Невдача Другого хрестового походу лише оголила прірву між Сходом і Заходом. Те, що Фульхерій Шартрський 1124 року називає Божим промислом [1], а саме: що окцидентали (люди Заходу) стали орієнталами (люди Сходу), чужинці — жителями, а незаможні — багатіями, — означало — кажучи тверезо — остаточне відвернення теперішніх мешканців Святої землі від Заходу. Навіть якщо Єрусалимське королівство у формах свого устрою та управління зберегло «франкський» характер свого походження [2] і лише подекуди запозичувало візантійські чи східні звичаї, і хоча воно жило завдяки своїм тісним зв’язкам із Заходом, воно все ж таки перестало бути державою хрестоносців: воно жило за власними законами. Від того потужного духовного та релігійного руху, який спричинили хрестові походи, на Сході не відчувається нічого.
Орден тамплієрів перебував у постійному тісному зв’язку із Заходом. Прецептори провінцій та баллей (округів) мали кожні кілька років звітувати в головному домі ордену в Єрусалимі про управління ввіреним їм майном. Переважно вони вже раніше відзначилися на Сході, перш ніж обійняти посаду на Заході. Без підтримки Заходу орден був би приречений. Він, так би мовити, посідав місце посередника. Він був створений і жив ідеєю хрестових походів, а за своїм призначенням діяв на Сході.
Еврар де Барр: походження та шлях до магістра
Новий великий магістр Еврар де Барр походив із середнього дворянства, яке дало королям Франції та Англії своїх найвідданіших слуг. Рід де Барр часто згадується в історії Брі, Гатіне, Ніверне, Бургундії та Бурбонне. Жан, брат великого магістра, володів маєтками поблизу Мо. Його син Гійом (I), небіж великого магістра, був сеньйором Уазері у парафії Шарні в кастелянстві Мо; за часів д’Арбуа де Жюбенвіля там ще існував Буа-де-Барр (лісовий масив) [3]. Гійом (I) був дідом Гійома III де Барра, який відігравав значну роль за правління Філіпа II Августа та під час Третього хрестового походу; він помер 1234 року [4]. Хоча імена Гійом та Жан у цій родині постійно повторюються до кінця XIII століття — на той час де Барри мали свій готель у Парижі, — існує лише один Еврар. Він також був молодшим сином.
Еврар де Барр, обіймаючи посаду магістра Галлії (magister Gallie), прийняв грамоту про велике дарування Рамона Беренгера IV [5]. Ймовірно, він брав участь у походах проти маврів в Іспанії; адже під час маршу французького війська крізь гори Малої Азії 1147-1148 років він довів свій досвід на небезпечній і важкодоступній місцевості: «пильний і розважливий, він (під час маршу) зберігав довірене йому майно і відважно захищав, наскільки міг, чуже» [6]. Французьке військо, на прохання короля Людовіка VII, оскільки воно вже зазнало багатьох втрат, було реорганізовано за зразком тамплієрів під командуванням тамплієра — як магістра, — оскільки інакше досягти Святої землі було неможливо.
Орден як фінансовий стовп королівської влади
Еврар раніше разом із королем та папою, який подорожував Францією, здійснив підготовку до хрестового походу. Про Генеральний капітул ордену, що відбувся 27 квітня 1147 року в Парижі — у той час він ще не проводився таємно — вже згадувалося [див. статтю «Робер де Краон і тамплієри (1136/1137-1149)»] [7]. Загін тамплієрів вирушив на південь, до Альмерії та Тортоси [8].
Майбутній великий магістр прибув на початку осені 1147 року з авангардом французького війська до Константинополя, де, як і під час Першого хрестового походу, виникали чвари та бійки. У той час як інші знатні сеньйори втручалися у сутички, Еврар усвідомив, що силою нічого не досягти, і разом із канцлером та Аршамбо де Бурбоном вирушив до імператора, який навів лад і виділив французам місця для розміщення [9].
Під час походу через Балкани та Малу Азію Людовік VII зазнав значних матеріальних втрат. Абат Сугерій із Сен-Дені змушений був на прохання короля відправити через тамплієрів необхідні суми [10]. Проте їх виявилося недостатньо, тож король мусив звернутися до інших кредиторів. Цілком імовірно, що лише італійці з Пізи та Генуї, які осіли в портових містах Палестини з часів Першого хрестового походу, мали можливість надати королю кошти; але оскільки він не мав у них акредитації, тамплієри, тобто великий магістр тамплієрів, мусили поручитися за короля [11], а також самі позичити йому гроші, хоча орден на Сході ніколи не мав достатніх сум. Майбутній великий магістр був відправлений з Антіохії 10 травня 1148 року до Акри «задля отримання позики, необхідної нам» [12].
Абату Сугерію було наказано повернути тамплієрам 2000 марок срібла та подбати про те, щоб додаткові 30 000 солідів від Жофруа де Ранкона з королівських доходів Пуату також були повернуті тамплієрам, «щоб їхній дім не був зганьблений чи розорений; також не можу я», — пише король, — «зробити їх брехунами і бути викритим разом із ними ганебно як брехун» [13]. Жофруа, який щойно повернувся з хрестового походу раніше за короля й перебрав на себе управління Пуату з дорученням зводити там укріплення, не знав, де взяти гроші [14]. «Але», — пише король, — «я не бачу і не можу уявити, як я міг би залишитися чи перебувати в тих землях бодай найменший проміжок часу без їхньої (тамплієрів) допомоги та підтримки, якої мені ніколи не бракувало, з першого дня, відколи я прибув до тих земель, і до цього дня, коли цей лист покидає мене, і зараз, передусім, вони наполягають на своєму» [15]; тому король просить абата повідомити тамплієрам, що він був їхнім заступником [16].
До речі, епископ Арнульф із Лізьє та госпітальєри також мусили позичити королю гроші [17]. При таких тісних стосунках між французьким королем та орденом тамплієрів не варто дивуватися, що король захищав орден від усіх нападів навіть після відступу від Дамаска [18].
Статут та реальність життя
Але хто ж ті тамплієри, яких сирійський емір Усама ібн Мункиз називає своїми друзями, які глузують із новоприбулих прочан [19] і радше відповідають тому образу, який Матвій Паризький змальовує у XIII столітті щодо тамплієрів? Можливо, до ордену вступали лицарі, які не відповідали уявленню Гуго де Пейна про лицаря-ченця, хоча перед вступом вони проходили суворе випробування. Вони могли бути тимчасово прийняті своїм єпископом ще на батьківщині й відправлені на Святу землю, де після повторної перевірки — «і якщо його життя є доброчесним і гідним такого товариства» — вони остаточно вступали до ордену [20]. Чи цих приписів — уже після такого короткого часу — більше не дотримувалися, чи лише гордість за те, що добровільно підкорилися жорстким правилам ордену, плекала ту пиху, в якій так часто звинувачували тамплієрів?
