Великий магістр та сенешаль ордену загинули, замок біля Броду Якова був зруйнований, а його залога винищена або, як і їхній прецептор, загинула у вогні [1]. Коли Саладін у 1180 році вирушив до Тріполі, тамплієри та госпітальєри залишалися у своїх замках і не наважувалися на напад (Wilhelm von Tyrus. Historia rerum in partibus transmarinis gestarum edita a venerabili Willermo Tyrensi archiepiscopo // Recueil des Historiens des Croisades. Historiens Occidentaux (RHC Occ). Paris : Imprimerie Royale, 1844. T. 1. Pars 1, 2. Lib. XXII, Cap. 2); їхні молоді, готові до бою війська загинули в битвах останніх місяців. Замінити великого магістра було нелегко. Тамплієри обрали дев’ятим великим магістром іспанського барона, який протягом тринадцяти років обіймав посаду провінційного магістра в Арагоні та Провансі: Арно де Торроя (Arnaldus de Turre rubea, de Torroja) [2]. Чи перебував він уже на Святій землі (провінційні магістри мали у визначений час звітувати перед Генеральним капітулом у Єрусалимі), чи його довелося викликати — невідомо. Коли він обійняв свою першу посаду, він був «одним із найвидатніших і найвпливовіших тамплієрів, який належав до однієї з перших родин країни» [3]. Каталонський рід Торроя заснував дім тамплієрів у Барбенсі; він був спорідненим з арагонським королівським домом [4].
Арно вступив до ордену до 1163 року; того ж року він уже ставив свій підпис другим після арагонського магістра тамплієрів у грамотах [5]. У 1166 році він став командором Іспанії (commendator Ispanie) або магістром Іспанії та Провансу (magister Ispanie et Provincie) [6]. В Арагоні магістр тамплієрів, як його можна було називати, належав до королівської ради. Ордену були довірені найважливіші прикордонні фортеці. Як землевласники, тамплієри володіли значними статками, що дозволяло їм надавати грошові позики [7] і, таким чином, підтримувати короля не лише своєю військовою силою. Про велику відповідальність провінційного магістра свідчать численні грамоти про дарування, договори, акти купівлі-продажу та заповіти, які він підписував. Хоча найважливіші угоди мали подаватися на розгляд великим магістрам, першочергове рішення залишалося за ним. Те, що Арно наказав скласти картулярій цих надбань, свідчить про їхній обсяг. Він містив 444 документи, з яких лише деякі були внесені пізніше. У XII столітті в Іспанії до братства (confraternitas) ордену вступили 450 чоловіків і жінок, серед яких була велика кількість «багатих мужів» (ricos hombres), лицарів та знатних дам із Кастилії, Арагону та Наварри [8]. Слід припустити, що Арно також мав досвід боротьби з сарацинами, навіть якщо це не підтверджено документально так само чітко, як його адміністративна діяльність.
Це було консервативне коло виборців, яке обрало наступником Одо де Сент-Амана людину вищої знаті, що вже вела переговори з королями та прелатами Заходу й була їм до вподоби. Арно де Торроя, ймовірно, був обраний у 1180 році та прибув до Святої землі протягом 1181 року. Він також здобув довіру короля Балдуїна. Разом із патріархом Єрусалимським та великим магістром госпітальєрів узимку 1181 року його відправили до молодого Боемунда III Антіохійського, на чиї володіння було накладено інтердикт. Причиною стало те, що він вигнав двох своїх дружин, Теодору та Оргейоз, жив із коханкою, грабував церкви у своїй країні та вигнав найздібніших баронів, що призвело до заворушень і заколотів; ймовірно, знову спалахнула давня чвара між грецьким та латинським кліром [9]. Яких результатів досягло посольство — невідомо.
