Тамплієри та Грааль

Ця доповідь [1] базується на четвертому розділі моєї книги «Кохання, війна і Грааль» [2] і присвячена середньовічним оповіданням про Грааль. Образ Грааля пережив століття і все ще знаходиться в процесі розвитку, але я розглядатиму тільки середньовічні тексти. Тут можна торкнутися безліч тем: адже існує не одне оповідання про Грааль, а кілька, і в них Грааль виглядає по-різному, має різне походження і різні люди досягають його різними шляхами. Однак він завжди так чи інакше символізує божественну присутність. Більше того, в ранніх оповіданнях це не Святий Грааль, а просто Грааль. Але тема моєї доповіді – середньовічні тамплієри та середньовічні оповідання про Грааль.

Обкладинка книги Гелен Дж. Ніколсон «Кохання, війна і Грааль».

Тамплієри згадуються під своїм ім’ям лише в одному оповіданні про Грааль – у «Парцифалі» Вольфрама фон Ешенбаха, написаному у Німеччині у першому десятилітті ХІІІ ст. Отже, питання в тому, чи фігурують тамплієри в інших оповіданнях про Грааль під якимось іншим ім’ям, і якщо не фігурують, то чи справді в оповіданні Вольфрама йдеться про реальних тамплієрів, і якщо так, то яку роль вони там відіграють?

Почну з кількох визначень. Під словом «тамплієри» я маю на увазі лише членів середньовічного релігійного ордену Храму [3], який був розпущений Папою Римським в 1312 р. Безумовно, в середньовіччі було безліч воїнів, які були дуже релігійними, але більшість з них не були тамплієрами.

Я вже робила доповідь про вірування тамплієрів, коли минулої осені була присутньою на зборах товариства Соньєра, тому зараз скажу коротко: орден тамплієрів був релігійною військовою організацією, заснованою на початку ХІІ ст. в Єрусалимському королівстві хрестоносців для охорони паломників від мусульманських розбійників на шляху до християнських святинь та захисту християнських територій від сусідів-мусульман. Як у формальній релігійній установі або ордені, його члени підпорядковувалися статуту, затвердженому вищими особами католицької церкви, який регламентував їх повсякденне життя. Вони носили вбрання встановленого зразка (див. ілюстрації у моїй книзі «Лицарі Храму: нова історія» [4], С. 125-127) – лицарі носили білі плащі з червоним хрестом, відрощували бороди та жили у власних Домах [5]. Вони були вкрай побожними християнами-католиками, а в документах, написаних для них і про них, надається величезне значення прийняттю мучеництва, смерті в ім’я Господа.

Військова спеціалізація ордену передбачала, найважливіше місце у ньому відводилося лицарям, але більшість братів, котрі жили далеко від пограниччя, становили не вояки (лицарі й сержанти), а ремісники та адміністратори. Тамплієри наймали багато робітників та керівників для своїх маєтків (ферм), у судових документах зустрічаються згадки про те, що вони приймали у себе місцеве населення, чи самі гостювали в нього, чи надавали дах мандрівникам. Орден не припиняв воювати з мусульманами аж до арешту французьких братів у 1307 р.: остання велика сухопутна битва тамплієрів відбулася на острові Руад (Арвад) поблизу Тортоси у жовтні 1302 р., коли вони втратили більше тисячі людей; також вони проводили і морські операції. Орден був невеликий: у 1307 р. він налічував лише близько 950 членів.

Це те що стосується тамплієрів. Що ж собою являють оповідання про Грааль?

1. Основні середньовічні оповідання про Грааль

Зведена таблиця різних версій оповідань про Грааль та пов’язаних історій.

Автор	Назва	Меценат	Дата	Грааль	Герой
Кретьєн де Труа	«Персіваль, або Повість про Грааль»	Філіп I Ельзаський, граф Фландрії	Бл. 1189-1191 рр.	Велике плоске блюдо	Персіваль
Різні, включаючи Жербета де Монтрейля і Манессьє	Продовження роману «Повість про Грааль»	Різні, включаючи графиню Жанну Фландрську (пом. 1244 р.)	Бл. 1191-1227 рр.	У ранніх версіях: велике плоске блюдо. У пізніх версіях: потир	Персіваль
Вольфрам фон Ешенбах	«Парціфаль»	Граф Герман Тюринзький	Бл. 1206-1208 рр.	Камінь	Персіваль
Генріх фон дем Тюрлін	«Корона»	Невідомий	Після роману «Парціфаль»	Потир	Гавейн
Робер де Борон	«Роман про Грааль»	Готьє де Монбельяр, регент Кіпру	1205-1212 рр.	Потир	Йосип Ариматейський приносить Грааль у Британію
Робер де Борон (?)	Рукопис Дідота «Персіваль»	Невідомий	Після роману «Роман про Грааль»	Потир	Персіваль
Фламандець, сеньйор Камбрену, друга версія (?)	«Перлесваус: Висока книга Грааля»	Друга версія для Жана II де Неля, хрестоносця (?)	Перша версія 1200-1212 рр. Друга версія 1212-1225 рр.	Потир	Персіваль
Ймовірно, Робер де Борон (?)	«Історія Святого Грааля»	Невідомий	1220 р. (?)	Потир	Йосип Ариматейський приносить Грааль у Британію
Ймовірно, Уолтер Мап (письменник-сатирик і придворний, помер у 1220 р.)	«Пошуки Святого Грааля» – т. зв. версія «Вульгата»	Імовірно, для англійського короля Генріха II, помер у 1189 р. (?)	1215 р. або пізніше	Потир	Галахад з Борсом та Персівалем
Ймовірно, Робер де Борон (?)	«Роман про Грааль» – т. зв. поствульгатна версія	Імовірно, для англійського короля Генріха II, помер у 1189 р. (?)	1230-1235 рр.	Потир	Такі самі, що в «Пошуках Святого Грааля», а ще Паламід, навернений мусульманин, та інші шляхетні лицарі
Невідомий	«Пояснення»	Невідомий	Після продовження роману «Повість про Грааль»	Такий само, як і у продовженні	Розповідає ранню історію родини Персіваля
Частина «Мабіногіону» (?)	«Історія Передура, сина Єфрауга»	Невідомий	Після продовження роману «Повість про Грааль» (?)	Велике плоске блюдо із закривавленою головою	Персіваль
Невідомий	«Сер Персіваль Галльський»	Невідомий	1350-1400 рр.	Не з’являється	Розповідає про першу частину діянь Персіваля

Більшість цих творів отримали свої назви від сучасних вчених, оскільки середньовічні оповідання найчастіше мали формальні назви. «Корона» – одне з тих небагатьох оповідань, чия назва сягає середньовіччя.