Бернар Клервоський неодноразово вихваляв Святу землю та паломництво, оскільки вони давали змогу лиходіям спокутувати свої провини. З цього виникала подвійна вигода: батьківщина звільнялася від них, а на Святій землі вони могли чинити добро [21]. Тут говорить абат, який бачить монастирі в суперечці з навколишньою знаттю, який стає свідком того, як молодші сини сімейств справедливо чи безпідставно зазіхають на пожертви своїх предків, вважаючи себе ошуканими щодо свого спадку та засобів до існування, і як через династичні причини розриваються укладені шлюби. З появою хрестових походів та створенням військово-чернечих орденів відкрився новий шлях для розв’язання труднощів лицарства, яке вбачало загрозу своєму існуванню через заборону міжусобиць та поділ майна [22].
Латинський ритуал прийому до ордену тамплієрів відповідав ритуалу прийому до чернечого ордену [22a]. У суворості умов згодом нічого не змінилося, навіть коли впродовж XIII століття тому, кого приймали в орден, для кращого розуміння зачитували французькою мовою суворі приписи, яким він мав підкоритися [22b]. Незважаючи на жорсткі слова, які вживає Бернар: злочинці, нечестивці, грабіжники, святотатці, вбивці, клятвопорушники, — мова не завжди йде про злочинців у нашому розумінні, а більше про тих, кого пристрасть і доля привели до конфлікту із законами. На Сході залишалися ті, кому вороття на батьківщину було закрите, що здебільшого не йшло на користь королівству. Бернар говорить у цьому місці про хрестоносців загалом, а не про тамплієрів, що слід наполегливо підкреслити [23].
Латинський статут тамплієрів забороняв будь-які контакти з відлученими від церкви [23a] [24]. Натомість французький перекладач статуту пише [24a]: «Про відлучених лицарів. Туди, де, як вам стане відомо, збираються відлучені від церкви лицарі, ми наказуємо вам вирушати; і якщо знайдеться серед них хтось, хто забажає підкоритися і приєднатися до лицарського ордену в заморських землях, ви мусите дбати не стільки про земний зиск, скільки про вічне спасіння їхніх душ». Якщо єпископ вислухає його прохання й оголосить йому абсолюцію (відпущення гріхів), а магістр ордену вважатиме його гідним, то його слід прийняти до братства як і будь-якого іншого лицаря. Г. Шнюрер та інші дослідники вважають ці два параграфи Французького статуту, з яких намагалися вивести безліч припущень, помилкою перекладу [25]. Суворість інших положень статуту не допускає жодного іншого тлумачення: «Правосуддя орденське завжди є в руках Бога та у ваших; і як ви шануватимете його, так і Господь піднесе і прославить вас» [25a]. Але чи завжди лицарі діяли відповідно до цього?
Папи неодноразово категорично забороняли тамплієрам спілкуватися з відлученими від церкви. Ще у 1246 році Іннокентій IV заборонив відлучати людей, які мололи зерно на млинах ордену, оскільки через контакти з ними самі тамплієри підпадали б під відлучення, право накладати яке мав лише папа римський [26]. Можливо, французька версія є спробою свавільного та незаконного нововведення. Повторні скарги вищого духовенства у другій половині століття свідчать про те, що тамплієри та госпітальєри однаково протиправно зловживали своїми привілеями також щодо відлучених від церкви осіб [27]. Через їхню гординю їх також звинувачували Гійом Тирський та інші хроністи.
Усама [ібн Мункиз], за нашими відомостями, є єдиним свідком того, що тамплієри на Сході також стали «східними» (orientales) у тому сенсі, що вони зневажали новоприбулих паломників і глузували з них. Спілкування з високоосвіченим, але інтригуючим сирійцем та іншими йому подібними викликало в декого сумніви щодо непогрішності їхньої власної віри.
Політичні та стратегічні маневри на Сході
Еврар де Барр невдовзі після свого обрання великим магістром повернувся на Великдень 1149 року з французьким королем на батьківщину. Оскільки за статутом його мали обрати в Єрусалимі, він, очевидно, був обраний між 13 січня (смертю Робера де Краона) та від’їздом короля 3 квітня 1149 року [28]. Його заступником на Сході став сенешаль ордену Андре де Монбар, брат матері Бернара Клервоського.
Разом із Евраром де Барром або невдовзі після нього на батьківщину повернувся інший лицар ордену — Юмбер III де Боже. Він зняв габіт. Земля, «без короля, без герцога, без князя», потребувала його сильної руки. Полегшення від його повернення було загальним. Клюні також постраждало від беззаконня, що панувало під час його відсутності. Тому Петро Вельмишановний заступився за Юмбера перед його великим магістром та папою Євгенієм III, щоб Юмберу дозволили залишитися у світі [29].
Для переходу до суворішого ордену потрібен був дозвіл великого магістра. Для виходу з ордену була необхідна папська диспенсація. Абат Петро пише папі, нібито він (Юмбер) без папського дозволу змінив свій духовний габіт на світський, але оскільки він переходить лише з одного лицарства в інше (de militia ad militiam), і оскільки він не був законно розлучений зі своєю дружиною — вона не прийняла чернечого постригу, — то його обітниця, як він сподівався отримати диспенсацію, не мала зобов’язальної сили. Диспенсацію було надано попри наявну заборону для лицарів ордену повертатися у світ [30].
Можливо, палкі слова абата Клюні, якими він обґрунтовує рішення Юмбера, пояснюють, чому серед лицарів ордену зустрічається так мало видатних імен: рід де Боже, який перебуває у родинних зв’язках із королівською сім’єю, у наступному столітті дасть кілька конетаблів Франції, але лише одного великого магістра тамплієрів — батьківщина не могла обійтися без них.
Еврара де Барра терміново викликали назад на Схід. 29 червня 1149 року Раймунд Антіохійський був розбитий Нур ад-Діном і загинув. Молодий король Балдуїн III вирушив із тамплієрами на допомогу місту Антіохії. Андре де Монбар пише великому магістру, що їх було 120 рицарів, зброєносців і сержантів [31] проти 1000 озброєних воїнів; до них також додалися туркополи — наймані війська з місцевого населення. Для цього їм довелося позичити 7000 безантів (візантинів) в Акрі та 1000 — в Єрусалимі. Урожай був знищений ворогом; орден терміново потребував рицарів і сержантів, зброї та грошей.
Під час облоги Антіохії орден зазнав важких втрат. Три великі абати Франції — Бернар Клервоський, Петро Вельмишановний та Сугерій із Сен-Дені — намагалися ще раз організувати хрестовий похід [32]. 7 травня 1150 року король Людовик VII мав обговорити це питання в Шартрі з баронами, єпископами та абатами. Усе обмежилося лише словами нарікання.
