«Нехай буде відомо всім, зараз і в майбутньому, що я, Аморі, милістю Божою п’ятий король латинян у Святому Граді Єрусалимі, дарую та підтверджую братам, званими братами Храму, Ахамант з усією його територією та половиною всього, що Філіп Наблуський мав у Бакайї в день його приєднання до дому Храму та його братів, зазначених вище. Я дарую та підтверджую вищезгаданому лицарству, званим лицарством Храму, цю власність на тих самих умовах, на яких її раніше мав вищезгаданий Філіп Наблуський, і передав її братам [1]».
Ця хартія – один з небагатьох документів, що збереглися, з втраченого архіву тамплієрів [2], датована 17 січня 1166 року, зафіксувала подію, яку Філіп де Мії, колишній сеньйор Наблусу та визначний барон Єрусалимського королівства, вважав завершальною фазою своєї довгої кар’єри на Латинському Сході. З одного боку, це був надзвичайно особистий момент, оскільки ця людина високої політики та видатних військових справ збиралася присвятити свої останні роки чернечому життю, хоча й у його мілітаризованій формі. Але, з іншого боку, це мало набагато ширше значення, адже вступ Філіпа до ордену Храму (орден тамплієрів – ред. і далі по тексту) супроводжувався передачею ордену значної частини його ф’єфу в Трансйорданії в той час, коли монархія стала вкрай зацікавлена в завоюванні Єгипту для вирішення стратегічних та логістичних проблем, що мучили латинські держави з моменту їхнього заснування. Ці землі розташовувалися на східному кордоні королівства на північний схід від Мертвого моря, де вони являли собою найпівнічніший елемент у низці фортець, що простягалися на південь аж до Акабської затоки й перекривали основні шляхи сполучення між Каїром і Дамаском. Це демонструє збільшення усвідомлення необхідності застосовувати логічну стратегію до кордонів держав хрестоносців, найяскравіше це видно в Палестині у спробах розвитку партнерства між монархією та духовно-лицарськими орденами.
Отже, життя Філіпа Наблуського цікаве тим, що відображає основні політичні, військові та, зрештою, дипломатичні події королівства з моменту його першої появи як «сина Гі де Мії» в 1138 році та до його смерті під час посольства до Константинополя від імені короля Аморі в 1171 році. Впродовж цих років він був сеньйором Наблусу, володарем Трансйорданії та магістром ордену тамплієрів. Він зіграв ключову роль у громадянському конфлікті, що розгорнувся між королевою Мелісендою та її сином, Балдуїном III, між 1145 та 1152 роками. Він був активним учасником воєнних кампаній: одним із лідерів армії, яка марно намагалася врятувати Едесу в грудні 1144 року; членом військової ради, що відбулася в Пальмарії поблизу Акри під час Другого хрестового походу, перед походом на Дамаск у липні 1148 року; брав участь в облозі Аскалона в серпні 1153 року, у звільненні Баніясу в червні 1157 року та в походах короля Аморі в Єгипет в 1164, 1167 та 1169 роках. На початку 1171 року він відмовився від посади магістра ордену тамплієрів, щоб очолити посольство до Константинополя від імені короля.
Сучасники ставилися до Філіпа з великою повагою. За словами Гійома Тірського, коли він та Онфруа Торонський, королівський конетабль, приєдналися до армії Аморі, яка стояла в Атфіху, на Нілі, приблизно за сорок миль вище Каїру, у березні 1167 року, «солдати зустріли їхнє прибуття з великою радістю, бо це були хоробрі чоловіки та могутні воїни, які з раннього віку були добре навчені військовим навичкам» [3]. У XIII столітті його згадували в роду Ібелінів, для яких він був родичем через зведену сестру, Гельвіс де Рамла (померла близько 1158 року). У 1240-х або 1250-х роках Філіп Новарський у своєму пантеоні героїв Ібеліну розповідає історію, яку він почув від Жана д’Ібеліна, сеньйора Бейрута (помер 1236 року). Аморі наказав Гуго д’Ібеліну, старшому синові Гельвіси, очолити атаку на Більбейс, який франки тримали в облозі, той кинувся в бій, але його кінь упав і зламав шию. Поки Гуго лежав безпорадний зі зламаною ногою, Філіп Наблуський кинувся йому на допомогу, дивом його врятувавши [4].
Філіп Наблуський належав до другого покоління єрусалимської знаті, один із трьох синів Гі де Мії та Стефані Фламандки [5]. Зазвичай вважається, що він народився на Сході і був найстаршим сином, але це не зовсім точно [6]. Походження батька Філіпа, Гі де Мії, точно не відоме. Найімовірніше, він був третім сином Гійома де Мії, чиє володіння знаходилося приблизно за вісім кілометрів на південний захід від Мортену (Манш), і, таким чином, був норманом за походженням. Гійом став ченцем у Троарні в 1101 році, його наступником став син Альверед, який помер у Єрусалимі, і згідно з картулярієм Троарну, інший брат, Роберт, титул «успадкував за правом спадщини» [7]. Альтернативним місцем походження може бути Мії-сюр-Терен (Уаза), приблизно за десять кілометрів на північний захід від Бове в Пікардії, можливо, на це наводить шлюб Гі зі Стефанією та провідне місце фламандців і пікардійців серед єрусалимської знаті в цей період [8]. Однак смерть Альвереда в Єрусалимі робить нормандське походження Мії більш імовірним, враховуючи схильність дворян подорожувати родинами [9]. Хартії свідчать, що Гі був присутній у королівстві між 1108 і 1126 роками і брав участь у двох важливих зборах: парламенті та синоді, що відбулися в Наблусі в 1120 році, а також у підтвердженні Балдуїном I надання привілеїв венеційцям у Тирі в 1125 році [10]. Маєр відносить Гі до категорії володарів, які в часи правління Балдуїна «не обіймали посади чи сеньйорії, але, видно, володіли значними землями». До цієї групи належать також Рауль де Лафонтен, Ромен дю Пюї, Готман із Брюсселя та Ансельмо де Паренті. Такі люди мали землі досить близько до Єрусалиму, щоб там проживати [11]. Гі де Мії згадується у п’яти хартіях Балдуїна, і його ймовірно, можна віднести до кола чоловіків, яких Корлісс К. Слак описувала як «королівських наближених». Серед семи чоловіків, яких вона визначила як належних до цього кола, Гі був одним із трьох, хто «зміг заснувати впливові родини завдяки даруванням Балдуїна» [12]. Можливо, він ще був живий у 1129 році, коли згадується власність, передана госпітальєрам «перед будинком Гі де Мії» [13], його згадують у хартії серед мирян-побратимів абатства Святої Марії в Долині Йосафата, яка може бути видана лише при патріарху Вільгельмі Мелінському, між 1130 і 1145 роками [14].
