Філіп де Мії: барон Єрусалимського королівства
Сьомий великий магистр ордену Храму був народжений у Палестині. Його батько Гі або Гвідо де Мії належав до вищої аристократії країни. Коли він прибув на Схід — невідомо. Уперше він згадується в грамоті короля Балдуїна І від 1108 року, потім у 1110 році разом із alii quam plures nobiles (багатьма іншими знатними людьми) [1]. У 1127 році він належить до satis nobilissimi viri (досить знатних мужів) [2]. Чи належав він до родини Мії з Бовезі, яка в XI столітті утворила сеньйорію [3], чи до великої норманської родини Мії-ан-Гатіне [4], визначити неможливо.
Він мав феод у сеньйорії Наблус [5], можливо, один у Галілеї [6], алод — маєток і необроблену або пасовищну землю — біля Хеврона [7] та поля (carrucata) поблизу Єрусалима [8], де він також володів домом неподалік від Храмової брами у напрямку до долини Йосафата [9], а також рентним феодом у Наблусі. Цей перелік є прикладом того, з чого, окрім великих сеньйорій, складалися володіння великого феодала.
Гі, як і Балдуїн І та інші шляхетні люди разом із ним, був прийнятий до confraternitas (братства) монастиря Святої Марії в долині Йосафата [10]. Після смерті своєї першої дружини Елізабет або Ельвіза, яка померла до 1115 року [11], він після 1120 року одружився зі Стефанією, вдовою Балдуїна де Рамла [12], яка, можливо, як і її перший чоловік, походила з Фландрії; проте даним Lignages d’Outremer (Родоводу Замор’я) щодо цього періоду можна довіряти лише умовно.
Філіп, який народився на початку 1120-х років, та два його брати, Гі Француз та Анрі Буйвол [13], які згодом часто згадуються, були синами Стефанії. Філіп уперше згадується 5 квітня 1138 року як син свого (покійного) батька, «син Гі де Мії» (filius Guidonis de Milly), серед довгого ряду свідків у грамоті короля Фулька [13a]. Перед ним підписується Рохард, «кастелян і віконт Єрусалима» (castellanus et vicecomes Jerusalem), який обіймав цю посаду приблизно з 1135 по 1147 рік. Спочатку королева Мелісенда ненавиділа його [13b], але згодом Рохард належав до тих, хто після її суперечки з сином, як і Філіп, пішов за нею. Король Фульк у 1142/43 роках доручив йому важливу місію — утримати імператора Іоанна від приїзду до Єрусалима [13c]. Пізніше Рохард називав себе за своїм феодом у Наблусі: «де Наблус» (de Neapoli), як і Філіп, якому Рохард передав свої феоди [13]. Тому ми, всупереч Дюканжу-Рею, схильні припустити, що Елізабет або Ізабелла, дружина Філіпа, була донькою Рохарда та Жизель [14]. Це пояснило б надання Філіпу феода та очевидно близькі стосунки між Рохардом і Філіпом: обидва приєдналися до королеви; Філіпа згодом також відправили до грецького імператора.
Філіп уже в молодих роках завоював довіру королеви Мелісенди та вельмож королівства: 1145 року він разом із Манасією де Єрж повів військо на Едесу [15]. У цей час він уперше назвав себе Філіпом Наблуським (Philippus Neapolis) [15a], Наблусецем (Neapolitanus) [15b] або де Наблус (de Neapoli) [15c]. Його батько до останнього звався Гі де Мії.
З 1150 року Філіп підписував грамоти королеви, а пізніше — її сина Балдуїна III, на другому або третьому місці. Він «очевидно, був членом верховного суду Єрусалима», але не сеньйором Наблуса [16]. У 1148 році він узяв участь у Генеральній курії під керівництвом Конрада III та Людовика VII, на якій обговорювали хрестовий похід на Дамаск [17]. Філіп залишився з королевою, коли король Балдуїн III 1152 року перебрав на себе владу і між ним та його матір’ю спалахнула суперечка: «однак дехто, зберігаючи їй вірність, залишився відданим, а саме Аморі, граф Яффи, її син, зовсім юний, а також Філіп Наблуський, Рохард Старший та декілька інших» [17a]. З цього часу він також був знайомий та близький із майбутнім королем Аморі.
Після того як Мелісенда відійшла від управління державою, Філіп перейшов на бік Балдуїна III. Коли саме він уперше прибув до королівського двору, невідомо [18]. Вальтер Мап зустрів його під час свого паломництва до Єрусалима і попросив розповісти про зустріч із трьома пустельниками [18a]. Філіп брав участь у завоюванні Аскалона [19]. У 1156 році він разом зі своїми двома братами дав згоду на продаж землі своїми племінниками, Гуго та Балдуїном Ібелінами — синами його зведеної сестри Ельвізи, — канонікам Гробу Господнього і виступив поручителем за двох їхніх ще неповнолітніх брата і сестеру, Барісана та Стефанії [20]. Уже в ці роки він міг домовитися зі знаменитим Онфруа II де Тороном, конетаблем королівства та наступником Манасії де Єржа, про шлюб їхніх дітей — своєї доньки Стефанії з молодшим Онфруа. Старша донька Філіпа, Елена, була одружена з Готьє III Брізбаром [21]. Його син Реньє помер рано. Історія роду Мії у Святій землі з їхніми володіннями та сімейними зв’язками є типовою для баронської родини в Єрусалимському королівстві.
Філіп вирушив у 1157 році з королем до Баніясу, проте разом із деякими іншими воїнами передчасно відокремився від війська, що відступало, тому більше не брав участі в битві, під час якої Бертран де Бланшфор потрапив у полон [22].
У 1161 році Філіп отримав від короля сеньйорію Зайордання. Натомість він передав королю свої феоди навколо Наблуса, які частково успадкував від Рохарда і Жизель, а частково — від свого батька; при цьому він залишив за собою право власності на одне селище та на володіння у Нижніх Горах (Montana Bassa)(?). Він також передав феод свого брата Гі, який той отримав спершу від Рохарда, а потім від Філіпа, феод брата Анрі в Галілеї, феод Жоффруа Ле Тора (розташований, мабуть, між Монфором і Мароном (Калат Марун), які Жоффруа та Анрі мали від Філіпа), а також Марон і володіння, що належали Філіпу в горах Тіра та Торона (Тібніна).
