміну від двох інших орденів, тамплієри здобули свої перші володіння не за волею вірменського правителя. Власне, обставини, за яких вони отримали свої фортеці, визначили їхні напружені стосунки з вірменськими правителями протягом усього часу їхньої присутності в цій землі.

Закріплення братів першого військово-чернечого ордену в Кілікійській Вірменії відбулося у 1155–1156 роках після битви між князем Антіохії Рено де Шатійоном і тамплієрами з одного боку та рубенідським князем Торосом II — з іншого. Рено отримав наказ від василевса Мануїла I Комніна, в обмін на обіцянку значних багатств, підірвати владу Тороса, яка поширювалася в Кілікії на шкоду Візантійській імперії [23]. Князь Антіохії виграв битву біля «Воріт Сункратона» (ймовірно, «Ла-Портелла») і зажадав, щоб Рубенід здав тамплієрам кілька замків у регіоні Аманус. Зважаючи на своє етнічно-конфесійне походження, східнохристиянські хроністи наводять різні версії того, як відбулася ця передача. Сирійські автори Михайло Сирієць та Бар-Ебрей розповідають про військові успіхи князя Антіохії проти вірмен та подальшу здачу фортець тамплієрам [24]. Проте існує також вірменська версія розповіді Михайла Сирійця, яка викривляє частину оригінального тексту і припускає — на відміну від інших хронік — що Торос здобув перемогу над Рено. Вірменський перекладач, який прагнув захистити справу свого колишнього правителя, але не міг змінити той факт, що тамплієри згодом окупували Аманську марку, намагається змусити нас повірити в добру волю вірменського правителя, який привітав орден. Нижче наведено переклад відповідного уривка:

«У той час Рено, якого називали князем Антіохії, посварився з бароном Торосом через фортеці, які той відібрав у греків, і сказав: «Вони [тобто тамплієри] ведуть війну від імені всіх християн, [тому] віддайте їм те, що їм належить». І вони билися біля Скендрона (Александретти), і багато хто поліг з обох боків, і Рено ганебно повернувся до своїх. А після цього він [тобто Торос] з власної волі віддав твердині братам [тобто тамплієрам], які перебували на кордонах Антіохії. І вони поклялися йому, що допомагатимуть вірменам і розділять усі їхні битви до самої смерті, за будь-яких обставин» [25].

Відповідними фортецями, найімовірніше, були Баграс (Гастон) і Дарбсак, а можливо, також Ла-Рош-Гійом і Ла-Рош-Руассоль.

Незважаючи на такий важкий початок, колишні противники зблизилися і невдовзі вже билися пліч-о-пліч. Антіохійський князь, який не отримав жодних багатств, обіцяних йому імператором, уклав союз із Рубенідом проти грецьких інтересів. Тим часом у 1155–1156 роках тамплієри надали значну військову підтримку вірменам під час нападу на Аманус турків під командуванням Якуба, воєначальника Масуда I, султана Іконії [26]. Для розгортання свого наступу тамплієри, ймовірно, спиралися на свої нові фортеці.

До середини 1160-х років тамплієри та вірменські правителі брали участь у спільних наступальних операціях разом з іншими сеньйорами сусідніх латинських держав, зокрема Рено де Шатійоном, а згодом — Боемундом III Антіохійським, Раймундом III Триполійським та Балдуїном III Єрусалимським. Наприкінці 1157-го на початку 1158 року вони атакували окремі позиції, утримувані Нур ад-Діном, і захопили Харім. Вони повторили цю кампанію у 1161 році та у 1164 році після наступів, розпочатих зенгідами [27].

Ці спільні зусилля зблизили франків — серед яких були і тамплієри — та вірмен. Тому у 1158 році, коли василевс Мануїл Комнін розпочав нову кампанію проти Кілікії та відвоював усі території, раніше захоплені Торосом, король Єрусалиму та брати військово-чернечих орденів заступилися перед василевсом, щоб домогтися помилування для Тороса, і поручилися за Рубеніда, і їхні намагання зрештою увінчалися успіхом [28]. Проте смерть Тороса у 1169 році поклала край добрим стосункам між військово-чернечими орденами та правителями Кілікії.

Незважаючи на військову участь тамплієрів на боці вірменських правителів, їхня присутність на кордоні не завжди сприймалася позитивно і подекуди навіть вважалася свого роду іноземним втручанням на вірменську територію. Принаймні такої позиції дотримувався князь Млех, коли вирішив вигнати тамплієрів з їхніх володінь в Аманусі, так само як він вигнав усіх латинян і греків, які представляли будь-яку форму влади, з Вірменської Кілікії. Згідно з Гійомом Тірським, Млех мав честь бути членом (frater — брат) ордену Храму, але залишив їхні лави через кілька років без видимих причин [29]. Хоч би що це було — добровільний вихід чи вигнання через його зв’язок із Нур ад-Діном, — князь відтоді демонстрував певну неприязнь до тамплієрів. Захопивши контроль над вірменським князівством, стративши законного спадкоємця Рубена II, Млех прагнув утвердити свою владу на шкоду всім, хто створював йому незручності або в кому він бачив загрозу. Як наслідок, коли він прийшов до влади у 1169 році, Млех вигнав усіх тамплієрів зі своєї території, тим самим відрізавши їхні кілікійські фортеці [30]. Джакомо Бозіо (1544–1627), історик ордену госпітальєрів, іде далі за Гійома Тірського і, не називаючи своїх джерел — що робить його розповідь на цю тему ненадійною, — згадує про ув’язнення тамплієрів та їхній подальший продаж мусульманам:

«Млех … за допомогою Нур ад-Діна увійшов до Вірменії, вигнав звідти Товма [вірменський барон і регент Кілікійської Вірменії — прим. ред.], оголосив себе ворогом християн і тамплієрів, захопив їхнє майно [тобто останніх] по всій Вірменії, брав їх у полон і продавав їхнім ворогам» [31].

Захоплення замків та володінь тамплієрів викликало реакцію правителів латинських держав Сходу — спочатку дипломатичну, а згодом і військову. У 1173 році антіохійський князь Боемунд III, якому безпосередньо загрожувала ліквідація цього буфера безпеки, та єрусалимський король Аморі у супроводі братів-госпітальєрів розпочали експедицію проти Млеха, але змушені були повернутися після того, як Нур ад-Дін розпочав контрнаступ на захист Рубеніда, атакувавши Крак [32]. Вірменського правителя було вбито у 1175 році, а на його місце прийшов племінник Рубен III, який повернув Аманські фортеці тамплієрам.

Упродовж двадцяти років це повернення до звичного стану справ зберігало мирні відносини між братами та вірменськими правителями. Повторне захоплення фортеці Баграс майбутнім королем Левоном I після того, як її залишили війська Салах ад-Діна — які відібрали її у тамплієрів у 1188 році, — знову дало поштовх до ворожнечі. Орден вимагав її повернення і звернувся до папи з проханням посприяти в цьому. Левон же стверджував, що відвоював Баграс у мусульман, що фортеця, хоч і короткочасно, належала Млеху, а тому відмовлявся передати її попри неодноразові прохання братів та самого папи Інокентія III. Баграс став каменем спотикання у відносинах між орденом та Левоном, які згодом значно погіршилися. Як наслідок, тамплієри рішуче підтримали претензії графа Боемунда IV Триполійського на Антіохійське князівство, тоді як Левон підтримав свого внучатого племінника Раймунда-Рубена, законного спадкоємця антіохійського престолу. У відповідь король Вірменії захопив усе майно братів на своїй території, конфіскувавши кілька їхніх замків, казалів (casalia) та земель, і навіть здійснив фізичний напад на тамплієрів, поранивши кількох і вбивши одного з них. Зі свого боку тамплієри вдалися до збройного опору, коли Рубенід спробував захопити місто Антіохію. Насильство Левона досягло свого апогею між 1211 та 1213 роками і було спрямоване не лише проти тамплієрів, а й проти всього латинського духовенства, оскільки король Вірменії вважав, що папські легати налаштовані до нього вороже. Розлючений цією новиною, папа зрештою відлучив Левона від церкви і пригрозив відлучити його внучатого племінника та його оточення, що змусило короля відповісти папі дуже покаянним листом. З огляду на таке каяття, Інокентій III зняв відлучення, і конфлікт із тамплієрами почав вщухати, проте повне примирення Левона з братами та Латинською церквою було досягнуте лише у 1216 році, коли місто Антіохія здалося Раймунду-Рубену. Левон скористався цією нагодою, щоб повернути тамплієрам фортецю Баграс, на яку він претендував двадцять п’ять років. Папське листування щодо розбіжностей між тамплієрами та королем Вірменії є досить показовим для всього цього періоду напружених відносин та щодо різних етапів, які ознаменували кризу. Примирення між обома сторонами не було лише удаваним, адже у 1219 році тамплієри попередили Левона про те, що його внучатий племінник готує змову проти нього, і тим самим, ймовірно, врятували королю життя [33].

Нова напруженість виникла під час регентства Костандіна Баберонського (Паперонського), фактичного правителя Кілікійської Вірменії як у період юності Забел, дочки Левона I, так і в перші роки правління його власного сина Гетума I (1226–1269). Конфлікт між тамплієрами та вірменським правителем знову був пов’язаний з Антіохією. Перш ніж бути змушеною вийти заміж за Гетума, Забел на початку 1220-х років одружилася з Філіпом, молодшим сином князя Боемунда IV Антіохійського. Відтоді Костандін намагався всіляко дискредитувати Філіпа в очах знаті та народу, звинувачуючи його в пограбуванні державної скарбниці та призначенні франків на найвищі посади. У 1225 році йому вдалося ув’язнити нового короля (Філіпа) та отруїти його під час звільнення, що призвело до смерті Філіпа через кілька днів. У всій цій справі регент звинуватив тамплієрів у тому, що вони підбурювали Філіпа до реалізації його злих намірів в інтересах Боемунда. Однак, коли князь Антіохії попросив братів зайняти його бік і допомогти напасти на Вірменське королівство — спершу для звільнення, а згодом для помсти за свого сина, — тамплієри не наважилися відкрито втрутитися і не вдалися до військових дій [34].

Ще один конфлікт між Костандіном та тамплієрами виник у середині 1230-х років, коли він, згідно з «Історією Еракла», звинуватив їх у змові з метою «заманити людей на його територію, щоб зашкодити йому» [35]. Невідомо, чи були його звинувачення обґрунтованими, але вони призвели до великої жорстокості щодо тамплієрів: деяких із них навіть повісили та здерли з них шкіру. Великий магістр ордену тамплієрів Арман де Перігор відреагував негайно і вирушив зі своїм військом атакувати Кілікію разом із князем Антіохійським Боемундом V, який хотів помститися за свого брата Філіпа. У цей момент Костандін та король Гетум запропонували значну компенсацію магістру, який зрештою погодився піти, на велике розчарування князя Антіохійського [36].