Вперше Філіп де Мії згадується в королівстві в 1138 році, але його не називають Філіпом Наблуським (Philippus Neapolitanus) аж до 1144 року [15]. До цього часу він одружився з жінкою на ім’я Ізабелла, від якої у нього було троє дітей – Реньє, Гелен та Етьєнетт, усі вони народилися до 1153 року [16]. Гі де Мії був свідком чотирьох пожертвувань в області Наблуса між 1108 і 1123 роками, а в хартії 1166 року згадується десятина, яку він дарував канонікам храму Гробу Господнього із Наблусу [17]. Він також володів землею поблизу міста Єрусалим, бо, окрім того, що мав там будинок, він зробив дві пожертви братам абатства Святої Марії в Долині Йосафата, яке розташовувалося на схід від міста [18]. Схоже, що майно Гі було поділене між його синами, Філіп отримав землі в Самарії і був названий Наблуським в проміжку між 1144 і 1147 роками [19]. У 1150 році, підтверджуючи хартію королеви Мелісенди прокаженим ордену Святого Лазаря, він згадується як «сеньйор Філіп Наблуський» (dominus Philippus Neapoli) [20], у 1160 році Гуго д’Ібелін робить дарування канонікам храму Гробу Господнього за порадою «сеньйора Філіпа Наблуського» (domini Philippi Neapolitani) [21], хоча те, чи можна його об’єктивно називати «бароном першої величини» вже у 1144 році, залишається сумнівним [22]. Згідно з «Les Lignages d’Outremer» кінця XIII століття, далеко не бездоганним джерелом, ситуація була наступною:
«Мадам Стефані була фламандкою, а її барона звали Гі Француз (le Français). У них було троє синів: один, сер Філіп де Наблус, і його звали Наблуським, тому що він був сеньйором Наблусу, як ви почуєте далі. Другим був сер Анрі Буйвол (le Bufle), а третього звали Гі, як і його батька. Сер Пейн, їхній дядько, був виночерпієм і сеньйором Наблусу, і помер, не залишивши спадкоємців; а сер Філіп став після нього сеньйором Наблусу. Тож король обмінявся з ним, взяв собі Наблус, і віддав йому Крак де Монреаль та Сент-Авраам, за винятком оммажу та служби сера Жана Готтмана, які король залишив за собою, оскільки той мав великий ф’єд у тих місцях [23]».
Однак, жоден зі збережених документів не згадує Пейна Виночерпія ні як сеньйора Наблусу, ні як дядька синів Гі де Мії.
Оскільки існування сеньйорії Наблус до Філіпа не може бути підтверджено, то і точний характер його володінь описати важко. Згідно з найважливішим трактатом про закони та звичаї королівства, написаним Жаном д’Ібеліном у середині 1260-х років, існувало чотири баронства. Три з них мали в собі: перше – графство Яффи та Аскалону з сеньйоріями Рамла, Мірабель та Ібелін; друге – Галілейське князівство; третє – сеньйорії Сидон, Цезарія та Бейсан. Склад четвертого баронства спірний, оскільки це було або графство Триполі, або сеньйорії Керак, Монреаль та Сент-Авраам (Хеврон), тобто Трансйорданія. Жан д’Ібелін вирішив, що це має бути Триполі, оскільки за його визначенням, баронство – це володіння, яке мало щонайменше 100 лицарів, конетабля, а також маршала. Трансйорданія мала лише 60 лицарів і не мала жодної з вищезазначених посад [24]. Жан визначає Наблус як місто, яке має 85 лицарів, що ставить його вищим за Єрусалим, Акру та Тір, але нижче за рівнем, ніж баронство [25]. Це може дати уявлення про відносну важливість Наблусу та Трансйорданії, проте проблеми трактату Жана д’Ібеліна як засобу отримання точної картини королівства в період до 1187 року часто аналізувалися, і це слід брати до уваги при оцінці пізньої кар’єри Філіпа Наблуського [26]. Як зазначив Джонатан Райлі-Сміт, концепція чотирьох баронств не була знайомою дворянству середини XII століття, хоча очевидно, що вони розрізняли «баронів» (яких у той час тлумачили набагато ширше, ніж у трактаті Жана д’Ібеліна) та звичайних лицарів або «людей короля». Філіп Наблуський, безумовно, вважається бароном, за визначенням свого часу, як і його брати Анрі та Гі [27]. Ближче до цього часу належить ключова хартія від липня 1161 року, коли Філіп погодився обміняти всі землі, що йому належали, на Трансйорданію. У цьому документі описані ф’єфи, що належали Філіпу: володіння, які він отримав від Рохарда з Наблусу та його дружини Жизелі (за винятком казалю Аделемії та володінь у Нижніх Горах (Montibus Bassis); володіння його батька, Гі де Мії; володіння в горах Наблусу, які він передав своєму братові Гі Французу й якими до того володів Рохард; володіння, які він передав другому братові, Анрі Буйволу, та Жоффруа ле Тору; володіння в Мароні у горах Тіру й Торону [28]. Тут явно набагато більше, ніж було у його батька, чий ф’єф був лише частиною володінь Філіпа. Попри те що це володіння знаходилося в центрі королівства, християнство там не переважало. Ронні Елленблюм показав, що сільське населення центральної Самарії було переважно мусульманським та самаритянським, і немає жодних доказів наявності християнських поселень поза областю північніше Єрусалиму аж до Сінджілю. За межами цього «культурного кордону», встановленого ще у часи Візантії, лише Наблус та сусідня Себастія, з сусідньої сеньйорії, мали значну кількість християнських мешканців [29].
Своєму високому становищу у королівстві Філіп завдячував заступництву королеви Мелісенди. Дійсно, хоча прямих доказів немає, видається дуже ймовірним, що родину Мії можна віднести до «стародавніх дворянських родів», які відчували загрозу з боку спроб короля Фулька усунути Мелісенду від влади і, таким чином, скасувати домовленості щодо престолонаслідування, встановлені його попередником, Балдуїном II [30]. Повстання Гуго Яффського 1134 року значною мірою стримало амбіції Фулька, але справжні зміни відбулися з його смертю в 1143 році, з того часу, як каже Гійом Тірський, Мелісенда «керувала урядом королівства». Надалі Філіп Наблуський постійно з’являється у невеликій вузькій групі, через яку королева-мати контролювала уряд, і цю посаду він зберігав, поки її син, Балдуїн, не скинув її в 1152 році. Коли звістка про облогу Едеси Зенгі, правителем Мосулу, у грудні 1144 року дісталася Єрусалиму, Мелісенда «відправила туди Манасія де Єржу, конетабля королівства, свого родича, Філіпа Наблуського та Елінанда Тиверіадського разом з великою кількістю лицарів, щоб принести надію та полегшення пану графу та стражденним громадянам», але місто впало між 23 і 25 грудня, до прибуття військ [31]. Ганс Маєр вважає, що Балдуїна навмисно виключили з армії, побоюючись, що він набуде військової репутації, яка згодом може стати корисною під час оспорювання влади королеви [32]. Ці троє чоловіків згадуються першими серед світської знаті королівства на раді, що відбулася в Пальмарії, поблизу Акри, у червні 1148 року, на якій було вирішено спрямувати сили Другого хрестового походу проти Дамаску [33].