Еврар де Барр був присутній на похороні абата Сугерія 12 січня 1151 року [33]. Грамота папи Євгенія III від 15 березня 1151 року, у якій папа підтверджує домовленість великого магістра з єпископом Леріди щодо церкви в Монсоні, укладену під час облоги Монсона, адресована особисто Еврару [34]. Ймовірно, що того ж року він повернувся на Схід.
На початку 1152 року Нур ад-Дін зруйнував замок Тортоса. За згодою графа Раймунда II Триполійського, єпископ Тортоси передав великому магістру та ордену зруйнований замок, щоб вони відбудували його для захисту єпископа, містян та шанованої церкви Святої Марії. Від єпископа вони також отримали володіння в місті.
Граф раніше вже робив дарунки ордену, який мав численні володіння в єпископстві Тортоси. Водночас було укладено угоду про права єпископа та ордену, а також про десятину, яку єпископ і орден мали ділити між собою за деякими винятками [35]. Це був другий замок після Сафіти (Шастель-Блана), переданий ордену в графстві Триполі.
Зречення та духовний пошук Еврара де Барра
Неможливо пояснити, чому Еврар залишив будівництво замку іншим, хоча завдання ордену після вбивства графа Триполійського того ж року та через міжусобиці в королівстві стало ще відповідальнішим. Він вирушив — ймовірно, ще восени 1152 року — на Захід, залишив орден і став ченцем у Клерво, де прожив ще понад 20 років і помер 15 листопада, ймовірно, 1176 року [36]. Те, що було заборонено простому лицарю, було дозволено йому. Але його забули; його імені немає ні в «Поминальній книзі командорства ордену Храму в Реймсі», ні в їхньому місяцеслові, що зберігся. Чи сумніви у своєму покликанні, чи відчай через неможливість керувати лицарями так, як того вимагав статут, спонукали великого магістра до такого рішення — вирішити неможливо.
Обидва його духовні наставники, Бернар Клервоський і Петро Вельмишановний, хоча й хвалили тамплієрів та їхній орден, піддавали сумніву цінність паломництв і навіть вважали їх неприпустимими для ченців. Бернар називає Клерво істинним Єрусалимом [37]. Їхні заперечення є зрозумілими. Чим відрізнялося Єрусалимське королівство, де в 1152 році король Балдуїн III пішов війною проти власної матері, від будь-якого іншого королівства, що називало себе християнським?
Рішення великого магістра зректися посади після такого короткого терміну стало важким ударом для ордена, який на той час аж ніяк не був зміцнілим. Значення його особи та посади риражається в тому, що він став першим магістром, до якого зверталися «магістр милістю Божою» (magister Dei gratia) [37a].
Наступником Еврара де Бара на посаді великого магістра тамплієрів став Бернар де Тремеле.
Автор: Марі Луїза Бульст-Тіле (Marie Luise Bulst-Thiele, 1906–1992) — видатна німецька історикиня-медієвістка, чиї дослідження стали фундаментальними для вивчення історії військово-чернечих орденів. Науковий доробок дослідниці вирізняється прискіпливою увагою до джерелознавчої бази та аналізу соціально-політичних інституцій Латинського Сходу. Її монографії та аналітичні праці дотепер залишаються вагомими джерелами для сучасної медієвістики, забезпечуючи системний погляд на складні процеси розвитку чернечих спільнот Середньовіччя.
© Bulst-Thiele M. L., 1974
© Бойчук Б.В., український переклад, редагування, 2026
© TEMPLIERS.INFO, 2026
Переклад виконано за виданням: Bulst-Thiele M. L. Sacrae Domus Militiae Templi Hierosolymitani Magistri: Untersuchungen zur Geschichte des Templerordens, 1118/9–1314. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1974. S. 41–52.
Ілюстрації
Рис. 1. Герб великого магістра тамплієрів Еврара де Барра.
Рис. 2. Еврар де Барр. Фрагмент. Збори хрестоносців у Птолемаїді в 1148 році. Шарль-Олександр Дебак, 1839 р.
Скорочені назви основних джерел
CJ — Cartulaire général de l’ordre des Hospitaliers de St.-Jean de Jérusalem (1100–1310) / hg. J. Delaville Le Roulx. Paris, 1894–1906.
CT – Cartulaire général de l’Ordre du Temple (1119?–1150) / ed. A. Marquis d’Albon. Paris : Champion, 1913.
CT B — Bullaire du Temple // Cartulaire général de l’Ordre du Temple (1119?–1150) / ed. A. Marquis d’Albon. Paris : Champion, 1913. S. 373–388.
JL — Jaffé P. Regesta pontificum Romanorum ab condita ecclesia ad annum post Christum natum MCXCVIII. Leipzig : Veit & Comp., 1885–1888.
PL. — J.-P. Migne, Patrologiae cursus completus. Series Latina. Paris : J.-P. Migne, 1844–1864.
QFiAB — Quellen und Forschungen aus italienischen Archiven und Bibliotheken. Herausgegeben vom Deutschen Historischen Institut in Rom. Tübingen : Max Niemeyer Verlag, 1900–.
R – Regesta Regni Hierosolymitani MXCVII—MCCXCI / ed. R. Röhricht. Innsbruck : Wagner, 1893. Additamentum. 1904.
RHC Hoc – Recueil des historiens des croisades. Historiens occidentaux. T. 1–5. Paris : Imprimerie impériale, 1844–1895.
ROL – Revue de l’Orient latin. Paris : Ernest Leroux, 1893–1911.
WvT – Wilhelm von Tyrus. Historia rerum in partibus transmarinis gestarum edita a venerabili Willermo Tyrensi archiepiscopo // Recueil des historiens des croisades. Historiens occidentaux. Paris : Imprimerie Impériale, 1844. Tome 1, Partie 1 u. 2.
Примітки
[1] Fulcheri Carnotensis. Historia Hierosolymitana (1095–1127) / ed. H. Hagenmeyer. Heidelberg : Carl Winters Universitätsbuchhandlung, 1913. III. 37. 2ff.: «Розглянь, благаю, і зваж у розумі, яким чином у наш час [близько 1124 року] перевернув Бог Захід на Схід». Цікаво порівняти це з таким зауваженням Усами ібн Мункиза: «Серед франків ми бачимо тих, хто прийшов оселитися посеред нас і долучився до суспільства мусульман. Вони значно вищі за тих, хто приєднався до них пізніше у регіонах, які вони займають», близько 1140 року; ROL 2, 1894. P. 465; Usāmah ibn Munqidh. Kitāb al-I‘tibār / ed. P. K. Hitti. Princeton : Princeton University Press, 1930. P. 169.