Перед падінням Акри: виклики для останніх латинських правителів Близького Сходу (1220–1291)

Після правління Жана де Брієнна (1210–1225), чоловіка спадкоємиці корони Марії Монферратської та останнього «справжнього» правителя Єрусалима, відносини між тамплієрами та титулярними правителями королівства, які не перебували в країні, ставали дедалі складнішими.

Від часу свого шлюбу у 1225 році з Іолантою (Ізабелою II Єрусалимською), донькою короля Жана, організованого папством, аби заохотити його прийняти хрест і прийти на допомогу Святій землі, Фрідріх II Гогенштауфен іменував себе королем Єрусалима і коронувався у Фоджі — всупереч початково передбаченим умовам, згідно з якими Жан де Брієнн мав би зберегти свій титул. Фрідріх правив своїм королівством на Святій землі лише через намісників. На самому початку він призначив Томмазо д’Ачерру бальї, і той примудрився образити як тамплієрів, так і госпітальєрів, зокрема тим, що забрав 1000 срібних марок у братів Храму і повернув їх мусульманам, у яких вони були захоплені як військова здобич [37]. Після свого прибуття на Схід імператор обрав Баліана де Сідона та Гарньє л’Алемана для управління своєю новою державою. Протягом усього періоду правління Гогенштауфенів над Єрусалимом (1225–1268) тамплієри, здається, не поважали владу Гогенштауфенів, навіть якщо їм доводилося час від часу мати з ними справу. Їхня опозиція Фрідріху II почалася з його відлучення від церкви папою Гонорієм III незадовго до його від’їзду на Святу землю. Таким чином, попри свою участь у його хрестовому поході, брати трималися осторонь імператора. Під час свого перебування на Близькому Сході Фрідріх II зазнав відмови з боку тамплієрів Шато-Пелерен (Атліт) — фортеці, де закріпився орден:

«Там розташовувався один із замків ордену Храму під назвою Шато-Пелерен («Замок Паломників»); туди він [Фрідріх II] і увійшов. Опинившись усередині, імператор побачив, що фортеця була добре забезпечена та вельми укріплена. Він заявив, що бажає взяти замок під свій контроль, наказав тамплієрам залишити його і послав за власними людьми для розміщення залоги. Натомість тамплієри кинулися до брам, зачинили їх і оголосили: якщо він негайно не піде геть, вони запроторять його в таке місце, з якого той уже ніколи не вийде» [38].

У відповідь імператор зібрав натовп паломників та духовенство Акри, щоб переконати їх у лихих намірах магістра тамплієрів. Разом із ними він атакував штаб-квартиру ордену в Акрі, а також розставив арбалетників перед палацом латинського патріарха Жеро де Лозанна, який — як і тамплієри — виступив проти деяких його рішень щодо Єрусалима, зокрема умов Яффського договору. У мирному договорі, який він уклав із султаном, Фрідріх подбав про те, щоб тамплієри не повернули свої старі володіння в Єрусалимі, залишивши колишній дім тамплієрів, Храм Соломона, та Купол Скелі (Templum Domini — Храм Господній) мусульманам; однак він включив до договору деякі села ордену, розташовані між Єрусалимом та Яффою [39].

Матвій Паризький, який вельми прихильно ставився до імператора, стверджує, що ненависть правителя до тамплієрів та госпітальєрів ґрунтувалася на тому, що останні здійснили замах на його життя, поінформувавши султана Єгипту про те, що Фрідріх планує відвідати береги Йордану з невеликим почетом, аби султан міг схопити або вбити його. Їхні плани провалилися через лояльність султана аль-Маліка аль-Каміля до імператора. Попереджений Аюбідом про згубні наміри братів, Гогенштауфен відтоді відчував ненависть до обох орденів [40]. Арабський хроніст і проповідник Сібт ібн аль-Джаузі начебто підтверджує ці твердження, оскільки згадує про страх імператора за своє життя, якщо він залишиться в Єрусалимі занадто довго. Проте Франческо Габріелі, який переклав відповідний уривок, не впевнений, що загроза справді походила від тамплієрів, і вказав, що термін, використаний автором, — це «al-Duna», а не «al-Dāwiyya» (який означає братів ордену). Попри цю розбіжність — і оскільки він не знав значення першого виразу — Габріелі вирішив інтерпретувати його саме так [41]. Таким чином, його гіпотеза звинувачує тамплієрів, хоча Матвій Паризький — якщо тільки він не спотворив факти — стверджував, що госпітальєри також були причетні до цього замаху на царевбивство. Можна припустити, однак, що якби про такий план дійсно було відомо, всі франкські, мусульманські та східнохристиянські хроністи того періоду згадали б про нього у своїх розповідях, так само як вони це зробили стосовно короля Англії та його підозрюваної причетності до вбивства Конрада Монферратського.

Також ходили чутки про наміри імператора напасти на тамплієрську фортецю Атліт або захопити магістра ордену П’єра де Монтегю, щоб або ув’язнити його в Апулії, або вбити. Про це нам повідомляє Філіп Новарський:

«Імператор на той час перебував у конфлікті з усім населенням Акри, а особливо напруженими були його стосунки з орденом Храму. Водночас серед тамплієрів було чимало доблесних братів, зокрема брат П’єр де Монтегю, муж вельми шляхетний і звитяжний… Подейкували, нібито імператор мав намір схопити сеньйора Бейрута з його дітьми, сіра Ансо де Брі та інших його прибічників, а також магістра Храму, щоб вислати їх до Апулії. Крім того, ширилися чутки, що він прагнув змусити їх з’явитися на раду, куди сам їх і викликав. Проте вони розгадали цей замисел і прибули у такому супроводі значної військової сили, що імператор не наважився втілити свій намір» [42].

Імператор не зміг реалізувати свої плани проти політичних опонентів, оскільки мусив поспіхом повернутися, отримавши звістку про вторгнення на його італійські території армії папи Григорія IX, очолюваної Жаном де Брієнном, його усунутим тестем [43]. Гогенштауфен також періодично позбавляв тамплієрів та госпітальєрів їхніх прав і майна на Сицилії [44]. Від’їзд Фрідріха на Захід загострив розбіжності між баронами Святої землі, особливо між його прихильниками та противниками — серед яких були прихильники Аліси Шампанської (також відомої як Аліса Вірменська), яка претендувала на корону Єрусалима, або прибічники Жана д’Ібеліна, який відібрав Кіпр у людей імператора. Противники Фрідріха могли розраховувати на підтримку тамплієрів; тим часом госпітальєри зрештою примирилися з ним [45].

У 1241 році тамплієри не приєдналися до перемир’я між Річардом Корнуольським та султаном Єгипту ас-Саліхом Айюбом. Граф Річард був не лише братом короля Англії Генріха III, а й зятем імператора Фрідріха; він підтримував із ним дуже близькі стосунки, і саме імператор заохочував його до участі в хрестовому поході. Угода з ас-Саліхом Айюбом була досягнута за схвалення магістра госпітальєрів, поширювалася на землі цього ордену та сприяла звільненню багатьох християнських бранців, зокрема як тамплієрів, так і госпітальєрів. Тамплієри, однак, вирішили залишатися вірними франкському союзу з Дамаском, укладеному незадовго до прибуття графа на Схід, який виявився надійним. Вони навіть відкрито порушили перемир’я Річарда, здійснивши напад на Хеврон навесні 1242 року, а потім на Наблус 30 вересня — обидва ці міста тоді утримував єгипетський султан. За ініціативою тамплієрів відновилися переговори із султаном Дамаска ас-Саліхом Ісмаїлом, спрямовані проти ас-Саліха Айюба. Обидва ворогуючі мусульманські правителі прагнули союзу з франками й пропонували повернути християнам стару штаб-квартиру тамплієрів у Єрусалимі, а саме — Храмову гору з Куполом Скелі та мечеттю аль-Акса. Укотре тамплієри вирішили довіритися дамаскцям:

«Усі землі в околицях Йордану, за винятком міст Сент-Абрахам, Наблус і Боссан [Бейсан], було негайно повернуто для християнського богослужіння. Відтак належить радіти ангелам і людям, що у Святому місті Єрусалимі нині мешкають лише християни, тоді як усіх сарацинів звідти вигнано. В усіх святих місцях, де упродовж п’ятдесяти шести років не призивали ім’я Боже і які тепер примирені та очищені церковними прелатами, щодня відправляються божественні таїнства; тож нехай буде прославлений Господь» [46].

Цей дипломатичний успіх став досягненням великого магістра тамплієрів Армана де Перігора, який повідомив Захід про цю новину через магістра ордену в Англії Роберта де Сендфорда та оголосив про відбудову єрусалимських фортифікацій з ініціативи свого ордену [47].

Незалежна позиція тамплієрів щодо його влади та його — чи його родичів — дипломатичних виборів надзвичайно обурювала Фрідріха II, який скаржився на них у своїх листах. Він зайшов так далеко, що назвав їх винуватцями поразки під Ла-Форбі (1244), звинувативши їх у тому, що вони змусили султана Єгипту шукати допомоги у хорезмійців. Насправді, у межах дамаського союзу тамплієри запропонували допомогу франків, коли ас-Саліх Ісмаїл разом з ан-Насіром Даудом, правителем Керака, та еміром аль-Мансуром Ібрагімом з Хомса вирушили війною проти ас-Саліха Айюба. Було досягнуто домовленості, яка передбачала, що частину Єгипту буде повернено франкам у разі поразки султана. Однак ас-Саліх Айюб звернувся до хорезмійських турків із проханням вторгнутися на землі своїх ворогів, і в липні 1244 року їхні війська дісталися Єрусалима. Франки отримали лише дуже мізерну військову підтримку з Дамаска, а хорезмійці зуміли захопити Єрусалим 23 серпня, а наступного жовтня під Ла-Форбі — завдати страшної поразки християнському війську, ан-Насіру Дауду та аль-Мансуру Ібрагіму. Тамплієри, які — як і госпітальєри та тевтонські лицарі — кинули в бій усі свої сили, заплатили важку ціну людськими життями [48].

У 1268 році смерть Конрадина змусила Високу курію Єрусалимського королівства обрати нового правителя. Дослідивши права потенційних претендентів на престол, юристи висунули Гуго Антіохійського-Лузіньяна, короля Кіпру з 1267 року (Гуго III), як кандидата на отримання корони. Його суперницею була Марія Антіохійська, онука короля Аморі де Лузіньяна, і вона мала підтримку тамплієрів проти Гуго [49].