Усе це король виміняв на Зайордання, що простягалося від Яббока до Червоного моря і включало Ахамант (Амман), Монреаль (Шобак), розташовані на південь від нього Во-Муазі (ель-Вуайра) та Крак (Петра Пустельна) — одну з найбільших сеньйорій королівства, яка виставляла 40 лицарів. Вона повернулася до королівського домену після смерті Моріса, племінника королівського виночерпія Паєна. Немає жодних підстав припускати наявність родинних зв’язків між ним і родом Мії. Король прагнув бачити землі по той бік Йордану, чиї замки охороняли важливі торговельні шляхи з Каїра до Багдада й Дамаска, у сильних руках; водночас завдяки цьому обміну він зміг розширити свій власний домен навколо Наблуса. Король зробив лише кілька обмежень. «Своїх бедуїнів» («Seine Beduinen») він залишив собі, а також зберіг за собою право на всі каравани, «скільки б і які б не прямували з околиць Александрії та всього Єгипту до Багдада і в зворотному напрямку, дві ці речі я залишаю за собою» [23].
Ймовірно, тоді ж Філіп отримав і Сент-Авраам (Хеврон), який у такий спосіб вибув із королівського домену [24]. Це об’єднання відбулося зі стратегічних міркувань: захист Єрусалима зі сходу та півдня тепер перебував в одних руках. Наскільки нам відомо, Філіп лише один раз підписався за назвою свого нового феоду, у 1165 році: «Філіп де Монреаль» [25]. Інші свідчення відсутні, оскільки Філіп тривалий час залишався далеко від двору, щоб розбудовувати й укріплювати два великі замки — Монреаль на півдні та Керак у землі Моава. Аж у 1163 або 1164 році він знову прибув до двору, де його брат Гі Француз став сенешалем [26].
Філіп де Мії: великий магістр тамплієрів
Невдовзі після смерті своєї дружини Філіп вступив до ордену тамплієрів. 17 січня 1166 року король Аморі I підтвердив ордену право власності на Амман і половину володінь Філіпа в Ель-Балка — регіоні на схід від Йордану до Яббока, які Філіп заповів ордену під час свого вступу: «з якими він віддав себе дому Храму та його братам»; це східна та північна частини його володінь [27].
Причини вступу Філіпа до ордену невідомі. В ордені він одразу посів посаду, яка відповідала його рангу, хоча й без титулу: підтвердну грамоту короля Аморі I для Пізи він підписав після свого великого магістра, але перед світськими князями країни [28]. Прикметно, що Гійом Тірський не згадує про вступ Філіпа до ордену, коли розповідає, що Філіп та Онфруа II де Торон 1167 року, на превелику радість війська, прибули до табору на південь від Каїра, після того як сімейні справи затримали їх удома [29]: «бо це були хоробрі чоловіки та могутні воїни, які з раннього віку були добре навчені військовим навичкам».
Наступного року, восени 1168 року, Філіп разом із королем рушив на Більбейс, де, перестрибуючи рів на коні, ледь не загинув, як понад 60 років потому розповідає його зведений внучатий племінник Жан д’Ібелін [30].
Про його хоробрість Жан д’Ібелін також мав що розповісти, адже Філіп Новарський у своєму віршованому посланні з полону ставив колишнього великого магістра та його родичів, Філіпа та Бальдуїна д’Ібелінів, за приклад юному Баліану д’Ібеліну, закликаючи його на них рівнятися.
1169 року Філіп очолив орден тамплієрів, але лише на неповні два роки. Руйнівний землетрус у Сирії 1170 року унеможливив будь-які бойові дії. Наприкінці 1160 року тамплієри разом із королем обороняли Дарон з боку Гази від Салах ад-Діна [Гійом Тірський, 20, 20]. Фортецю Газа передали королівському синешалю Міло де Плансі; він утримував її проти Салах ад-Діна, але віддав місто та його мешканців на поталу ворогу. Чому замок обороняв він, а не тамплієри, яким той належав, джерела не сповіщають [30a].
Коли 1171 року король Аморі I відправив Філіпа де Мії до Константинополя, той уже залишив свою посаду великого магістра. Філіп мав підготувати у грецького імператора прибуття короля, який вирушив у дорогу 10 березня з великим почтом [31]: Аморі I хотів просити імператора про допомогу для своєї з усіх боків притиснутої країни.
Ні про коротке керівництво Філіпа, протягом якого він лише двічі згадується у грамотах як свідок [32], ні про причини його складання повноважень жодної звістки не збереглося. Він помер 2 або 3 квітня. Рік його смерті не відомий [33].
Феод Філіпа де Мії після його вступу до ордену Храму
Феод Філіпа в Зайорданні після його вступу до ордену перейняла його найстарша донька Елена разом зі своїм чоловіком Готьє III Брізбаром із Бейрута, який 18 листопада 1168 року як сеньйор Монреаля зробив дарування ордену Святого Лазаря [34]. На той час його дружина вже померла. Після передчасної смерті його доньки Беатріс, від імені якої він управляв феодами, вони перейшли до молодшої доньки Філіпа — Стефанії та її чоловіка Онфруа III де Торона. Йому довелося обороняти замки своєї землі у 1170 році проти Нур ад-Діна з півночі, а у 1171 і 1173 роках — від Салах ад-Діна з півдня та Нур ад-Діна з півночі; імовірно, під час цієї оборони він і загинув [35]. Те, що Салах ад-Дін щоразу уникав зіткнення з Нур ад-Діном, врятувало християн.
1174 року Міло де Плансі, другий чоловік Стефанії, вже був володарем Монреаля [36]. Він був синешалем короля Аморі I, користувався його прихильністю та довірою. Як верховний сюзерен король мав право розпоряджатися рукою вдовілої спадкоємиці. Разом із рукою Стефанії він передав Зайордання Міло, якому через його високе становище заздрили й якого ненавиділи, бо він не був місцевим бароном. У 1177 році його вбили за підбурюванням ворожих до нього баронів [36a].