[2] Пор.: Mayer H. E. Das Pontifikale von Tyrus und die Krönung der lateinischen Könige von Jerusalem // Dumbarton Oaks Papers. Washington, D. C. : Dumbarton Oaks Center for Byzantine Studies, 1967. Vol. 21. P. 142ff. «Франки» — так загалом називали християн на Сході.
[3] Згідно з грамотою, яку пропустили маркіз д’Альбон та інші дослідники, і яка була неправильно датована: Lasteyrie R. de. Cartulaire général de Paris. Vol. 1 (–1180). Paris : Imprimerie Nationale, 1887. Nr. 420. P. 366: «Я, Еврар, смиренний служитель воїнства Храму, бажаю довести до відома, що сини Жана де Барра, мого брата, Гійом і Бодуен, за порадою та проханням свого батька… повністю відмовилися на користь церкви Сен-Віктор від усього права, яке вони мали або могли вимагати, як на будинок, так і на виноградники, та на все те, що належало лицарю Бурдену і що Бурден… надав тій же церкві… Адже Бурден до того, як зробив дарування церкві Сен-Віктор, передав свій будинок і виноградники поблизу Саві (Бельвіль, нині частина 20-го округу Парижа) у феод Жану де Барру, тримав їх від нього і був зобов’язаний йому службою». Свідком є канонік із Мо. Можливо, Жан, брат магістра, який на час видання грамоти був ще живий, але не був присутній, є тим самим тамплієром, братом Жаном де Барром, який у 1148 році підписує грамоту Барізана в Єрусалимі (R 252). Цитовану недатовану грамоту варто віднести до 1147 року, а не до 1160 року, як у Ластейрі; пор. також: Duplessis T. Histoire de l’église de Meaux. Vol. 2. Paris : Julien-Michel Gandouin, 1731. P. 42. Nr. 74: у 1153 році єпископ Манасія із Мо засвідчує дарування Гійома, сеньойра Уазері [dominus de Osseriaco], абатству Шааж за згодою його брата Бодуена. У 1250 році в Парижі існувала вулиця млинів де Барр [rue des moulins des Barres].
[4] Quesvers P., Stein H. Inscriptions de l’ancien diocèse de Sens. Vol. 3. Paris : Alphonse Picard et fils, 1902. P. 413ff. називає Гійома I, великого магістра Еврара та Бодуена братами, а ченця Еврара — його племінником (великий магістр у 1152 році вступив до ордену цистерціанців). Fernand Labour, La châtellenie suzeraine d’Oissery. Dammartin : Imprimerie de Dammartin, 1876, великого магістра не згадує. Duplessis T. Histoire de l’église de Meaux. Vol. 2. 1731. P. 64. Nr. 134: Гійом I де Барр у 1177 році здійснив паломництво до Єрусалима.
[5] CT 314, Жирона, 1143 рік, 27 листопада: «До того ж нехай буде відомо, що це теперішнє дарування було зроблене до рук вельмишановного Еврара, магістра Галлії».
[6] Eudes de Deuil. La croisade de Louis VII Roi de France / ed. Henri Waquet. Paris : Paul Geuthner, 1949. (Documents relatifs à l’histoire des croisades, 3). P. 71: вороги загрожують французькому війську, яке вже 12 днів перебуває на марші, «людям уже бракувало їжі… Натомість магістр Храму, достопочтенний Еврар де Барр, шанований за благочестя та взірець чесності у військовій справі, разом зі своїми братами пильно й обачно оберігав власне майно і відважно, в міру своїх сил, захищав чуже». Через це король хоче реорганізувати військо за їхнім зразком. «Тому за спільною згодою було оголошено, щоб усі встановили між собою та з ними [тамплієрами] братерство в цій небезпеці, скріплюючи вірою, як багаті так і бідні, що вони не тікатимуть із поля бою і в усьому підкорятимуться магістрам, яких їм призначили». Обраний ними на посаду магістра тамплієр Жільбер — це не віконт де Корбей, як припускає Анрі Вакі, а, ймовірно, тамплієр Жільбер де Дрізанкур з Фландрії; CT 97 (1134/41) він підписує грамоту єпископа Гарена Ам’єнського; CT 261, 1142, — грамоту королеви Англії Матильди для Клермаре перед іншими лицарями Храму та перед Остоном де Сент-Омером; CT 225 (1141/44) разом із тим самим [Остоном де Сент-Омером], якого тут називають Отто, — грамоту єпископа Бове, а там само, прим. d, — грамоту Берара де Бретей; в обох [документах] він названий «Жільбер, лицар Храму» (Gislebertus, miles de Templo).
[7] CT 448, 27 квітня 1147 року; у той самий час він, імовірно, прийняв дарування млина біля великого мосту в Парижі від жінки на ім’я Жанта, CT 451 (1147): «у руки Еврара де Барра». Млини всюди ставали важливими джерелами доходу для тамплієрів. Щодо папи Євгенія III у Парижі пор. Hans Gleber. Papst Eugen III. // Beiträge zur mittleren und neueren Geschichte / hrsg. von A. Brackmann. Jena : Frommann, 1936. Bd. 6. S. 52.
[8] Giles Constable. The Second Crusade as seen by Contemporaries // Traditio / ed. S. Kuttner. New York : Fordham University Press, 1953. Vol. 9. P. 227 ff.; про тамплієрів під Тортосою див. Annali Genovesi di Caffaro e de’ suoi continuatori / hrsg. von L. T. Belgrano. Roma : Tipografia del Senato, 1890. (Fonti per la storia d’Italia, 11). S. 86; пор. також CT 553 та 564 (18 жовтня 1149 року): «Це було зроблено … у присутності братів, які зібралися під час облоги Тортоси».
[9] Eudes de Deuil. La croisade de Louis VII Roi de France / ed. Henri Waquet. Paris : Paul Geuthner, 1949. (Documents relatifs à l’histoire des croisades, 3). P. 41: «приєднуються до своїх і стають учасниками небезпеки. Магістр же Храму, Еврар де Барр … та деякі інші, що виступили проти імператора, перемогли розумом того, кого не могли подолати силою». Людовик VII вів переговори з імператором Мануїлом ще раніше, і його посланцями були його апокрисіарій та два тамплієри; пор. Joannes Cinnamus. Epitome rerum ab Ioanne et Alexio Comnenis gestarum // Recueil des historiens des croisades. Historiens grecs. Paris : Imprimerie royale, 1844. T. 2. P. 199 f., Adnotationes z. St.; та Martin Bouquet. Recueil des historiens des Gaules et de la France. Paris : Victor Palmé, 1878. T. 16. P. 9: лист імператора Мануїла до Людовика VII від 1146 року.
[10] Sugerius Abbas. Epistolae // Recueil des historiens des Gaules et de la France / ed. M. Bouquet. Paris : Victor Palmé, 1878. T. 15. P. 509, ep. 69: «Гроші, які я мав намір вам надіслати, ми згідно з вашим наказом передали братам Храму».