Однак, продовження контролю Мелісенди над урядом зрештою призвело королівство до громадянської війни, оскільки Балдуїн III, якому вже було вісімнадцять років на момент Другого хрестового походу, був рішуче налаштований усунути її та намагався створити групу підтримки, переважно на півночі королівства, для досягнення цієї мети. Використовуючи докази на основі хартій, Ганс Маєр стверджує, що Мелісенда систематично працювала над тим, щоб погіршити становище Балдуїна порівняно зі своїм власним [34]. Наприклад, ще в липні 1147 року, після невдалого походу Балдуїна в Хавран у червні, вона видала госпітальєрам хартію, яку вона підписує разом зі своїм другим сином, Аморі. Серед свідків – Елінанд Тиверіадський, Манасія, конетабль, Рохард Старший, віконт Єрусалиму, та Філіп Наблуський [35]. Про існування особливої групи, яка підтримує королеву, стало відомо 22 червня 1150 року, коли Мелісенда підтвердила дарування Балдуїна прокаженим ордену Святого Лазаря [36]. Головні свідки підписання цієї хартії і є головні члени групи, а саме Аморі, Рохард, Філіп Наблуський та Манасія. Незадовго до цього, до складу групи входив Барісан д’Ібелін, чоловік зведеної сестри Філіпа, Гельвіс. Мелісенда майже одразу організувала повторний шлюб Гельвіс з Манасією, що зміцнило зв’язки всередині цієї групи, але мало недолік у вигляді відчуження спадкоємців Ібеліну. Представники чиєї групи, очевидно, навіть відмовилися відповісти на виклик Балдуїна III приєднатися до армії, яку він невдовзі після цього повів до Сирії, на тій підставі, що вони перебували в частині королівства, що належить королеві [37]. У 1151 році Мелісенда підтвердила дарування канонікам храму Гробу Господнього, зроблене ще у 1140 році, Маєр вважає, що до цього року королева фактично діяла незалежно від Балдуїна та покладалася на своїх чотирьох ключових прихильників: Аморі, якого тут вперше згадують як графа Яффи, Манасію, Філіпа та Рохарда Старшого [38].
31 березня 1152 року, наступного дня після Великодня, Балдуїн зробив крок, який довів справу до кульмінації. Він з’явився у Єрусалимі в короні, жест, який сигналізував про його переконання, що він законний король. Хоча він не намагався втілити це в життя, він зміг домовитися з королевою про угоду, за якою їй було передано Єрусалим, Наблус та південь королівства, а йому залишилася Акра, Тір та північ. Такий поділ був надто нестійким, щоб витримати випробування часом, і збройний конфлікт розпочався, коли Балдуїн звільнив Манасія з посади конетабля та замінив його Онфруа де Тороном. Хоча королева і укріпила Єрусалим з Наблусом (залишивши їх під опікою дворян, які все ще її підтримували, серед яких, швидше за все, був і Філіп), вона не змогла запобігти захопленню Манасія в його замку Мірабель, а також падінню Єрусалиму. Як пише Гійом Тірський, лише невелика кількість знаті залишилася вірною Мелісенді під час цієї кризи, серед яких він називає Аморі, Філіпа Наблуського та Рохарда Старшого. Замкнувшись у цитаделі, у королеви залишалося мало варіантів, і, зрештою, вона була змушена здатися. За словами Гийома Тірського, «королева задовольнялася містом Наблус та його територіями і передала Єрусалим, головну частину королівства, володарю королю». Тоді Балдуїн поклявся, що «він не буде дошкуляти їй у цих володіннях навічно» [39].
Головною жертвою перевороту Балдуїна став Манасія де Єрж, який був вигнаний з королівства, що було частково викликане особистою ворожістю Балдуїна до нього. Однак, видається, Філіп Наблуський мав домовленість з королевою, оскільки вона отримала це місто як вдовину частку, і Філіп знову, майже відразу, з’являється у королівських грамотах 20 квітня [40]. Отже, слід припустити, що Філіп продовжував володіти ф’єфом безпосередньо від імені королеви, як він і робив до того, після 1152 року [41]. Він, безсумнівно, був присутній під час облоги Аскалону в 1153 році [42], куди, мабуть, привів із собою значні сили з ф’єфу, і він зі своїми васалами були частиною королівських сил, які вирушили на допомогу Баніясу, атакованому Нур ад-Діном у червні 1157 року, хоча і залишив армію ще до поразки біля Броду св. Якова 19 червня [43]. Між 1155 і 1160 роками він регулярно підписував королівські хартії, деякі з яких були загальним підтвердженням попередніх привілеїв, очевидно, це робилося для того, щоб прив’язати до короля колишніх прихильників королеви [44]. Водночас Філіп згадується у чотирьох хартіях, виданих Мелісендою та Аморі, і як чітко зазначив Джон Ла Монте, після 1152 року Мелісенда не видавала жодної хартії без згадки короля, тоді як Балдуїн згадував її в хартіях дуже нерегулярно [45].
Мелісенда померла 1 вересня 1161 року після тривалої хвороби. Останні дев’ять років свого життя вона присвятила благочестивим справам, зокрема робила пожертви релігійним громадам, чим завжди дуже цікавилася, і не брала жодної участі в політиці. Однак її не можна було скидати з рахунків, тому Балдуїн не відчував себе в змозі щось змінити в становищі Філіпа, поки його мати залишалася у свідомості. Лише 31 липня 1161 року, коли королева, мабуть, не усвідомлювала, що відбувається, він видворив Філіпа з Наблусу, обмінявши його земельні володіння та повинності на ф’єф у Трансйорданії в рамках великого перегрупування влади в королівстві [46]. З Мелісендою не радилися, натомість її сестра Годієрна, вдовуюча графиня Тріполі, дала свою згоду. У нове володіння Філіпа увійшли замки Монреаль, Керак, Ахамант (ймовірно, Амман) і Айн-Муса, з усіма їхніми територіями. Воно включало землі Ульріка, віконта Наблусу, та його сина Балдуїна, якими вони колись володіли за Йорданом, перш ніж обміняли їх королю, а також права і ренти, що належали Жану Готтману в цій області. У випадку останнього, Філіп мав отримувати доходи з сеньйорії та інших джерел, але Жан і надалі був васалом короля. Король також зберіг мито з бедуїнів, які не були місцевими мешканцями цього регіону, а також права на будь-які доходи, які надходили від караванів, що рухалися між Александрією та Багдадом.