Третім чоловіком Стефанії став Рено де Шатійон, до якого Гійом Тірський ставився так само негативно, як і до Міло. Прибувши до Східної латинської держави як лицар незнатного походження — Гійом називає його «найманим лицарем» [36b] — він у 1153 році одружився із вдовою княгинею Антіохії. Коли Рено у 1176 році повернувся з тривалого полону, його дружина вже померла, а князівство перебувало в руках його пасинка. Тепер разом із рукою Стефанії йому було передано Зайордання. Своїм самовільним веденням війни він накликав на себе гнів Салах ад-Діна. Як володар такого великого володіння він не підкорявся рішенням короля. Але його приваблювала не авантюра, як йому закидали. Схоже, він оцінював політичне та військове становище Аюбідів інакше, ніж король та двір, і діяв відповідно до цього [37].
Особливе географічне розташування Зайордання зумовлювало те, що для правління там обирали мужніх та відважних чоловіків, таких як Філіп, Міло та Рено. Кілька років, протягом яких Філіп там правив, схоже, забезпечили цій землі такий мир, що у 1168 році можна було задуматися про заснування єпископств у Петрі та Хевроні [38], де раніше ніколи не служив латинський єпископ: франкські поселення почувалися в безпеці під захистом його замків.
Історія Філіпа де Мії залишає більше запитань, ніж ми спроможні дати відповідей. Якщо хтось припустив, що Філіпа обрали великим магістром задля того, щоб пов’язати з орденом вищу місцеву аристократію — можливо, як противагу королівському домінуванню, — то він або помилився щодо самої постаті Філіпа, який і як орденський брат залишався відданим королю, або ж наше припущення є хибним. Чи, навпаки, його обрали саме через його відданість королю, щоб орден посів те місце, яке госпітальєри втратили через згубну пораду Жильбера д’Ассалі? Протягом усього часу магістерства Філіпа де Мії між королем Аморі I та орденом існували тісні взаємини. Проте, можливо, саме за бажанням цього короля Філіп і склав свої повноваження.
Наступним великим магістром ордену тамплієрів було обрано Одо де Сент-Амана.
Автор: Марі Луїза Бульст-Тіле (1906–1992) — німецька дослідниця, яка присвятила життя медієвістиці та викладала в Гайдельберзі. Вона не просто переказувала історію хрестових походів, а буквально вивертала навиворіт кожну латинську грамоту й стару франкомовну хроніку. Її ретельність у роботі з архівами вражає. Саме тому її біографічні розвідки про лицарські ордени Сходу не припадають пилом — їх досі відкривають, читають і беруть за основу для нових дисертацій, коли потрібна залізобетонна джерельна база.
© Bulst-Thiele M. L., 1974
© Бойчук Б.В., український переклад, редагування, 2026
© TEMPLIERS.INFO, 2026
Переклад виконано за виданням: Bulst-Thiele M. L. Sacrae Domus Militiae Templi Hierosolymitani Magistri: Untersuchungen zur Geschichte des Templerordens, 1118/9–1314. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1974. S. 75–86.
Ілюстрації
Рис. 1. Герб великого магістра тамплієрів Філіпа де Мії.
Скорочені назви основних джерел
AOL – Archives de l’Orient latin / publiées sous les auspices de la Société de l’Orient latin. Paris : Ernest Leroux, 1884. T. 2.
CJ — Cartulaire général de l’ordre des Hospitaliers de St.-Jean de Jérusalem (1100–1310) / hg. J. Delaville Le Roulx. Paris, 1894–1906. 4 vol.
MA — Le moyen âge. Paris, 1965. T. 71.
R — Regesta Regni Hierosolymitani MXCVII—MCCXCI / hg. R. Röhricht. Innsbruck, 1893.
ROL — Revue de l’Orient latin. Paris, 1900/1901. T. 8.
WvT – Wilhelm von Tyrus. Historia rerum in partibus transmarinis gestarum edita a venerabili Willermo Tyrensi archiepiscopo // Recueil des historiens des croisades. Historiens occidentaux. Paris : Imprimerie Impériale, 1844. Tome 1, Partie 1 u. 2.
ZDPV – Zeitschrift des Deutschen Palästina-Vereins. Leipzig, 1942.
Примітки
[1] Грамота Балдуїна I від 1108 року, R 52, свідком виступає Гі де Мії; грамота Балдуїна I від 28 вересня 1110 року, R 57, CJ 20, свідком виступає Гі де Мії.
[2] Грамота Барісана, конетабля Яффи, від 17 січня 1127 року, R 112, CJ 74, як і R 57 для ордену госпітальєрів, свідком виступає Гі де Мії.
[3] Poli O. de. Inventaire des titres de la maison de Milly. Paris, 1888. Автор вважає Гі сином Альбода, який перебував на службі у єпископа Камбре Манасія (1095–1105), проте не наводить жодних доказів. Див. також: Renet L’Abbé. Milly // Mémoires de la Société Académique d’Archéologie, des Sciences et des Arts du département de l’Oise. 1886. T. 13. P. 637 ff. ; 1889. T. 14. P. 219 ff., 582 ff., 749 ff. Автор описує ту саму родину, в якій, поміж інших, у XII столітті також зустрічається ім’я Гі, але не згадує хрестоносця Гі де Мії.
[4] Rüdt de Collenberg W. H. Les premiers Ibelins // MA. 1965. T. 71. P. 433–474, p. 461. За припущенням Ж. Рішара (у приватному листуванні), так само без наведення доказів.
[5] «Гі Наблуський винен королю Єрусалиму в Наблуському князівстві [сеньйорії Наблуса] службу одного лицаря», Assises de Jérusalem / éd. A. Beugnot. Paris, 1841. T. 1 : Lois des Assises de la Haute Cour. Ch. 271, p. 424 ; Poli O. de. Inventaire des titres de la maison de Milly. Paris, 1888. Titre nr. 134; відповідно, цей лен не міг бути великим; пор. R 366 та 422 a = ROL 8, 1900/01, p. 316.