[11] Ludovicus VII. Epistolae // Recueil des historiens des Gaules et de la France / ed. M. Bouquet. Paris : Victor Palmé, 1878. T. 15. P. 501, ep. 52: «що ж до решти [коштів], які залишаються у боргу, я наказав Жофруа де Ранкону, щоб він не затримував старанного повернення їх їм (тамплієрам)».
[12] Ludovicus VII. Epistolae // Recueil des historiens des Gaules et de la France / ed. M. Bouquet. Paris : Victor Palmé, 1878. T. 15. P. 496, ep. 37: «…наказуємо вам вважати достовірним те, про що магістр Храму Еврар сповістить вас. Отже, від імені Божого та від нашого імені наказуємо вам якнайшвидше виплатити їм кошти, про які, як ви дізнаєтеся з надісланих вам листів, ми отримали як позику через них».
[13] Ludovicus VII. Epistolae // Recueil des historiens des Gaules et de la France / ed. M. Bouquet. Paris : Victor Palmé, 1878. T. 15. P. 501, ep. 52.
[14] Gaufridus de Rancone. Epistolae // Recueil des historiens des Gaules et de la France / ed. M. Bouquet. Paris : Victor Palmé, 1878. T. 15. P. 499, ep. 45; Alfred Richard. Histoire des Comtes de Poitou, 778–1204. Paris : Alphonse Picard et fils, 1903. T. 2. P. 96 ff.
[15] Див. прим. 13; замість «і зараз, передусім, вони наполегливо продовжують це», ймовірно, слід читати «нині особливо»; пор. також Ludovicus VII. Epistolae // Recueil des historiens des Gaules et de la France / ed. M. Bouquet. Paris : Victor Palmé, 1878. T. 15. P. 508, ep. 57: «Неможливо висловити, які великі послуги та яку велику любов повсюдно виявляють до нас у східній землі лицарі Храму, тому їхні збитки й їхні образи ми переносимо важко, як свої власні, або навіть важче, ніж свої власні».
[16] Див. прим. 12.
[17] Ludovicus VII. Epistolae // Recueil des historiens des Gaules et de la France / ed. M. Bouquet. Paris : Victor Palmé, 1878. T. 15. P. 500, ep. 48: «єпископ Арнульф із Лізьє позичив королю 104 марки срібла»; Ludovicus VII. Epistolae // Recueil des historiens des Gaules et de la France / ed. M. Bouquet. Paris : Victor Palmé, 1878. T. 15. P. 508, ep. 68: «Людовик позичив у госпітальєрів 1000 марок срібла».
[18] Joannes Saresberiensis. Historia Pontificalis / ed. M. Chibnall. London : Nelson, 1956. Caput 25. P. 57: про зняття облоги Дамаска… «що одні тривалий час покладали [вину] на тамплієрів, інші ж — на тих, кого кликала назад любов до батьківщини. Але король завжди намагався виправдати братів Храму».
[19] ROL 2, 1894, с. 450 ф.; пор. Philip K. Hitti. An Arab-Syrian Gentleman and Warrior in the Period of the Crusades: Memoirs of Usāmah ibn-Munqidh. New York : Columbia University Press, 1929. P. 163 f. Чи міг тамплієр у наведеній далі історії, коли він хотів показати еміру в Храмі Господньому «Бога-дитя (Аллаха-дитя)» і привів його до образу Марії, висловити це іронічно? Судити за перекладом неможливо.
[20] La Règle du Temple / éd. H. de Curzon. Paris : Société de l’Histoire de France, 1886. § 63.
[21] Bernardus Claraevallensis. Sermo exhortatorius ad milites Templi (De laude novae militiae), dans la section: De Templo de Jérusalem, 10. Sancti Bernardi Opera. Vol. 3: Tractatus et Opuscula / ed. J. Leclercq, H. M. Rochais. Romae : Editiones Cistercienses, 1963. P. 223: «Найприємнішим і найзручнішим є те, що в цьому величезному натовпі навряд чи зустрінеш когось, крім злочинців і нечестивців, грабіжників і святотатців, убивць, клятвопорушників і перелюбників. Їхнє вигнання приносить очевидну подвійну користь, а отже й подвійну радість, адже своїм відходом вони приносять полегшення тим, кого залишили, а своїм приходом — радість тим, на допомогу кому поспішають». Цю саму думку Бернар Клервоський висловлює у своєму заклику до хрестового походу 1145–1146 рр., ep. 363, PL. 182, col. 566: «Хіба це не виняткова, винайдена самим Богом нагода для спасіння, коли Всемогутній зволить приймати на службу вбивць, грабіжників, перелюбників, клятвопорушників та інших злочинців, підносячи їх до рівня народу, що живе по правді?» — тобто вивільняючи їх із рабства їхнього гріха. «Не впадайте у розпач, грішники! Господь є ласкавим, і якби Він прагнув вашої кари, Він би не став закликати вас до служіння Собі й поготів не прийняв би вашого дару»: Grill L. Die Kreuzzugsepistel St. Bernhards Ad peregrinantes Jerusalem // Studien und Mitteilungen zur Geschichte des Benediktinerordens und seiner Zweige. 1956. Bd. 67. S. 237 ff., Text S. 250 ff.; пор. Rassow P. Die Kreuzzugsepistel St. Bernhards Ad peregrinantes Jerusalem // Studien und Mitteilungen zur Geschichte des Benediktinerordens und seiner Zweige. 1913. Bd. 34. S. 242 ff., bes. S. 292 f. Через скоєння злочину Ів де Гранменіль, норманець, у 1102 році, та Морган, син Кадугана, з Уельсу, у 1128 році «через братовбивство» вирушили на Схід, De expugnatione Lyxbonensi / ed. C. W. David. New York : Columbia University Press, 1936. S. 6–7. Майбутній король Єрусалиму Гі де Лузіньян був змушений покинути Францію через вбивство графа Патріка, який повертався з паломництва до Компостели (!), Roger de Hoveden. Chronica / ed. W. Stubbs. London : Longmans, Green, Reader, and Dyer, 1868. Vol. 1. S. 273, який продовжує: «і за його (Гі) лицарську доблесть король та князі вельми любили й шанували його». Вбивцям Томаса Бекета († 1170 року) як покарання було накладено обов’язок здійснити паломництво до Єрусалима та служити у тамплієрів, але не вступати в орден, Materials for the History of Thomas Becket / ed. J. C. Robertson et al. London : Longmans, Green, Reader, and Dyer, 1857. Vol. 4. S. 163.
[22] Prawer J. The Latin Kingdom of Jerusalem: European Colonialism in the Middle Ages. London : Weidenfeld and Nicolson, 1972. S. 145 ff.