Зрозуміти цю угоду складно. Жан д’Ібелін лицарську повинність Наблусу оцінює в 85 лицарів, тоді як Керака і Монреаля – лише в 40 лицарів. «Les Lignages d’Outremer», більш пізнє джерело, до угоди включає ще Хеврон (він же Сент-Авраам), що додало б ще 20 лицарів, але в хартії, яка засвідчує обмін, про це не згадується, і немає достовірних доказів того, що він був частиною ф’єфу до 1177 року [47]. Більш того, Балдуїн вніс в угоду деякі цікаві застереження. Джошуа Правер зауважив, що в хартії було чітко зазначено, що Жан Готтман, який володів землями у цій області по той бік Йордану, за що він до того приніс омаж королю, тепер був зобов’язаний служити Філіпу Наблуському, але продовжувати залишатися васалом короля. Іншими словами, король наполягав на прямому контакті з ар’єр-васалом у Трансйорданії. Ця умова могла виникнути через минулі стосунки Жана Готтмана з королем, але її також можна трактувати як засіб обмеження незалежності потенційно небезпечного прямого васала, особливо з огляду на спробу Аморі зміцнити зв’язки з ар’єр-васалами під час проголошення асизи про присягу сюзерену під час наступного правління [48]. Зрештою, утримуючи мита з бедуїнів та караванів, Балдуїн зберіг за короною частину найприбутковіших активів синьйорії [49]. Таким чином, король отримував доходи від бедуїнів і при цьому не ніс жодних витрат на захист від нападів кочівників, населення, переважно сирійського, яке жило поблизу великих франкських замків сеньйорії [50].
З іншого боку, ця величезна територія мала життєво важливе стратегічне значення і територіально була набагато більшою за Наблус, оскільки простягалася від Аммана на півночі до Червоного моря на півдні – на відстань близько 275 кілометрів. На ній знаходилися ключові фортеці для оборони королівства, включаючи Керак, приблизно за 70 кілометрів на схід від південного краю Мертвого моря, який Саладін марно намагався захопити у 1183 та 1184 роках [51]. Згідно Гійому Тірському, за правління короля Фулька «якийсь Пейн, чиє прізвисько Виночерпій, володар області по той бік Йордану, на тій же горі, на якій розташоване місто [Гійом помилково прийняв його за Петру], заснував замок у тій частині гори, яка є менш крутою, і яка примикає до довколишньої рівнини. Його наступники, а саме його племінник Моріс та Філіп Наблуський, зробили його більш вражаючим завдяки рову і вежам» [52]. Володіння з такими грізними замками контрастує з Наблусом, який, принаймні за часів короля Фулька, був «неукріпленим містом, без стіни, зовнішніх укріплень і навіть рову» [53]. І хоча до 1155 року він мав каштеляна (magister castelli) [54], він не міг зрівнятися з Кераком. Крім цього, прикордонні лорди сумно відомі своєю незалежністю; пізніший сеньйор Трансйорданії, Рено де Шатійон, сказав королю Гі, що «він володар своїх земель, як Гі володар своїх, і в нього не було перемир’я із сарацинами» [55]. Дійсно, не дарма Жан д’Ібелін розглядав можливість включення цієї сеньйорії до числа чотирьох великих баронств королівства.
Багатство і влада Філіпа Наблуського були наслідком заступництва королеви Мелісенди, і він до останнього протистояв Балдуїну III у 1152 році, проте з того часу, очевидно, був вірним йому майже десять років. Тим не менш, час обміну – коли Мелісенда була при смерті – навряд чи можна вважати випадковістю. Нова домовленість вважалася більш підходящою для Балдуїна, ніж існуюча ситуація, хоча б тому, що король тепер міг повернути Наблус до складу королівських володінь [56]. Крім того, на посаду сеньйора Трансйорданії йому потрібен був досвідчений воїн, тому що тут була величезна відповідальність, як ще можна бачити з того, наскільки дедалі частіше духовно-лицарські ордени брали під контроль прикордонні землі. Моріс де Монреаль нещодавно помер, і, здається, що час обміну, такий зручний для короля, не повністю залежав від стану здоров’я його матері. Моріс – загадкова постать в історії королівства, він з’являється лише в одній хартії 1152 року та лише один раз за життя згадується Гійомом Тірським, як учасник облоги Аскалона наступного року [57]. Згідно з «Les Lignages d’Outremer», Пейн Виночерпій був дядьком Філіпа, а отже, Моріс мав бути його двоюрідним братом, що робить можливим припущення, що Філіп був найближчим родичем чоловічої статі та спадкоємцем ф’єфу. Малоймовірно, що Балдуїн дозволив би Філіпу Наблуському зберегти за собою право на володіння обома ф’єфами. Однак, у «Les Lignages d’Outremer» немає доказів цього твердження, а також жодної згадки про це в хартії 1161 року.
Взагалі-то, Балдуїн ненадовго пережив свою матір, оскільки помер 10 лютого 1163 року, і його наступником (на певних умовах) став його брат Аморі, граф Яффи та Аскалона. Якими б не були можливі неясності в його становищі за Балдуїна III, Філіп Наблуський був тісно пов’язаний з Аморі з часів особистого правління Мелісенди, і цей зв’язок продовжився після того, як Аморі став королем. Ба більше, невдовзі після цього його брат Гі Француз обійняв впливову посаду королівського сенешаля [58]. У 1164 та 1165 роках Філіп став свідком трьох привілеїв, наданих Аморі, у перших двох він все ще значиться як «де Наблус» (de Neapoli) та «Наблуський» (Neapolitanus), але в третьому стає «де Монреаль» (de Monte Regali) [59]. Однак у січні 1166 року він вступив до ордену тамплієрів. Мабуть, для цього рішення були особисті причини, можливо, смерть Ізабелі, його дружини, про яку нічого не відомо, окрім її згадки в хартії 1155 року [60]. Мало що відомо про його духовні погляди, окрім того, що в 1153 році він та його родина подарували прокаженим ордену Святого Лазаря маєток Зайтар разом з десятьма каракутами (catucates) землі. Ще, ймовірно, між 1161 і 1166 роками, коли він був володарем Трансйорданії, він зробив низку дарувань канонікам храму Гробу Господнього, включаючи дві «gastinae» (пустощі) на території Хеврону, три маєтки в Коребі, Моаві та Бетелігені, а також будинки, виноградники та сади в Монреалі [61]. У цей же період він також здійснив паломництво до монастиря Святої Катерини на горі Синай, де придбав реліквію святої [62]. Якими б не були мотиви Філіпа, його рішення мали політичні та військові наслідки: у згаданий вище період, північна частина Трансйорданії,(Амман з околицями, була передана ордену тамплієрів. Оскільки його син Реньє помер раніше за нього, решта ф’єфу перейшла до його доньки Гелені, а через неї до її чоловіка, Готьє III Бейрутського [63]. У них не було спадкоємців чоловічої статі, і після смерті Готьє Трансйорданією володіли послідовні чоловіки молодшої сестри Етьєнетт: Онфруа Торонський (помер близько 1173 року), Міль де Плансі (помер 1174 року) та Рено де Шатійон (помер 1187 року) [64].