[6] Те, що Гі де Мії мав володіння в Галілеї, не засвідчено джерелами, але оскільки Філіп передав свої володіння у феод своєму братові Анрі Буйволу (Henricus Bubalus), видається не виключеним, що він їх уже успадкував. Володіння Філіпа засвідчені у знаменитій мінова грамота 1161 року, R 366 = Strehlke, nr. 3: «Філіп також передав мені (тобто Балдуїну III) … феод Анрі Буйвола, свого брата, на тих самих умовах, на яких сам Анрі утримував його від сеньйора Філіпа і ніс йому службу. Крім того, він передав мені феод Жоффруа Ле Тора з тією умовою, за якою Жоффруа Ле Тор раніше утримував його від сеньйора Філіпа, що він так надалі утримуватиме його від мене і нестиме службу мені». Те, що феод розподілявся між дітьми, але старший нащадок зберігав сюзеренітет над братами і залишався головним утримувачем феоду, свідчать дані щодо доньок саме того Анрі Буйвола. Хоча запис про це було зроблено приблизно через 90 років пізніше: Assises de Jérusalem / éd. A. Beugnot. Paris, 1843. T. 2 : Assises de la Cour des Bourgeois. P. 408 f., він має цінність остільки, оскільки цей випадок «кужельного феоду» (жіночого феоду), який тут згадується вперше — ймовірно, у 1161 році [в оригіналі помилково 1171 — Прим. ред.] — в Єрусалимському королівстві, був зафіксований юристом, як можна припустити, на основі давніших документів. Проте це не доводить, що Гі де Мії вже володів цим феодом у Галілеї; щодо Анрі Буйвола див. нижче прим. 13.
[7] Казаль Бетомар (Бейт-Уммар) розташований в окрузі Сент-Авраама (Хеврона), одну половину якого Гі подарував монастирю Святої Марії в долині Йосафата, що Балдуїн II підтвердив у 1130 році, R 134 вище та 291; іншу половину Рено де Шатійон, третій чоловік онуки Гі — Стефані, доньки Філіпа, подарував у 1180 році тому самому монастирю, R 596, пор. Beyer, ZDPV 65, 1942, P. 197; ймовірно, і ця частина колись належала Гі — «Де розташована земля Магомерії (terra Machomeriae), земля що розташована нижче джерела, разом із самим джерелом, яку дав Гі де Мії уступає (?)»; пор. підтвердження Олександра III привілеїв, прав та володінь монастиря на горі Сіон біля Єрусалиму від 19 березня 1179 року, R 576, в якому згадана ця земля. Невизначеною є також земля, якою Гі володів «за правом спадкування» (від кого?), десятину з якої він подарував абату Храму Господнього, тобто Куполу Скелі, пор. підтвердження короля Аморі I від 6/11 квітня 1166 року, R 422 a. Чи були згадані там дві гастини (пустоші) в землі Хеврона, які Філіп подарував абату, та виноградники в Краці (?), там само, успадковані ним від його батька, вирішити неможливо. За Правером: Prawer J. Elhanan : une communauté croisée de compagnons-armes // Byzantion : revue internationale des études byzantines. Bruxelles, 1952. Vol. 22. P. 31, гастини = хірба (руїни) у Святій землі початково були незаселеними землями, що належали селам. За Бенвеністі: Benvenisti M. The Crusaders in the Holy Land. Jerusalem : Israel Universities Press, 1970. P. 216 f., гастини належали до володінь села; прибуток з них оподатковувався разом з рештою володінь. Оскільки вони розташовувалися далеко від материнського села, їх заселяли лише тимчасово, у період обробітку та збору врожаю. Гі де Мії був багатим на феодальні та алодіальні володіння; у грамотах королів він згадується часто і здебільшого стоїть на четвертому місці серед світських свідків; пор. R 52, 57, 76 a, 76 b, 79, 80, 90, 102 a, 105, 112, 113, 135. Він мав також рентний феод у Наблусі, з якого він передав десятину абату Храму Господнього, R 422 a: «…десятину безантів, які Гі де Мії мав у феоді в Наблусі». Те, що згадані далі маєтки, десятину з яких також отримує абат, мали належати Гі, як припускає Ла Монте, у тексті не говориться; пор. ROL 8, 1900/01, P. 314: «також десятину з 7 казалів», що нічого не говорить про власника, на відміну від думки Ла Монте: La Monte J. The Rise and Decline of a Frankish Seigneury in Syria in the Time of the Crusades // Revue historique du Sud-est Européen. Bucarest, 1938. Vol. 15. P. 310. Надалі Хірба = Х. або Хірб.
[8] Згідно з грамотою патріарха Гармонда для монастиря в долині Йосафата 1123 року, R 101: «за винятком десятини з 2 каррукатів» (земельна одиниця, яку можна обробити одним плугом; за Бенвеністі: Benvenisti M. The Crusaders in the Holy Land. Jerusalem : Israel Universities Press, 1970. P. 216, — земля, яку обробляла одна арабська селянська родина, у будь-якому разі — розрахункова одиниця), «один з яких належав Гі де Мії», та R 129 a від 19 жовтня 1129 року; Delaborde H.-F. Chartes de Terre Sainte provenant de l’Abbaye de Notre-Dame de Josaphat. Paris : Thorin, 1880. Nr. 12; ROL 7, 1899, nr. 17; пор. також нижче прим. 11.
[9] Згідно з підтвердженням дарувань госпітальєрам від Балдуїна II 1129 року, R 130, CJ 84, та Балдуїна III від 20 липня 1154 року, R 293; Hiestand R. Vorarbeiten zum Oriens Pontificius. II, Papsturkunden für Templer und Johanniter / hrsg. von R. Hiestand. Göttingen : Vandenhoeck und Ruprecht, 1984. (Abhandlungen der Akademie der Wissenschaften in Göttingen. Philologisch-Historische Klasse ; Folge 3, Nr. 135). HJ 225.
[10] Згідно з грамотою абата Гуго, яку підтверджує патріарх Гійом, 1130–1145 років, R 135; Delaborde H.-F. Chartes de Terre Sainte provenant de l’Abbaye de Notre-Dame de Josaphat. Paris : Thorin, 1880. Nr. 19: «А імена тих, хто першим вступив до цього братства, є такими: … Гі де Мії …».
[11] Згідно з підтвердженням Балдуїна I для монастиря Святої Марії в долині Йосафата 1115 року, R 80; Delaborde H.-F. Chartes de Terre Sainte provenant de l’Abbaye de Notre-Dame de Josaphat. Paris : Thorin, 1880. Nr. 6: «Гі де Мії за помин своєї душі та душі своєї дружини Елізабет передав вищезгаданій церкві землі та виноградники на вищеописаній території (Єрусалимській)»; R 90; Delaborde H.-F. Chartes de Terre Sainte provenant de l’Abbaye de Notre-Dame de Josaphat. Paris : Thorin, 1880. Nr. 8, від 31 січня 1120 року, так само.