Найстаріше оповідання, що зберіглося, датується кінцем 1180-х рр.: це «Персіваль, або Повість про Грааль» (Perceval ou le Conte du Graal) з продовженнями написане Кретьєном де Труа. Його герой – молодий лицар на ім’я Персіваль, а Грааль – це велике плоске блюдо, схоже на блюдо для риби. Ця версія обривається у вирішальний момент, перш ніж ми дізнаємося, хто з лицарів знаходить Грааль. Персіваль досяг замку Грааля, але не зміг поставити вирішальне запитання і не може туди повернутися, тоді як племінник короля Артура Гавейн ще не дістався туди, хоча вже звільнив замок Дів. Декілька пізніших письменників намагалися завершити оповідання Кретьєна, але, вочевидь, жоден не знав, про що Кретьєн збирався писати далі, оскільки кожен автор представляв це по-своєму.
«Парціфаль» (Parzival) Вольфрама фон Ешенбаха, фактично, є обробкою і продовженням оповідання Кретьєна, яку в свою чергу обробляли Альбрехт фон Шарфенберг «Юний Тітурель» (Jüngerer Titurel), написане в 1260-1276 рр., Клаус Віссе і Філіп Колін «Парціфаль» (Parsifal), написане в 1331–1336 рр. і засноване на Вольфрамі та продовженнях оповідань Кретьєна, Ульріх Фюетрер «Книга пригод» (Das Buch der Abenteuer), ймовірно, написане в 1480-х рр. для герцога Альбрехта IV Баварського, Ульріх слідував Вольфраму і використав твір Альбрехта фон Шарфенберга. Тут Грааль – «lapsit exillis», що зі зіпсованої латині перекладається як «дуже маленький камінь» (дів. ілюстрацію з екземпляра книги Вольфрама у «Лицарі Храму: нова історія», С. 239).
Генріх фон дем Тюрлін, «Корона» (Diu Crône), написане після «Парціфаля», але точна дата невідома. Героєм, який шукає Грааль, виступає племінник короля Артура Гавейн. Генріх посилається на роботу Вольфрама і каже, що той помиляється, коли вказує Персіваля як героя якій здобув Грааль.
Робер де Борон, «Роман про Грааль» (Le Roman de l’Estoire dou Graal), написане для Готьє де Монбельяра, регента Кіпрського королівства між 1205 і 1212 рр. Це саме раннє точно датоване оповідання де Граалем є потир. В оповіданні розповідається про те, як Йосип Ариматейський отримав чашу, яку Ісус використовував під час Таємній вечері, і як він з нею та своєю родиною вирушив до Британії.
Рукопис Дідота «Персіваль» («Didot» Perceval), написане після 1210 р. – продовження оповідання Робера, де Персіваль добирається до замку Грааля.
«Перлесваус: Висока книга Грааля» (Perlesvaus: Le Haut Livre du Graal), написане у 1200-1225 рр. – продовжує оповідання Кретьєна, де: Гавейн досягає замку, бачить Грааль, але не може поставити потрібне запитання; Ланселот (один із лицарів короля Артура) досягає замку, але нічого не бачить; Персіваль прибуває занадто пізно, щоб запобігти захопленню замку ворогами, але зрештою, він відвойовує його і стає королем Грааля.
«Історія Святого Грааля» (Lestoire del Saint Graal), ймовірно написане у 1220 р. – це прозова версія оповідання Робера де Борона, довша і з складнішим сюжетом.
«Пошуки Святого Грааля» (La Queste del Saint Graal), написане близько 1215 р. – це продовження оповідання Робера, але воно засноване скоріше на історії сім’ї Ланселота, лицаря короля Артура, ніж на історії Персіваля. Герой – Галахад (англ. Galahad; фр. Galaad), син Ланселота. Галаад – це історична область стародавнього Ізраїлю на східному березі річки Йордан. Але на підставі вірша з Книги пророка Єремії зі Старого Заповіту «Невже немає бальзаму в Галааді , невже там немає лікаря?» (Єр. 8:22) [6] середньовічні письменники тлумачили «Галаад» як Ісуса Христа, що зцілює народ Божий. Отже, Галаад певною мірою представляє Христа. Пізніші автори додали «х», щоб розділити подвійне «a», тож ми отримали «Галахад», і символізм був втрачений. В оповідання Галахада супроводжують Борс та Персіваль, йому також допомагає сестра Персіваля. «Пошуки Святого Грааля» стало зразковим оповіданням для Середніх віків, і саме ним користувався Томас Мелорі, створюючи свій роман «Смерть Артура» (Le Morte d’Arthur), опублікований Вільямом Кекстоном в 1485 р. Таким чином, саме цю версію більшість читачів нині вважають «правильною», а вчені називають її терміном «вульгата», що означає «загальноприйнята версія».
«Роман про Грааль» (Le Roman du Graal), неписане в 1230-1235 рр. – це переробка оповідання «Пошуки Святого Грааля», набагато менш релігійне. Галахад тут не настільки ідеальний і може робити помилки. У цій версії серед шляхетних лицарів, які дійшли до замку Грааля, є Паламід, навернений мусульманин. «Роман про Грааль» послужив основою прозового роману про Трістана, головним героєм якого був Паламід і якого Томас Мелорі використав у розділі «Книга про Трістана» у своєму оповіданні «Смерть Артура», але значно скоротив його і прибрав усі жарти.
«Історія Передура, сина Єфрауга» (Historia Peredur vab Efrawc) зі збірки валлійських мітів та оповідань «Мабіногіон» (Mabinogion), час написання невідомий – це кельтська епічна поема, рясна сценами кривавих боїв, де темою є кровна помста, а Грааль – велике плоске блюдо із закривавленою головою на ньому. Однак версія «Історія Передура, сина Єфрауга», яку ми маємо, ймовірно, не є оригінальною версією оповідання, оскільки окремі її частини швидше нагадують продовження «Повісті про Грааль» Кретьєна де Труа. Оскільки «Мабіногіон» був складений у ХIV ст., дуже ймовірно, що той, хто записав «Історію Передура, сина Єфрауга», був знайомий з іншими версіями оповідань про Персіваля і доповнив їх власними вставками. Тим не менш, я думаю, що з усіх версій, які знаходяться в нашому розпорядженні, ця найближча до «оригінальної версії оповіді про Грааль».
«Сер Персіваль Галльський» (Sir Perceval of Galles), написане в 1350-1400 рр. – це оповідання написане англійською та охоплює першу частину діянь Персіваля. Воно забавне і не стосується серйозних питань Грааля.

Досягнення Грааля, Едвард Берн Джонс. Гобелен №6 (1895-1896) з серії шести гобеленів «Святий Грааль», Бірмінгемський музей, художня галерея. У центрі зображено Галахада, який підносить молитви до Святого Грааля, ліворуч – Борс та Персіваль, справа – вівтар з Граалем та янголами.

Зауважте, більшість меценатів цих робіт були пов’язані з хрестовими походами: Філіп Ельзаський помер під час Третього хрестового походу; Жанна Фландрська була його нащадком; Герман Тюринзький брав участь у Німецькому хрестовому поході 1197–1198 рр.; Готьє де Монбельяр приєднався до Четвертого хрестового походу, досяг Святої землі та став регентом Кіпрського королівства; Жан II де Нель брав участь у Четвертому хрестовому поході; король Генріх II Англійський надавав підтримку королівству Єрусалимському, хоча сам участі у хрестових походах не брав.

Хто написав ці оповідання? Чи були серед авторів тамплієри?

Більшість середньовічних оповідань про Грааль були написані мирянами, які не були обізнаними в теології. Їм доводилося бути обачними, коли вони писали про Бога, щоб не засмутити місцевого єпископа (який відповідав за духовне здоров’я своєї пастви). Їм також необхідно було догодити своєму покровителю, який, як вони сподівалися, заплатить їм за написане. Крім того, вони сподівалися, що інші люди, почувши їх оповідь, замовлять у них написання іншої історії, тому їм доводилося звертатися до широкої аудиторії, особливо до дворян, які мали гроші та підтримували письменників. Таким чином, Грааль в оповіданнях приймав форму не лише обумовлену власними ідеалами письменників, але й з урахуванням всіх наведених вище зовнішніх факторів.

Перші кілька оповідань про Грааль мають відомих авторів – це миряни, іноді лицарі.

Спускаючись вниз таблицею, найбільший інтерес становлять: «Перлесваус: Висока книга Грааля» (скор. «Перлесваус»), «Пошуки Святого Грааля» (скор. «Пошуки») та «Роман про Грааль». Людина, яка написала другу версію «Перлесваусу», була лицарем, але хто ж написав першу? Автор «Пошуків» називає себе валлійцем Уолтером Мапом, хоча на момент написання твору той вже помер. «Роман про Грааль» (Le Roman du Graal) стверджує, що написаний Робером де Бороном, але більшість вчених цьому не вірять.

Я підійду до цього питання з іншого боку: я не бачу причин, чому «Роман про Грааль» не може належати перу Робера де Борона або когось з його оточення. У будь-якому випадку це світський твір, без упору на духовну традицію, яку ми знаходимо в «Перлесваусі» і «Пошуках». У ньому основну увагу приділено битвам та відносинам між лицарями та їхнім королем. Тому можна з упевненістю сказати, що його написав лицар, а не член релігійного ордену.

«Пошуки Святого Грааля» – надзвичайно релігійний твір, дуже суворий і агресивно ворожий майже до всього світського: він засуджує романтичне кохання, секс і вбивство людей, за винятком дуже крайніх обставин. Лицарі, які знаходять Грааль, повинні ізолювати себе від решти суспільства, служити Граалю і померти. У творі також згадується орден білих братів, під якими, можливо, маються на увазі цистерціанці [7] чи кармеліти [8]. Дехто каже, що це оповідання, напевно, було написане членом релігійного ордену, наприклад, цистерціанцем або тамплієром. На думку інших, оповідання настільки непримиренне до всього сущого, що, мабуть, написане єретиком-катаром. Катари були дуже релігійними людьми, які засуджували романтичне кохання, секс і вбивство людей.