Ці внутрішні зміни потрібно розглядати в ширшому стратегічному контексті. Втрата Едеси в 1144 році та провал Другого хрестового походу в 1148–1149 роках стали серйозними невдачами християн; до того ж, успадкування в 1146 році сирійських земель свого батька другим сином Зенгі, Нур ад-Діном, ще більше посилило тиск мусульман. Нур ад-Дін переміг і вбив Раймонда Антіохійського в битві при Інабі в 1149 році, а в 1154 році взяв Дамаск. Від подальших вторгнень у північні держави Нур ад-Діна стримувала загроза протистояння з відродженою Візантією за імператора Мануїла I (який здійснив експедиції до Антіохії в 1158 та 1159 роках), аніж сила франків. Проте, Нур ад-Дін продовжував атакувати Антіохію та Триполі; у 1161 році він захопив Рено де Шатійона, правителя Антіохії, а в серпні 1164 року розгромив велике франкське військо біля Харіму, взявши в полон його вождів, і одразу після цього захопивши саму фортецю.
Однак, попри очевидну загрозу для Антіохії, головна увага короля Аморі впродовж 1160-х років була зосереджена на Єгипті. Наскільки він був на цьому зациклений, можна побачити з того, скільки на це було витрачено часу і ресурсів. Між вереснем 1163 року та груднем 1169 року він здійснив п’ять експедицій, дві останні з яких, принаймні у жовтні-січні 1168–1169 років та жовтні-грудні 1169 року, були серйозними спробами завоювання. Стратегічні та матеріальні переваги такого завоювання очевидні [65], але немає сумнівів, що ця політика викликала значні побоювання серед франків, кульмінацією чого стала відмова тамплієрів під керівництвом їхнього магістра Бертрана де Бланшфора брати участь у кампанії, яка розпочалася в жовтні 1168 року. Гійом Тірський припускає, що це сталося або тому, що вони вважали, що Аморі порушив обіцянку, дану Шавару, єгипетському візиру, або через суперництво з госпітальєрами, яким, за словами архієпископа, було обіцяно володіння Більбейсом, якщо завоювання буде успішним [66]. Звичайно, тамплієр Жоффруа де Фуше брав активну участь у переговорах з Шаваром у 1167 році [67], але тамплієри, можливо, також мали обґрунтовані побоювання з приводу вразливості північних держав після руйнувань, завданих Нур ад-Діном. У битві під Харімом в 1164 році орден тамплієрів втратив шістдесят братів, тоді як лише семеро врятувалися [68].
Якими б не були справжні причини, і не можна виключати поєднання різних мотивів, – відмова тамплієрів порушила важливе принципове питання. Хоча військово-чернечі ордени навряд чи могли відмовити королю в підтримці під час кризи, бо вони не були настільки незалежними, як це часто вважається [69], король все ж таки не міг повністю контролювати їх, оскільки вони були звільнені від відповідальності перед ним і теоретично були відповідальними лише перед Папою Римським. У більшості європейських держав відносини орденів з короною були предметом компромісу, тому що такі ордени, як цистерціанці, не застосовували силу і не відповідали за захист країни, тому і це питання було менш важливим. За словами Гійома Тірського, Аморі вже мав конфлікт з тамплієрами через те, що вони у 1165 чи 1166 році здали Ширкуху фортецю за Йорданом, яку Гійом називає «неприступною печерою» (Тірон). Король прямував на допомогу захисникам, коли почув, що фортеця впала, і, очевидно, був настільки розлючений, що повісив близько дванадцяти тамплієрів, відповідальних за це [70]. Подібним чином Аморі відреагував і у 1173 році, коли лицар-тамплієр убив посланця асасинів, з якими той вів переговори. Король наказав схопити та ув’язнити винуватця, попри протести Одо де Сент-Амана, магістра ордену. Гійом Тірський стверджує, що король мав намір обговорити статус військово-чернечих орденів з іншими правителями, але помер, перш ніж встиг це зробити [71].
Враховуючи роль військово-чернечих орденів як у франкських арміях, так і в охороні кордонів, здається логічним, що такий владний правитель, як Аморі, прагнув більшого контролю над ними. Ця ситуація і викликала обрання Філіпа Наблуського на посаду магістра ордену тамплієрів десь впродовж тижня з 13 по 20 серпня 1169 року, після смерті попереднього магістра Бертрана де Бланшфора 2 січня [72]. Очевидно, на капітул чинився тиск, щоб був зроблено саме цей вибір, і такий підхід мав бути цілком природним для короля, який успадкував від своєї родини уявлення про виняткову роль корони у призначенні єпископів [73]. Наслідком цього обрання стала негайна зміна політики ордену щодо Єгипту. Хоча Гійом Тірський не згадує тамплієрів у кампанії жовтня-грудня 1169 року, яку було здійснено спільно з візантійцями, перша поява Філіпа Наблуського як магістра відбувається у якості підписанта королівського дарування Більбейсу госпітальєрам разом із річним доходом у розмірі 150 000 безантів 20 серпня 1169 року, дарування, яке, за словами Гійома Тірського, раніше б викликало заздрість тамплієрів [74]. Магістри тамплієрів і госпітальєрів знову згадуються у хартії від 17 вересня 1169 року, яка надавала пізанцям широкі привілеї та квартали у Каїрі та інших єгипетських містах [75]. Натомість, Бертран де Бланфор не згадується в жодній хартії, пов’язаній з єгипетською кампанією, починаючи з травня 1168 року [76].
Однак десь у середині грудня 1169 року, після безрезультатної двомісячної облоги Дам’єтти, франки вирішили відступити. Ця невдача не лише призвела до того, що Єгипет перейшов під контроль Ширкуха, з фатальними довгостроковими наслідками для Єрусалимського королівства, але це також мало не розорило госпітальєрів, які вклали у кампанію стільки своїх ресурсів [77]. Ба більше, це призвело до відмови від спільного нападу з візантійським флотом, що, як вважає Ральф-Йоганнес Ліллі, розлютило імператора Мануїла. Щоб заспокоїти гнів імператора, Аморі необхідно було налагодити стосунки, і для цього він зробив безпрецедентний крок: залишив королівство та особисто вирушив до Константинополя. Однак, як вважає Ліллі, у Аморі було досить мало підтримки цього рішення серед єрусалимських баронів, які, очевидно, не хотіли брати участь у посольстві [78]. Якщо це правда, то старий соратник Аморі, Філіп Наблуський, знову відіграв важливу роль – він залишив пост магістра ордену тамплієрів і в січні чи лютому 1171 року вирушив до Константинополя суходолом, щоб підготувати ґрунт для прибуття Аморі. Посольству вдалося відновити підтримку франків із боку Візантії, але Філіп Наблуський, видається, помер під час візиту, ймовірно, 3 квітня 1171 року, оскільки немає жодних свідчень його перебування у королівстві після від’їзду до Константинополя [79].