[12] Це переконливо доводить Рюдт де Колленберг (див. вище прим. 4), P. 455 f., тоді як у попередніх дослідженнях Стефані вважали заміжньою у другому шлюбі за Бальдуїном I де Рамла, наприклад, у Дюканжа-Рея: Du Cange C. du Fresne, seigneur. Les familles d’Outre-mer / par C. du Fresne du Cange ; publ. par E.-G. Rey. Paris : Imprimerie Nationale, 1869. P. 408, за Lignages d’Outremer, c. 14; Балдуїн I де Рамла востаннє згадується в грамоті від 31 січня 1120 року, R 90; його найстарші онуки вже у 1156 році (R 299) є повнолітніми, тобто мають понад 15 років. Гі де Мії помер лише після 1130 року; остання грамота, у якій він згадується, не датована, R 135 (1130–1145 років).
[13] Гі Француз згадується як свідок у королівських грамотах поруч зі своїм братом або одноосібно починаючи з 1156 року, R 299: R 308, 325, 332, 344, 353, 354, 366; 1164 року він є сенешалем, R 400; 1166 року, R 422 a (ROL 8, 1900/01, P. 316), — без титулу; Анрі Буйвол згадується після свого брата в усіх названих грамотах, окрім R 353 та 422 a; без нього: 1165 року, R 412. Свій феод у Галілеї він, ймовірно, перейняв від батька, див. прим. 6. За Філіпом де Новара, він був: «сеньйором Сен-Жорж-де-Лабана (ель-Біна) і всього…» — це місце в тексті зіпсоване у виданні Боньо: Beugnot A. Assises de Jérusalem. Paris : Imprimerie Royale, 1841. Vol. 1. P. 542. Жан д’Ібелін у виданні Боньо також називає цю сеньйорію Сен-Жорж-де-Лабана (де Лебейн): Beugnot A. Assises de Jérusalem. Paris : Imprimerie Royale, 1841. Vol. 1. P. 422, c. 271, яка мала виставляти десять лицарів і охоплювала дев’ять казалей. Якщо можна довіряти Lignages, c. 16, у виданні Боньо: Beugnot A. Assises de Jérusalem. Paris : Imprimerie Royale, 1843. Vol. 2. P. 454, до неї належали казаль Бук’я (Бокехель, аль-Букея), розташований за 27 кілометрів на північний схід від Акра, казаль Саор (Сейсор, Сажур?), Мерджеколон (Маджд ель-Курум) та Джедін (?), які успадкували його дочки Ельвіза та Стефані; імовірно, третя дочка Агнес також отримала свою частину. Те, що вона успадкувала Шато-дю-Руа (Мійлія) та Каструм Новум (Монфор) і принесла їх у придане своєму чоловікові, графу Жослену III, як про це повідомляють Lignages, c. 28, у виданні Боньо: Beugnot A. Assises de Jérusalem. Paris : Imprimerie Royale, 1843. Vol. 2. P. 464, не підтверджується документально; менше з тим, Мас Латрі у журналі Revue historique 8, 1878, P. 112 ff., Ла Монте (див. прим. 7) P. 308 ff. та Байєр у журналі ZDPV: Beyer G. Die Kreuzfahrergebiete von Akko und Galilee // Zeitschrift des Deutschen Palästina-Vereins. Leipzig, 1944. Bd. 67. S. 193 ff., вважали це доведеним. Ім’я дружини Жослена ніде більше не засвідчене; ймовірно, тут має місце плутанина з його сестрою або його дочкою, які обидві носили ім’я Агнес. Шато-дю-Руа (Мійлія) у 1160 році, R 341, за виданням Штрельке: Strehlke E. Tabulae Ordinis Theutonici. Berolini : Weidmann, 1869. Nr. 2, король Балдуїн III передав Жану Хайфському; він називає його «мій замок». Отже, у 1161 році він не міг належати до феоду Анрі Буйвола. Каструм Новум (Монфор, який не слід плутати з Шато-Неф [Хунін] на північний схід від Торона) король Бальдуїн IV ще у 1179 році називає «мій замок», R 587, за виданням Штрельке: Strehlke E. Tabulae Ordinis Theutonici. Berolini : Weidmann, 1869. Nr. 11, називає «мій замок»; він передав Монфор у 1182 році, R 614, за виданням Штрельке: Strehlke E. Tabulae Ordinis Theutonici. Berolini : Weidmann, 1869. Nr. 14, графу Жослену. В обох грамотах, R 587 та R 614, про претензії Жослена на підставі спадщини його дружини не йдеться. — Стефані засвідчена як матір Філіпа в грамоті короля Аморі I від 3 липня 1155 року, R 308, та в інших місцях. Щодо феоду Жослена пор. також: Rey E.-G. Bulletin de la Société nat. des Antiquaires de France. Paris, 1880. P. 73 f.
[13a] R 174.
[13b] WvT 14,8.
[13c] WvT 15,21.