Попри все, Гуго був коронований королем Єрусалима 24 вересня 1269 року; він прагнув ефективно керувати державою, намагаючись стабілізувати загальну ситуацію шляхом примирення з головними васалами королівства та прагнучи задовольнити італійські міста. Тамплієри, однак, схоже, ігнорували його владу, наприклад, обійшовшись без його згоди при купівлі казале «Соколине», на південь від Акри, у Тома де Сен-Бертена у жовтні 1276 року. Попри всі його зусилля, Гуго III мав чимало клопоту з військово-чернечими орденами, а також із комуною Акри, італійцями та кількома баронами Святої землі й Кіпру, які заважали йому виконувати свою роль, аж так, що зрештою він покинув Акру в 1276 році. Проте його цінували громадяни Акри, які прибули до нього в Тір і — від свого імені та від імені різних прелатів, лицарів, госпітальєрів і тевтонських лицарів, але без підтримки магістра тамплієрів Гійома де Боже та венеційців — просили його повернутися. Перед тим як вирушити на Кіпр, Гуго III призначив Баліана д’Ібеліна бальї. У червні 1277 року Карл I Анжуйський, амбіції якого охоплювали все Середземномор’я, придбав претензії Марії на трон і швидко пожалував собі престижний титул короля Єрусалима. Він відправив свого представника Руджеро ді Сан-Северино до Акри, де того добре прийняли тамплієри та венеційці, які допомогли йому увійти до столиці за рахунок попереднього бальї. Однак Тір і Бейрут чинили опір анжуйцям. На початку 1279 року Гуго III висадився в Тірі з кіпрським військом, намагаючись відвоювати Акру, але не зміг об’єднати баронів навколо своєї справи; вони вже змушені були скласти омаж Карлу Анжуйському. Король Сицилії також міг розраховувати на непохитну підтримку свого родича Гійома де Боже, який обіймав посаду магістра тамплієрів Апулії та Сицилії до того, як стати великим магістром свого ордену. У відповідь на їхню позицію і попри втручання папи на їхню користь, Гуго III конфіскував майно тамплієрів на острові Кіпр. Після Сицилійської вечірні (1282) Руджеро ді Сан-Северино було відкликано до Італії, а Ед Пуалш’єн, його колишній сенешаль, замінив його на посаді бальї. У червні 1283 року Ед зумів поновити мир із мамелюками Калауна терміном на десять років від імені комуни Акри та тамплієрів Атліта і Сідона; міста Тір і Бейрут, які підтримували Гуго, не були включені до цієї угоди. Того ж року король Кіпру зробив чергову спробу відвоювати Єрусалимське королівство, проте без успіху, оскільки Ед мав підтримку як тамплієрів, так і комуни Акри. Король помер у Тірі 4 березня 1284 року [50].

Боемунд VII (1275–1287), останній латинський правитель Триполі та, принаймні на папері, Антіохії, також був змушений мати справу з тамплієрами, які стали на бік — на його шкоду і тим самим загрожуючи його трону — Гі II, сеньйора Гібелета (Джубайла) та члена генуезького роду Ембріако. До цього, як ми бачили, брати ордена по суті завжди підтримували антіохійських князів проти вірмен [51]. Опозиція Гі проти триполійського графа була спричинена втручанням єпископа Тортоси Бартелемі Манселя у шлюбні справи Гібелета. Цей єпископ керував графством під час неповноліття Боемунда VII на прохання його матері, Сибіли Вірменської, а за традицією правителі Триполі здійснювали право вибору подружжя для спадкоємців своїх феодів. У нашому випадку брат Гі де Гібелета, Жан, мав одружитися з дочкою Гуго де Сарамана, але у 1277 році єпископ — за згодою Боемунда — вирішив скасувати плани щодо цього союзу, оскільки хотів одружити з молодою жінкою власного племінника. Приєднавшись до тамплієрів як конфратер (confrater) і завдяки цьому користуючись підтримкою магістра ордена Гійома де Боже, Гі попри все пішов далі й відсвяткував шлюб свого брата. Магістр двічі протистояв єпископу Тортоси, оскільки він також підтримував проти нього єпископа Триполі, а саме Паоло ді Сеньї (також конфратера тамплієрів), який прибув до графства у 1230-х роках зі своєю сестрою Лучаною (Люсьєною), внучатою племінницею папи Іннокентія III, котра мала вийти заміж за Боемунда V. Бунт Гі проти князівського рішення занурив Триполі у справжню громадянську війну. Магістр тамплієрів надіслав тридцять братів на допомогу Гі у захисті його замку, а сеньйор Гібелета згодом знайшов притулок у домі тамплієрів. Боемунд відреагував тим, що спочатку взяв в облогу, а потім розграбував будівлі тамплієрів у Триполі, а також їхній манор на Мон-Кокю (Абу Халька), а ще наказав вирубати ліс ордена поблизу. Гійом де Боже згодом підійшов до стін Триполі зі своїми військами, щоб взяти його в облогу, а потім у супроводі військ з Гібелета вирушив на південь від столиці, де вони зруйнували замок Боемунда у Ботроні перед тим, як взяти в облогу Нефін (Енфе). Графу вдалося дати їм відсіч, і з десяток лицарів-тамплієрів було захоплено в полон. За цим послідувала інша битва, в якій Боемунд VII атакував Гібелет. У 1278 році, за підтримки контингенту тамплієрів, Гі вдалося здобути криваву перемогу на північ від Ботрона. Було укладено однорічне перемир’я, але невдовзі його порушили, коли Гі та тамплієри спробували захопити Триполі. Дванадцять галер, надісланих орденом для захоплення порту міста, були розсіяні штормом. Тим часом Боемунд відправив п’ятнадцять галер для нападу на замок тамплієрів у Сідоні. Завдяки втручанню магістра госпітальєрів Ніколя Лорня було досягнуто ще одного перемир’я. У січні 1283 року Гі знову спробував захопити Триполі та увійти до кварталу тамплієрів. Однак раптовий відступ командора тамплієрів Руя де Кера (іноді перекладається як «Реддекер»), який мав надати йому близько тридцяти лицарів та шість сотень піхотинців, змусив його побоюватися зради. Тоді сеньйор Гібелета вирішив відступити до вежі, що належала госпітальєрам. Незабаром він та його прибічники були оточені військами Боемунда. Брати-госпітальєри домоглися капітуляції обложених, яким пообіцяли життя; проте граф, втомившись від цих послідовних зрад, наказав у жорстокий спосіб стратити Гі, його братів та його кузена, який супроводжував його [52].

Смерть Боемунда 19 жовтня 1287 року знову розпалила прагнення Гібелета: було сформовано комуну, яка звернулася до генуезців, щоб перешкодити поверненню з Апулії спадкоємиці графа, а саме його сестри Люсії, дружини Наржо де Тусі, колишнього адмірала Карла Анжуйського. Попри цей опір, принцеса за підтримки трьох військово-чернечих орденів на прохання папи Миколая IV прибула на початку 1288 року, щоб заявити свої права на спадщину. Комуна — яка спочатку виступала проти неї — зрештою закликала її до правління, оскільки боялася спроб свого мера Бартелемі Ембріако утвердити генуезців у Триполі та через звернення останнього по допомогу до Калауна. Люсія прийняла умови комуни і навіть була поступливою щодо генуезців. Два франки, надіслані або венеційцями, або — що більш імовірно — Бартелемі де Гібелетом, вирушили до Каїра, щоб попросити султана втрутитися. Магістр тамплієрів, поінформований еміром Бадром ад-Діном Бакташем аль-Фахрі про намір Калауна напасти на Триполі, поспішив попередити жителів міста, щоб вони готувалися до нападу, але вони не повірили йому, допоки армія султана вже не досягла міських воріт. Маршали Храму та Госпіталю, Жофруа де Вендак і Матьє де Клермон, брали участь в обороні Триполі, проте зусиль франків виявилося недостатньо. Наприкінці квітня 1289 року Калаун здобув нищівну перемогу, перебив населення Триполі та зрівняв місто із землею [53].

Надаючи військову підтримку сеньйорам Гібелета і тим самим даючи їм змогу чинити опір Боемунду VII, тамплієри, ймовірно, призвели до того, що цей конфлікт у графстві Триполі тривав набагато довше, ніж мав би. У середньостроковій перспективі це мало серйозні наслідки для цієї держави, а саме послаблення її сил у часи, коли мамлюки ставали все більшою загрозою; з іншого боку, це також опосередковано дозволило іншому члену роду Ембріако заснувати комуну в Триполі, бути обраним мером та — імовірно, на великий жах Гійома де Боже — звернутися до єгипетського султана, коли його влада опинилася під загрозою.

Вкотре тамплієри відіграли роль у сходженні молодого правителя Кіпру Генріха II (1285–1324), сина Гуго III, на єрусалимський престол. Після смерті Карла Анжуйського Генріх II прагнув домогтися визнання своїх претензій на Близькому Сході, але Ед Пуалш’єн не бажав відмовлятися від своєї посади бальї і при цьому міг розраховувати на підтримку місцевого контингенту короля Франції. Коли 24 червня 1286 року Генріх прибув до Акри, комуна прийняла його добре, проте магістри орденів вирішили триматися осторонь святкувань, аби «не викликати невдоволення жодної зі сторін». Разом із французькими військами Ед зачинився у міському замку й відхилив пропозицію Генріха дозволити їм піти — цілими і неушкодженими та зі своїм майном. Народу довелося повстати проти бальї та штурмувати замок, аби військово-чернечі ордени вступили в переговори. Зрештою вони переконали Еда здати їм замок. Отже, Генріх II зміг офіційно заволодіти цим місцем 29 червня. Його коронували в Тірі 15 серпня, а за кілька тижнів він повернувся на Кіпр, довіривши королівство Акри своєму дядькові, Балдуїну д’Ібеліну. Спираючись на досвід свого батька, Генріх добре усвідомлював, що для правління необхідні добрі відносини з тамплієрами; тому за посередництва госпітальєрів він дійшов згоди з Гійомом де Боже [54]. Навесні 1287 року, за відсутності короля, тамплієри та госпітальєри докладали зусиль, щоб захистити порт Акри від небезпек, пов’язаних із конфліктом між пізанцями та венеціанцями, з одного боку, та генуезцями — з іншого [55]. Як і у випадку з Триполі — і навіть попереджений тим самим інформатором, — магістр тамплієрів Гійом де Боже намагався попередити місто Акру про войовничі наміри Калауна. Його голос знову проігнорували, але цього разу він спробував домовитися безпосередньо із султаном, щоб урятувати місто. Калаун запропонував відмовитися від своїх планів в обмін на таку кількість венеційських дукатів (золотих монет), скільки жителів було в Акрі. Магістр тамплієрів передав цю пропозицію Високій курії, де її відхилили, а де Боже навіть назвали зрадником [56]. Після смерті Калауна його син аль-Ашраф Халіль у квітні 1291 року розпочав мамлюцький наступ з метою завоювання Акри. Ордени боролися з усіх сил пліч-о-пліч із представниками та військами, надісланими королем Генріхом II, — але зрештою марно [57].