Навесні 1180 року Саладін уклав із королівством перемир’я на два роки [10], оскільки йому спершу потрібно було зміцнити свою владу над окремими частинами своїх володінь. Проте в самому королівстві спокій не настав. Мати короля, Агнес де Куртене, разом зі своїм братом Жосленем інтригувала проти Раймунда Тріполійського, який мав довіру баронів та народу. За порадою своїх родичів король Балдуїн, як здається, поспіхом, під час Великого посту 1180 року видав свою овдовілу сестру Сибілу за Гі де Лузіньяна, якому довелося втекти із Заходу через феодальну чвару і який прибув до Єрусалима за порадою свого брата Аморі, маршала короля [11]. Він був «гарний обличчям», але «ні доблесний, ні мудрий» (ne preus ne sage) [12]. Некомпетентний і розпусний Іраклій, який того самого 1180 року став патріархом Єрусалимським, також належав до цієї «придворної партії». Орден тамплієрів, згідно з традицією, стояв на боці короля. Про будь-яку їхню причетність до боротьби партій у цей час нічого не відомо. Те саме стосується й госпітальєрів, чиїм братом (confrater) був Раймунд Тріполійський; вони надали йому велику суму грошей для викупу з полону [13].
Протягом усього 1182/83 року франки на кордонах Дамаска, у Галілеї, у пустелі Синай та на Червоному морі атакували війська Аюбідів. Ця операція була безпрецедентною в історії королівства [14]. Усі сили були напружені до краю. Ордени при цьому не згадуються.
У червні 1183 року Алеппо здалося Саладіну. Тепер королівство було повністю оточене з суходолу володіннями Саладіна, як це передбачливо й побоювався Бертран де Бланшфор. Уперше запроваджений військовий податок на оборону країни дозволив зібрати незвично велике християнське ополчення. Ворожі війська зустрілися в Галілеї між Ла-Фев (Мерхавія) та Бейсаном (Бейт-Шеан); християни отаборилися біля джерел Айн-Джалут (Ейн-Харод). Табір Саладіна розташовувався неподалік; він наказав своїм загонам спустошити навколишні поселення аж до самого Фавору. До битви не дійшло. За свідченням Гійома Тірського, франкські барони завадили початку битви, а отже, і можливому успіху Гі [14a]. Сили Саладіна були виснажені, а сам він, можливо, зазнав би ще однієї поразки. У будь-якому разі, через своє зволікання Гі втратив довіру короля та війська; жодної заяви великих магістрів, які, ймовірно, були присутні, не зберіглося [15].
20 листопада 1183 року король на прохання баронів коронував свого п’ятирічного племінника Балдуїна V (сина Сибіли від першого шлюбу з Вільгельмом Монферратським) як свого наступника і знову призначив Раймунда Триполійського регентом [16]. Гі, який вважав себе ошуканим у сподіваннях на спадкоємство після Балдуїна IV, відступив до свого міста Аскалона, ворота якого зачинив перед королем. Патріарху та обом великим магістрам, попри уклінні благання, не вдалося схилити короля, якого хвороба зробила безпорадним і підозрілим, до примирення [17]. Знать королівства не довіряла одна одній. Рено де Шатійон, сеньйор Крака та Монреаля, на власний ризик накликав на себе гнів Саладіна, нападаючи на каравани та наважившись вийти в Червоне море, узбережжю якого він загрожував. Двічі — у 1183 та 1184 роках — Саладін був змушений знімати облогу Крака. Попри це, існування королівства було під загрозою більше, ніж будь-коли. Лише християнський Захід міг принести допомогу.
Оскільки королю-дитині не пророкували довгого життя, Раймунд, аби запобігти суперечці між ним і Гі, бажав залишити рішення про престолонаслідування на розсуд Папи, імператора, а також англійського та французького королів [18]; оборону замків країни на час свого регентства Раймунд хотів передати тамплієрам і госпітальєрам, «оскільки він ні в чому не хотів бути запідозреним і щоб його не могли звинуватити у жодному лихому намірі» [19]. Щоб благати про допомогу та почути пораду государів, король Балдуїн IV навесні 1184 року відправив до Італії патріарха, досвідченого великого магістра госпітальєрів Роже де Мулена та великого магістра тамплієрів Арно де Торроя. Вони благополучно дісталися Бріндізі [20]. На нещастя для ордену та королівства, Арно помер 30 вересня 1184 року у Вероні, де посланці мали зустрітися з Папою та імператором [21]. Двоє інших продовжили свою подорож до Англії та Франції.
