Заставка. П’єр де Монтегю і тамплієри

П’єр де Монтегю і тамплієри (1219-1232)

Після смерті магістра Гійома де Шартра, новим великим магістром тамплієрів було обрано П’єра де Монтегю, магістра Іспанії та Провансу, лицаря з каталонського шляхетського роду. В 1218 році він долучився до П’ятого хрестового походу, учасники якого рушили до Дам’єтти в Єгипті.

 

Невдалий П’ятий хрестовий похід

Герб великого магістра тамплієрів П’єра де Монтегю
Герб великого магістра тамплієрів П’єра де Монтегю.

Після взяття Дам’єтти (листопад 1219 року) у стані хрестоносців спалахнув розбрат між королем і баронами з одного боку, легатом та єпископами – з іншого. Папський кардинал-легат Пелагій, який нічого не тямив ні у війні, ні в топографії країни, вимагав щоб військо всіма силами вирушило на Каїр, натомість король Іоанн де Брієн був з ним не згоден, за що Пелагій наклав на королівський табір інтердикт. На жаль, Гонорій III підтримав свого легата, разом зі своїми привітаннями з нагоди взяттям Дам’єтти, він порадив патріарху, королю та магістрам трьох військово-чернечих орденів [1] зі смиренністю і благочестям коритися Пелагію, «бо світська влада так само, як і духовна, довірена йому (ред. – Папі Римському), і він може здійснювати її сам або через передачу повноважень, як йому буде завгодно».

Король Іоанн залишив Єгипет влітку 1220 року. Його обурили дії легата, та державні справи вимагали його присутності в своєму королівстві. Найвище командування залишилося за Пелагієм, бо влада, надана легату Папою, давала йому право вето на будь що.

У липні 1220 року, Папа написав скарбнику ордену тамплієрів в Парижі, братові Еймару, щоб той виділив шість тисяч марок сріблом, або, якщо цього буде недостатньо, – взяв би з інших коштів, що належать Папі, і негайно переправив би їх за море. Брат Еймар подвоїв названу суму і надіслав тринадцять тисяч марок, що викликало невдоволення Папи 22 вересня 1220 року Еймар знову отримав прочуханку за те, що без розпорядження Папи передав хрестоносцям нові папські кошти за посередництвом болонських купців. «Продовольство та коні приходили до нас удосталь з волі Божої, несучи радість зібранню віруючих», свідчить Олів’є Схоластик.

Поки християни бездіяльно перебували у Єгипті, султан Дамаску, Мелік-Моаззам («Корадін» у хрестоносців) спустошив землі Акри та Тіру, і став табором біля замку тамплієрів Атліту. Задля уникнення загрозу з боку султана, магістр П’єр де Монтегю покинув Дам’єтту і приєднався в Акрі до короля Єрусалимського королівства.

Навесні 1221 року султан Єгипту Аль-Каміль запропонував хрестоносцям свої мирні пропозиції, тамплієри та госпітальєри погодилися їх прийняти та домоглися згоди від сирійських баронів. Мусульмани в обмін на Дам’єтту мали повернути Єрусалим з усією його округою, за винятком Крака та Монреаля, а також виплатити відшкодування на відновлення фортець, зритих ними до цього. Лише один Пелагій відмовлявся від будь-якого компромісу і наполегливо вимагав походу всіма силами на Каїр.

Після чергової наради, християнське військо вирушило на зустріч військам султана. Через розлив Нилу та руйнування сполучення з Дам’єттою, а головне, через втрати в болотах Єгипту в’ючних тварин, упряжі, обладунків та возів із припасами, хрестоносці не могли більше продовжувати похід. Не залишилося іншого виходу, як укласти мирний договір із султаном, за яким християни повертали Дам’єтту і обмінювалися полоненими.

Перемир’я було укладено на вісім років. Поки хрестоносці перебували в Дам’єтті, чекаючи своєї відправки до Європи, султан протягом більше двох тижнів годував їх, постачаючи хліб та продовольство.

П’ятий хрестовий похід вийшов вкрай невдалим, хоча міг повернути християнам Єрусалим. Більшість учасників походу, та і простих спостерігачів, у всьому винили Фрідріха II, імператора Священної Римської імперії. Папа Римський Гонорій III викликав до Риму всіх дійових осіб походу: першим прибув магістр Тевтонського ордену, слідом король Іоанн з магістром ордену Госпіталю[2],П’єр де Монтегю задовольнявся тим, що послав замість себе брата Гійома Каделя, командора ордену Храму [3]. Папа дорікав Пелагію за його вкрай «надмірний запал» у Єгипті, проте втішив його надією на швидкий від’їзд імператора Фрідріха до Святої землі. Але, Фрідріх ІІ Гогенштауфен змусив себе довго чекати.

