У жовтні 1232 року місце великого магістру ордену тамплієрів П’єра де Монтегю зайняв Арман де Перігор, у минулому магістр тамплієрів у Сицилії та Калабрії, де стосунки між орденом та Фрідріхом II Гогенштауфеном, імператором Священної Римської імперії ставали все більш напруженими.
Тамплієри безпосередньо не втручалися у війну кіпріотів проти маршала Рікардо Філанджері, намісника імператора у Святій землі, хоча і були міцно пов’язані з сім’єю Ібелінів. «Старий пан», Жан д’Ібелін, голова кіпріотів, так високо цінив орден тамплієрів що незадовго до своєї смерті (1236) вступив у його ряди, вдягнувши вбрання брата.
«Дуже заперечили цьому його діти, і у великому жалобі були всі люди країни, але нічого не вийшло, він вирушив, звільнений, всупереч усім, в орден Храму [1] і велів відвезти себе в Акру. Він недовго пробув братом і прийняв прекрасну кончину».
Смерть старого д’Ібеліна та відсутність у королівстві государя віддали владу в Святій землі у руки патріарха і магістрів Храму та Госпіталю [2]. Тамплієри завзято наполягали на своїй ідеї альянсу з Дамаском проти Єгипту і були на боці Ібелінів, а от госпітальєри навпаки схилялися до договору з Єгиптом і заступалися з Філанджері. Лицарі обох орденів били один одного на вулицях Акри і по черзі брали в облогу один одного в командорствах. Крім того, тамплієри помстилися імператору, потіснивши тевтонських лицарів [3], яких вони вигнали з Акри і змусили сховатися в замку Монфор, що належав їм.
З загасанням кіпрської війни на мить затишшя запанувало і в Святій землі. Численні паломники продовжували подорожувати за море, незважаючи на анафему, якій Папа Римський Григорій IX піддавав всіх, хто відпливав у Святу землю, замість того, щоб прийти йому на допомогу у боротьбі проти гібелінів (прихильників імператора) у Ломбардії.
Султан Дамаска теж шукав союзників проти Єгипту. Відомий юрист Філіп Новарський, друг Ібелінів та свідок цих подій, розповідає про ці перемовини:
«Наші паломники, повернувшись до Акру, незабаром вирушили розбити табір у пальмовому гаю Каїфасу, щоб дати коням трави, а коли трави стало бракувати, рушили, щоб стати табором біля джерела Сепфорського; і поки вони там були, до них приїхав посланець із боку султана Дамаска, щоб домовитись про перемир’я. Цей султан носив ім’я Салаха і був сином Сафадіну ле Ейделю [4]. Справа з одного й іншого боку пішла так, що між ним і християнами було укладено перемир’я, і через перемир’я він передав замок Бофор і замок Сафед тамплієрам, і всю Єрусалимську землю, яку тримали франки, від морського узбережжя до річки Йордан. І християни запевнили його, що не укладуть ні перемир’я, ні миру з вавилонським султаном без нього та його згоди, і стануть його союзниками проти цього султана, і що вони вирушать розбити табір в Аскалон чи Яффу з усіма своїми силами, щоб перешкодити султанові Вавилонії пройти по їхній землі і вступити на землю Сирії; і вищеназваний султан [Дамаска] мав розташуватися поруч із ними, у гирлі річки Яффи. На всіх цих угодах присяглися барони війська, і султан та його еміри, і від самого початку їм передали вищезгаданий замок і землю Сайєти та Табарі. Коли перемир’я було укладено, як ви це чули християни вирушили розбити табір в Яффі. І Салах Дамаський, і правитель Шамеля [Хомсу] з ним розташувалися біля витоків річки з усім своїм військом. Це перемир’я <…> було домовлено і укладено за порадою ордена Храму і без угоди з орденом Госпіталю святого Іоанна, тому що орден Госпіталю домовився про перемир’я між султаном Вавилона і частиною християн і змусив поклястися в ньому короля Наваррського, і графа Бретонського, і багатьох інших паломників, які не подумали про клятву, принесену султанові Дамаска. Король Наваррський і граф Бретонський, та інші паломники <…> найняли кораблі, щоб переправитися за море до своїх країн. Магістр ордена Госпіталю, брат П’єр де Вільбрід, який присягнув у цьому перемир’ї, але нічим не присягнув дамаському султану, від’їхав з Яффи з усім своїм монастирем і вирушив до Акри і потім у ній і залишився. Люди Землі [Святої землі] та тамплієри, і граф Неверський, і частина паломників залишилися в Яффі і не побажали ні їхати, ні відмовлятися від домовленостей, які вони уклали із султаном Дамаска».