У цілому, вчені вважають, що «Пошуки» не були написані катаром, і з наступних міркувань: по-перше, ніхто у Середні віки не звинувачував його у єресі. Ми знаходимо в цьому творі риси, що його ріднять з катарською єрессю, але ми нав’язуємо минулому сьогоднішню систему оцінок. Насправді коли писалися «Пошуки», не було великої поверхневої різниці між лютими католиками та катарами. Дуже побожні католики, такі як цистерціанці або францисканці, також не схвалювали романтичного кохання, сексу та вбивства людей. Отже, судячи з усього, автор «Пошуків» був лише дуже аскетичним католиком, який припустився теологічної помилки. По-друге, коли лицарі знаходять Грааль, вони беруть участь у Літургії у замку Грааля. Катари не причащалися, вони не вірили в Месу та критикували всю її доктрину. Тому дуже малоймовірно, що автор «Пошуків» був катаром (див. мою книгу «Кохання, війна і Грааль», С. 197-198).

Тож ким було написане оповідання «Пошуки Святого Грааля» – цистерціанцем чи тамплієром?

Цистерціанці справді писали книги, орден надавав ченцям для цього умови та засоби, тому автором «Пошуків» цілком міг бути цистерціанець. Але книга не здобула визнання у цистерціанського ордену, а деякі письменники-цистерціанці зі зневагою ставилися до людей, які витрачали свій час на розповіді про Артура.

Попри заяви різних вчених, ніби той чи інший твір був написаний тамплієрами, насправді існує лише два твори літератури, які, як ми знаємо, точно були написані тамплієрами: дві поеми про війну у Святій землі в 1260-х і 1270-х рр. Тамплієри не славилися написанням книг: іноді командор доручав комусь написати книгу для братів, але самі брати, як свідчать документи, що дійшли до нас, писали тільки рахунки, листи та звіти – і для цього вони тримали секретаря. Тамплієри, на відміну від ченців звичайних орденів, не підбирали собі братів за рівнем освіти та літературними здібностями – їх вербували як робітників або бійців.

З іншого боку, в інших військово-чернечих орденів були члени які писали книги. І в ордені госпітальєрів, і в Тевтонському ордені були брати, які писали об’ємні праці. Ніхто ніколи не припускав, що «Пошуки» написані ними. «Пошуки» засуджують вбивство ворогів, крім крайніх випадків. Для військово-чернечих орденів вбивство ворогів було само собою зрозумілим. Це була їхня робота – захищати християнський світ. «Пошуки» кажуть: ви повинні пощадити своїх ворогів, щоб ті могли покаятися. Це не схоже на точку зору військово-чернечих орденів.

Висновок із цього такий: ми не знаємо, хто написав оповідання «Пошуки Святого Грааля». Можливо, це був чернець, але він працював самостійно, а не за підтримки свого ордену.

Що стосується «Перлесваус: Висока книга Грааля», то це набагато людяніша робота, ніж «Пошуки Святого Грааля». Автор явно співчуває своїм персонажам – наприклад, він малює дуже зворушливу картину смертельної скорботи Гвіневери, коли її сина вбили. На відміну від «Пошуків», «Перлесваус» в принципі доброзичливо налаштований щодо культури західноєвропейського лицарства початку XIII століття. При цьому, він закликає лицарів залишити затишне домашнє життя заради служіння Господу.

Оскільки у творі йдеться про благочестивих лицарів, а замок Грааля (а пізніше – Замок Чотирьох Рогів) деякими рисами нагадує Єрусалим (я повернуся до цього нижче), тому дехто вважає, що це оповідання написане тамплієрами, і подається це так, наче це вже всім відомий факт. Але! З чого б тамплієру так багато говорити про Гластонбері, якій відіграє важливу роль в оповіданні? Але ж тамплієри не володіли там ніякою власністю – вони не мали причини привертати увагу людей до Гластонбері. Проте така причина була у бенедиктинських ченців Гластонберійського абатства, які оголосили про знахідку тіла короля Артура. Бенедиктинські ченці були частиною дворянської культури – вони жили пліч-о-пліч зі знаттю та лицарями, їх орден поповнювався з лав місцевої знаті, і вони підтримували хрестові походи (зокрема, позичали лицарям гроші, щоб ті могли піти в похід). Тому особисто я вважаю, що «Перлесваус», ймовірно, був написаний бенедиктинським ченцем.

Хто знаходить Грааль? Чи є очевидні зв’язки з тамплієрами?

У середньовічних оповіданнях про Грааль лише певні люди мають право знайти замок Грааля та побачити Грааль, і як правило, це обумовлене їх сімейним походженням. Ось сім’ї, з яких вийшли герої Грааля у різних оповіданнях (всі родоводи я беру безпосередньо з текстів самих оповідань, а не будь-яких сучасних досліджень):

Родовід з «Персіваля, або Повісті про Грааль» (Perceval ou le Conte du Graal) викладено на С. 114 моєї книги «Кохання, війна і Грааль». Найдивовижніше в цьому родоводі те, що майже ніхто не має імен (я повернуся до цього пізніше). Тут Персіваль – двоюрідний брат короля замку Грааля. «Король-рибалка» постійно фігурує в оповіданнях про Грааль, а його прізвисько є каламбуром: «рибалка» (pecheor) з давньофранцузької мови можна ще перекласти як «грішник» (фр. pécheur), бо в минулому житті король Грааля скоїв великий гріх, який став причиною його хвороби або поранення, і який має бути спокутаний лицарем Грааля. Інший популярний персонаж – дядько-самітник, колишній лицар, а нині незалежна релігійна фігура, віруючий, не пов’язаний з жодною релігійною організацією.
Родовід з вольфрамового «Парціфаля» (Parzival) близький до попереднього (див. мою книгу «Кохання, війна і Грааль», С. 128), але тут вже всі мають імена, а Персіваль доводиться королю замку Грааля племінником. Знову з’являється дядько-самітник.
Родовід з «Персіваля» рукопису Дідота («Didot» Perceval) дуже простий. На вершині родоводу знаходиться Йосип Ариматейський, оскільки оповідання базується на версії історії де Йосип Ариматейський приніс Грааль зі Сходу. Також присутні король-рибалка та самітник.
Родовід з «Перлесваусу» (Perlesvaus: Le Haut Livre du Graal) подібний до попереднього, але складніше. В оповіданні з’являється Йосип і ще одна біблійна фігура – Никодим. Присутні король-рибалка і самітник, який цього разу не дядько Персіваля, а його двоюрідний брат.
Родовід з «Пошуків» (La Queste del Saint Graal) досить сильно відрізняється від попередніх: тут є три лініджа [9]. Йосип Ариматейський є предком Урієна та Овайна, які були справжніми історичними королями Регеду, але не мали жодного відношення до Грааля! Лінідж Грааля походить від Насцієна (вигаданий король Близького Сходу), якого навернув у християнство Йосип Ариматейський. Галахад також походить із родини Персіваля, а родичі Персіваля Пеллінор та Пеллеас обидва названі «король-рибалка» (Riche roy Pescheor), немов автор знаючи, що в історії має бути король-рибалка, не зміг визначитися, хто ж з цих двох підходить на цю роль більше.

2. Чи присутні тамплієри в оповіданнях про Грааль?

Оскільки тамплієри були релігійними людьми, відданими Богу, і їхній орден був військовим орденом, який налічував багато воїнів, тож було б доцільно пошукати якісь згадки про них в оповіданнях про Грааль. Але як ми їх розпізнаємо, якщо знайдемо?

Ну, в оповіданнях вони можуть бути прямо названі тамплієрами. Або вони можуть бути тамплієрами, але в іншому образі.