У 1225 році імператор одружився на п’ятнадцятирічній Ізабелі де Брієн, дочці короля Іоанна де Брієна та Марії Єрусалимській. Фрідріх грубо відтіснив тестя, від будь якого впливу на королівство і коли Ізабела померла, народивши сина, її чоловік привласнив собі всі титули, якими володів новонароджений Конрад.

Відносини Фрідріха з тамплієрами були натягнутими. Барони південної Італії, що повставали проти імператора, втікали в Святу землю де часто долучалися до ордену тамплієрів. Так вийшло, що орден, якоюсь мірою, став осередком антиімператорських настроїв.

 

Тамплієри і Шостий хрестовий похід

У 1227 році розпочався Шостий хрестовий похід, німецькі хрестоносці рушили в дорогу під приводом Фрідріха ІІ, але після трьох днів у море імператор повернувся до Бриндізі, пославшись на серйозну хворобу, через що похід повністю загальмувався, а Папа Римський Григорій IX відлучив Фрідріха від Церкви. Понад сорок тисяч рицарів, що випередили імператора, повернулися зі Святої землі, і лише вісімдесят німецьких сеньйорів під командуванням герцога Лімбурзького, намісника імператора, «шуміли і кричали хором», що «або ми розірвемо перемир’я, або поїдемо».

Патріарх Герольд, магістри орденів Храму і Госпіталю не знали, як вчинити. Перемир’я, укладене з султаном після здачі Дам’єтти, мало продовжитися до 1230 року. Його розірвання, лише заради того, щоб задовольнити деякі гарячі голови, викликало у франків огиду: «Порушити перемир’я було б не тільки небезпечно, але дуже віроломно». Сирійські франки побоювалися, що мусульман спровокує прибуття німецьких хрестоносців, вони домовилися з останніми, що ті відправляться відбудовувати замки Цезарії та Яффи.

Імператор відправився у свій хрестовий похід навесні 1228 року. Він висадився на Кіпрі, де полонив малолітнього короля Генріха I де Лузиньяна і призначив себе сюзереном острова, чим викликав злість могутнього роду Ібелінів та місцевої знаті. Він навіть спробував заточити у в’язницю «Старого лорда Бейруту», Жана д’Ібеліна, його синів та брата, конетабля Кіпру.

Вирок про відлучення від Церкви все ще нависав над Фрідріхом. Його супроводжувало лише сорок лицарів, і йому довелося позичати гроші у сеньйора де Жібле. Пулени [4], що зналися на хрестових походах, дивилися на нього з презирством. Тамплієри з госпітальєрами хоч і брали участь у поході, але трималися осторонь від імператорської армії.

Зустріч Фрідріха II із султаном Аль-Камілем. Ілюстрація
Зустріч Фрідріха II із султаном Аль-Камілем. Ілюстрація з «Нової хроніки», Джованні Віллані, XIV ст.

2 вересня 1228 року Фрідріх II залишив Кіпр і 7 вересня прибув до Акри, де відразу ж розпочав перемовини із султаном Аль-Камілем. «Після тривалих і довгих перемовин, протягом яких імператор не запитав жодної поради у будь-кого з Землі, він раптово оголосив нам день, коли він уклав мир із султаном. – писав патріарх Герольд. – Ніхто не бачив статей цього миру чи перемир’я, коли імператор давав клятву їх дотримуватись, але серед іншого він нам сказав, що Святий Град повернуто християнам».

Договір, укладений 18 лютого 1229 року, гарантував перемир’я на десять років. Хоча Єрусалим і був повернутий християнам, але Купол Скелі та мечеть аль-Акса [5] залишалися під контролем мусульман. Практично всі хрестоносці, у тому числі тамплієри з госпітальєрами, засудили цю угоду як політичну напівміру з боку Фрідріха – християни начебто і повернули собі Єрусалим, але не повністю і без права його захищати.

Імператор вступив до Єрусалиму 17 березня 1229 року зі своїм почетом і франками, які його супроводжували. На другий день у церкві Гробу Господнього він сам поклав на себе корону Єрусалимського королівства.

Законним спадкоємцем королівства був Конрад, син Фрідріха, тому імператор не мав жодного права на трон. Тем паче, відлучений від Церкви, він не міг претендувати на коронаційне богослужіння, так що його інтронізація відбулася з порушеннями.

«Через день імператор поспішно і першим покинув місто, не попрощавшись, незважаючи на численні обіцянки відбудувати стіни. Брати орденів Храму і Госпіталю, які там знаходилися, серйозно і наполегливо йому пояснили, що допоможуть йому, наскільки це в їх силах, своїми порадами та сприянням, якщо він захоче зміцнити місто, як він це стверджував. Але імператор, який не турбувався про невдалі переговори… оскільки, за домовленістю, місто повинно залишатися не захищеним та не укріпленим, задовільнився простою передачею і поспішив до Яффи зі своїм почетом того ж дня…», – писав патріарх Герольд.