В 1240 році в Святу землю прибув граф Річард Корнуольський, якій висадився з англійськими хрестоносцями незабаром після від’їзду наваррського короля. Свій хрестовий похід граф віддав під повне керівництво госпітальєрів, з якими він перебував у тісних стосунках через їхнього великого прецептора Англії. Хоча «тамплієри тримали його дуже міцно, щоб той дотримувався перемир’я та умов султана Дамаска», але, незважаючи на наполегливі прохання, великий магістр тамплієрів Арман де Перігор не зміг завадити Річарду ані підтримати союз госпітальєрів із Єгиптом, ані ні передати Рікардо Філанджері відбудований англійцями замок Цезарею.
Після повернення Річарда Корнуольського в 1242 році до Англії, за ухвалою баронів Святої землі, відповідальність за захист християнства взяв на себе Арман де Перігор. Магістр розірвав договір з Каїром та повернувся до політики союзу з Дамаском. Його лист Роберту Сандфорду, магістру тамплієрів в Англії, показує, що він усвідомлює небезпеку ситуації, але довіряє та пишається успіхами своїх демаршів.
«<…> Вавилонський султан обіцяв нам повернути Газу, Сент-Авраам, Наблус, Дарум та інші ф’єфи, але потім порушив це слово і утримував наших посланців, братів нашого Дому, більше шести місяців у полоні. Ми побоювалися його віроломства і уклали союз із султанами Дамаска і Хомса, і з правителем Крака, які дозволять нам легко підпорядкувати Вавилонське королівство і зайняти нарешті всю оточуючу нас сарацинську територію. Султан Дамаска і сеньйор Крака тут же передали під християнське богослужіння всю площу по цей бік Йордану, за винятком Наблуса, Сент-Авраама і Беісена <…> Немає сумніву, що ця щаслива і сприятлива ситуація могла б продовжитися довго, якби християни по цю сторону моря [на Сході] побажали б одразу схвалити цю політику. Але на жаль, скільки людей на цій землі та інших протистоять і ворожі нам із ненависті чи заздрощів. Таким чином, ми і наш монастир, за сприяння прелатів Церкви і деяких баронів Землі, які допомагають нам, як можуть, ми одні взяли на себе тягар відповідальності за оборону <…> Ми пропонуємо збудувати дуже укріплений замок на Тороні, поблизу Єрусалиму, якщо люди з доброї волі сприятимуть нам. Думаю, ця фортеця дозволить нам легко доглядати країну і назавжди захистити її від ворога. Але наші володіння ненадовго стануть захищеними від султана, людини дуже могутньої і підступної, якщо Христос та його прихильники не прийдуть нам на допомогу <…>».
Тамплієри відновили Храм Соломона в Єрусалимі і почали його зміцнювати, за що отримала від імператора Фрідріха II догану: «Якщо магістр і брати не припинять будувати замок в Єрусалимі, що противно честі імператора, все їхнє майно в Німеччині та Сицилії буде конфісковано».
Час між 1240 та 1244 роками – роки тріумфу ордену тамплієрів, і тріумфу справжнього. Вони по-справжньому відчували себе рятівниками Святої землі і без вагань були готові пролити свою кров і віддати золото заради збереження своєї спадщини. Вони відбудували Сафед, та запропонували звести інший замок на Тороні і упорядкували оборонні споруди Єрусалиму.
Планам магістра Армана де Перігора не судилося збутися – з глибин Азії на світ, християнський, мусульманський, насувала монгольська орда.
Напочатку 1239 року монголи вдерлися у Європу, і першим їх зустріли міста України-Русі. Татари приступом узяли кілька міст, але завойовувати всю країну в широкому розумінні цього слова не стали. Десятки руських міст Батий не руйнував, а просто оминав. Тому мова йде не про завоювання й підкорення (як це було з угро-фінськими землями Рязані та Суздалі), а про військовий марш територією України-Русі.
6 грудня 1240 року монголи штурмом взяли Київ. Подальший рух війська хана Батия відбувався за маршрутом «Київ – Колодяжне – Ізяслав – Володимир». Король Русі Данило Галицький встав на захист своїх земель, але через брак сил, він змушений був визнати владу монголів.
Навесні 1241 року, пройшовши через руські Галичину і Волинь, монголи перетнули кордони Польці та Трансильванії. 9 квітня 1241 року під Легницею, в Польщі, армія князя Великопольського Генрика II Побожного була розбита навалою монгольської орди. Пізніше, 11 квітня, війська монголів розбили армію угорського короля Бели IV біля селища Мохи у Карпатах. Тамплієри Польщі, Славонії та Угорщини боролися у перших рядах і всі полягли на полях бою.