[22a] La Règle du Temple / éd. H. de Curzon. Paris : Société de l’Histoire de France, 1886. § 274.
[22b] La Règle du Temple / éd. H. de Curzon. Paris : Société de l’Histoire de France, 1886. § 657.
[23] Prutz H. Die geistlichen Ritterorden: Ihre Stellung in der kirchlichen, politischen, sozialen und wirtschaftlichen Entwicklung des Mittelalters. Berlin : Ernst Hofmann & Co., 1908. S. 166, який безпідставно стверджує про пріоритет Французького статуту, пов’язує Curzon H. de. La règle du Temple. Paris : Librairie Renouard, 1886. § 12 ff. із цитатою Бернара Клервоського, хоча вона міститься не в розділах про орден, а в тому, що присвячений Святій землі, див. також нижче с. 194, прим. 28.
[23a] Schnürer G. Die ursprüngliche Templerregel: Kritische Untersuchung. Freiburg im Breisgau : Herder & Co., 1903. § 55 ff. 63.
[24] Про це свідчить і папа Целестин II у неодноразово повторюваному мандаті від 9 січня 1144 року, CT. B 8, Hiestand R. Papsturkunden für Templer und Johanniter: Archivberichte und Texte. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1972. Nr. 8: « Лицарі Храму Єрусалимського, новітні Маккавеї у часи благодаті…»; тому, хто щорічно підтримує орден «і вирішить стати побратимом у такому святому братстві», прощається сьома частина накладеної на нього покути. «Якщо ж він не був відлучений від церкви», йому надається християнське поховання. Pflugk-Harttung J. von. Acta pontificum Romanorum inedita. Vol. 1. Stuttgart : W. Kohlhammer, 1881. Nr. 201, який відтворює повторення грамоти папи Євгенія ІІІ від 27 жовтня (1145–1146 років), CT. B 12, помилився при переписуванні, оскільки пропускає частку «не», якщо тільки це не помилка переписувача. У договорі між тамплієрами Сен-Жиля та каноніками Арля від 15 вересня 1217 року про ценз, який тамплієри мають сплачувати, та про їхні права, прямо сказано: «Було також додано, що згадані доми лицарства (маються на увазі різні доми Провансу) не повинні допускати до богослужінь, ані приймати у брати чи донати осіб, відлучених від церкви або підданих інтердикту вищезгаданою церквою Арля», Fonds ecclésiastique d’Arles, Bibliothèque municipale d’Avignon, reg. 2754, fol. 40v°; Bibliothèque nationale de France, nouvelles acquisitions latines, 6, с. 122 ff. (копія). Про те, що це розпорядження порушувалося, свідчить, серед іншого, мандат Олександра III від 23 березня 1175 року для архієпископа Кентерберійського, JL. 12448, CJ. 476: «З огляду на це, в ім’я верховного з-поміж блаженних апостолів…». За цим розпорядженням тамплієри та госпітальєри були зобов’язані ексгумувати тіла відлучених від церкви з території своїх цвинтарів; пор. також JL. 11821, від 21 липня 1170 року.
Так, відлученого від церкви графа Ессекса Жофруа де Мандевіля прийняли в орден у 1143 році на смертному одрі (прийняття «на смертному одрі» — in extremis — не було рідкістю; див.: Melville M. La vie des templiers. Paris : Gallimard, 1951. S. 41; Round J. H. Geoffrey de Mandeville: A Study of the Anarchy. London : Longmans, Green, and Co., 1892. S. 224. Це прийняття, безперечно, не було допустимим. Спочатку графа було поспішно поховано, і лише після відпущення гріхів перепоховано за церковним обрядом. Ця розповідь викликає сумніви: білого плаща з червоним хрестом, який нібито накинули на Жофруа на смертному одрі, за моїми даними, у 1143 році ще не існувало, на що також вказує Раунд.
[24a] La règle du Temple / éd. H. de Curzon. Paris : Société de l’Histoire de France, 1886. § 12.
[25] Schnürer G. Die ursprüngliche Templerregel: Kritische Untersuchung. Freiburg im Breisgau : Herder & Co., 1903. S. 37; Gmelin L. «Die Schuld der Tempelherren» // Mitteilungen des Instituts für Österreichische Geschichtsforschung. Bd. 14. Innsbruck : Wagner’sche Universitäts-Buchhandlung, 1893. S. 203; Körner A. Ist die lateinische oder die altfranzösische Fassung der Templerregel als die ursprüngliche anzusehen? Coburg : Progr. Gymn., 1901. S. 1–20.
[25a] La règle du Temple / éd. H. de Curzon. Paris : Société de l’Histoire de France, 1886. § 520.
[26] Prutz H. Malteserurkunden // Quellen und Forschungen zur Geschichte der Tempelherren. München : C. H. Beck, 1883. Nr. 235. S. 57: 27 жовтня 1246 року.
[27] Наприклад, на III Латеранському соборі 5–18 березня 1179 року, Mansi J. D. Sacrorum conciliorum nova et amplissima collectio. T. 22. Venetiis : Antonius Zatta, 1778. Col. 222 f.; CJ 560: тамплієри та госпітальєри не повинні зловживати своїми привілеями, а саме: не частіше одного разу на рік допускати вірян до меси в місцях, що перебувають під інтердиктом, і не повинні здійснювати церковне поховання відлучених від церкви осіб: «ухвалюємо, що відлучених від церкви та поіменно підданих інтердикту — як ними, так і всіма іншими — слід уникати відповідно до єпископського рішення». Щодо ордену госпітальєрів пор. CJ 395: 15 лютого 1168 року; CJ 424: 24 січня (1171,1172, 1173, 1179 або 1181 року), про їхню суперечку з патріархом див.: Delaville Le Roulx J. Les Hospitaliers en Terre Sainte et à Chypre (1100–1310). Paris : Ernest Leroux, 1904. S. 53 ff.; Riley-Smith J. The Knights of St. John in Jerusalem and Cyprus c. 1050–1310. London : Macmillan, 1967. S. 398 ff.
[28] Willelmus Tyrensis. Historia rerum in partibus transmarinis gestarum edita a venerabili Willermo Tyrensi archiepiscopo // Recueil des historiens des croisades. Historiens occidentaux. T. 1. Paris : Imprimerie impériale, 1844. Lib. XVII, cap. 8, p. 771; Louis VII. «Lettre au comte Thibaud de Champagne» // Recueil des historiens des gaules et de la France. T. 15. Paris : Victor Palmé, 1878. P. 502, n° 53.