Тож як вони виглядатимуть? Вони, мабуть, одягнені в білі мантії з червоним хрестом з лівого боку; можливо, вони мають бороди. Але проблема в тому, що червоний хрест був символом не лише тамплієрів. Червоний хрест символізував Христа і мучеництво. Тамплієри присвятили себе служінню Христу і часто помирали як мученики, але вони не були єдиними мучениками. Святий Георгій не був тамплієром, св. Урсула зображується в середньовічному мистецтві з червоним хрестом на білому прапорі, але вона теж не була тамплієром.
Чи володітимуть вони замками? Не обов’язково, оскільки тамплієри, які не мешкали у зонах бойових дій, не мали замків, у них були манори, як у будь-яких інших землевласників.
Чи будуть вони жити громадою, як релігійний орден? Так.
Чи дотримуватимуться вони правил? Так, тамплієри повинні жити за статутом і давати три чернечі обітниці: відсутність особистої власності, підкорятися своєму командиру та уникати будь-якого сексу.
Чи будуть вони лізти поперед батька в пекло, поводячись як герої? Швидше ні – статут тамплієрів наказував їм не залишати стрій та підкорятися наказам. Їм не дозволялося самостійно відправлятися на пошуки подвигів, щоб здобути славу особисто для себе. Вступаючи до ордену, вони присягали відмовитися від особистих інтересів і працювати на благо всього ордену. Тому їх слід шукати у складі групи.
Чи будуть вони боротися з ворогами Христа? Так. Але, з початку ХІІІ ст. лицарський кодекс вимагав від кожного лицаря битися з ворогами Христа.
Чи будуть вони проповідувати й давати лицарям релігійні поради? Швидше за все ні, тому що тамплієри зазвичай цього не робили. Вони славилися не своєю вченістю, а своєю військовою доблестю.
Чи надаватимуть вони притулок лицарям? Так, тамплієри давали притулок мандрівним лицарям.

Добре, керуючись цими орієнтирами, давайте спершу почнемо з розгляду пізніших оповідань:

«Сер Персіваль Галльський» (Sir Perceval of Galles) – нічого не знайдено.
«Історія Передура, сина Єфрауга» (Historia Peredur vab Efrawc) – нічого не знайдено.
«Пояснення» (Elucidation) – тут згадуються сім охоронців, які контролюють хід оповідання. Однак, придивившись, ми виявимо, що це не лицарі, які охороняють Грааль або шукають його – це оповідний метод, що позначає сім частин оповідання. На жаль.
«Роман про Грааль» (Le Roman du Graal) і «Пошуки» (La Queste del Saint Graal) – а ось тут дещо є: білі брати, які живуть у монастирях і які дають притулок лицарям Грааля. До того ж Галахад носить білий щит з червоним хрестом. Перспективно!

Білі брати – це загадка. За часів, коли ці оповідання були вперше записані, найвідомішими білими братами, які проживають у монастирях, були ченці-цистерціанці, і багато вчених припускають, що цими «білими братами» були саме вони. Однак автор жодного разу їх так не називає. Чи ці «білі брати» ченці жебручого ордену XIII ст.? Насправді було б ідеально, якби вони були «білими ченцями», тому що «білими братами-ченцями» називали братів ордену кармелітів, орден яких було засновано у Святій землі, і куди наприкінці «Пошуків» вирушили лицарі Грааля з самим Граалем (вони прямують до міста під назвою «Саррас», яке, судячи з опису, явно знаходиться на Близькому Сході). Однак, на переконання більшості вчених, орден кармелітів був заснований не раніше 1238 р., а «Пошуки» написані за двадцять років до того! Тоді, може, це тамплієри? Що ж, не виключено, але чому в такому випадку автор не назвав їх якось інакше, так щоб можна було відрізнити їх від інших «білих братів», тих самих цистерціанців?

Отже, білі брати залишають нас у сумнівах. Як щодо Галахаду?

Він воїн і уникає будь-якого сексу. Вже непогано.
Він обраний одинак, що діє самостійно, а якби він був тамплієром, йому б належало діяти в групі. Отже, якщо він тамплієр, то бунтар, що вирушив у власний похід.
Його білий щит із червоним хрестом на ньому, безумовно, є символом Христа і мучеництва; але чи цей щит тамплієра? Якщо ми подивимося на середньовічні зображення щитів тамплієрів (такі як на ілюстрації у моїй книзі «Лицарі Храму: нова історія», С. 30, 125), ми побачимо, що там часто взагалі немає хреста. Щити просто чорно-білі, а на малюнку, де зображено хрест, зображено чорний хрест, а не червоний [10].Тому просто носіння білого щита з червоним хрестом не робить лицаря тамплієром, оскільки тамплієри не носили білих щитів з червоними хрестами!
Галахад бореться з ворогами Христа, але він не обов’язково їх вбиває, він їх щадить, щоб ті мали змогу покаятися у своїх гріхах.

Загалом, Галахад явно має риси ідеального тамплієра. Він шукає Бога, він воїн і готовий померти в ім’я Христа. Але він діє як одинак. Він не пов’язаний статутом. Я припускаю, що він являє собою пізню сходинку у розвитку релігійного лицарства. На початку XII ст. лицаря, який хотів шукати Бога, заохочували вступити в орден тамплієрів і шукати Бога перебуваючи у складі ордену. Але духовні ідеали та ідеї лицарства з того часу зробили крок вперед. На початку XIII ст., коли були написані «Пошуки», лицарям вже прищеплювалося поняття про те, що не потрібно вступати у жодні об’єднання – можна шукати Бога самостійно. Духовний пошук став індивідуальним заняттям, а не справою групи осіб. Галахад швидше втілює новий тип лицарської духовності, ніж стару духовність тамплієрів.

Добре, наступне оповідання «Перлесваус» (Parzival). Чи є тамплієри в «Перлесваусі»?
Найбільша паралель з тамплієрами з’являється в епізоді, коли наш герой подорожує морем до острова, де він знаходить Замок Чотирьох Рогів. У цьому замку його проводять до зали, де була картина «Христос у славі»: «…до зали зайшли тридцять три чоловіки, всі як один. Вони були одягнені в біле, і не було нікого, хто б не мав червоного хреста на груді, і всім їм, здавалося, тридцять два роки. Як тільки вони увійшли до зали, вони всім серцем вшанували Господа…». Потім вони всі сідають і смачно їдять.
Перед нами – група чоловіків у білому одязі з червоним хрестом на грудях, які живуть разом та їдять разом. Чи вони тамплієри? Не виключено, але кілька моментів змушують бути обачними у висновках: згаданий червоний хрест на грудях не обов’язково відносить їх до тамплієрів. Це свідчить про те, що вони є мучениками. Щоправда, тамплієри справді могли бути мучениками – мучеництво було покликанням тамплієрів. Але не всі мученики були тамплієрами.
А що це за Замок Чотирьох Рогів? Джон Міллар із товариства Соньєра припустив, що це посилання до чотирьох рогів у чотирьох кутах вівтаря в Єрусалимському храмі у часи Ірода та раніше. Чи може цей замок бути Єрусалимським храмом? Це дало б підстави вважати людей у білому тамплієрами. Але це може означати більше. Ось опис мучеників із новозавітного Одкровення святого Іоана Богослова: «…це ті, які прийшли від великої скорботи; вони омили одяг свій і вибілили одяг свій кров’ю Агнця. За це вони перебувають нині перед престолом Бога і служать Йому день і ніч у храмі Його, і Той, Хто сидить на престолі, буде жити в них. Вони вже не будуть мати ні голоду, ні спраги…» (Одкр. 7:13-16).
Як бачимо, цей опис може підходити для наших тридцяти трьох чоловіків: одягнені у біле, поклоняються у Храмі, ніколи не відчувати голоду чи спраги. Припустимо, що ці чоловіки є мучениками, серед яких могли бути й тамплієри, але не лише тамплієри. Ними могли б бути всі хто загинув у хрестових походах, святих війнах, такі як Георгій, та мучеників ранньої Церкви.
Чи тамплієр Персіваль у «Перлесваусі»? Він несе щит із хрестом, але це не робить його тамплієром, хоч і означає, що він лицар, який служить Богові. Знову-таки, як і Галахад, він – одинак, що веде індивідуальний пошук, а не член релігійної організації.
«Роман про Грааль» (Le Roman de l’Estoire dou Graal) – розповідає про Йосипа Ариматейського, лицаря-найманця на службі у Понтія Пілата. Бувши таким, він займався тим самим, чим й багато хто з цільової аудиторії автора. Йосип зображується як незалежна дійова особа, не член організації. Він знаходиться в особистому духовному пошуку і не відповідає ні перед ким, окрім Бога. Отже, знову ж таки, він не є тамплієром – він представляє вищезгадану нову, індивідуальну духовність, а не колишню групову, яку сповідували тамплієри та інші військово-чернечі ордени, такі як госпітальєри та тевтонські лицарі.
«Корона» (Diu Crône) – тут героєм є сер Гавейн, який точно не тамплієр. Так, він добрий і щедрий лицар, він як Джеймс Бонд на коні, але не тамплієр. Давайте будемо відвертими – сер Гавейн не цурається сексу.
«Персіваль, або Повість про Грааль» (Perceval ou le Conte du Graal) Кретьєна де Труа – і тут немає нічого схожого на тамплієрів. Насправді тут дуже мало деталей, тому будь-яка деталь, яку ми бачимо в оповіданні, ймовірно, є дуже важливою. Згадаю лише дві речі: головний зал замку Грааля – квадратний (рядок 3083 [11]), як і «свята святих» [12] у Храмі Соломона в Єрусалимі (3 Цар. 6:20), і коли Персіваль вперше бачить замок Грааля, що з’явився у вигляді верхівки квадратної вежі, Кретьєн пише: «аж до Бейрута не знайти, міцніше і красивіше вежі тій» (Кретьєн, рядки 3052-3053). Навіщо згадувати Бейрут, у той момент коли Персіваль перебуває в Британії? А коли Персіваль досягає замку Грааля, там немає лицарів, вартих згадки: єдина особа, яка привертає нашу увагу – хворий король, що сидить у залі. І коли Персіваль вранці вирушає в дорогу, виявляється, що всі зникли, крім одного слуги, який лає його, тому що він не поставив запитання.
«Парціфаль» (Parzival) Вольфрама фон Ешенбаха – замок Грааля охороняють якісь «Templeise». Німецькою мовою тамплієри буде «Tempelherren». Але слово «Templeise» настільки близьке до французької назви тамплієрів, «Templiers», що Вольфрам мав би розуміти, що його слухачі сприймуть їх саме як тамплієрів.