Вже сама його всебічна діяльність на посаді провінційного магістра, магістра Іспанії та Провансу забезпечує Арно визначне місце в історії ордену тамплієрів. У Святій землі він, імовірно, виступав радше посередником, аніж стороною конфлікту в суперечці за престолонаслідування. Західні хроніки повідомляють, що Сибіла побралася з Гі де Лузіньяном під впливом «тамплієрів» [22]. Тут Арно, якого на момент одруження ще не було в країні, плутають із його наступником, чий вплив у той час не є доведеним. Якщо Арно разом із патріархом та великим магістром госпітальєрів виступав на підтримку Гі, як повідомляє Гійом Тірський в останньому розділі своєї праці, попри те, що той відкрито повстав проти свого короля, то робилося це задля того, щоб примирити обох і відновити мир у королівстві. Щодо Роже де Мулена, то така посередницька позиція засвідчена аж до його смерті 1 травня 1187 року.
На той час орден досяг найбільшого розширення своїх володінь на Сході, хоча документальні свідчення про це відсутні. Теодоріх у звіті про свою подорож до Святої землі близько 1172 року описує житлові та господарські будівлі, а також церкву ордену на Храмовій горі, на захід від мечеті аль-Акса, та деякі з його замків і укріплень. Він із подивом говорить про багатство тамплієрів і госпітальєрів [23]. То було багатство, якому постійно загрожувала небезпека і яке повсякчас вичерпувалося через високі витрати на утримання цих володінь.
Автор: Марі Луїза Бульст-Тіле (Marie Luise Bulst-Thiele, 1906–1992) — видатна німецька дослідниця-медієвістка, фахівчиня з історії духовно-лицарських орденів та політичних структур Латинського Сходу. Її фундаментальна праця «Sacrae Domus Militiae Templi Hierosolymitani Magistri» (1974) залишається канонічним джерелом у світовій тамплієрології. Дослідниця зробила вагомий внесок у вивчення біографістики великих магістрів, детально реконструювавши діяльність таких постатей, як Арно де Торроя та Жерар де Рідфор. Робота Бульст-Тіле базується на глибокому аналізі середньовічних хронік (Гійома Тірського, Бенедикта з Пітерборо) та актового матеріалу, що робить її дослідження базовим для сучасних істориків ордену тамплієрів та хрестових походів.
© Bulst-Thiele M. L., 1974
© Бойчук Б.В., український переклад, редагування, 2026
© TEMPLIERS.INFO, 2026
Переклад виконано за виданням: Bulst-Thiele M. L. Sacrae Domus Militiae Templi Hierosolymitani Magistri: Untersuchungen zur Geschichte des Templerordens, 1118/9–1314. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1974. S. 99–103.
Ілюстрації
Рис. 1. Герб великого магістра тамплієрів Арно де Торроя.
Рис. 2. Ймовірна могила великого магістра тамплієрів Арно де Торроя, церква Сан-Фермо-Маджоре, Верона.
Примітки
[1] Ash-Shāmā Abū. Kitāb ar-Rawḍatayn // Recueil des Historiens des Croisades. Historiens orientaux. Paris : Imprimerie Nationale, 1898. T. 4. P. 208; Barhebraeus. The Chronography of Gregory Abû’l Faraj, 1225–1286 / trans. E. A. W. Budge. London : Oxford University Press, 1932. Vol. 1. P. 309. Примітно, що Гійом Тірський повідомляє про руйнування замку та долю його залоги значно стисліше: Willermus Tyrensis Archiepiscopus. Historia rerum in partibus transmarinis gestarum // Recueil des Historiens des Croisades. Historiens occidentaux. Paris : Imprimerie Nationale, 1844. T. 1. 21, 30. P. 1047–1048: «сповіщають, що згадану фортецю… вороги здобули силою та вщент зруйнували, а всіх, хто був залишений там для оборони, убили або взяли в полон».