Магістр ордену тамплієрів у Франції Пон д’Обон написав молодому Людовіку IX після звісток з Легниці, але ще до подій під Мохами: «Знайте, що татари розорили землю, що належить герцогу Генріху Польському, і вбили його з великою кількістю його баронів, а також шістьма нашими братами <…> і п’ятьмастами нашими воїнами. Троє з наших врятувалися, і знайте, що всі німецькі барони і духовенство, і всі з Угорщини прийняли хрест, щоб йти проти татар. І якщо вони будуть з волі Бога переможені, чинити опір татарам не буде кому аж до вашої країни».
11 грудня 1241 року помер Уґедей, великий хан Монгольської імперії, третій син Чингісхана. Смерть Уґедея зупинила похід монголів на Захід – дізнавшись про смерть хана Батий зосередився на зміцненні власної влади. Його війська відійшли на Нижню Волгу, де утворили центр нової великої держави – Золота Орда (Улус Джучі) зі столицею Сарай-Бату (Палац Батия).
Хоча монгольська загроза і відступила від Заходу Європи, на Святу землю чекали важкі часи. В серпні 1244 року хорезмські племена, які тікали від панування монголів, почали переходити річку Йордан. Магістр ордену госпітальєрів зібрав чоловіків, жінок та дітей у Єрусалимі, оточив їх своїми лицарями та очолив евакуацію до Яффи. Однак, більшість цих переселенців, незважаючи на попередження про небезпеку, повернулися до Єрусалиму. Вони прибули туди одночасно з хорезмійцями, які перебили їх та пограбували церкву Гробу Господнього. Далі хорезмійці рушили до Єгипту, щоб стати союзниками чи найманцями султану, і спустошували все на своєму шляху.
Небезпера примусила всіх об’єднатися заради збереження земель. Тамплієри, госпітальєри, тевтонці, світські барони Єрусалимського королівства зібралися у Акрі, де до них приєдналися Аль-Мансур Ібрагім, емір Хомса, та ан-Насір Дауд, правитель Керака. Союзне військо виступило проти єгипетської армії султана ас-Саліха, посиленої хорезмськими найманцями.
Дві армії зустрілись біля Форбії, маленького поселення на північний схід від Гази. Аль-Мансур Ібрагім командував мусульманськими військами, а керівництвом християнських загонів на себе взяв Готьє IV де Брієнн, граф Яффи й Аскалона. Єгипетською армією командував офіцер мамлюків на ім’я Бейбарс.
Битва при Форбії (17-18 жовтня 1244 року) закінчилася перемогою Єгипту і стала початком кінця Єрусалимського королівства.
Арман де Перігор загинув у битві при Форбії [5] разом з трьома сотнями лицарів свого ордену та двома сотнями госпітальєрів. Великий магістр ордену госпітальєрів, Гійом де Шатонеф, разом з Готьє IV де Брієном потрапили у полон. З лицарів орденів уціліли лише 33 тамплієри, 27 госпітальєрів і 3 тевтонських лицарі. Філіп де Монфор і патріарх Єрусалиму утекли до Аскалону.
Наступним магістром тамплієри обрали Гійома де Соннака, аж у 1247 році. Однак є дослідження які вказують, що між цими магістрами був ще один, Рішар де Бюр.
© Бойчук Б.В., 2023
© TEMPLIERS.INFO, 2023
Ілюстрації
Рис. 1. Герб великого магістра тамплієрів Армана де Перігора.
Рис. 2. Битва при Форбії. Ілюстрований рукопис, хроніка Матвія Паризького, ченця Сент-Олбанського монастиря, XIII ст.
Примітки
1. Ще одна назва ордену тамплієрів – «Орден Храму» («храмовники»), на честь Храму Соломона (Templum Salomonis) в Єрусалимі, на місці якого була заснована резиденція ордену тамплієрів. Повна назва ордену тамплієрів – «Бідні лицарі Христа та Храму Соломона» (лат. Pauperes commilitones Christi Templique Solomonici).
2. «Орден Госпіталю» скорочена назва ордену госпітальєрів, який повність називався як «Лицарський орден Госпіталю святого Іоана Хрестителя з Єрусалиму» (лат. Ordo Militiae Sancti Johannis Baptistae Hospitalis Hierosolimitani).
3. «Орден братів німецького Дому святої Марії в Єрусалимі» (лат. Ordo domus Sanctae Mariae Theutonicorum Ierosolimitanorum), більш відомий як Тевтонський орден (лат. Ordo Teutonicus). Складався переважно з вихідців із «тевтонських» (німецьких) земель.
4. Насправді, султан ас-Саліх був сином аль-Каміля, тобто онуком Сафадина.
5. За іншою версією Арман де Перігор вижив, але потрапив у полон, де помер у 1247 році.