Отже, «Templeise» були тамплієрами?

Вони носять біле з червоним хрестом? Ні – вони носять знак горлиці, символ миру та любові, а не смерті та мучеництва. Тож і вони не тамплієри. Але тамплієри були пов’язані з любов’ю – любов’ю до Бога (тому що вони прийняли мученицьку смерть з любові до Бога).
Чи вони живуть громадою? Так.
Чи дотримуються вони правил? Так – і вони повинні уникати сексу. Волею Грааля їх могли відіслати із замку Грааля, і лише тоді вони могли одружитися.
Вони б’ються? Так. Вони – група лицарів, що охороняють замок Грааля від чужинців, які намагаються проникнути туди, включаючи небажаних християн, таких як сам Персіваль, коли він вперше намагається потрапити до замку.
Чи дають вони притулок лицарям? Ні. Але вони добре приймають лицаря Грааля, коли він нарешті прибуває.

Отже, хоча це не ті тамплієри, якими ми їх знаємо сьогодні, вони дійсно мають багато спільних рис зі справжніми тамплієрами. Чому Вольфрам включив лицарів «тамплієрів» у своє оповідання про Грааль, а інші автори цього не зробили?

Вольфрам, безсумнівно, був знайомий із роботою Кретьєна де Труа. Його оповідання дуже схоже на оповідання Кретьєна, за винятком того, що воно має закінчення, і він звинувачує Кретьєна де Труа в тому, що той неправильно виклав оповідь про Грааль. Отже, він визнає, що його оповідання схоже на кретьєнівське, але він змінює деякі деталі. Тому необхідно придивитися до того що він змінив. Але він не може багато змінити, інакше слухачі скажуть, що він не слідує Кретьєну. Говорячи сучасною мовою, питання в тому, чи маємо ми справу з римейком чи зовсім новим фільмом? Вольфрам дає зрозуміти, що це саме римейк.

Другий момент: Вольфрам попереджає нас, що його оповідь петляє туди-сюди, як переляканий заєць. Тож вона може суперечити сама собі, як заєць що біжить по полю зиґзаґами, щоб позбутися переслідувача.

Вольфрам стверджував, що має авторитетне джерело, якогось Кіота Провансальського. Вчені витратили чимало зусиль, намагаючись знайти цю людину, але це ім’я більше ніде не зустрічається. Тепер я погоджуюся з думкою, що це одна з тих маленьких «заячих хитрощів» Вольфрама. Вольфрам добре володів французькою, але коли він перекладав французькі слова на німецьку мову, він писав їх трохи дивно додаючи їм німецького акценту. Існує припущення, що Кіот Прованський – це Гійот Прованський, французький поет із Шампані, області на північному сході Франції, де також працював і Кретьєн де Труа. Чи писав Гійот роман про Грааль? Ні. Але він написав кілька чудових віршів про кохання, поему про релігійні ордени, де зображує тамплієрів люто хоробрими у битвах, і алегоричну поему під назвою «Зброя лицаря» (L’Armëure du chevalier) про духовне значення лицарської зброї. Вольфрам міг почерпнути у Гійота ідеї про кохання, тамплієрів і лицарів як духовних воїнів. Або він просто намагається нас заплутати, як його заєць.

Тож єдине джерело сюжетної лінії оповіді Вольфрама, яке ми можемо точно встановити – це оповідання про Грааль Кретьєна де Труа. Але Кретьєн не згадує тамплієрів. Якщо Вольфрам включив тамплієрів до свого оповідання, то, ймовірно, це сталося тому, що він хотів підкреслити те, про що Кретьєн промовчав. Що саме?

Про що йшлося в оповіданні Кретьєна?

Я вже зазначала, що патроном Кретьєна для його оповідання про Грааль був Філіп Ельзаський, граф Фландрії. Раніше патроном Кретьєна була Марія, графиня Шампанська, але у вступних рядках Кретьєн каже, що він пише для Філіпа Ельзаського, і що граф позичив йому книгу, на основі якої написане оповідання. Значить, він поміняв покровителя. Так буває.

У 1943 р. американська дослідниця Гелен Адольф опублікувала статтю, в якій порівняла персонажів оповідання Кретьєна та їх роль у розповіді з подіями, що мали місце насправді за життя Кретьєна й Філіпа. У ХІІ ст. архієпископ Гійом Тірський написав історію Єрусалимського королівства. Адольф прочитала її і зрозуміла: Кретьєн писав про події, що відбувалися в Єрусалимському королівстві хрестоносців! (Ви пам’ятаєте, що Персіваль є двоюрідним братом короля Грааля, якого він зустрічає, коли той, хворий, сидить у квадратній залі замку, прекрасніше якого немає від цих місць і до самого Бейрута; і що коли Персіваль зустрів свого двоюрідного брата, то не зміг поставити важливе запитання). Філіп Ельзаський був двоюрідним братом (кузеном) Балдуїна IV, короля Єрусалима, який хворів на проказу (його родовід див. у моїй книзі «Кохання, війна і Грааль», С. 115). Квадратний зал – це Єрусалимський храм. Коли Філіп Ельзаський вирушив у паломництво до Єрусалиму в 1177 р., він не поставив запитання: «Чи виконувати мені обов’язок твого регента, добрий кузен, поки ти хворієш?» – усі в королівстві очікували, що він стане регентом, а він відмовився це зробити. Замість цього він з ганьбою залишив країну.

Якщо ми порівняємо родовід з оповідання Кретьєна і родоводи Філіпа та Балдуїна IV, то побачимо, що вони дуже схожі. Що зовсім непогано, чи не так?

Отже, теорія Гелен Адольф полягала в наступному: Кретьєн написав своє оповідання, коли Філіп вдруге вирушив до Єрусалимського королівства в 1189 р., і метою написання було підштовхнути Філіпа цього разу «поставити запитання» та стати правителем Єрусалима. Він був прямим спадкоємцем, прийняти трон було його обов’язком. Двоюрідний брат Філіпа, король Балдуїн IV – вже помер; двоюрідний онук, малий Балдуїн V – помер; двоюрідні сестри, Сибіла та Ізабела – потребують допомоги, Єрусалим – завойований мусульманським султаном Саладіном – самий час з’явитися лицарю Грааля і врятувати королівство.