[14] Рохард уперше згадується у 1135 році як віконт Єрусалима в грамоті короля Фулька, R 164; пізніше він фігурує як Рохард Єрусалимський [Roardus de Jerusalem] у 1150 році, R 262. Його наступником на цій посаді став Радульф Страбон, віконт Єрусалима, у 1151 році, R 269. Рохард мав феод Емаус (Імвас) на захід від Єрусалима, R 201, 205, 244, 257, CJ 139, 140, 173, 192; пор. Beyer G. Die Kreuzfahrergebiete von Jerusalem und der ituräische Teil von Galilee // Zeitschrift des Deutschen Palästina-Vereins. Leipzig, 1942. Bd. 65. S. 179 f., а також феод у сеньйорії Наблус, який він передав Філіпу. Те, що дружина Філіпа, Елізабет або Ізабела (ці імена часто взаємозамінюються), пор. R 596 (а також Libellus de locis ultramarinis (Книга про заморські землі) [після 1320 року], під редакцією Ш. Колера у ROL 9, 1902, P. 337 та 342), була донькою Рохарда та Жизель, припускав уже Полі: Poli O. de. Titre d’Anjou : Les seigneurs de Milly en Samarie. Paris : Conseil héraldique de France, 1887. S. 57 Anm. 2. Рохард і Жизель не залишили інших дітей; дарування Жизель канонікам Храму Гробу Господнього після її смерті підтверджують її чоловік та її племінник у 1152 році, R 278. Рюдт де Колленберг, P. 452, не розглядає можливість такого споріднення. Те, що Філіп одружився з донькою Моріса, племінника та спадкоємця Паєна, походить із генеалогії Етьєна де Лузіньяна 1586 року(!), пор. у Дюканжа-Рея: Du Cange C. du Fresne, seigneur. Les familles d’Outre-mer / par C. du Fresne du Cange ; publ. par E.-G. Rey. Paris : Imprimerie Nationale, 1869. P. 403. За Lignages, c. 14, у виданні Боньо: Beugnot A. Assises de Jérusalem. Paris : Imprimerie Royale, 1843. Vol. 2. P. 452, «виночерпій короля» Паєн є сеньйором Наблуса та дядьком Філіпа; він нібито заповів своєму племінникові Філіпу сеньйорію Наблус, пор. у Дюканжа-Рея, P. 406 f. Наблус у цей час ще не був сеньйорією; це споріднення не може бути доведене. Родовідне дерево дому Торона і Монреаля у Груссе: Grousset R. Histoire des croisades et du royaume franc de Jérusalem. Paris : Plon, 1935. Vol. 2. (Anhang), та у Правера: Prawer J. Histoire du Royaume Latin de Jérusalem. Paris : Centre National de la Recherche Scientifique, 1969. Vol. 1. P. 585, таким чином, потребує виправлення. Гійом Тірський пише в 22, 28, P. 1125: «якийсь Паєн, чиє прізвисько Виночерпій (R 91, 115), сеньйор земель за Йорданом, на тій же горі … заснував замок … Його наступники, а саме його племінник Моріс (R 279) та Філіп Наблуський, зробили його більш вражаючим завдяки рову і вежам». Annales Egmundenses (Егмондські аннали) (див. вище S. 54) до 1153/1154 років, S. 162, навіть перекручують ці (недостовірні) відносини навпаки: «Моріс Монреальський, зять Філіпа Наблуського».
[15] WvT 16,4, S. 710: «Володарка ж королева, яка правила королівством, порадившись із вельможами, направляє туди (до Едеси, на початку 1145 року) королівського конетабля Манасію, свого родича, Філіпа Наблуського та Елінанда Тиверіадського разом із великим числом лицарів …»; пор. Röhricht R. Geschichte des Königreichs Jerusalem (1100–1291). Innsbruck : Wagner, 1898. S. 236.
[15a] R 236.
[15b] R 245.
[15c] R 259.
[16] Те, що Гі де Мії ніколи не володів сеньйорією в Наблусі, влучно зазначає Дюканж-Ре (див. вище прим. 14) P. 406 f; проте він безпідставно приписує її Філіпу. Баєр у ZDPV: Beyer G. Neapolis (Nablus) und sein Gebiet in der Kreuzfahrerzeit // Zeitschrift des Deutschen Palästina-Vereins. Leipzig, 1940. Bd. 63. S. 161, правильно зауважує, що Філіп мав значні володіння та «високе особисте становище», але не мав прав сеньйора в Наблусі; він віддає свої володіння в обмін на сеньйорію в Зайорданні.
[17] WvT 17, 1: Серед присутніх Філіп де Мії згадується на другому місці серед світських осіб після Манасії де Єржа; на 6-му місці йде Паєн з Монреаля.
[17a] WvT 17, 14.
[18] R 276 є підробкою, пор. Mayer H. E. Marseille und die Levante. Untersuchungen zum Schiffahrts- und Handelswesen im Zeitalter der Kreuzzüge. Regensburg : Mittelbayerische Druckerei- und Verlagsgesellschaft, 1972. S. 24 ff., особл. S. 34.
[18a] Walter Map. De nugis curialium / ed. M. R. James. Oxford : Clarendon Press, 1914. Distinctiones 5. Vol. I, c. 32: «Філіп Наблуський, муж світлий, розповів нам …»; оскільки Вальтер здійснив паломництво до Єрусалима, див. там само, Vol. II, c. 2, ми вважаємо, що можемо ототожнити цього Філіпа з майбутнім великим магістром.
[19] 20 квітня 1152 року, R 291 та дод., Філіп згадується серед світських князів перед своїм зведеним племінником Гуго д’Ібеліном (див. прим. 20), який у 1152 році вперше згадується в грамотах; R 308; WvT 17, 21.
[20] R 299 від 14 січня 1156 року; зведена сестра Філіпа Ельвіза від першого шлюбу його матері близько 1130 року вийшла заміж за Баліана Баріcана (II) і стала родоначальницею знаменитої родини Ібелінів, пор. Rüdt de Collenberg W. H. The Rupenides, Hethumides and Lusignans. The Structure of the Armeno-Cilician Dynasties. Paris : Librairie C. Klincksieck, 1963. P. 461 ff. Молодший Онфруа (III) згадується в грамотах разом зі своїм батьком: 1157 (R 325), 1160 (R 354), 1161 (R 366), 1164 (R 400), 1168 (R 450) роки. Його та Стефані син — це молодий Онфруа (IV), перший чоловік Ізабели (Елізабет, R 596), молодшої доньки короля Аморі I, див. Rey E. G. Les Familles d’Outre-Mer de du Cange. Paris : Imprimerie Impériale, 1869. P. 471; він згадується в грамоті від 21 квітня 1183 року, R 628.