У Вірменії: роки, що передували судовому процесу над тамплієрами

Хоча події на Кіпрі задокументовані порівняно добре, останній період присутності тамплієрів у Вірменії висвітлено джерелами доволі скупо [58]. Арабські автори часто точніші за франкських хроністів, коли розповідають про обставини, за яких упали фортеці ордену, що залишалися у Вірменії, — подія, яка відбулася у два етапи: спочатку у 1268 році і остаточно у 1298–1299 роках.

На чолі з Бейбарсом мамлюки спочатку атакували південь тамплієрської марки прикордонного регіону, що дозволило їм увійти до Вірменського королівства з Антіохії, яку вони щойно завоювали (травень 1268 року). Розлога розповідь у Каталонському статуті тамплієрів описує умови виходу гарнізону ордену з Баграса (Гастона). Останній, попри свої заклики про допомогу, не отримав жодної підтримки ні від магістра ордену, ні від франкської та вірменської влади, які недооцінювали загрозу [59]. Під час цього першого етапу завоювання орден також утратив замок Ла-Рош-Руассоль, а також Порт-Боннель та його територію [60].

Незважаючи на відсутність військової підтримки, тамплієри взяли на себе дипломатичну місію від імені короля Вірменії, а саме — мирну ініціативу щодо мамлюцького султана Калауна, який атакував Вірменію 1283 року, руйнуючи все на своєму шляху та вчиняючи масові вбивства аж до Телль-Хамдуна та Аяса [61]. Спроби Левона II домогтися перемир’я виявилися абсолютно безуспішними, доки він не прийняв рішення звернутися по допомогу до тамплієрів як посередників. Аль-Макрізі розповідає про це посольство:

«Коли наш володар султан тримав в облозі фортецю Маркаб (Маргат), прибув командор тамплієрів із країни Вірменії. Правитель Сіса довірив йому ведення переговорів, і вони піднесли від імені цього князя дарунок разом із листом, написаним тагавором [62], та іншим [листом], написаним великим магістром тамплієрів. У цьому останньому посланні благали про милосердя султана до правителя Сіса» [63].

Цього разу ініціативи вірменського короля привернули повну увагу султана, зокрема, завдяки повазі, яку той мав до магістра тамплієрів Гійома де Боже: «Великий магістр тамплієрів мав такий авторитет перед нашим володарем султаном, що його прохання було прийнято, а посередництво — враховано» [64]. Перемир’я, розраховане на десять років, десять місяців і десять годин, було підписано 6 червня 1285 року [65]. Наглядати за виконанням його умов доручили командору тамплієрів у Вірменії, можливо, Симону де Фарабелю [66], разом із Ваграмом, сановником Вірменського королівства [67].

Якщо Гетум I не допоміг тамплієрам у 1268 році, то відносини між орденом і правителем Вірменії тридцять років по тому, схоже, стали ще гіршими, коли сам король здав мамлюкам фортецю тамплієрів, а саме — найважливішу вірменську фортецю ордену Ла-Рош-Гійом (Хаджар-Шуглан). Мамлюцький султан Ладжін (1296–1298), який знав про безперервну боротьбу за владу між синами Левона II, скористався цими обставинами та у 1298 році здійснив кілька нападів на Кілікію. Повернувшись на ці землі, мамлюки захопили марки Тевтонського ордену та тамплієрів, після чого вчинили масові вбивства і грабунки на Кілікійській рівнині. Їхнє військо захопило Телль-Хамдун 18 червня і вже до 20 червня облягало замок Гамус. У цьому контексті Костандін, який був правителем вірменської держави протягом кількох місяців у 1298–1299 роках, погодився передати мамлюкам одинадцять фортець, зокрема Ла-Рош-Гійом, яка була найважливішим пунктом у провінції тамплієрів у Вірменії з 1268 року [68].

Джерела не повідомляють нам про особу власників цього об’єкта у 1298 році. Тому можливо — хоча й малоймовірно, — що це місце повернулося до короля Вірменії після його гіпотетичного залишення тамплієрами або ж — і це найімовірніша гіпотеза — Костандін погодився здати всі місця, на які претендували мусульмани, незалежно від того, хто саме утримував їх на той момент. Ця теорія підтверджується розповіддю Абу-ль-Фіди про примусову здачу географічного району — великого та чітко описаного, — в якому розташовувалися ці фортеці: «Костандін… здав мусульманам усю територію на південь від річки Джейхан, включаючи Гамус, Телль-Хамдун, Кувайру, ан-Накір, Хаджар-Шуглан, Сарфандкар та Мараш» [69]. Попри втрату залишків своєї вірменської провінції в липні–серпні 1298 року, тамплієри продовжували брати участь у великомасштабних військових операціях на Близькому Сході пліч-о-пліч із королем Гетумом II, зокрема під час експедицій монгольського ільхана Газана у 1299–1303 роках [70].

Трактат про хрестовий похід, поданий останнім магістром тамплієрів Жаком де Моле, у якому він рішуче виступає проти «окремого походу» до Вірменії, критикуючи як географічні умови країни (визнані «нездоровими» через спалахи малярії), так і ставлення її жителів, яких він вважав ненадійними й навіть боягузливими, красномовно свідчить про погіршення і без того складних відносин між його орденом та вірменською владою. На думку магістра тамплієрів, такий похід напевно призвів би до поразки християнського війська [71].

Причину такої озлобленості, ймовірно, слід шукати в обставинах втрати фортеці тамплієрів Ла-Рош-Гійом, оскільки невідомо, чи перебувала в ній залога тамплієрів, коли Костандін здав її мамлюкам, і — якщо перебувала — якою могла бути доля цієї залоги. Крім того, у 1299 році, коли Гетум II та монголи Газана відвоювали всю територію, яку єгипетські мамлюки захопили попереднього року, Ла-Рош-Гійом була єдиною фортецею, яку не вдалося повернути.

Зі свого боку, тамплієри, схоже, підтримували одного з братів-суперників короля Гетума II — ішхана Смбата, який коронувався як король у 1297 році та усунув своїх супротивників, убивши свого брата Тороса та осліпивши Гетума. Коли останній відновив зір і повернув собі владу, він відправив Смбата у вигнання до імператора Андроника II Палеолога. Після смерті Гетума II Смбат був звільнений і в квітні 1308 року вирушив на Кіпр. Те, що спочатку він мешкав у тамплієрському казалі Гастрії на східному узбережжі острова, де залишив свої галери, а не зупинився в одному з великих і більш доступних портів Кіпру, свідчить про його довіру до ордену Храму. Це також може вказувати на те, що тамплієри підтримували його під час захоплення влади у Вірменії — на шкоду його братам — і пояснює, чому вірменські правителі здали Ла-Рош-Гійом мамлюкам і не повернули її під час свого відвоювання разом із монголами. Крім того, це допомогло б нам зрозуміти витоки ворожості Жака де Моле до вірмен, яка була спрямована переважно проти Гетума, що все ще виконував обов’язки регента, коли магістр тамплієрів складав свій трактат про хрестовий похід у 1306–1307 роках [72].

Останнім аспектом цих відносин, який суттєво погіршився наприкінці XIII та на початку XIV століть, була роль, яку відіграв вірменський історик і принц Гетум Корикоський щодо арешту тамплієрів на Кіпрі в контексті процесу, розпочатого проти ордену в усьому християнському світі. Саме під час своєї місії до папської курії від імені правителя Кіпру Аморі Тірського папа Климент V довірив Гетуму Корикоському накази про арешт братів-тамплієрів — буллу «Pastoralis praeeminentiae», опубліковану 22 листопада 1307 року [73]. Менш ніж за тиждень після повернення Гетума на Кіпр (6 травня 1308 року) Аморі виконав розпорядження папи і відправив Баліана д’Ібеліна заарештувати тамплієрів острова [74].

Висновок

Дослідження цих надзвичайно різноманітних ситуацій протягом півтора століття свідчить про те, що тамплієри були невіддільною частиною політичного ландшафту християнського Близького Сходу. Свою силу вони черпали не лише з постійності своєї присутності, а й з харизми деяких зі своїх магістрів, які не вагалися кидати виклик королівській владі — навіть тоді, коли вона була наймогутнішою й найменш оспорюваною. Зіткнувшись із сильними правителями, брати часом змушені були терпіти наслідки своїх незалежних дій, які деякі хроністи вважали зарозумілими: зазнавати ув’язнення чи навіть страти (за короля Аморі, вірменського бальї Костандіна або графа Боемунда VII), або ж бути вигнаними зі своїх маєтків і позбавленими фортець (за рубенідів Млеха та Левона I, а також короля Гуго III).

Кінець дванадцятого та початок тринадцятого століть стали поворотним моментом у відносинах між тамплієрами та єрусалимськими королями. Оскільки останні тепер володіли своїми титулами лише через шлюб або далеке походження, вони виявилися ослабленими, а їхня легітимність сприймалася менш беззаперечно, ніж якби вони були королями за прямим спадкуванням. Відповідно, вони потребували потужної підтримки, частіше намагалися догодити ордену і в поодиноких випадках — як-от у ситуації з королем Гі та магістром тамплієрів Жераром де Рідфором — навіть підкорялися волі магістра. Протягом усього тринадцятого століття тамплієри — як і госпітальєри, а згодом і тевтонські лицарі — впливали на всі сфери політичного та військового життя франкських держав Західної Азії: простір, що залишився вакантним через відсутніх правителів, заповнили ордени, а також барони й прелати, що дедалі більше дестабілізувало ці держави як у політичному, так і в соціальному плані. Орден Храму постає як інституція, що найактивніше бунтувала проти королівської влади на Сході. Він провадив власну дипломатію, навіть якщо вона суперечила політиці правителя, як ми це бачили за правління Фрідріха II.

У Вірменії відносини тамплієрів із правителями з династій Рубенідів та Гетумідів ґрунтувалися на складному фундаменті. Той факт, що своєю присутністю у Вірменії орден зрештою завдячував антіохійському князю, пронизував спільну історію вірменських братів та правителів. Щоразу, коли правителі Вірменії перебували в добрих стосунках із правителями Антіохії, тамплієри підтримували їх без вагань — як у військовому, так і в дипломатичному плані. З іншого боку, у часи криз між двома державами тамплієри завжди ставали на бік антіохійців, часто відкидаючи стриманість, яку вони мали б виявляти в конфліктах між двома християнськими правителями. Зі свого боку, вірменські правителі завжди вважали присутність тамплієрів на кордоні своєї держави антіохійським сателітом і тому зберігали певну недовіру до братів, яким вони протистояли або на яких навіть нападали в кількох випадках. Проте тамплієри з великими зусиллями захищали свою марку під час завоювань Салах ад-Діна і опинилися зовсім самі перед загрозою з боку мамлюків. Попри поразки, яких вони зазнали у протистоянні зі своїми супротивниками, тамплієри були оплотом для вірменської держави та сповільнювали набіги мусульманських армій. Складні відносини з Вірменією добігли кінця в останні години існування ордену.