[29] Петро Вельмишановний до магістра Храму: «Преподобному мужу і вельми дорогому мені домінові Еврару, магістру Храму Божого, що в Єрусалимі, брат Петро, смиренний… Те, що вашу особу і святу міліцію святого Храму, Богом вам довірену, з-поміж усіх ченців, які склали обітницю, особливою і винятковою девоцією завжди любив я і завжди почитав, — мені добре відомо»: Petrus Venerabilis. The letters of Peter the Venerable / edited by Giles Constable. Vol. 1. Cambridge : Harvard University Press, 1967. Nr. 172. (Див. також критичну рецензію з виправленнями тексту: Hoffmann, Hartmut. Rezension // Quellen und Forschungen aus italienischen Archiven und Bibliotheken. Bd. 49. Tübingen : Max Niemeyer Verlag, 1969. S. 399 sqq). Хоча багато чого в цьому листі може бути риторичним, утім у ньому виражається справжня повага до ордену. Петро сподівається побачити великого магістра ще до того, як залишить Галлію. Щодо листа Петра до папи див.: Petrus Venerabilis. The letters of Peter the Venerable / edited by Giles Constable. Vol. 1. Cambridge : Harvard University Press, 1967. Nr. 173. Коментарі Джайлза Констебла щодо термінів повноважень Еврара де Барра є помилковими, див.: The letters of Peter the Venerable / edited by Giles Constable. Vol. 2. Cambridge : Harvard University Press, 1967. P. 213–214.
[30] Петро Вельмишановний до папи Євгенія III: «Сумна чутка… яка сповіщає, що він (Юмбер) відійшов від вас не за повної вашої прихильності та без вашого дозволу змінив чернечий габіт на світський [одяг]». Було б гірше, якби він був каноніком, ченцем або пустельником. «Оскільки ж він лише перейшов від лицарства до лицарства, а меч, піднятий ним проти сарацинів, обернув проти лжехристиян, які є лютішими за сарацинів, і оскільки він не покинув своєї дружини у законний спосіб, хай розсудить Ваша Мудрість, чи належить його примушувати, чи терпіти, аж доки правда справи не відкриється очевидно і цьому великому спорові щодо настільки достойного мужа не покладе край апостольський вердикт». Заборони на вихід з ордену часто повторюються, наприклад, для госпітальєрів, від 7 квітня 1177 року: «Обов’язок покладеного на нас служіння…». Госпітальєри, які «не соромляться повертатися від воїнства Христового до лицарства мирського» або без дозволу переходять до іншого ордену, мають бути відлучені від церкви, див.: Kehr P. Papsturkunden in Malta // Nachrichten von der Königlichen Gesellschaft der Wissenschaften zu Göttingen. Philologisch-historische Klasse. Göttingen : Dieterichsche Universitäts-Buchdruckerei, 1899. S. 182–186, nr. 13; CJ 514. Подібно для тамплієрів, наприклад, від 20 лютого 1189 року: «Оскільки відомо, що згідно із заслугами…», див.: Kehr P. Papsturkunden in Spanien. Berlin : Weidmann, 1926. T. 1. S. 535, nr. 234. Так само «Обітниця лицарів Храму» від 23 лютого 1189 року, див.: Hiestand R. Papsturkunden für Templer und Johanniter: Archiv- und Bibliotheksreisen 1962–65. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1972. S. 296, nr. 211. До всього духовенства, див.: Hiestand R. Papsturkunden für Templer und Johanniter: Archiv- und Bibliotheksreisen 1962–65. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1972. S. 296, nr. 209. Повторення мандата папи Євгенія III від 14 березня (1151 року), див.: Hiestand R. Papsturkunden für Templer und Johanniter: Archiv- und Bibliotheksreisen 1962–65. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1972. S. 272–273, nr. 15, CT B 25. Про Юмбера III, див.: Meras M. Le Beaujolais au Moyen Age. Villefranche-sur-Saône : Éditions du Cuvier, 1956. S. 31–34; він заснував на знак спокути за свій вихід з ордену монастирі в Бельвілі та Вільфранш-сюр-Сон.
[31] «Володарю Евраре, з ласки Божої магістру бідного лицарства Храму, своєму володарю і духовному батьку, брат Андре, званий сержантом того самого лицарства… Проти них ми повели до тисячі бійців. Задля їхнього спорядження, перш ніж перетнути міст, ми взяли в позику сім тисяч безантів в Акрі та тисячу в Єрусалимі. Проте, оскільки ми зважили на прохання нашого володаря, короля французів, і, як ви вже чули, з усіх боків потерпаємо від нестачі лицарів, сержантів та коштів, благаємо вашу братію якомога швидше повернутися до нас. І повернутися у такому всеозброєнні, щоб з поміччю Божою — зброєю, грошима, лицарями та сержантами — ми змогли прийти на порятунок вашій матері, Східній церкві, яка нині жалюгідно пригноблена». Див.: Recueil des historiens des gaules et de la France / ed. M. Bouquet. Paris : Palmé, 1878. Tome 15. P. 540–541. R 262. Р. Рьоріхт вважає, що під 1000 осіб малася на увазі вся християнська армія, «Балдуїн III з невеликим військом», посилаючись на лист брата Андре.
[32] Бернар, якому сам магістр переслав звістку про скруту на Святій землі, пише про це абату Сугерію: «Слово, що його принесли магістр Храмовий та брат Жан, прийняв я з радістю великою, наче воно від самого Бога зійшло. Бо Східна церква нині так ревно і жалібно плаче, що коли хтось не вболіває за неї усім серцем своїм, той не доведе, що є вірним сином Церкви». Див.: Recueil des historiens des gaules et de la France / ed. M. Bouquet. Paris : Palmé, 1878. Tome 15. P. 614, ep. 93 (380); подібно — у листі до папи Євгенія III, див.: Recueil des historiens des gaules et de la France / ed. M. Bouquet. Paris : Palmé, 1878. Tome 15. P. 615, ep. 95 (256); та до абата Петро Клюнійський (Вельмишановного), див.: Recueil des historiens des gaules et de la France / ed. M. Bouquet. Paris : Palmé, 1878. Tome 15. P. 614–615, ep. 94 (364) = The Letters of Peter the Venerable / ed. G. Constable. Cambridge : Harvard University Press, 1967. Vol. 1, ep. 163. Петро відповідає: «…Братію Храмову, короля єрусалимського, та й сам Хрест Господній і Животворний обложено в місті Антіохійськім разом із багатьма іншими; і коли правиця Господня не подасть невдовзі помочі, усім їм заледве лишилося часу до полону». Див.: The Letters of Peter the Venerable / ed. G. Constable. Cambridge : Harvard University Press, 1967. Vol. 1, ep. 164; проте він вибачається перед абатом Сугерієм, що не зможе прибути на раду щодо нового хрестового походу в Шартрі 7 травня 1150 року, див.: The Letters of Peter the Venerable / ed. G. Constable. Cambridge : Harvard University Press, 1967. Vol. 1, ep. 166. Здається, лише абат Сугерій намагався надіслати допомогу, див.: The Letters of Peter the Venerable / ed. G. Constable. Cambridge : Harvard University Press, 1967. Vol. 1, ep. 165, та життя Сугерія: «Бо саме відтоді він почав неухильно дбати про те, щоб через руки лицарів святого Храму заздалегідь переправити до Єрусалима кошти, необхідні для такої великої справи». Див.: Recueil des historiens des gaules et de la France / ed. M. Bouquet. Paris : Palmé, 1877. Tome 12. P. 110.