Просопографія окремих осіб XII століття може викликати розчарування та незадоволеність в історика, якого цікавлять людське сприйняття та емоції. Про особисті почуття Філіпа Наблуського майже нічого не відомо; його життя можна реконструювати лише за окремими хронічними посиланнями та зі згадок про нього самого та його родину у збережених хартіях Єрусалимського королівства. Проте, його кар’єра висвітлює складні стосунки між монархією, знаттю та військово-чернечими орденами, ключовим елементом яких була присутність монарха, який мав засоби та здатність використовувати ці часто суперечливі сили з максимальною вигодою для суспільства, яке постійно живе під тиском, що накладається життям на кордоні.
Автор: Малкольм Чарльз Барбер, британський медієвіст, заслужений професор університету Редінга (Беркшир, Англія). Провідний фахівець з історії ордена тамплієрів, автор монографій «The Trial of the Templars» (Процес тамплієрів) та «The New Knighthood: A History of the Order of the Temple» (Нове лицарство: історія ордена Храму).
© Barber M., 2003
© Бойчук Б.В., український переклад, редагування, 2026
© TEMPLIERS.INFO, 2026
Переклад виконано за виданням: Barber M. The Career of Philip of Nablus in the Kingdom of Jerusalem // The Experience of Crusading / ed. P. Edbury, J. Phillips. Cambridge University Press, 2003. Vol. 2. P. 60-75.
Примітки
[1] Delaville Le Roulx J. Chartes de Terre Sainte // Revue de l’Orient Latin. 1905–1908. Vol. 11, no. 2. P. 183–184.
[2] Hiestand R. Zum Problem des Templerzentralarchivs // Archivalische Zeitschrift. 1980. Bd. 76. S. 19.
[3] Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon / ed. R. B. C. Huygens. Turnhout : Brepols, 1986. P. 893. (Corpus Christianorum. Continuatio Mediaevalis ; vol. 63).
[4] Gestes des Chiprois / ed. G. Raynaud. Geneva : Société de l’Orient Latin, 1887. P. 11–12. Ймовірно, автор має на увазі облогу Більбейса у серпні–вересні 1164 року. Про роль Філіпа Новарського як літописця ібелінського лицарства див.: Edbury P. W. John of Ibelin and the Kingdom of Jerusalem. Woodbridge : Boydell Press, 1997. P. 34–35.
[5] Regesta Regni Hierosolymitani, 1097–1291 / ed. R. Röhricht. Innsbruck : Wagner, 1893. Nos. 80, 174, 308, 366.
[6] Щоразу, коли Філіп з’являється в грамотах у компанії двох своїх братів, Гі Француза та Анрі Буйвола, його ім’я ставлять першим, що свідчить про те, що він справді був старшим. Ба більше, як ми бачимо, розмір його спадщини та його кар’єрне зростання підкріплюють цю думку. У збірці генеалогій знатних родин Єрусалима кінця XIII століття, складеній на Кіпрі й відомій як «Les Lignages d’Outremer» (Заморські родоводи), вказано, що Стефані — Фламандка Філіп — найстарший син, а Гі — наймолодший: Les Lignages d’Outremer // Recueil des Historiens des Croisades. Lois / éd. par le Comte de Beugnot. Paris : Imprimerie Royale, 1843. Vol. 2. P. 452, ch. XIV. Однак прізвисько «Француз» натякає, що Гі народився у Франції, що мало б статися до 1108 року, коли його батько вперше згадується в хартії на Сході. Тоді, ймовірно, Гі й був старшим, але цілком можливо, що, як кажуть «Заморські родоводи», третього сина назвали так само «як і його батька», а «Француз» — це не більше ніж просто прізвисько. Про це див. генеалогічне дослідження: Mayer H. E. Carving up Crusaders: The Early Ibelins and Ramlas // Outremer. Studies in the History of the Crusading Kingdom of Jerusalem presented to Joshua Prawer / ed. B. Z. Kedar, H. E. Mayer, R. C. Smail. Jerusalem : Yad Izhak Ben-Zvi Institute, 1982. P. 106–107. Маєр вважає Гі Француза старшим сином і відкидає думку М. Л. Бульст-Тіле про те, що Стефані була другою дружиною Гі де Мії: Bulst-Thiele M. L. Sacrae Domus Templi Hierosolymitani Magistri. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1974. P. 76–77. Маєр намагається розібратися в проблемах родоводу, які там виникають, але, зрештою, його аргументи є такими ж умоглядними, як і ті, які він намагається спростувати.
[7] Paris, Bibliothèque Nationale, MS nouveaux fonds latins 10079. Cartulaire de Troarn, no. 160, fol. 61.
[8] Murray A. V. The Origins of the Frankish Nobility of the Kingdom of Jerusalem, 1100–1118 // Mediterranean Historical Review. 1989. Vol. 4. P. 293–295; Murray A. V. The Crusader Kingdom of Jerusalem: A Dynastic History 1099–1125. Oxford : Prosopographica et Genealogica, 2000. P. 103, 207–208. Маєр віддає перевагу Мії-сюр-Терен.
[9] Riley-Smith J. S. C. The First Crusaders, 1095–1131. Cambridge : Cambridge University Press, 1997. P. 93–97.
[10] Regesta Regni Hierosolymitani. Nos. 52, 76a, 80, 90, 102a, 105, 106, 112.
[11] Murray A. V. The Crusader Kingdom of Jerusalem. P. 112–113, 167–170.
[12] Slack C. K. Royal Familiares in the Latin Kingdom of Jerusalem, 1100–1187 // Viator. 1991. Vol. 22. P. 17, 20.
[13] Regesta Regni Hierosolymitani. No. 130. Ймовірно, якби Гі на той час уже помер, будинок належав би одному з його синів.
[14] Regesta Regni Hierosolymitani. No. 135. Особи, згадані у цій хартії, не входять до списку померлих благодійників, як іноді вважається. Див.: Mayer H. E. Carving up Crusaders. P. 102–103.
[15] Regesta Regni Hierosolymitani. No. 174; Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon. P. 720.
[16] Regesta Regni Hierosolymitani. No. 308.
[17] Regesta Regni Hierosolymitani. Nos. 52, 57, 76a, 102a, 4224a.
[18] Regesta Regni Hierosolymitani. Nos. 80, 130, 134. Пізніше Філіп успадкував будинок у Єрусалимі, який знаходився поблизу церкви святого Мартина. Regesta Regni Hierosolymitani. No. 483.
[19] Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon. P. 720; Regesta Regni Hierosolymitani. Nos. 236, 245. Про розділ володінь Гі де Мії див.: Mayer H. E. Carving up Crusaders. P. 106–107, n. 21.
[20] Fragment d’un Cartulaire de l’Ordre de Saint-Lazare, en Terre Sainte / éd. par A. de Marsy // Archives de l’Orient Latin. Paris : Ernest Leroux, 1884. Vol. 2. No. VIII. P. 129; Regesta Regni Hierosolymitani. No. 259.