Окрім переслідування своєї головної мети, а саме — захисту та охорони християнських територій, тамплієри вміли подбати й про власні інтереси та стояли на своєму, коли правителі діяли всупереч їхнім рішенням. У внутрішній політиці цих держав брати часто робили чіткий вибір і брали участь у суперечках за престолонаслідування, що стрясали християнський Схід.

Це дослідження виявило кілька типів мотивації, які спонукали орден діяти у згоді чи всупереч волі правителів християнських держав Леванту. Якщо відкинути випадок Жерара де Рідфора, який міг бути одержимий своїм прагненням помсти, але, можливо, також і своїм уявленням про мужність, слід підкреслити, що загалом рішення магістрів тамплієрів найчастіше визначалися їхнім почуттям обов’язку та честі, а також тим, що вони вважали найсправедливішим чи найдоречнішим для християн або Святої землі. Такою була їхня логіка, коли вони виступили проти Аморі, щоб уникнути порушення чинного перемир’я з єгипетським халіфом, або проти Річарда Корнуольського, який діяв за схвалення Фрідріха II, задля збереження союзу з Дамаском. Окрім цих міркувань, тамплієри інколи захищали власні інтереси — наприклад, коли вдалися до насильства, аби припинити переговори між королем Аморі та асасинами заради збереження щорічної данини, яку вони отримували від останніх.

Певні політичні кроки ордену можна пояснити запеклим прагненням незалежності. Таким чином, часто безумовна підтримка тамплієрами суперечливих постатей — таких як антіохійський князь Боемунд IV, бальї Карла Анжуйського, сеньйори Гібелета чи принц Смбат — ілюструє свободу дій цієї інституції. Надання військового захисту та допомоги цим постатям зумовлювалося різними мотивами: наприклад, тим, що їх пограбував супротивник, особистими та/або родинними зв’язками магістра чи приналежністю до ордену. Водночас це супроводжувалося завзятою та постійною опозицією проти часто легітимних правителів, таких як королі Левон I, Гуго III і Гетум II, а також граф Боемунд VII. Для декого дещо жорсткі позиції тамплієрів означали катастрофу для майбутнього латинських держав Сходу — як-от у Триполі чи Акрі, де орден, після приблизно п’ятдесяти років незалежності та політичної анархії, вже не бажав миритися з постійною присутністю короля. Попри деякі необачні політичні кроки, магістр тамплієрів Гійом де Боже, якого мамлюки, здавалося, цінували і слухали більше, ніж франки, намагався захистити Триполі та Акру в останні місяці їхнього існування, але тоді було вже надто пізно.

Автор: Марі-Анна Шевальє (Marie-Anna Chevalier) — французька історикиня-медієвістка, докторка історичних наук, дослідниця історії військово-релігійних орденів та країн Середземномор’я доби Середньовіччя. Працювала асоційованою дослідницею в Центрі досліджень і вивчення країн Середземномор’я в Середні віки при Університеті Монпельє III, де спеціалізувалася на вивченні взаємодії християнських орденів із місцевими державними утвореннями на Сході.

Переклад виконано за виданням: Chevalier M.-A. The Templars and the rulers of the Christian East: collaboration or conflict of interest? // The Templars : The Rise, Fall, and Legacy of a Military Religious Order / ed. by J. Burgtorf, S. Lotan, E. Mallorquí-Ruscalleda. London ; New York : Routledge, 2021. P. 50–80.

Ілюстрації
Рис. 1. Карта Східного Середземномор’я.