[33] «Ба більше, там був присутній і магістр святого Храму разом із чималим лицарським супроводом свого ордену». Див.: Recueil des historiens des gaules et de la France / ed. M. Bouquet. Paris : Palmé, 1877. Tome 12. P. 113.
[34] CT B 26; «Усе, що було укладено нашими братами…», 15 березня 1151 року. Суперечка тривала, пор. Hiestand R. Papsturkunden für Templer und Johanniter / ed. R. Hiestand. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1972. Nr. 23 та 244.
[35] Грамота 1152 року збереглася лише в копії 1377 року, яка, у свою чергу, містить лише підтвердження цієї грамоти Раймундом III Триполійським для майбутнього магістра ордену тамплієрів Бертрана де Бланшфора від 1157 року, який обійняв свою посаду у 1156, а не у 1154 році. Дата 1152 рік випливає зі зруйнування Тортоси Нур ад-Діном, очевидно, у лютому 1152 року (Ibn al-Qalānisī. The Damascus Chronicle of the Crusades / transl. H. A. R. Gibb. London : Luzac, 1932. P. 312), та вбивства графа Триполі до вересня 1152 року. Список містить численні помилки, які в деяких місцях роблять текст незрозумілим. Ця грамота підтверджує перебування великого магістра Еврара де Барра в Сирії , яке досі, згідно з R 291 (та додатками), можна було лише припускати; окрім замку Тортоса, вона згадує також Сафіту та великі, детально не описані маєтки в єпископстві Тортоса, що перебували в руках тамплієрів, і це є свідченням того, наскільки високо граф і єпископ цінували орден тамплієрів. Грамоту було опубліковано в: Riley-Smith J. The Templars and the Castle of Tortosa // The English Historical Review. Oxford : Oxford University Press, 1969. Vol. 84. P. 284 ff.; пор. також: Richard J. Le Comté de Tripoli sous la dynastie toulousaine, 1102–1187. Paris : Geuthner, 1945. P. 66–67.
[36] Він підписав 1174 року грамоту Бушара де Монморансі, див.: Gallia christiana. Paris : Ex Typographia Regia, 1770. Tomus 12, instr. 387 A; у квітні 1176 року — королівську грамоту у Фонтенбло для абатства Барбо, див.: Luchaire A. Études sur les actes de Louis VII. Paris : Picard, 1885. Nr. 699; день його смерті згідно з: Menologium Cisterciense / auct. Chr. Henriquez. Antverpiae : Ex officina Plantiniana Balthasari Moreti, 1630. P. 381–382: «У Клерво [спочив] блаженний Еврар, який після ревної та звитяжної боротьби проти сарацинів на захист віри, з лицаря Храму, чийого ордену він був великим магістром, став ченцем у Клерво та осяяв цистерціанську обитель, наче найясніша зоря…». Праця Mayer H. E. Studies in the History of Queen Melisende of Jerusalem // Dumbarton Oaks Papers. Washington : Dumbarton Oaks Research Library and Collection, 1972. Vol. 26. P. 95–182, вийшла під час друку моєї роботи, тому її не вдалося залучити. Її висновки здебільшого збігаються з моїми. Можливо, остаточний розрив між Мелісендою та її сином Балдуїном III у квітні 1150 року пояснює те, чому магістр Еврар залишив Схід, а згодом і орден — після того, як він та сенешаль ордену Андре де Монбар підписали як свідки першу грамоту Балдуїна після його «захоплення влади» (див.: R 291). Він не схвалював поведінку короля, але вважав за краще не чинити йому опір. Бернар Клервоський турбувався про королеву і доручив її особливій опіці керівництву ордену , але, очевидно, не розгледів її амбіцій. Орден, як я вважаю, намагався залишатися лояльним до обох правителів, що ворогували між собою з 1150 року. Він виступив у 1149 році з королем Балдуїном під Харім на Оронті, про що Г. Е. Маєр не згадує. Очевидно, саме через нейтралітет ордену йому у 1150 році передали Газу (див: Mayer H. E. Studies in the History of Queen Melisende of Jerusalem // Dumbarton Oaks Papers. Washington : Dumbarton Oaks Research Library and Collection, 1972. Vol. 26. P. 130, 144). Радник і друг королеви Андре де Монбар був обраний магістром у 1153 році. Протягом свого короткого перебування на посаді він з’являється при королівському дворі; за 1154 рік збереглася лише одна грамота Балдуїна III. Те, що Філіп де Мії виступив у 1153 році з королем під Аскалон, у 1160 році з ним під Бельасем, і що з 1155 року він підписував як свідок грамоти Балдуїна, його брата Аморі та королеви-матері, спростовує припущення Маєра, нібито у 1161 році його відправили до Зайордання майже у вигнання; його брати також були поважними особами (personae gratae). Король був достатньо розумним, щоб не робити ворогами членів цієї великої та заможної родини (пор.: R 293). Філіп був ближчим до майбутнього короля Аморі, ніж до його брата, проте останній віддав би значний і стратегічно важливий феод Зайордання лише тій людині, у вірності якої був упевнений. Читачеві залишається вирішити, яке з обох припущень здається йому більш привабливим.
[37] Петро Вельмишановний пише лицарю Гуго Катуламу: «Воістину, величнішим є повсякчасне служіння Богові у смиренні та убогості, аніж здійснення єрусалимської справи у гордині та розкоші». Див.: The Letters of Peter the Venerable / ed. G. Constable. Cambridge : Harvard University Press, 1967. Vol. 1, ep. 51. P. 151–152; пор. Vol. 2. P. 131–132. Св. Бернар пише Олександр, єпископ Лінкольна, про такого собі Філіпа, який вирушив у паломництво: «…Він віднайшов найкоротший шлях і швидко дістався туди, куди прагнув… І якщо прагнете знати, це — Клерво. Воно і є тим справжнім Єрусалимом, поєднаним певною духовною спорідненістю з тим [Єрусалимом], що на небесах»; пор. також: Constable G. The Ideal of the Imitation of Christ // Traditio. New York : Fordham University Press, 1953. Vol. 9. P. 269–270. Пор. також: Smail R. C. Crusading Warfare, 1097–1193. Cambridge : Cambridge University Press, 1956. P. 6–7.
[37a] R 261.