[21] Le Cartulaire du Chapitre du Saint-Sépulchre de Jérusalem / éd. par G. Bresc-Bautier. Paris : Académie des Inscriptions et Belles-Lettres, 1984. No. 53. P. 142. (Documents relatifs à l’histoire des croisades ; vol. 15); Regesta Regni Hierosolymitani. No. 360.
[22] Mayer H. E. Studies in the History of Queen Melisende of Jerusalem // Dumbarton Oaks Papers. 1972. Vol. 26. P. 118–119. Маєр вважає його сеньйором Наблуса «фактично, хоч і не за титулом».
[23] Les Lignages d’Outremer. P. 452–453 (ch. XIV).
[24] Edbury P. W. John of Ibelin and the Kingdom of Jerusalem. P. 13–14.
[25] Ibid. P. 120–124. Акра мала 80, Єрусалим — 41, а Тир — 28 лицарів. Щоправда, цифри для Наблуса та Акри дещо менші — 83 та 77 відповідно.
[26] Smail R. C. Crusading Warfare, 1097–1193. Cambridge : Cambridge University Press, 1956. P. 89–90; Edbury P. W. John of Ibelin and the Kingdom of Jerusalem. P. 127–141; Ellenblum R. Frankish Rural Settlement in the Latin Kingdom of Jerusalem. Cambridge : Cambridge University Press, 1998. P. 159–161.
[27] Riley-Smith J. S. C. The Feudal Nobility and the Kingdom of Jerusalem, 1174–1277. London : Macmillan, 1973. P. 16–20. Про Гі див.: Slack C. K. Royal Familiares. P. 34.
[28] Tabulae Ordinis Theutonici / ex tabularii regii Berolinensis codice potissimum ed. E. Strehlke. Berlin : Weidmann, 1869. No. 3. P. 3–5; Regesta Regni Hierosolymitani. No. 366. Анрі та Жоффруа володіли ф’єфами у сеньйорії Святого Георгія на схід від Акри, які були ціннішими за їхні володіння в Наблусі. Див.: Ellenblum R. Frankish Rural Settlement. P. 166–169. Незрозуміло, яким чином родина Мії отримала землі в цій місцевості, хоча Маєр вважає, що вони були частиною спадщини їхнього батька, Гі: Carving up Crusaders. P. 106, n. 21. Очевидно, володіння Анрі в Галілеї до цього списку не входили, а лише те, чим він володів від імені Філіпа в Самарії.
[29] Ellenblum R. Frankish Rural Settlement in the Latin Kingdom of Jerusalem. P. 225–233, 243–252.
[30] Див.: Mayer H. E. Angevins versus Normans: The New Men of King Fulk of Jerusalem // Proceedings of the American Philosophical Society. 1989. Vol. 133. P. 1–25. Як колишній граф Анжу, Фульк був рішуче налаштований проти норманів, і Маєр вважає норманів у королівстві головними переможеними на початку 1130-х років. Якщо родина Мії справді походила з Нормандії, що здається ймовірним, це пояснювало б як вірність Філіпа Мелісенді, так і відсутність цієї родини в хартіях початку 1130-х років. Точно не відомо, чи були розбіжності щодо характеру домовленостей про спадкоємство, але визнано, що Фульк спочатку намагався перешкодити Мелісенді брати участь у державному управлінні. Див.: Hamilton B. Women in the Crusader States: The Queens of Jerusalem (1100–1190) // Medieval Women / ed. D. Baker. Oxford : Basil Blackwell, 1978. P. 149–150. (Studies in Church History. Subsidia ; vol. 1).
[31] Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon. P. 720. Манасія, який прибув до Єрусалима приблизно 1140 року, був сином сестри Балдуїна II, Годієрни, а отже — двоюрідним братом королеви. Вона призначила його конетаблем після смерті Фулька, що стало очевидною ознакою зміни влади. Елінанд був князем Галілеї.
[32] Mayer H. E. Studies in the History of Queen Melisende of Jerusalem. P. 118.
[33] Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon. P. 761.
[34] Mayer H. E. Studies in the History of Queen Melisende of Jerusalem. P. 124–125.
[35] Regesta Regni Hierosolymitani. No. 245. Рохард Старший був віконтом між 1135 та 1147 роками. Його іноді називають Рохардом Наблуським, і, крім посади в Єрусалимі, він також володів землями в Самарії. Bulst-Thiele M. L. Sacrae Domus Templi Hierosolymitani Magistri: Untersuchungen zur Geschichte des Templerordens 1118/19–1314. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1974. P. 77–78. Авторка вважає, що Рохард міг бути тестем Філіпа, оскільки частина спадщини Філіпа в Наблусі походила від Рохарда та його дружини Жизелі. Це допомогло б пояснити тісні зв’язки в цій групі. Про Рохарда див.: Slack C. K. Royal Familiares. P. 28–30.
[36] Regesta Regni Hierosolymitani. No. 259.
[37] Mayer H. E. Studies in the History of Queen Melisende of Jerusalem. P. 144–149.
[38] Regesta Regni Hierosolymitani. No. 268.
[39] Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon. P. 779–780.
[40] Regesta Regni Hierosolymitani. No. 291.
[41] Про долю інших прихильників Мелісенди див.: Mayer H. E. Studies in the History of Queen Melisende of Jerusalem. P. 175–178.
[42] Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon. P. 790.
[43] Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon. P. 828–830. Очевидно, що король виявив надмірну самовпевненість: після звільнення Баніяса він дозволив деяким підрозділам армії повернутися додому, зокрема й загону Філіпа Наблуського, чим скористався Нур ад-Дін.
[44] Regesta Regni Hierosolymitani. Nos. 299, 306, 307, 309, 325, 344, 354, 355.
[45] Regesta Regni Hierosolymitani. Nos. 308, 313, 332, 338. Див.: La Monte J. L. The Feudal Monarchy in the Latin Kingdom of Jerusalem, 1100–1291. Cambridge, Mass. : The Mediaeval Academy of America, 1932. P. 17.
[46] Tabulae Ordinis Theutonici. No. 3; Regesta Regni Hierosolymitani. No. 366.
[47] Див.: Mayer H. E. Die Herrschaftsbildung in Hebron // Zeitschrift des Deutschen Palästina-Vereins. 1985. Bd. 101. S. 64–81. У 1166 році Філіп Наблуський пожертвував дві «gastinae» (пустоші) в Хевроні канонікам храму Гробу Господнього (Regesta Regni Hierosolymitani. No. 422a), однак немає жодних доказів того, що він володів цією сеньйорією на той час.
[48] Prawer J. Crusader Institutions. Oxford : Clarendon Press, 1980. P. 43. Жан Готтман, ймовірно, був близьким соратником короля, судячи з його участі у військових експедиціях Балдуїна в 1147 та 1157 роках: Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon. P. 729, 831.
[49] Однак, схоже, що корона зазвичай залишала кочових бедуїнів у своїй власності, тому, можливо, було б помилкою надавати цій умові надто великого значення. Prawer J. Crusader Institutions. P. 214.