Примітки
1 Висловлюю вдячність Йохену Бургторфу за його чудовий переклад моєї статті [з французької на англійську. — Прим. пер.].
2 Willelmus Tyrensis. Chronicon / ed. R. B. C. Huygens, identification des sources historiques et détermination des dates par H. E. Mayer et G. Rösch. Turnholti : Brepols, 1986. Corpus Christianorum. Continuatio Mediaevalis. Vol. 63–63A. P. 775–777, 937–939; Chronique d’Ernoul et de Bernard le Trésorier / ed. L. de Mas Latrie. Paris : Librairie Renouard, 1871. P. 14; Abū Šāma. Le Livre des Deux Jardins: Histoire des deux règnes, celui de Nūr ad-Dīn et celui de Ṣalāḥ ad-Dīn // Recueil des Historiens des Croisades. Historiens Orientaux. Paris : Imprimerie Nationale, 1872–1906. Vol. 4. P. 3–522; Vol. 5. P. 3–149. Тут: Vol. 4. P. 76–79; Deschamps P. Les châteaux des Croisés en Terre-Sainte. Vol. 2: La défense du royaume de Jérusalem. Paris : Paul Geuthner, 1939. P. 1–5; Prawer J. Histoire du royaume latin de Jérusalem / trans. G. Nahon. Paris : CNRS Éditions, 1969–1970. Vol. 1. P. 406; Demurger A. Les Templiers: Une chevalerie chrétienne au Moyen Âge. Paris : Seuil, 2005. P. 208; Barber M. The Career of Philip of Nablus in the Kingdom of Jerusalem // The Experience of Crusading. Vol. 2 / ed. P. Edbury, J. Phillips. Cambridge : Cambridge University Press, 2003. P. 60–75.
3 Willelmus Tyrensis. Chronicon… Vol. 2. P. 879; Deschamps P. Deux positions stratégiques des croisés à l’est du Jourdain: Ahamant et El-Habis // Revue historique. Paris : Félix Alcan, 1933. Vol. 172. P. 42–56, тут P. 47, 48–49, n. 2. Свідчення Гійома Тірського було поставлено під сумнів у праці: Burgtorf J. The Templars and the Kings of Jerusalem // The Templars and Their Sources / ed. K. Borchardt та ін. London : Routledge, 2017. P. 25–37, тут P. 31–34.
4 Abū al-Fidāʾ. Résumé de l’Histoire des Annales // Recueil des Historiens des Croisades. Historiens Orientaux. Paris : Imprimerie Nationale, 1872. Vol. 1. P. 1–165. Тут: P. 34–38, 40; Ibn al-Aṯīr. Kāmil at-Tawārīḫ // Recueil des Historiens des Croisades. Historiens Orientaux. Paris, 1872–1906. Vol. 1. P. 189–744; Vol. 2.1. P. 3–180. Тут: Vol. 1. P. 527–529, 532–537, 546–551, 553–561, 569–570, 584; Ibn al-Aṯīr. Histoire des atabecs de Mossoul // Recueil des Historiens des Croisades. Historiens Orientaux. Paris, 1876. Vol. 2.2. P. 5–375. Тут: P. 213–220, 225–226, 236–241, 246–260; Ibn Ḫallikān. Extraits de la vie du sultan Ṣalāḥ ad-Dīn // Recueil des Historiens des Croisades. Historiens Orientaux. Paris, 1884. Vol. 3. P. 399–430. Тут: P. 403–408; Abū Šāma. Le Livre des Deux Jardins… Vol. 4. P. 106–157; Prawer J. Histoire… Vol. 1. P. 428–459; Baldwin M. W. The Latin States under Baldwin III and Amalric I… // A History of the Crusades. Vol. 1 / ed. M. W. Baldwin. Madison : University of Wisconsin Press, 1969. P. 528–561. Тут: P. 549–556; Richard J. Histoire des croisades. Paris : Fayard, 1996. P. 193–201.
5 Willelmus Tyrensis. Chronicon… Vol. 63A. P. 887–889, 917–918; Bahāʾ ad-Dīn Ibn Šaddād. The Rare and Excellent History of Saladin… / trans. D. S. Richards. Aldershot : Ashgate, 2002. P. 43–44; Abū al-Fidāʾ. Résumé… P. 35–36; Ibn al-Aṯīr. Kāmil… Vol. 1. P. 549–550, 553–554; Ibn al-Aṯīr. Histoire des atabecs… P. 240–241, 246–250; Abū Šāma. Le Livre… Vol. 4. P. 111–112, 135.
6 Barber M. The Career of Philip of Nablus… P. 73–74.
7 Willelmus Tyrensis. Chronicon… Vol. 63A. P. 917–923; Riley-Smith J. The Knights of St. John in Jerusalem and Cyprus, c. 1050–1310. London : Macmillan, 1967. P. 60–61.
8 Demurger A. Les Templiers… P. 217–218.
9 Barber M. The Career of Philip of Nablus… P. 71, 73–74.
10 Willelmus Tyrensis. Chronicon… Vol. 63A. P. 936–940; Abū al-Fidāʾ. Résumé… P. 41–42; Ibn al-Aṯīr. Kāmil… Vol. 1. P. 577–578.
11 Willelmus Tyrensis. Chronicon… Vol. 63A. P. 942; Barber M. The Career of Philip of Nablus… P. 74–75.
12 Willelmus Tyrensis. Chronicon… Vol. 63A. P. 953–955; Розповідь Волтера Мапа: Barber M., Bate K. The Templars: Selected Sources Translated and Annotated. Manchester : Manchester University Press, 2002. P. 76–77.
13 Lewis B. The Ismā‘īlites and the Assassins // A History of the Crusades. Volume I: The First Hundred Years / ed. M. W. Baldwin. 2nd ed. Madison : University of Wisconsin Press, 1969. P. 99–132. Тут: P. 123.
14 La Continuation de Guillaume de Tyr (1184–1197) / ed. M. R. Morgan. Paris : Geuthner, 1982. P. 16–17; L’Estoire de Eracles Empereur et la Conqueste de la Terre d’Outremer // Recueil des Historiens des Croisades. Historiens Occidentaux. Paris : Imprimerie Impériale, 1859. Vol. 2. P. 1–481. Тут: P. 1–2; Willelmus Tyrensis. Chronicon… Vol. 63A. P. 1063.
15 Willelmus Tyrensis. Chronicon… Vol. 63A. P. 1064; Chronique d’Ernoul… ed. Mas Latrie, P. 115–117; La Continuation… ed. Morgan, P. 19, 20; L’Estoire de Eracles… Vol. 2. P. 3–4, 6–7; ‘Imād ad-Dīn al-Iṣfahānī. Conquête de la Syrie et de la Palestine par Saladin (al-Fatḥ al-qussī fī l-fatḥ al-qudsī) / trans. H. Massé. Paris : Paul Geuthner, 1972. P. 19–20; Ibn al-Aṯīr. Kāmil… Vol. 1. P. 674; Abū Šāma. Le Livre… Vol. 4. P. 257; Grousset R. Histoire des Croisades et du Royaume franc de Jérusalem. Paris : Plon, 1934–1936. Vol. 2. P. 702–704; Richard J. Histoire des croisades… P. 209–216.
16 А саме, якомусь Плівано з Пізи, який – надзвичайно вишукано – запропонував вагу панни в золоті, щоб отримати її руку; див.: Chronique d’Ernoul… ed. Mas Latrie, P. 114; La Continuation… ed. Morgan, P. 45–46; Chroniques d’Amadi et de Strambaldi / ed. R. de Mas Latrie. Paris : Imprimerie Nationale, 1891. Vol. 1. P. 60–61.
17 Chronique d’Ernoul… ed. Mas Latrie, P. 129–135; La Continuation… ed. Morgan, P. 29–34, 45–46; L’Estoire de Eracles… Vol. 2. P. 8–9, 25–29; Les Gestes des Chiprois // Recueil des Historiens des Croisades. Documents Arméniens. Paris : Imprimerie Nationale, 1906. Vol. 2. P. 651–872. Тут: P. 658–659; Annales de Terre sainte / ed. R. Röhricht, G. Raynaud // Archives de l’Orient Latin. Paris : Ernest Leroux, 1884. Vol. 2. P. 433; ‘Imād ad-Dīn al-Iṣfahānī. Conquête… P. 19; Ibn al-Aṯīr. Kāmil… Vol. 1. P. 674–675. Див.: Richard J. Histoire des croisades… P. 215; Prawer J. Histoire… Vol. 1. P. 635; Demurger A. Les Templiers… P. 221–226.
18 Chronique d’Ernoul… ed. Mas Latrie, P. 157–171; La Continuation… ed. Morgan, P. 43–45, 46–48, 51–56; L’Estoire de Eracles… Vol. 2. P. 49–54, 62–68, 129–130; Bahāʾ ad-Dīn Ibn Šaddād. Rare and Excellent History… P. 72–75; ‘Imād ad-Dīn al-Iṣfahānī. Conquête… P. 24–27, 183; Abū al-Fidāʾ. Résumé… P. 56–57; Ibn al-Aṯīr. Kāmil… Vol. 1. P. 678–687; Abū Šāma. Le Livre… Vol. 4. P. 260–293; Al-Maqrīzī. Histoire d’Égypte de Makrizi / trans. E. Blochet // Revue de l’Orient Latin. Vol. 9 (1902). P. 22–23; Prawer J. La bataille de Hattīn // Israel Exploration Journal. Vol. 14 (1964). P. 160–179; Prawer J. Histoire… Vol. 1. P. 641–680; Lyons M., Jackson D. Saladin: The Politics of the Holy War. Cambridge, 1982. P. 255–266; Kedar B. The Battle of Hattin revisited // The Horns of Hattin. Jerusalem, 1992. P. 190–207; Barber M. The Reputation of Gerard de Ridefort // The Military Orders. Vol. 4. Aldershot, 2008. P. 111–119; Edbury P. Propaganda and Faction in the Kingdom of Jerusalem // Crusaders and Muslims in Twelfth-Century Syria. Leiden, 1993. P. 173–189; Edbury P. Gerard of Ridefort and the Battle of Le Cresson // On the Margins of Crusading. Farnham, 2011. P. 45–60; Demurger A. Les Templiers… P. 210, 224–226; Demurger A. Gérard de Ridefort // Prier et combattre. Paris, 2009. P. 386–387.
19 Chronique d’Ernoul… ed. Mas Latrie, P. 267–268, 288–291; La Continuation… ed. Morgan, P. 105–107, 137–143, 145; L’Estoire de Eracles… Vol. 2. P. 151–154, 192–195; Les Gestes des Chiprois… Vol. 2. P. 661; Matthaeus Parisiensis. La grande chronique d’Angleterre / trans. J.-L.-A. Huillard-Bréholles. Paris, 1840. Vol. 3. P. 72–74; Bar Hebraeus. The Chronography… trans. E. A. T. Wallis Budge. London, 1932. P. 339; Ibn al-Aṯīr. Kāmil… Vol. 2.1. P. 58–59; Abū al-Fidāʾ. Résumé… P. 66; Фальшивий лист Рашида ад-Діна див.: Barber M., Bate K. Letters from the East. Farnham, 2010. P. 92–93, doc. 52 (цей лист, виданий англійською адміністрацією, був також скопійований Матвієм Паризьким); ‘Imād ad-Dīn al-Iṣfahānī. Conquête… P. 404–405; Abū Šāma. Le Livre… Vol. 5. P. 52–54; Prawer J. Histoire… Vol. 2. P. 74–76, 91–92; Lewis B. The Ismā‘īlites… P. 122, 125–127; Richard J. Histoire des croisades… P. 236–241; Demurger A. Les Templiers… P. 351.
20 La Continuation… ed. Morgan, P. 199.
21 La Continuation… ed. Morgan, P. 199; L’Estoire de Eracles… Vol. 2. P. 222–223. Див. також: Demurger A. Les Templiers… P. 351–352.
22 Chronique d’Ernoul… ed. Mas Latrie, P. 407–409; L’Estoire de Eracles… Vol. 2, p. 305–307.
23 У 1148 році Торос II захопив фортецю Вахка, а в 1151 році — Телль-Хамдун і Мамістру. Торос II захопив фортецю Вахка у 1148 році, а згодом Тіль-Хамтун і Мамістру у 1151 році; див.: Der Nersessian S. The Kingdom of Cilician Armenia // A History of the Crusades. Volume II: The Later Crusades, 1189–1311 / ed. R. L. Wolff, H. W. Hazard. 2nd ed. Madison : University of Wisconsin Press, 1969. P. 630–659, тут P. 630; Boase T. S. R. The History of the Kingdom // The Cilician Kingdom of Armenia / ed. T. S. R. Boase. Edinburgh : Scottish Academic Press, 1978. P. 1–33, тут P. 12; Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne: Templiers, hospitaliers, teutoniques et Arméniens à l’époque des croisades. Paris : Geuthner, 2009. P. 56–68.
24 Bar Hebraeus. The Chronography of Gregory Abū’l Faradj, the Son of Aaron, the Hebrew Physician, Commonly Known as Bar Hebraeus / trans. E. A. T. Wallis Budge. London : Oxford University Press, 1932. P. 283; Michel le Syrien. Chronique / ed. et trans. É. Dulaurier // Recueil des Historiens des Croisades. Documents Arméniens. Paris : Imprimerie Impériale, 1869. Vol. 1. P. 311–409, тут P. 314.
25 Я переклала цей уривок із вірменського оригіналу. Текст хроніки міститься на перших 184 аркушах рукопису: Paris, Bibliothèque Nationale de France, Ancien fonds arménien, Manuscript 96; опубліковано у: Recueil des Historiens des Croisades. Documents Arméniens. Paris : Imprimerie Impériale, 1869. Vol. 1. P. 349. Французький переклад Едуарда Дюлор’є спотворює оригінальний текст численними сумнівними інтерпретаціями. Див.: Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne… P. 62.