Однак Філіп знову цього не зробив, бо помер під час облоги Акри в червні 1191 р. Тож Кретьєн не зміг закінчити свою оповідь – або він сам помер, до її завершення.

У 1990 р. Армель Діверрес, видатний дослідник з університету Суонсі, розвинув теорію Адольф і вказав на кілька моментів в оповіданні Кретьєна, які Адольф пропустила, але які підтверджували її теорію. Він також переглянув другу частину книги, яка зосереджена на пригодах Гавейна, і припустив, що Кретьєн під цим персонажем сховав реальну історичну особу. Після смерті Філіпа Ельзаського Кретьєну потрібен був новий покровитель. Тож він повернувся до сина Марії Шампанської, Генріха Шампанського, який брав участь у Третьому хрестовому поході. Генріх замінив Філіпа Ельзаського як потенційного правителя Єрусалимського королівства. Діверрес припустив, що Гавейн, який замінив Персіваля, мав натякати на Генріха Шампанського, який змінив Філіпа, і мав стати правителем Єрусалимського королівства. Але Кретьєн помер до того, як встиг закінчити своє оповідання.

Я дуже скептично ставилася до цієї теорії, поки не почала малювати карти для свого перекладу основної хроніки Третього хрестового походу. Тоді я зрозуміла, що коли хрестоносці пливуть до Єрусалимського королівства вони:

зазвичай пливуть на Кіпр;
потім пливуть на схід, поки не побачать узбережжя Сирії;
потім повертають на південь і пливуть вздовж берега, минаючи один прибережний замок за іншим, доки не досягають Тіра чи Акри, де й висаджуються на берег.

Перше, що вони мали побачити в Єрусалимському королівстві – це висока вежа замку в найпівнічнішій точці королівства: Бейрут.

«…аж до Бейрута не знайти, міцніше і красивіше вежі тій» (Кретьєн, рядки 3052-3053).

Таким чином, Кретьєн описуючи шлях Персіваля до замку Грааля, порівнює його з пілігримом, що прямує до Єрусалиму, де перше що він бачить наприкінці подорожі – вежа Бейруту. Діставшись замку, він знайде квадратну залу, як Храм Соломона, з хворим королем, як Балдуїн IV Єрусалимський, який є його двоюрідним братом; і він так і не скаже нічого значущого, щоб допомогти йому.

Чим оповідання Вольфрама відрізняється від оповідання Кретьєна?

Тепер займемося Вольфрамом фон Ешенбахом, німецьким лицарем та письменником. Його покровитель Герман Тюринзький був, як і Філіп Ельзаський, хрестоносцем. Вольфрам звинувачує Кретьєна в помилковому тлумаченні оповідання про Грааль, кажучи, що у нього є більш поважне джерело, і попереджає нас, що історія в його оповідь буде петляти. Тоді перше питання, яке потрібно поставити: що Вольфрам змінив в оповіданні Кретьєна?

Найочевидніше те, що Грааль – це камінь, а не блюдо. Камінь більш явно пов’язаний з Христом (чиї слова в Новому Завіті є скелею, а він сам – камінь, який відкинули будівничі).
Далі, у Вольфрама є «Templeise», у завдання яких входить охорона замку Грааля. Знову ж таки, тамплієри охороняли святі місця на Сході, вони охороняли Єрусалим і народ Христа, так що це відповідає тому, що камінь-Грааль пов’язаний з Єрусалимом.
В оповіді Вольфрама люди мають імена, а місця – назви. Замок Грааля називається Мунсальвеш (Munsalvaesche, Munsalvatsche). За твердженням багатьох сучасних дослідників, це може означати «Дика гора» (Mount Savage, Wild Mountain). Однак ті, хто обробляв та переписував оповідання Вольфрама, тлумачили цю назву інакше. Для них земля Грааля (Grâl) – це «Земля Спасіння» (Salva Terra), або іншими словами – Свята Земля; замок Мунсальвеш – «Гора Спасіння», або іншими словами – Сіон, пагорб на якому Єрусалимський храм. Отже, знову зв’язок із Єрусалимом.
Одне місце в оповіданні Вольфрама має таку ж назву, як і реальна область в Єрусалимському королівстві – це земля Аскалун (Ascalûn), під якою, очевидно, слід розуміти місто Аскалон. Яффа та Аскалон були королівським ф’єфом у Єрусалимському королівстві до того, як Саладін завоював королівство в 1187 р. Зазвичай цім ф’єфом володів спадкоємець Єрусалимського королівства. (Мається на увазі, якщо ви заволодієте Аскалоном, ви станете наступним королем Єрусалиму.) У «Парціфалі» ландграф Шанпфанцуну (Schanpfanzûn), міста з багатьма вежами в Аскалуні (справжнє місто Аскалон мало 53 вежі), хоче заволодіти Граалем і посилає Гавейна (Gawân) отримати його. Гавейн зазнає невдачі – і вже не стане королем Грааля.
Родовід в оповіданні Вольфрама набагато детальніший; Персіваль – племінник, а не двоюрідний брат короля Грааля, і кожен із родоводу названий на ім’я.

Давайте ще раз подивимося на ці імена:

Мати Персіваля, сестра короля Грааля.
Батько Персіваля родом з Анжу у Франції, він був хрестоносцем і двічі одружувався.
Син Персіваля, Лоенгрін (Loherangrin), має кумедне ім’я, схоже на «Лотарингія» (фр. Lorraine; нім. Lothringen). Готфрід Бульйонський, один із лідерів Першого хрестового походу і перший правитель Єрусалимського королівства хрестоносців, був герцогом Нижньої Лотарингії, тож і тут простежується зв’язок із хрестовим походом. Далі Вольфрам пояснює, що Лоенгрін – це Лицар Лебедя, який пливе морем у човні, запряженому лебедем. Слухачі вже мала знати цю історію, тому що це була «сімейна історія» графів Булонських та їхніх родичів, яка була першою частиною героїчного епосу про Перший хрестовий похід. Але в цій версії Лицаря Лебедя звали Еліас, а його батько був королем на ім’я Лотар. Схоже, Вольфрам намагається пов’язати Парсіваля з графами Булонськими та їх спадкоємцями, такими як Готфрід Бульйонський, Балдуїн I Єрусалимський, Матильда Булонська, яка подарувала тамплієрам великі володіння в Англії, Генріх I, герцог Брабантський, хрестоносець, і його дочка Марія Брабантська, яка на момент написання твору була заручена з Оттоном Брауншвейгським, одним із претендентів на трон Німеччини.
Анфортас, король Грааля, відомий бабій, який воював з мусульманами та отримав серйозне поранення, яке робить його імпотентом.
Його молодша сестра, вийшла заміж за правителя Кателангену, померла народжуючи доньку, яку виховала мати Парсіваля. Вольфрам зображує її як приклад чистого, справжнього кохання, і після того, як помирає її справжнє кохання, вона також помирає заради кохання. Дивне слово «Кателанген» (Katelangen) схоже на «Каталонія» (нім. Katalonien), що в Іспанії.
Репанс, що вийшла заміж за наверненого мусульманина, та їхній син пресвітер Іоанн. Іоанн був вигаданою фігурою, але за часи, коли писав Вольфрам, люди вірили, що він правитель королівства в Центральній Азії, в якому втілено ідеал королівської влади, де король водночас є і священником. Тоді як у Європі Церква вкоріняла думку, що священники були вищі за королів, на думку імператора він, як імператор, прирівнювався до священника – адже він також миропомазаний. Отже, можливо, Вольфраму був близький імператорський ідеал королівської влади, коли королі також можуть бути священниками.
Дядько-відлюдник, який, як ми вже бачили, був стандартним персонажем в оповіданнях про Грааль. У нього цікаве ім’я – Тревріцент. Сучасні літератори припускають, що Вольфрам натякає на Гермеса Трисмегіста, тричі найбільшого Гермеса. У XIIст. в Іспанії, в бібліотеці міста Толедо, яке король Кастилії відвоював у мусульман у 1085 р., було знайдено багато наукових і магічних праць, які приписували Гермесу Трисмегісту, і які спочатку були написані грецькою мовою, а потім перекладені на арабську. Вольфрама явно дуже зацікавило це нове знання, адже, коли Тревріцент описує Парсівалю методи лікування, якими спільнота Грааля намагалася вилікувати рану Анфортаса, вони нагадують процедури, описані в медичних і магічних текстах, автором яких вважався Гермес Трисмегіст. Однак жоден з цих методів не працює належним чином – вони можуть лише зменшити біль, але не вилікувати Анфортаса. Єдине, що здатне дати тривалий ефект – запитання, яке має задати лицар Грааля. Вольфрам ніби каже: це нове знання і справді захоплює, але воно не може вирішити справжні, духовні проблеми, з якими ми стикаємося.