[50] Про розподіл населення в області див.: Ellenblum R. Frankish Rural Settlement in the Latin Kingdom of Jerusalem. P. 141–142, 221. Однак без сирійців економічна життєздатність замків була б вельми сумнівною.
[51] Про важливість замку для Саладіна див.: Barber M. C. Frontier Warfare in the Latin Kingdom of Jerusalem: The Campaign of Jacob’s Ford, 1178–79 // The Crusades and Their Sources: Essays Presented to Bernard Hamilton / ed. J. France, W. G. Zajac. Aldershot : Ashgate, 1998. P. 20.
[52] Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon. P. 1056. Щодо Керака див.: Kennedy H. N. Crusader Castles. Cambridge : Cambridge University Press, 1994. P. 45–52, який описує його як найвражаючіший замок хрестоносців середини XII століття.
[53] Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon. P. 667. Див. також: Pringle R. D. Town Defences in the Crusader Kingdom of Jerusalem // The Medieval City under Siege / ed. I. A. Corfis, M. Wolfe. Woodbridge : Boydell Press, 1995. P. 73.
[54] Regesta Regni Hierosolymitani. No. 303.
[55] La Continuation de Guillaume de Tyr (1184–1197) / ed. M. R. Morgan. Paris : Académie des Inscriptions et Belles-Lettres, 1982. Ch. 22. P. 36. (Documents relatifs à l’histoire des croisades; Vol. 14); The Conquest of Jerusalem and the Third Crusade: Sources in Translation / trans. P. W. Edbury. Aldershot : Ashgate, 1996. P. 29.
[56] Runciman S. A History of the Crusades. Cambridge : Cambridge University Press, 1951–1954. Vol. 2. P. 335. n. 1; Mayer H. E. Studies in the History of Queen Melisende of Jerusalem. P. 179–180. Маєр вважає, що Філіп був «винагороджений по-королівськи», але «тут завершувалося… підбиття підсумків громадянської війни 1152 року». Bulst-Thiele M. L. Sacrae Domus Templi Hierosolymitani Magistri: Untersuchungen zur Geschichte des Templerordens 1118/19–1314. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1974. P. 80. Авторка не вбачає такого підтексту: замки були передані в «сильні руки», а король наклав «лише незначні обмеження». Hamilton B. Women in the Crusader States: The Queens of Jerusalem // Medieval Women / ed. D. Baker. Oxford : Basil Blackwell, 1978. P. 158. n. 80. Гамільтон однозначно вважає Трансйорданію більшим ф’єфом, ніж Наблус, а обмін — вигідним для Філіпа.
[57] Regesta Regni Hierosolymitani. No. 279; Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon. P. 790.
[58] Regesta Regni Hierosolymitani. No. 400.
[59] Regesta Regni Hierosolymitani. Nos. 397, 400, 412.
[60] Regesta Regni Hierosolymitani. No. 308.
[61] Regesta Regni Hierosolymitani. Nos. 308, 422a.
[62] Bertrand de Broussillon A. de. La Maison de Craon, 1050–1480: Étude historique accompagnée du Cartulaire de Craon. Paris : Alphonse Picard et fils, 1893. Vol. 1. No. 138. P. 101.
[63] Regesta Regni Hierosolymitani. No. 454. Це пожертва ордену Святого Лазаря від 18 листопада 1168 року, яку Готьє, «сеньйор Монреаля», зробив «за упокій душі його дружини, Гелени».
[64] Див.: Hamilton B. The Leper King and His Heirs: Baldwin IV and the Crusader Kingdom of Jerusalem. Cambridge : Cambridge University Press, 2000. P. 91–92; Mayer H. E. Die Kreuzfahrerherrschaft Montréal (Šōbak): Jordanien im 12. Jahrhundert. Wiesbaden : Otto Harrassowitz, 1990. P. 229–237. (Abhandlungen des Deutschen Palästina-Vereins; Bd. 14).
[65] Див.: Richard J. The Crusades, c. 1071 – c. 1291 / trans. J. Birrell. Cambridge : Cambridge University Press, 1999. P. 183–190. (Короткий виклад ситуації).
[66] Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon. P. 917–918.
[67] Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon. P. 887.
[68] Лист Жоффруа де Фуше до Людовика VII, короля Франції (1164 р.), в: Epistolarum Regis Ludovici VII et variorum ad eum volumen / [ed. M. J. J. Brial] // Recueil des historiens des Gaules et de la France. Paris : Imprimerie Royale, 1878. Vol. 16. P. 62–63. No. 197.
[69] Див.: Riley-Smith J. S. C. The Templars and the Castle of Tortosa in Syria: An Unknown Document Concerning the Acquisition of the Fortress // English Historical Review. 1969. Vol. 84. P. 280–282.
[70] Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon. P. 879.
[71] Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon. P. 954–955.
[72] Філіп згадується без титулу 13 серпня, але вже як магістр 20-го числа: Regesta Regni Hierosolymitani. Nos. 465, 466. Щодо дати смерті Бертрана див.: Obituaire de la commanderie du Temple de Reims / ed. E. de Barthélemy, в: Mélanges historiques. Paris : Imprimerie Nationale, 1882. Vol. 4. P. 313. (Collection des documents inédits sur l’histoire de France).
[73] Mayer H. E. Queen Melisende. P. 117, 126–127.
[74] Regesta Regni Hierosolymitani. No. 466. Cf. Regesta Regni Hierosolymitani. No. 452, дарування Аморі від жовтня 1168 року, згідно з яким госпітальєри отримували ренту у розмірі 100 000 безантів з Більбейсу та 50 000 безантів з десяти інших єгипетських міст. Ймовірно, це те саме дарування, про яке йдеться у розповіді Гійома Тірського. Свідків від тамплієрів не зазначено.
[75] Regesta Regni Hierosolymitani. Nos. 466, 467.
[76] Regesta Regni Hierosolymitani. No. 449.
[77] Riley-Smith J. S. C. The Knights of St. John in Jerusalem and Cyprus, c. 1050–1310. London : Macmillan, 1967. P. 61–62, 72–73.
[78] Lilie R.-J. Byzantium and the Crusader States, 1096–1204 / trans. J. C. Morris, J. E. Ridings. Oxford : Clarendon Press, 1993. P. 204–206; Phillips J. P. Defenders of the Holy Land: Relations Between the Latin East and the West, 1119–1187. Oxford : Clarendon Press, 1996. P. 208–213, про важливість цього для Аморі.
[79] Obituaire de la commanderie du Temple de Reims / ed. E. de Barthélemy. P. 318. «Поминальна книга командорства ордену Храму у Реймсі» вказує цю дату, після якої Філіп більше не фігурує у жодних документах, хоча немає жодних відомостей про його наступника на посаді магістра, Одо де Сент-Амана, до 1173 року. Незрозуміло, чому потрібно було піти у відставку заради цієї місії; пізніше магістр Арно де Торроя під час своєї місії на Захід у 1184 році цього не зробив.