[2] Торроя, провінція Таррагона (Арагон), судова округа Фальсет.
[3] Miret y Sans J. Les cases de Templers y Hospitalers en Catalunya. Barcelona : Impremta de la Casa de Caritat, 1910. P. 100.
[4] Ibid. P. 104. Такий собі Гуго де Торроя (Hugo de Turre rubea), кровний родич короля, згадується в посланні Іннокентія III до Марії Арагонської від 19 січня 1213 року: Migne J.-P. Patrologiae cursus completus. Series Latina. Paris, 1855. T. 216. Col. 749 ff.
[5] Miret y Sans J. Les cases de Templers… P. 99, 113.
[6] Ibid. P. 103: 15 грудня 1166 року він уперше згадується як «брат і магістр рицарства» (frater et magister militie); P. 154 f.: 1 січня 1180 року та ще раз у 1180 році (без зазначення місяця) — востаннє, Ibid. P. 164. Ще у 1180-му або навесні 1181 року брат Пере де Монкада (fr. Pere de Montcada) був провінціальним магістром та заступником великого магістра, Ibid. P. 352, проте вже 30 квітня 1181 року цю посаду обійняв брат Беренгар з Авіньйона (fr. Berengar von Avignon), Ibid. P. 259. Дарування короля Альфонсо I у листопаді 1181 року (Miret y Sans J. Les cases de Templers… P. 150): «у руки магістра Торрої та Беренгара з Авіньйона, служителя у Провінції» (en mans del mestre Torroja y de Berenguer de Avinyó, in Provincia ministro), Арно, ймовірно, особисто вже не приймав; тобто грамота була складена пізніше.
[7] Див. вище документальні свідчення за 1164, 1167, 1168 та 1175 роки.
[8] Огляд його діяльності див.: Miret y Sans J. Les cases de Templers… P. 99 ff.; L. P. 24; Hiestand R. Papsturkunden… P. 141, 148, Cod. 665; Javierre Mur A. L. Pedro de Luna… P. 170, 187 f.
[9] Guillaume de Tyr. Historia rerum in partibus transmarinis gestarum, 22,7; подорож припадає, ймовірно, на зиму 1181 року; пор. Röhricht R. Regesta regni Hierosolymitani… P. 393: «коханка» Сибілла (die „Matresse“ Sibylle) згадується в грамотах як дружина Боемунда з 1181 року; пор. Rey E. G. Résumé chronologique de l’histoire des princes d’Antioche // ROL. 1896. Vol. 4. P. 379 ff.; Guillaume de Tyr. Historia…, 22,5 не називає імен жінок.
[10] Röhricht R. Regesta regni Hierosolymitani… P. 383 ff.; Grousset R. Histoire des croisades… Vol. 2. P. 664 ff.; Prawer J. Histoire du royaume latin de Jérusalem… Vol. 1. P. 562.
[11] Щодо цього див. виважений виклад у: Baldwin M. W. Raymond III of Tripolis and the Fall of Jerusalem (1140–1187). 1936. (Ndr. 1969). P. 35 f. Гі було вигнано через те, що він убив графа Солсбері.
[12] Chronique d’Ernoul et de Bernard le Trésorier / Éd. L. de Mas Latrie. Paris: Société de l’histoire de France, 1871. P. 60.
[13] Baldwin M. W. Raymond III of Tripolis… P. 142, де він також наводить перелік дарувань Раймунда ордену госпітальєрів.
[14] Про це тепер переконливо пише: Prawer J. Histoire du royaume latin de Jérusalem… Vol. 1. P. 616 ff.