Ну, і чи можуть члени цієї родини мати якусь аналогію з реальними людьми з реального життя, у часи коли писав Вольфрам? Чи можна знайти паралель, як це зробила Гелен Адольф для оповідання Кретьєна?

Якщо ми подивимося на правлячу родину Анжу (див. мою книгу «Кохання, війна і Грааль», С. 129), то побачимо:

Мати Оттона Брауншвейгського, зведена сестра Річарда Левове Серце.
Батько Оттона, хрестоносець, двічі одружений.
Оттон був заручений і врешті-решт одружився з Марією Брабантською, яка ймовірно було нащадком Лоенгріна, Лицаря Лебедя.
Оттон Брауншвейгський, один з двох претендентів Німеччини на імператорський трон. Він також претендував на трон Єрусалиму через свою матір Матильду Плантагенет, правнучку єрусалимського короля Фулька.
Річард Левове Серце, король Англії, був відомим бабієм (сьогодні деякі автори стверджують, що він був гомосексуалістом, але за своє життя він славився саме як бабій). Він бився з мусульманами у Третьому хрестовому поході, під час якого захворів. Попри те, що він одужав, у нього ніколи не було дітей, хоча до хрестового походу він породив позашлюбного сина. Чи призвела ця хвороба до того, що він став імпотентом? Він також був найближчим спадкоємцем Єрусалимського королівства після смерті Філіпа Ельзаського. Він поводився так, ніби був королем Єрусалиму і врешті-решт дарував королівство своєму племіннику Генріху Шампанському, який одружився зі спадкоємицею, двоюрідною сестрою Річарда Ізабелою Єрусалимською. Оттон був улюбленим племінником Річарда і деякий час був його офіційним спадкоємцем.
Елеонора, сестра Річарда, вийшла заміж за правителя Кастилії (хоч це і не Каталонія, але також іспанська область) і мала дочку Бланку, яку в юному віці відіслали до сім’ї її нареченого Людовика, майбутнього короля Франції. Вольфрам навряд чи знав, що вони стануть відданою парою і що Бланка, коли Людовік помре молодим, стане дбайливою матір’ю та ефективним регентом для свого сина Людовіка IХ, і ніколи знову не вийде заміж – як Сігуна в оповіданні Вольфрама.
Іоанна, сестра Річарда, супроводжувала його у Третьому хрестовому поході й мало не вийшла заміж за мусульманина Аль-Аділя, брата Саладіна. Вона відмовилася виходити за нього, доки він не прийме християнства, а він відмовився.
У цьому списку немає відлюдника – король Англії Іоанн точно не був відлюдником. Однак він був освіченою людиною і надавав Оттону допомогу грошима.

Що ж, між родоводами є певні паралелі, які й деякі розбіжності. Чи міг Вольфрам хотіти, щоб його покровитель і його читачі побачили паралель між його історією та подіями у Святій землі, і якщо так, то чому?

У Німеччині на початку ХIII ст. точилася громадянська війна між ворожими претендентами на імперський трон: одним з них був Філіп Швабський, син імператора Фрідріха Барбаросси та брат попереднього імператора Генріха VI (обидва – хрестоносці), а іншим був Оттон Брауншвейгський, який був сином Генріха Лева, графа Саксонії, і племінником короля Англії Річарда Левове Серце (обидва також хрестоносці). Герман Тюринзький, покровитель Вольфрама, у різний час підтримував обох кандидатів на імператорський трон: спочатку Оттона Брауншвейгського, потім Філіпа Швабського, потім знову Оттона. Герман, колишній хрестоносець, безперечно, цікавився долею Святої землі. Західні імператори завжди цікавилися Єрусалимом. Хоч би хто з них не завоював імператорський трон, він намагався очолити хрестовий похід у Святу землю. Але кого з них має підтримувати Герман?

З роботи Вольфрама видно, що він дуже цікавився мусульманами та їхніми віруваннями, а також державами хрестоносців та Єрусалимом. Але робота Вольфрама наводить на думку, що він не бажав знищення мусульман. Він зобразив мусульман як хоробрих і почесних воїнів, які поклоняються Богу кохання, і зобразив їх релігію такою ж правомірною, як і християнство. Він хотів не знищення мусульман, а миру з ними.

То чи може замок Грааля з оповіді Вольфрама уособлювати Єрусалим, що охороняється тамплієрами? На початку оповідання король Грааля хворіє, і замку Грааля потрібен спадкоємець, а наприкінці історії замок Грааля став місцем, де мирно зустрічаються християни та мусульмани.

Коли Вольфрам писав своє оповідання, Єрусалим був захоплений мусульманами, а християнська претендентка, Марія Монферратська, насправді була нелегітимною (див. родовід на С. 113 моєї книги «Кохання, війна і Грааль»).

Хто був наступним найближчим спадкоємцем християнського Єрусалимського королівства після Марії?

З усіх претендентів Оттон Брауншвейгський мав найбільше шансів оскаржити у Марії Монферратської єрусалимський трон. Якби він став імператором на Заході, він мав би сильну позицію, щоб претендувати на Єрусалимське королівство. Приблизно в цей час німецький хроніст Арнольд Любекський описав Оттона як законного лідера хрестового походу, який мав повернути Єрусалим, тоді як німецький чернець Цезарій Гейстербахський записав сарацинське пророцтво 1190 р., згідно з яким Єрусалим буде повернуто християнському світу імператором, на ім’я Оттон. Оттон став імператором в 1209 р., потім завоював Сицилію, а пізніше, наприкінці 1210 р., в одній зі своїх грамот претендував на титул «короля Єрусалиму». Але потім він вступив у суперечку з Папою Римським за Сицилію, був втягнутий у війну в Італії та Німеччині, і його претензії закінчилися нічим. У 1205 р. Вольфрам фон Ешенбах міг намагатися переконати Германа Тюринзького підтримати претензії Оттона на Єрусалим.

Отже, я висуваю таку гіпотезу: Вольфрам фон Ешенбах писав оповідання про Грааль для свого покровителя, Германа Тюринзького, який активно цікавився хрестовими походами та Святою землею. Вольфрам ввів у свою оповідь про Грааль різні елементи, що вказують на Єрусалим: Грааль – це камінь, у замку на Горі Спасіння, який охороняють тамплієри, його відвідує мусульманин, а також є Аскалон, який вказує на спадкоємця Єрусалимського королівства. У цій оповіді Вольфрам запропонував, що єдиним способом розв’язування проблем Святої землі є передача трону Єрусалиму законній династії. Оттон Брауншвейгський мав незаперечне право на трон Єрусалиму і претендував на імператорський престол, хоча до 1205-1206 рр. його претензії були на межі провалу. Вольфрам стверджував, що якщо Герман і всі, кого турбувало майбутнє Святої землі, підтримають імператорські претензії Оттона та його хрестовий похід у Святу землю, і зроблять його повноправним правителем Єрусалиму – оскільки він мав на це право як на спадщину, – тоді політичні суперечки, які роздирали держави хрестоносців на Сході, будуть припинені, і під керівництвом сильного і законного імператора майбутнє Єрусалимського королівства буде забезпечено. Інші твори цього періоду, що належать Арнольду Любекському, Цезарію Гейстербахському і самому Оттону, вказують на те, що Оттон був реальним кандидатом на трон Єрусалиму (див. «Кохання, війна і Грааль». С. 125, 130-131, 145).