[21] За М. Е. Нікерсон (M. E. Nickerson, The Seigneury of Beirut in the 12th Century and the Brisebarre Family of Beirut-Blanchegarde // Byzantion. 1949. Vol. 19. pp. 141–155), Готьє III Брізбар, син Гі II, після того, як 1166 року Акра стала королівським доменом — він був змушений поступитися нею королю за викуп із полону себе та своїх братів, — одружився з Еленою, старшою дочкою Філіпа. Родина Філіпа згадується у грамоті короля Аморі I від 3 липня 1155 року, коли він ще був графом Аскалону (R 308): «Філіп Наблуський, Ізабела, його дружина, Стефані, його мати, Реньє, його син, Елена і Стефані, його дочки», у якій граф підтверджує дарування Філіпом казаля Зайтар (Зейта?) з 10 каррукатами землі ордену Святого Лазаря (AOL 2, 2, 1884, pp. 133 f., nr. 14). Чи належала територія навколо Зайтара, як вважає Баєр (Beyer // Zeitschrift des Deutschen Palästina-Vereins. 1940. Bd. 63. S. 187), до «області Яффа-Аскалон», чи, за Рьоріхтом (Röhricht // Zeitschrift des Deutschen Palästina-Vereins. 1887. Bd. 10. S. 278 f.), до області Наблуса, вирішити неможливо. Останнє є більш імовірним, оскільки Баєр випустив із виду, що дарування походить від Філіпа і його брати дають на це згоду, тобто маєток, імовірно, був успадкований від їхнього батька, а тому, скоріш за все, мав би розташовуватися в області Наблуса; див. вище прим. 7. Про тамплієра, брата Готьє з Бейрута, пор.: Bulst-Thiele M. L. Sacrae Domus Militiae Templi Hierosolymitani Magistri: Untersuchungen zur Geschichte des Templerordens, 1118/9–1314 // Festschrift für Percy Ernst Schramm zu seinem siebzigsten Geburtstag von Schülern und Freunden gewidmet / hg. P. Classen, P. Scheibert. Wiesbaden : Franz Steiner Verlag, 1964. Bd. 2. S. 292.
[22] WvT 18, 13, S. 841: «Далі ворогам, які перебували в засідці, сповістили, що після розпуску піших загонів королівське військо біля озера Мелеха (територія колишніх боліт Хула на північ від Галілейського озера) поводилося занадто безтурботно й необережно, і що деякі з його князів, а саме Філіп Наблуський та дехто інший зі своїми загонами, відійшли»; див.: Grousset R. Histoire des croisades et du royaume franc de Jérusalem. Paris : Plon, 1935. Vol. 2. pp. 374 f.
[23] Грамота Бальдуїна III від 31 липня 1161 року, R 366, Strehlke nr. 3: «… Монреаль з усіма його угіддями та володіннями, і з усією землею, і честю його, і замок Керак так само з усіма його угіддями та володіннями, і Ахамант у такий самий спосіб… і замок Долини Мойсея з усією землею Бальдуїна, сина Ульріха, віконта Наблуса… Дарую, крім того… службу Жана Гомана, яку він мав нести для мене за ту землю, якою сам Жан володіє за Йорданом… Отже, усе це… від річки Зарки [Яббок] аж до Червоного моря і навіть більше того…», пор.: Deschamps P. Deux positions stratégiques des croisés à l’est de Jourdain // Revue historique. 1933. Tome 172. pp. 42 ff.; Grousset R. Histoire des croisades et du royaume franc de Jérusalem. Paris : Plon, 1935. Vol. 2. p. 554 прим. und p. 563; Акаба була завойована Салах ад-Діном наприкінці грудня 1170 року. Жан д’Ібелін 1250 року називає Зайордання четвертою за розміром сеньйорією, що, мабуть, відповідає дійсності, хоча його твердження про феодальний розподіл не можна застосувати до XII століття; пор.: Richard J. Les institutions seigneuriales dans le royaume de Jérusalem // Revue d’histoire de droit français et étranger. 1950. Quatrième série. Tome 28. pp. 72 ff.; Prawer J. Les premiers temps de la féodalité dans le royaume latin de Jérusalem // Revue historique de droit français et étranger. 1954. Quatrième série. Tome 22. pp. 408 ff. Щодо мінової грамоти пор. також: Beyer // Zeitschrift des Deutschen Palästina-Vereins. 1940. Bd. 63. S. 160; Mas Latrie // Archivio Veneto. 1883. Tomo 25. pp. 475 ff.
[24] Безсумнівно одночасна передача феоду Сент-Авраам (Хеврон) документально не підтверджена; пор.: Beyer // Zeitschrift des Deutschen Palästina-Vereins. 1942. Bd. 65. S. 173. Спадкоємці Філіпа отримали його разом із зайорданською спадщиною (див. нижче прим. 36 f.); пор. Lignages d’Outremer c. 14: «Король здійснив із ним (Філіпом) обмін, забрав Наблус і дав йому Крак де Монреаль і Сент-Авраам». Так само c. 26.
[25] У грамоті Аморі I для Пізи від 15 березня 1165 року, R 412, як третій свідок-мирянин: Філіп де Монреаль [Philippus de Monte Regali].
[26] Аморі I для ордену Святого Лазаря, 25 квітня 1164 року, R 397, другий свідок-мирянин: Філіп Наблуський (Philippus de Neapoli); Аморі I для каноніків Храму Гробу Господнього, 15 липня 1164 року, R 400, 5-й свідок-мирянин: Філіп Наблуський (Philippus Neapolitanus), 7-й свідок-мирянин: Гі Француз (Guido Francigena), сенешаль, 10-й свідок: Анрі Буйвол (Henricus Bubalus). Можливо, Філіп перебував 13 серпня 1163 року при дворі в Наблусі; пор.: прим. 31 до R 465.
[27] ROL 11, 1905/08, S. 183 f.; підтвердна грамота короля Аморі I; обидві території розташовані в Зайорданні.
[28] Аморі I для комуни Пізи на знак подяки за їхню допомогу під час облоги Александрії, 18 травня 1168 року, R 449.
[29] WvT 19,22, S. 918 f.: «За таких обставин деякі з князів нашого королівства, а саме Онфруа де Торон, королівський конетабль, а також Філіп Наблуський, які через особисті справи залишалися вдома і не виступили разом з королем, із великою швидкістю наздогнали військо та прибули до нашого табору; їхнє прибуття наші загони зустріли з великою радістю та вигуками схвалення». Лише в розповіді про весілля онука Філіпа, Онфруа IV, із принцесою Ізабелою Гійом Тирський, 22,5, згадує також про вступ Філіпа до ордену: «Він згодом, вступивши до ордену, став магістром воїнства Храму».