[14a] Guillaume de Tyr. Historia rerum in partibus transmarinis gestarum, 22, 25 u. 27. Автор зазначає: «Адже ті, хто, здавалося, міг би найкраще сприяти поточним справам, — як кажуть, через ненависть до графа Яффи (Гі), якому король лише нещодавно довірив управління королівством, — були обурені тим, що він доручив керівництво такої ваги у час такої небезпеки та крайньої потреби людині невідомій, нерозсудливій та цілком непридатній». Див. також наступний за цим звіт, хоча й із зауваженням, що інші судили інакше; Baldwin M. W. Raymond III of Tripolis… P. 52; Grousset R. Histoire des croisades… Vol. 2. P. 723 ff.; Smail R. C. Crusading Warfare (1097–1193). 1956. P. 152 ff.; Prawer J. Histoire du royaume latin de Jérusalem… Vol. 1. P. 620 ff.
[15] Chronique d’Ernoul et de Bernard le Trésorier. P. 100; автор зазначає, що великі магістри були присутні.
[16] Guillaume de Tyr. Historia rerum in partibus transmarinis gestarum, 22, 29; Baldwin M. W. Raymond III of Tripolis… P. 53 f.
[17] Guillaume de Tyr. Historia rerum in partibus transmarinis gestarum, 23, 1: «Патріарх звернувся до короля, діючи спільно з магістрами обох орденів — Храму та Госпіталю; вони навіть схилили коліна в офіційному проханні за графа, аби король, полишивши гнів, офіційно повернув йому свою прихильність».
[18] Prawer J. Histoire du royaume latin de Jérusalem… Vol. 1. P. 629.
[19] L’Estoire de Eracles empereur et la conqueste de la Terre d’Outremer, 23, 4. P. 6 f.; Chronique d’Ernoul et de Bernard le Trésorier. P. 116 f.
[20] Згідно з недатованим листом Балдуїна IV, Röhricht R. Regesta Regni Hierosolymitani (1097–1291). № 638; Radulphus de Diceto. Opera Historica. Vol. 2. P. 27: «Ми з радістю отримали лист, із якого дізналися, що всі ви прибули до Бріндізі в доброму здоров’ї та з гарним настроєм».
[21] Ibid. P. 32: «Арно, магістр Храму, помер у Вероні»; Benedict of Peterborough. Gesta Regis Henrici Secundi… Vol. 1. P. 331: «Але магістр Храму помер під час підготовки до подорожі». День його смерті — 30 вересня, згідно з обітуарієм Реймса: «Помер Арно де Торроя, восьмий магістр Храму»; календар: «Помер Арно де Торроя», решта тексту знищена.
[22] Benedict of Peterborough. Gesta Regis Henrici Secundi… Vol. 1. P. 343; Ottonis de S. Blasio Chronica. 1912. (MGH Ser. rer. Germ.). P. 41: «Вона ж, знехтувавши волею місцевої знаті, залучила графа Аскалону Гі (яким він став лише після одруження), людину прийшлу, проте витонченої зовнішності та знаної відваги, і, наділивши його королівською владою (що сталося лише через 5 років), побралася з ним за згоди патріарха, а також лицарів Храму». Повідомлення містить також інші помилки. Великого магістра на момент одруження Сибіли не було в країні.
[23] Theodericus. Libellus de locis sanctis. Ed. c. 1172. Cap. 17. P. 46 ff. про «Палац Соломона» (пор. Le Strange. P. 110 ff.); замки та укріплення на схід від Єрусалима та в Галілеї: Cap. 28. P. 69; Cap. 29. P. 72; Cap. 30. P. 74; Cap. 40 f. P. 91 ff.; Cap. 44. P. 97 f.; Cap. 48. P. 106. P. 48: «Навряд чи хтось спроможний осягнути, наскільки великими є ресурси та багатства тамплієрів. Адже майже всі міста та поселення, якими колись славилася Юдея і які були зруйновані римлянами, вони — так само як і [лицарі] Госпіталю — підкорили собі, повсюдно звівши замки та розмістивши в них залоги; і це не рахуючи численних і незліченних володінь, якими вони, як відомо, володіють у дальніх землях».