26 Grigor Yērēts. The Chronicle // Armenia and the Crusades, Tenth to Twelfth Centuries: The Chronicle of Matthew of Edessa / trans. A. E. Dostourian. Lanham : University Press of America, 1993. P. 260–264; Michel le Syrien. Chronique… P. 310–311.
27 Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne… P. 97–105.
28 Willelmus Tyrensis. Chronicon… Vol. 63A. P. 844–845, 846–847; Grigor Yērēts. Chronique de Matthieu d’Edesse (962–1136) avec la Continuation de Grégoire le Prêtre jusqu’en 1162 / ed. et trans. É. Dulaurier. Paris : A. Durand, 1858. P. 353; Grigor Yērēts. The Chronicle… P. 272; Michel le Syrien. Chronique… P. 316; Bar Hebraeus. The Chronography… P. 285; Abū Šāma. Le Livre des Deux Jardins… Vol. 4. P. 102–103; Ibn al-Qalānisī. The Damascus Chronicle of the Crusades: Extracted and Translated from the Chronicle of Ibn al-Qalānisī / trans. H. A. R. Gibb. London : Luzac & Co., 1932. P. 349; Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne… P. 99–100.
29 Willelmus Tyrensis. Chronicon… Vol. 63A. P. 949; Bosio G. Histoire des chevaliers de Saint-Jean / trans. de l’italien par J. Baudoin. Paris : Chez la veuve de Jean Camusat, 1629. Vol. 1. P. 11–12.
30 Willelmus Tyrensis. Chronicon… Vol. 63A. P. 949; Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne… P. 108–110.
31 Bosio G. Histoire des chevaliers de Saint-Jean… Vol. 1. P. 11–12.
32 Willelmus Tyrensis. Chronicon… Vol. 63A. P. 949–950; Bosio G. Histoire des chevaliers de Saint-Jean… Vol. 1. P. 11–12. Michel le Syrien. Chronique… P. 337, пропонує іншу версію подій. За його словами, Млех був переможений королем, після чого благав про прощення та запропонував свою покору. Такий самий опис можна знайти в: Bar Hebraeus. The Chronography… P. 295. Див. також: Alichan L. Sissouan ou l’Arméno-Cilicie: Description géographique et historique. Venise : Imprimerie de Saint-Lazare, 1885. P. 56; Alichan L. Léon le Magnifique, premier roi de Sisouan ou de l’Arméno-Cilicie. Venise : Imprimerie de Saint-Lazare, 1888. P. 54.
33 Про цей тривалий конфлікт див.: Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne… P. 136–168; Mutafian C. L’Arménie du Levant: XI–XIV siècle. Paris : Les Belles Lettres, 2012. P. 103–105.
34 Ibn al-Aṯīr. Kāmil… Vol. 2.1. P. 168; Bar Hebraeus. The Chronography… P. 380–381; Michel le Syrien. Chronique… P. 407–408; Kirakos Ganjakec‘i. Histoire d’Arménie / ed. K. A. Mélik‘-Ohandjanyan. Erevan : Haykakan SSR Gitut‘yunneri Akademiayi Hratarakč‘ut‘yun, 1961. P. 188–189; Sembat. Chronique / ed. et trans. É. Dulaurier // Recueil des Historiens des Croisades. Documents Arméniens. Paris : Imprimerie Impériale, 1869. Vol. 1. P. 610–673, тут P. 647–648; La chronique attribuée au Connétable Smbat / trans. G. Dédéyan. Paris : Geuthner, 1980. P. 95–96; Hét‘oum l’Historien. Chronique / ed. V. A. Hakobyan // Chroniques Mineures. Erevan : Haykakan SSR Gitut‘yunneri Akademiayi Hratarakč‘ut‘yun, 1956. Vol. 2. P. 33–93, тут P. 64; Hét‘oum II. Annales / ed. V. A. Hakobyan // Chroniques Mineures. Erevan : Haykakan SSR Gitut‘yunneri Akademiayi Hratarakč‘ut‘yun, 1956. Vol. 1. P. 74–101, тут P. 80; L’Estoire de Eracles… Vol. 2. P. 348.
35 L’Estoire de Eracles… Vol. 2. P. 405.
36 L’Estoire de Eracles… Vol. 2. P. 405–406; Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne… P. 187.
37 Про переслідування, яких нібито зазнали тамплієри та госпітальєри від рук Томмазо д’Ачерра, див.: Matthaeus Parisiensis. La grande chronique d’Angleterre… Vol. 5. P. 180–182; Ross L. Frederick II: Tyrant or Benefactor of the Latin East // Al-Masāq: Islam and the Medieval Mediterranean. 2003. Vol. 15, no. 2. P. 149–159.
38 Chronique d’Ernoul… ed. Mas Latrie, P. 462.
39 Chronique d’Ernoul… ed. Mas Latrie, P. 462–463, 464–465; La Continuation de Guillaume de Tyr de 1229 à 1261, dite du manuscrit de Rothelin // Recueil des Historiens des Croisades. Historiens Occidentaux. Paris : Imprimerie Impériale, 1859. Vol. 2. P. 483–639, тут P. 525–526; Filippo da Novara. Guerra di Federico II in Oriente (1223–1242) / ed. S. Melani. Napoli : Liguori, 1994. P. 102, 104; Les Gestes des Chiprois… Vol. 2. P. 682–684; Matthaeus Parisiensis. La grande chronique d’Angleterre… Vol. 5. P. 213, 217; Vol. 7. P. 103; Chroniques d’Amadi et de Strambaldi… ed. Mas Latrie, P. 134–135; Florio Bustron. Chronique de l’île de Chypre / ed. R. de Mas Latrie. Paris : Imprimerie Nationale, 1886. P. 71–72; Gerold of Lausanne. Letter to Pope Gregory IX // Letters from the East / ed. M. Barber, K. Bate. Farnham : Ashgate, 2010. P. 127–133, doc. 63; Abū al-Fidāʾ. Résumé… P. 103–105; Ibn al-Aṯīr. Kāmil… Vol. 2.1. P. 171, 174–176; Al-‘Aynī. Le collier de perles // Recueil des Historiens des Croisades. Historiens Orientaux. Paris : Imprimerie Nationale, 1887. Vol. 2.1. P. 181–250, тут P. 184–194; Prawer J. Histoire… Vol. 2. P. 195–196, 199–200, 203.
40 Matthaeus Parisiensis. Chronica Maiora / ed. H. R. Luard. London : Longman, 1872–1884. Vol. 3. P. 177–179; Matthaeus Parisiensis. La grande chronique d’Angleterre… Vol. 5. P. 208–209. Ці чутки переказує Ернст Канторович у праці: Kantorowicz Е. L’empereur Frédéric II. Paris : Gallimard, 2000. P. 177 (автор є палким прихильником Фрідріха II).
41 Sibt ibn al-Jawzī. Mir’āt az-Zamān: Chroniques arabes des Croisades / trans. F. Gabrieli. Arles : Actes Sud, 1996. P. 302.
42 Filippo da Novara. Guerra… ed. Melani, P. 102.
43 Matthaeus Parisiensis. La grande chronique d’Angleterre… Vol. 5. P. 191–195; Chroniques d’Amadi et de Strambaldi / éd. R. de Mas Latrie. Paris : Imprimerie Nationale, 1891. P. 131.
44 Chronique d’Ernoul… ed. Mas Latrie, P. 466–467; Matthaeus Parisiensis. La grande chronique d’Angleterre… Vol. 7. P. 62–63; Toomaspoeg K. Le patrimoine des grands ordres militaires en Sicile, 1145–1492 // Mélanges de l’École française de Rome. Moyen Âge. 2001. Vol. 113. P. 313–341, тут P. 330–331; Houben H. Frédéric II // Prier et combattre / éd. N. Bériou, P. Josserand. Paris : Fayard, 2009. P. 367–368.
45 Richard J. Histoire des croisades… P. 318–319, 321–323; Demurger A. Les Templiers… P. 354–356.
46 Matthaeus Parisiensis. La grande chronique d’Angleterre… Vol. 8. P. 179.
47 L’Estoire de Eracles… Vol. 2. P. 421–422; La Continuation de Guillaume de Tyr de 1229 à 1261, dite du manuscrit de Rothelin… P. 555–556; Matthaeus Parisiensis. Chronica Maiora… Vol. 4. P. 289–298; Matthaeus Parisiensis. La grande chronique d’Angleterre… Vol. 7. P. 215–216; Vol. 8. P. 24–30, 53, 178–180 (також опубліковано в англійському перекладі у: Barber M., Bate K. Letters from the East… P. 140–142, doc. 67); Chroniques d’Amadi et de Strambaldi… P. 185–186; Abū al-Fidāʾ. Résumé… P. 115–117, 120–122; Al-Maqrīzī. Histoire d’Égypte… Vol. 10 (1903–1904). P. 355–357; Al-‘Aynī. Le collier de perles… P. 197; Prawer J. Military Orders and Crusader Politics in the Second Half of the XIIIth Century // Die geistlichen Ritterorden Europas / ed. J. Fleckenstein, M. Hellmann. Sigmaringen : Thorbecke, 1980. Vorträge und Forschungen 26. P. 217–229, тут P. 223, 225.
48 Matthaeus Parisiensis. Chronica Maiora… Vol. 4. P. 301, 307–311, 338–340; Matthaeus Parisiensis. La grande chronique d’Angleterre… Vol. 8. P. 190–201; L’Estoire de Eracles… Vol. 2. P. 427–431; La Continuation de Guillaume de Tyr de 1229 à 1261, dite du manuscrit de Rothelin… P. 562–566; Les Gestes des Chiprois… Vol. 2. P. 740; Cronaca del Templare di Tiro (1243–1314): La caduta degli Stati Crociati nel racconto di un testimone oculare / ed. L. Minervini. Napoli : Liguori, 2000. P. 56; Annales de Terre sainte… P. 441 (A–B); Abū al-Fidāʾ. Résumé… P. 122; Al-Maqrīzī. Histoire d’Égypte… Vol. 10 (1903–1904). P. 358–360; Al-‘Aynī. Le collier de perles… P. 198; Regesta Regni Hierosolymitani (MXCVII–MCCXCI) / ed. R. Röhricht. Innsbruck : Libraria Academica Wagneriana, 1893–1904. S. 297, no. 1115; Richard J. Histoire des croisades… P. 337–338, 340–341; Melville M. La vie des Templiers. Paris : Gallimard, 1974. P. 192–194; Berkovich I. Templars, Franks, Syrians, and the Double Pact of 1244 // The Military Orders. Vol. 5: Politics and Power / ed. P. Edbury. Farnham : Ashgate, 2012. P. 83–93; Demurger A. Jacques de Molay: Le crépuscule des Templiers. Paris : Payot, 2002. P. 331–332.
49 Cronaca del Templare di Tiro… P. 126; Les Gestes des Chiprois… Vol. 2. P. 771–773, 777; Chroniques d’Amadi et de Strambaldi… P. 210–211; Florio Bustron. Chronique de l’île de Chypre… P. 113–114; Annales de Terre sainte… P. 454 (A–B); Edbury P. The Disputed Regency of the Kingdom of Jerusalem, 1264/6 and 1268 // Camden Miscellany 27. London : Royal Historical Society, 1979. Camden Fourth Series 22. P. 1–47.
50 L’Estoire de Eracles… Vol. 2. P. 461–464, 474–476, 478–479; Cronaca del Templare di Tiro… P. 128, 136, 148, 150, 160, 162; Les Gestes des Chiprois… Vol. 2. P. 778–779, 783–784, 789–791; Annales de Terre sainte… P. 455 (A–B), 457 (A), 458 (A–B); Chroniques d’Amadi et de Strambaldi… P. 214–215; Florio Bustron. Chronique de l’île de Chypre… P. 115–116; Sanutus M. Liber Secretorum Fidelium Crucis / ed. J. Bongars. Jerusalem, 1972. P. 226–228; Al-Maqrīzī. Histoire des sultans mamlouks, de l’Égypte, écrite en Arabe par Taki-eddin-Ahmed-Makrizi / trans. É. Quatremère. Paris, 1845. Vol. 2.1. P. 60; Grousset R. Histoire des Croisades… Vol. 3. P. 659–672; Hill G. A History of Cyprus. Vol. 2: The Frankish Period, 1192–1432. Cambridge : Cambridge University Press, 1948. P. 161–165, 168–170, 172, 176, 178, 190; Holt P. Qalāwūn’s Treaty with Acre in 1283 // The English Historical Review. Vol. 91 (1976). P. 802–812; Holt P. Early Mamluk Diplomacy (1260–1290): Treaties of Baybars and Qalāwūn with Christian Rulers. Leiden : E. J. Brill, 1995. P. 69–91; Richard J. Histoire des croisades… P. 390–391, 460–463; Edbury P. The Templars in Cyprus // The Military Orders. Vol. 1: Fighting for the Faith and Caring for the Sick / ed. M. Barber. Aldershot : Ashgate, 1994. P. 189–195, тут P. 192–193; Coureas N. The Latin Church in Cyprus, 1195–1312. Aldershot : Ashgate, 1997. P. 127–129; Demurger A. Jacques de Molay… P. 69–70.