[30] Славнозвісний Жан д’Ібелін, сеньйор Бейрута, син Баліана, брата Гуго (пор. R 299), у 1232 році розповідає про напад свого дядька Гуго д’Ібеліна на Більбейс: «Месір Філіп Наблуський, добрий лицар, який був його дядьком (тобто дядьком Гуго), стрибнув у рів слідом за своїм племінником і був так поранений (постраждав таким чином), що ледве не помер», Les Gestes des Chiprois // Recueil des historiens des croisades. Documents arméniens / ed. G. Raynaud. Paris : Imprimerie Nationale, 1906. Tome 2. § 202, тоді як кінь Гуго д’Ібеліна зламав собі шию, а він сам — ногу; віршоване послання: Les Gestes des Chiprois. § 143, v. 48 ff.
[30a] Prawer J. Histoire du Royaume latin de Jérusalem. Paris : Centre National de la Recherche Scientifique, 1969. Tome 1. S. 448 u. Anm. 23.
[31] Філіп як великий магістр є свідком у грамоті Аморі I від 20 серпня 1169 року, R 466, CJ 409, для ордену госпітальєрів. Грамота R 465 від 13 серпня 1169 року, індікт XI, імовірно, належить до 1163 року, про що Г. Е. Маєр повідомив у листі (див. вище с. 65, прим. 10 і 17); Філіпа тут навіть не названо братом. WvT 20,22, S. 981, повідомляє, що Філіпа, «який на той час уже склав повноваження магістра ордену Храму», відправили попереду делегації до Константинополя суходолом.
[32] R 466 (див. вище) та R 467: Аморі I у грамоті для комуни Пізи від 17 вересня 1169 року згадує його разом із великим магістром госпітальєрів Жильбером.
[33] Згідно з «Поминальною книгою командорства ордену Храму у Реймсі»: «за три дні до квітневих нон (3 квітня) помер брат Філіп Наблуський, шостий магістр Храму; згідно з календарем: за чотири дні до квітневих нон (2 квітня) помер брат Філіп Наблуський, сьомий магістр».
[34] AOL 2, 2, 1884, S. 142, nr. 24: «За згодою свого брата Гі та своєї доньки Беатріс за упокій душі своєї дружини Елени». Після смерті своєї дружини та своєї доньки, спадщиною яких він управляв, він перебрав на себе сеньйорію Бланшгард, яку виміняв на Бейрут, пор. R 152, 24 лютого 1174 року, але надалі називає себе Готьє з Бейрута, 17 листопада 1178 року, R 562 та 22 жовтня 1179 року, R 587; пор. вище прим. 21 та Баєр, ZDPV 68, 1951, S. 173 f. Сеньйорія Бланшгард межувала на півночі з володіннями зведених двоюрідних братів його дружини — Ібелінів: Ібелін, Рамла, Мірабель.
[35] Онфруа (III) де Торон документально не засвідчений як сеньйор Монреаля, пор. вище прим. 20 та WvT 22,5; Kamāl ad-Dīn // Revue de l’Orient latin (ROL). Paris : Ernest Leroux, 1895. Tome 3. S. 547 f.; Röhricht R. Geschichte des Königreichs Jerusalem (1100—1291). Innsbruck : Wagner, 1898. S. 347 f., 351 f., 357 з арабськими джерелами; Grousset R. Histoire des croisades et du royaume franc de Jérusalem. Paris : Plon, 1935. Tome 2. S. 534 f., 590 f., 593; Prawer J. Histoire du Royaume latin de Jérusalem. Paris : Centre National de la Recherche Scientifique, 1969. Tome 1. S. 450 ff.
[36] Міло де Плансі вперше називається сеньйором Монреаля [dominus Montis regalis] у грамоті Аморі I від 18 квітня 1174 року, R 514, так само і 3 липня 1174 року, R 517. Грамоти R 496, де Міло згадується як свідок двічі, та R 548 є фальсифікаціями; тепер див.: Mayer H. E. Marseiller Fälschungen // Die Kanzlei der Könige von Jerusalem. Hannover : Hahnsche Buchhandlung, 1996. S. 153 ff. und 157. Пор. Strehlke E. Tabulae Ordinis Theutonici. Berlin : Weidmann, 1869. nr. 6 und 8; та Рюдт де Колленберг, S. 448; про Міло пор.: La Monte J. L. Feudal Monarchy in the Latin Kingdom of Jerusalem, 1100 to 1291. Cambridge : The Mediaeval Academy of America, 1932. S. 26 f., 29, 36, 117, 134; Grousset R. Histoire des croisades et du royaume franc de Jérusalem. Paris : Plon, 1935. Tome 2. S. 613 ff. u. ö.
[36a] Гійом Тирський (20,10) звинувачує його в тому, що він через надмірні грошові вимоги до Шавара зірвав вигідні умови миру і таким чином став одним із винуватців безспішного завершення походу 1168 року. Він також нібито намагався після смерті короля Аморі І у 1174 році захопити владу в королівстві, оскільки син і наступник Аморі був ще дитиною (21,3 та 4).
[36b] WvT 17, 26.
[37] Рено видає грамоту в листопаді 1177 року, R 551, як чоловік Стефанії: «колишній князь Антіохії, нині ж сеньйор Хеврона і Монреаля», так само і в R 596, 613, 628, 643, в інших випадках — тільки князь: R 615, 617, 624, 631, 653, 654, 655. Про нього тепер див.: Prawer J. Histoire du Royaume latin de Jérusalem. Paris : Centre National de la Recherche Scientifique, 1969. Tome 1. S. 594 ff., 607 f., 612 ff.; інакше у: La Monte J. L. Feudal Monarchy in the Latin Kingdom of Jerusalem, 1100 to 1291. Cambridge : The Mediaeval Academy of America, 1932. S. 29 ff., 176 ff., 194 ff., 231 ff.; а також у Grousset R. Histoire des croisades et du royaume franc de Jérusalem. Paris : Plon, 1935—1936. за його іменем у 2-му та 3-му томах. Стефанія померла до 21 квітня 1183 року, R 628.
[38] WvT 20,3; Röhricht R. Geschichte des Königreichs Jerusalem (1100—1291). Innsbruck : Wagner, 1898. S. 331; Hotzelt W. Kirchengeschichte Palästinas im Zeitalter der Kreuzzüge 1099—1291. Köln : J. P. Bachem, 1940. S. 123.