Обурення тамплієрів, як і всіх франків Святої землі, було велике. Султан віддавав Фрідріху незахищене місто, яке, згідно з договором, мало залишатися таким і надалі. Разом з тим, султан залишив за собою усі фортеці, які панували в Палестині, – Сафед і Торон, Газу та Дарум, Крак та Монреаль. Виходило, що Фрідріху віддали беззахисне місто, яке знаходилося в кільці замків, і яке мусульмани могли захопити будь-якої миті, якби присутність християн стала їм заважати.

Піднімаючись берегом до Акри, імператор спробував захопити Атліт, замок тамплієрів. «Але тамплієри відповіли йому, що якщо він не забереться, вони відправлять його туди, звідки він більше не повернеться», – Фрідріх кинув цю дурну витівку і поспішно поїхав далі.

Хрестоносці завантажувалися на німецькі кораблі, коли патріарх і тамплієри, за кошти отримані ще від французького короля Філіпа II Августа, намагалися найняти лицарів для захисту Святої землі. Фрідріх, який не бажав втрачати жодної людини, що була йому потрібна для ведення війни в Ломбардії, грубо наказав патріарху та братам припинити вербування.

Великий магістр ордену тамплієрів вказав імператору, його угода з Єгиптом суперечить союзу християн із султаном Дамаска, і це загрожує новою війною. Фрідріх не відповів одразу, але наступного дня скликав загальні збори, де обсипав П’єра де Монтегю звинуваченнями та образами. Потім, імператор наказав посилити загони своїх арбалетників біля воріт та головних будівель, всім німцям наказували випускати тамплієрів з Акри, якщо вони того забажають, але стріляти по них, якщо вони спробують повернутися. За ще патріарх Єрусалиму відповів загальним відлученням всіх прибічників імператора.

Становище Фрідріха ставало все більш нестерпним, та він і сам поспішав виїхати. За словами патріарха Герольда, Фрідріх забрав з собою катапульти та каменомети, призначені для захисту міста, а деякі з них надіслав султану «як своєму доброму другові». Нарешті, 1 травня 1229 року, під свист обурених жителів Акри, Фрідріх II Гогенштауфен, імператора Священної Римської імперії, покинув Святу землю. «Хай буде завгодно Богу, щоб він ніколи не повернувся», – писав патріарх Герольд.

Шостий хрестовий похід викликав тяжкі наслідки у Святій землі та на Кіпрі. З від’їздом Фрідріха вибухнула війна між його маршалом Рікардо Філанджері та Ібелінами. Дісталося і тамплієрам, Фрідріх розіслав листи до всіх європейських дворів, де звинувачував лицарів тамплієрів у тому, що вони з радістю зустрічали посланців султана Дамаска і брали участь у відправленні мусульманських ритуалів у командорстві Акри. Фрідріх започаткував майбутні судові звинувачення, що пізніше призведуть до ліквідації ордену тамплієрів у XIV столітті.

Великий магістр ордену тамплієрів П’єр де Монтегю помер 28 січня 1232 року, а наступним магістром став Арман де Перігор.

 

© Бойчук Б.В., 2022
© TEMPLIERS.INFO, 2022


Ілюстрації
Мал. 1. Герб великого магістра тамплієрів П’єра де Монтегю.
Мал. 2. Зустріч Фрідріха II із султаном Аль-Камілем. Ілюстрація з «Нової хроніки», Джованні Віллані, XIV ст.


Примітки
1. Тамплієри, госпітальєри та лицарі Тевтонського ордену.
2. «Орден Госпіталю» скорочена назва ордену госпітальєрів, який повність називався як «Лицарський орден Госпіталю святого Іоана Хрестителя з Єрусалиму» (лат. Ordo Militiae Sancti Johannis Baptistae Hospitalis Hierosolimitani).
3. Ще одна назва ордену тамплієрів – «Орден Храму» («храмовники»), на честь Храму Соломона (Templum Salomonis) в Єрусалимі, на місці якого була заснована резиденція ордену тамплієрів. Повна назва ордену тамплієрів – «Бідні лицарі Христа та Храму Соломона» (лат. Pauperes commilitones Christi Templique Solomonici).
4. Пулени – місцеве населення християн Святої землі, нащадки християн та сарацинів.
5. Маються на увазі «Храм Господній» та палац Єрусалимських королів («Храм Соломона»). Обидві споруди являють собою єдиний архітектурний комплекс на Храмовій горі.

Прокрутити вгору