51 Richard J. Le comté de Tripoli sous la dynastie toulousaine (1102–1187). Paris : Paul Geuthner, 1945. P. 62–70; Richard J. Templiers et hospitaliers dans le comté de Tripoli // La fin de l’ordre du Temple / ed. M.-A. Chevalier. Paris, 2012. P. 173–180; Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne… P. 146–165, 172–174, 229–231.
52 L’Estoire de Eracles… Vol. 2. P. 468–469, 481; Les Gestes des Chiprois… Vol. 2. P. 781–784, 787–788; Sanutus M. Liber Secretorum Fidelium Crucis… P. 228; Grousset R. Histoire des Croisades… Vol. 3. P. 672–681; Richard J. Histoire des croisades… P. 391–392, 404, 464, 474–475; Richard J. Les comtes de Tripoli et leurs vassaux sous la dynastie antiochénienne // Crusade and Settlement: Papers Read at the First Conference of the Society for the Study of the Crusades and the Latin East and Presented to R. C. Smail / ed. P. Edbury. Cardiff : University College Cardiff Press, 1985. P. 213–224, тут P. 213–214, 218, 223; Richard J. Les familles féodales franques dans le Comté de Tripoli // Le Comté de Tripoli: État multiculturel et multiconfessionnel (1102–1289) / ed. G. Dédéyan, K. Rizk. Paris : Geuthner, 2010. P. 7–30, тут P. 21, 26–28; Demurger A. Jacques de Molay… P. 70–72; Claverie P.-V. L’ordre du Temple en Terre sainte et à Chypre au XIIIe siècle. Nicosia : Centre de Recherches Scientifiques, 2005. Vol. 1. P. 80–86; Vol. 3. P. 329–330, no. 392.
53 Cronaca del Templare di Tiro… P. 146, 148, 150, 156, 158, 188–198; Les Gestes des Chiprois… Vol. 2. P. 780, 800–804; Chroniques d’Amadi et de Strambaldi… P. 217–218; Florio Bustron. Chronique de l’île de Chypre… P. 117–118; Annales de Terre sainte… P. 460 (A–B); Sanutus M. Liber Secretorum Fidelium Crucis… P. 229; Abū al-Fidāʾ. Résumé… P. 162; Al-Maqrīzī. Histoire des sultans mamlouks… Vol. 2.3. P. 101–103; Al-Mufaddal. Histoire des sultans mamlouks / ed. and trans. E. Blochet // Patrologia Orientalis. Turnhout : Brepols, 1912–1928. Vol. 12. P. 407–550; Vol. 14. P. 375–672; Vol. 20. P. 17–267, тут Vol. 14. P. 530–531; Irwin R. The Mamlūk Conquest of the County of Tripoli // Crusade and Settlement / ed. P. Edbury. Cardiff : University College Cardiff Press, 1985. P. 246–250; Richard J. Les comtes de Tripoli et leurs vassaux… P. 219–220; Richard J. Les familles féodales franques… P. 28–30; Runciman S. Histoire des Croisades. Paris, 2006. P. 993–995.
54 Cronaca del Templare di Tiro… P. 170, 172; Les Gestes des Chiprois… Vol. 2. P. 792–793; Chroniques d’Amadi et de Strambaldi… P. 216–217; Sanutus M. Liber Secretorum Fidelium Crucis… P. 229; Leontios Makhairas. Recital Concerning the Sweet Land of Cyprus Entitled «Chronicle» / ed. R. Dawkins. Oxford, 1932. P. 42; Richard J. Histoire des croisades… P. 472–473; Edbury P. The Kingdom of Cyprus and the Crusades, 1191–1374. Cambridge : Cambridge University Press, 1991. P. 98–100; Coureas N. The Latin Church in Cyprus… P. 129–130.
55 Les Gestes des Chiprois… Vol. 2. P. 798–799; Runciman S. Histoire des Croisades… P. 991–992.
56 Les Gestes des Chiprois… Vol. 2. P. 807; Al-Maqrīzī. Histoire des sultans mamlouks… Vol. 2.3. P. 109; Prawer J. Histoire du royaume latin de Jérusalem. Paris : Éditions du CNRS, 1969–1975. Vol. 2. P. 542; Runciman S. Histoire des Croisades… P. 997–998.
57 Cronaca del Templare di Tiro… P. 213–226; Les Gestes des Chiprois… Vol. 2. P. 808–817; Chroniques d’Amadi et de Strambaldi… P. 220–226; Florio Bustron. Chronique de l’île de Chypre… P. 119–126; Ludolf de Sudheim. Descriptio Terrae Sanctae / ed. G. A. Neumann // Archives de l’Orient Latin. Paris, 1884. Vol. 2: Documents. P. 305–377, тут P. 339–341; Annales de Terre sainte… P. 460–461 (A); Abū al-Fidāʾ. Résumé… P. 163–164; Al-Maqrīzī. Histoire des sultans mamlouks… Vol. 2.3. P. 120–126; Al-Mufaddal. Histoire des sultans mamlouks… Vol. 14. P. 542–545.
58 Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne… P. 554–608; Chevalier M.-A. De la prise d’Acre au procès chypriote: Les conditions de la survie et déclin des templiers en Orient // La fin de l’ordre du Temple / ed. M.-A. Chevalier. Paris, 2012. P. 181–220.
59 The Catalan Rule of the Templars: A Critical Edition and English Translation from Barcelona, Archivo de la Corona de Aragón, Cartas Reales, MS 3344 / ed. J. M. Upton-Ward. Woodbridge, 2003. P. 81–87, no. 180; Al-Mufaddal. Histoire des sultans mamlouks… Vol. 12. P. 514; Ibn al-Furāt. Ayyubids, Mamlukes, and Crusaders: Selections from the Tārīkh al-Duwal wa’l-Mulūk of Ibn al-Furāt / ed. U. Lyons, M. C. Lyons; historical introd. and notes by J. Riley-Smith. Cambridge, 1971. Vol. 2. P. 127; Al-Maqrīzī. Histoire des sultans mamlouks… Vol. 1.2. P. 56.
60 Les Gestes des Chiprois… Vol. 2. P. 772; Hét’oum l’Historien. Chronique… P. 74; L’Estoire de Eracles… Vol. 2. P. 457; Sanutus M. Liber Secretorum Fidelium Crucis… P. 223; Chroniques d’Amadi et de Strambaldi… P. 210; Florio Bustron. Chronique de l’île de Chypre… P. 113. Див. також: Cahen C. La Syrie du Nord à l’époque des croisades et la principauté franque d’Antioche. Paris : P. Geuthner, 1940. P. 717.
61 Al-Mufaddal. Histoire des sultans mamlouks… Vol. 12. P. 390–391; Al-Maqrīzī. Histoire des sultans mamlouks… Vol. 2.3. P. 63; Bar Hebraeus. The Chronography… P. 465–468; Canard M. Le royaume d’Arménie-Cilicie et les Mamelouks jusqu’au traité de 1285 // Revue des Études Arméniennes. 1967. Nouvelle série, vol. 4. P. 217–259, тут P. 246; Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne… P. 424–425, 542–543.
62 Тагавор — це вірменське слово, що означає «король».
63 Al-Maqrīzī. Histoire des sultans mamlouks… Vol. 2.3. Appendix. P. 201. Див. також: Holt P. M. Early Mamluk Diplomacy: The Relations of Mamluk Egypt and the Great Mongol Ilkhanate, 1260–1290. Leiden : E. J. Brill, 1995. P. 92–105.
64 Al-Maqrīzī. Histoire des sultans mamlouks… Vol. 2.3. Appendix. P. 201.
65 Al-Maqrīzī. Histoire des sultans mamlouks… Vol. 2.3. Appendix. P. 203–211. Про це перемир’я див. також: Demurger A. Jacques de Molay… P. 76; Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne… P. 424–427.
66 Його згадують на цій посаді близько 1288 року.
67 Al-Maqrīzī. Histoire des sultans mamlouks… Vol. 2.3. Appendix. P. 211–212; Canard M. Le royaume d’Arménie-Cilicie… P. 258; Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne… P. 426.
68 Les Gestes des Chiprois… Vol. 2. P. 839–841; Abū al-Fidāʾ. Autobiographie, extraite de sa chronique // Recueil des Historiens des Croisades. Historiens Orientaux. Paris : Imprimerie Nationale, 1872. Vol. 1. P. 166–186, тут P. 169–170; Abū al-Fidāʾ. The Memoirs of a Syrian Prince / trans. P. M. Holt. Wiesbaden : Harrassowitz, 1983. P. 27–30; Al-Yūnīnī. Early Mamluk Syrian Historiography: Al-Yūnīnī’s Dhayl Mir’āt al-zamān / trans. L. Guo. Leiden : E. J. Brill, 1998. Vol. 1–2. P. 101–103; La chronique de Damas d’Al-Jazari (années 689–698 H.) / trans. J. Sauvaget. Paris : Renid, 1949. P. 69, n. 436, 441; Al-Mufaddal. Histoire des sultans mamlouks… Vol. 14. P. 601–603; Al-Maqrīzī. Histoire des sultans mamlouks… Vol. 2.4. P. 60–65; Stewart A. D. The Armenian Kingdom and the Mamluks: War and Diplomacy during the Reigns of Hét’um II (1289–1307). Leiden : E. J. Brill, 2001. P. 106–128; Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne… P. 554–559; Chevalier M.-A. Roche Guillaume // Prier et combattre / ed. N. Bériou, P. Josserand. Paris : Fayard, 2009. P. 799; Mutafian C. L’Arménie du Levant… P. 177–178.
69 Abū al-Fidāʾ. The Memoirs of a Syrian Prince… P. 29.
70 Hét’oum l’Historien. Flos Historianum Terre Orientis // Recueil des Historiens des Croisades. Documents Arméniens. Paris : Imprimerie Nationale, 1906. Vol. 2. P. 255–363, тут P. 330; Demurger A. Jacques de Molay… P. 140–144, 276–277, 281–282; Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne… P. 559–569.
71 Згідно з трактатом Жака де Моле, опублікованим у його оригінальній латинській версії в: Baluze É. Vitae paparum Avenionensium / ed. G. Mollat. 4 vols. First published 1693 ; reprint Paris : 1914–1922. Vol. 3. P. 145–149; та в: Kervyn de Lettenhove J. Deux lettres inédites de Jacques de Molay // Bulletins de l’Académie royale des sciences, des lettres et des beaux-arts de Belgique. 1874. Vol. 38. P. 226–255. Про детальний аналіз того, як Жак де Моле розглядав Вірменію та вірмен у своєму трактаті, див.: Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne… P. 575–580.
72 Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne… P. 575–580.
73 Chroniques d’Amadi et de Strambaldi… P. 278–280; Leontios Makhairas. Chronique de Chypre / ed. et trans. E. Miller, K. N. Sathas. Paris : Ernest Leroux, 1882. P. 12–13; Leontios Makhairas. Une Histoire du doux pays de Chypre / trans. I. Cervellin-Chevalier. Besançon : Presses universitaires de Franche-Comté, 2002. P. 23–24; Schottmüller K. Der Untergang des Templer-Ordens mit urkundlichen und kritischen Beiträgen. Berlin : Weidmannsche Buchhandlung, 1887. Bd. 1. S. 461–462; Alichan L. Sissouan ou l’Arméno-Cilicie… P. 402–406; Hill G. A History of Cyprus… P. 227–228, 233; Barber M. Le procès des Templiers / trans. S. Deshayes. First published Cambridge, 1978 ; French reprint Rennes : Presses universitaires de Rennes, 2002. P. 90–91; Edbury P. The Kingdom of Cyprus and the Crusades… P. 121; Iliéva A. The Suppression of the Templars in Cyprus according to the Chronicle of Leontios Makhairas // The Military Orders. Vol. 1: Fighting for the Faith and Caring for the Sick / ed. M. Barber. Aldershot : Ashgate, 1994. P. 212–219, тут P. 214–215; Coureas N. The Latin Church in Cyprus… P. 139; Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne… P. 597–603.
74 Baluze É. Vitae paparum… Vol. 3. P. 84–86; Chroniques d’Amadi et de Strambaldi… P. 283; Florio Bustron. Chronique de l’île de Chypre… P. 165; Edbury P. The Arrest of the Templars in Cyprus // The Debate on the Trial of the Templars (1307–1314) / ed. J. Burgtorf, P. F. Crawford, H. J. Nicholson. Farnham : Ashgate, 2010. P. 249–258; Chevalier M.-A. Les ordres religieux-militaires en Arménie cilicienne… P. 598–608; Chevalier M.-A. De la prise d’Acre… P. 202–218.