В оповіданні Вольфрама Парсіваль мирно дістався до замку Грааля, ставить вирішальне запитання, яке зцілило його дядька, і очолив королівство Грааля. Тож у реальному світі спадкоємець замку Грааля має мирним способом, а не силою, звільнити Єрусалим від мусульман. Це саме те, що пізніше намагався зробити імператор Фрідріх II Гогенштауфен під час свого хрестового походу 1228–1229 рр. – він повернув Єрусалимом за мирним договором, а не битвами. Можливо, він читав «Парцифаля».

Як тамплієри потрапили до оповідання Вольфрама?

Тамплієри були першим військовим орденом, створеним для захисту паломників і святих місць на Сході, і їх можна вважати втіленням усіх військових орденів. Їх ім’я, «тамплієри» («храмовники»), що має на увазі Єрусалимський храм, асоціювалося насамперед із Єрусалимом. Вони також символізували вершину християнської любові та відданості аж до смерті. Як і Сігуна, двоюрідна сестра Парсіваля, вони вмирали за кохання. Тому вони ідеально підходили для оповіді Вольфрама про кохання та вірність.

Знову ж таки, герой Вольфрама був прихильником Анжуйської династії (з Анжу походив батько Парсіваля), а в реальному житті правлячий дім Анжу був покровителем тамплієрів. Тамплієри були особливо близькі до Річарда Левове Серце у Святій землі під час Третього хрестового походу. Робер де Сабле, магістр тамплієрів (1191-1193 рр.), до вступу в орден і обрання магістром був адміралом Річарда. Після завоювання Кіпру (1191 р.) Річард продав його тамплієрам. Деякі тогочасні автори зазначили, що коли Річард вже збирався повертатися до Англії восени 1192 р., він попросив у магістра тамплієрів супроводу братів, щоб мати можливість подорожувати непомітно, перевдягнувшись тамплієром.

Чому Вольфрам довірив керування замком Грааля тамплієрам, а не тевтонським лицарям? Останні були німецьким військово-чернечим орденом, який захищав Святі місця, то чому б не використати німців у німецькому оповіданні? Тевтонський орден з перших років свого існування був пов’язаний із сім’єю Штауфенів, конкурентами Оттона у боротьбі за імператорський трон та суперників його сім’ї у боротьбі за Єрусалимське королівство. Крім того, це був молодий орден, який ще не досяг впливу та слави тамплієрів у Святій землі. Так що тевтонські лицарі не були очевидними прибічниками Парсіваля, як тамплієри.

До того ж «тамплієри» Вольфрама мали іншу мету в його оповіді. Те, що на їхньому одязі зображено горлицю, символ миру та любові, а не хрест, символ кровопролиття та страждання, вказує, що новий правитель Єрусалиму правитиме новим типом королівства. Старі методи війни та кровопролиття закінчилися: він повинен навернути мусульман любов’ю та започаткувати нову еру християнського миру. Може здатися, що в нашому світі це утопія, мрія про небесний, а не земний Єрусалим. Але Вольфрам продовжує натякати на реальний світ і справжній військово-чернечий орден, щоб підкреслити своїм читачам, що це не просто мрія, вона може існувати в реальності.

Автори, які далі розвинули історію Вольфрама, також розвинули й тему тамплієрів. Між 1260 і 1276 рр. Альбрехт фон Шарфенберг писав про діда Парсіваля, Тітуреля, і розвинув тамплієрів в особистості: один із них вирушає на пошуки Сігуни та повертає її до країни Грааля, після того, як її коханого вбивають. У «Книзі пригод» Ульріха Фюетрера, написаній, ймовірно, у 1480-х рр., усі чоловіки замку Грааля звуться тамплієрами.

Висновок

Що ми можемо сказати про оповідання про Грааль? Я припускаю, що автори використовували оповідання про Грааль як засіб передачі власних політичних і духовних думок, і ці думки змінювалися від оповіді до оповіді, залежно від того, що автори вважали важливим на той час. Наприклад, Вольфрам, зважаючи на все, говорить щось важливе про ситуацію на Близькому Сході та про те, як її вирішити.

Що ми можемо сказати про тамплієрів в оповіданнях? Ми не знайшли дійсно справжніх тамплієрів, хоча ми зустріли різних авторів і групи, які відображали деякі ідеали тамплієрів, що свідчить про те, що ці ідеали були широко поширені в суспільстві в ті часи. Я думаю, що Вольфрам сподівався, що його слухачі пов’яжуть тамплієрів з Єрусалимом, зі смертю за кохання та захистом святості. Це говорить нам лише про те, якими сприймали тамплієрів сторонні люди, а не про те що вони думали про себе. Але, я не думаю що тамплієри заперечували б таку думку про себе.

Автор: Гелен Дж. Ніколсон, почесний професор середньовічної історії та колишній керівник історичного факультету Кардіффського університету (Уельс, Великобританія). Є провідним світовим експертом з військово-чернечих орденів і хрестових походів, включаючи історію тамплієрів.

Переклад виконано за виданням: Nicholson H.J. The Templars and the Grail. URL: https://booksrus.me.uk/hn/TemplarFAQs/T_and_G%20feed.html (Last accessed: 16.04.2024).

Ілюстрації
Рис. 1. Обкладинка книги Гелен Дж. Ніколсон «Кохання, війна і Грааль».
Рис. 2. Досягнення Грааля, Едвард Берн Джонс. Гобелен №6 (1895-1896) з серії шести гобеленів «Святий Грааль», Бірмінгемський музей, художня галерея. У центрі зображено Галахада, який підносить молитви до Святого Грааля, ліворуч – Борс та Персіваль, справа – вівтар з Граалем та янголами.

Примітки
1. Доповідь д-ра Гелен Дж. Ніколсон була представлена товариству Соньєра в Борнмутському університеті (графство Дорсет, Англія, Великобританія) 10 липня 2004 року. Товариство Соньєра засноване в 1985 році, його члени вважають себе послідовниками авторів книги «Свята кров і Святий Грааль» (Майкла Бейджента, Річарда Лі та Генрі Лінкольна) і займаються пошуком таємниць Ренн-ле-Шато, а саме Грааля.
2. Nicholson H.J. Love, War, and the Grail: Templars, Hospitallers and Teutonic Knights in Medieval Epic and Romance, 1150-1500. Leiden: Brill, 2001.
3. Ще одна назва ордену тамплієрів – «Орден Храму», на честь Храму Соломона (Templum Salomonis) в Єрусалимі, на місці якого була заснована резиденція ордену тамплієрів. Повна назва ордену тамплієрів – «Бідні лицарі Христа та Храму Соломона» (лат. Pauperes commilitones Christi Templique Solomonici).
4. Nicholson H.J. he Knights Templar: A New History. Sutton Publishing, 2001.
5. Тамплієри жили окремо від мирян – це місце перебування братії назвалося Домом. Домом міг бути будинок, квартал, ферма, замок, місто.
6. Тут і далі посилання на Біблію за: Біблія. Книги Священного Писання Старого і Нового Завіту: в українському перекладі з паралельними місцями / Переклад Патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004.
7. Цистерціанці (Ordo Cisterciensis) – члени католицького чернечого ордену, заснованого ченцями-бенедиктинцями монастиря Сіто у Франції (1098 р.). Цистерціанці відомі також під назвою «білі ченці», що зумовлено білим (світло-сірим) чернечим одягом служителів ордену.
8. Орден братів Пресвятої Діви Марії з гори Кармель (Ordo fratrum Beatae Virginis Mariae de monte Carmel) – католицький чернечий орден заснований у Палестині (1156 р.) групою хрестоносців. Кармеліти на основну рясу (чорну або коричневу) одягали білий плащ, через що їх часто називали «білі брати-ченці».
9. Лінідж (англ. lineaqe; лат. linea) – ланцюг родичів від перших предків до останніх нащадків.
10. Тут Гелен Ніколсон, можливо, помиляється – скоріше за все, хрест був червоний, просто фарба з часом потемніла.
11. Цит. за: Кретьен де Труа. Персеваль, или повесть о Граале / Пер. со старофранцузского Н.В. Забабуровой и А.Н. Триандафилиди. М.: Common Place, 2014. С. 114.
12. Приміщення у Храмі Соломона де стояв Ковчег Завіту.