В останні роки деякі автори висловили довіру до ряду звинувачень висунутих тамплієрам на початку XIV ст., особливо тим які стосуються прийому в орден: зречення від Христа, плювки на хрест і непристойні поцілунки, навіть якщо при цьому самі тамплієри не були єретиками [1]. Якщо вірити свідченням тамплієрів, ці злочини мали місце щонайменше останні півстоліття [2] до початку суду над орденом. Аргументи, які нещодавно були висунуті щодо вини тамплієрів, можуть бути піддані сумніву різними способами. Але ця стаття зосереджуватиметься лише на питанні, чи могли злочини тамплієрів залишатися достатньо невідомими, так щоб протягом тривалого часу проти них не було вжито жодних дій.
Під час судового процесу ряд свідків заявили, що тамплієри вже здавна були відомі своїми непристойними поцілунками. Проте такі повідомлення зазвичай не сприймалися всерйоз: один францисканець розповідав, що він і його сім’я так жартували коли їхній родич збирався увійти в орден Храму, а тамплієр Жак де Труа заявив, що він чув про це перед принесенням обітниць, але додав, що не вступив би в орден, якби вірив у це [3]. Все це свідчить про те, що то були не більш ніж бридкі чутки, які, як вважалося, не мали під собою жодних підстав; і духовенство, якщо воно про це знало, мабуть, розглядало їх саме у цьому світлі. Якби ці повідомлення ґрунтувалися на фактах, було б дивно, якби це була єдина історія про яку стало відомо. Свідчення на суді свідків «не тамплієрів», безумовно, не можуть свідчати по їх широку обізнаність, щодо злочинів які були відомі широкій публіці впродовж десятиліть, аж до 1307 р. Більшість з них або говорили, що нічого не знають про основні звинувачення, або робили припущення та здогадки, засновані зазвичай на секретності капітулів тамплієрів і розповідях про страждання деяких новобранців після їх прийому до ордену [4]. Конкретних звинувачень було небагато. Навіть якби ці звинувачення були прийняті всерйоз, це не було б свідченням широкого розповсюдження історій про ймовірні злочини за десятиліття до суду. Насправді подібні твердження не слід приймати беззаперечно, навіть якщо вони вказують на те, що деякі конкретні звинувачення існували задовго до арешту тамплієрів. Усі вони з’явилися через кілька років після того, як Філіп IV почав слідство проти ордену, так що деякі з них були навіяні чутками, що поширилися після початку процесу, тоді як інші з’явилися невідомо коли. Майже всі ці заяви були зроблені на Британських островах, а отже, вони відображають загальне ставлення до ордену в цьому регіоні, і не є загальними. На Піренейському півострові та Кіпрі, де тамплієри все ще відігравали військову роль, і не вважався привілейованою та багатою організацією, майже ніхто не заявляв про злочини в ордені [5].
Дійсно, сторонні люди могли отримати інформацію про ймовірні злочини, але лише про деякі. Декілька священників «не тамплієрів» засвідчили під час судового процесу, що вони допомагали капеланам тамплієрів проводити богослужіння, і вони б звернули увагу, якби останні пропустили слова освячення під час меси. Фактично, так вони засвідчили невинність капеланів ордену в цьому питанні [6]. Якби це звинувачення було загалом правдивим, воно стало б широко відомим. Але «не тамплієри» не були присутні на капітулах, де, як стверджується, відбувалося більшість злочинів – включно з тими, про які згадувалося вище. Під час судового процесу, дійсно, розповідали історії про спроби підслуховування капітулів тамплієрів, але про це завжди повідомляли через другі чи треті руки, тому вони навряд чи заслуговують на довіру [7].
Проте можна припустити, що сторонні люди могли спокійно почути розмови тамплієрів, оскільки багато хто з них працювали в монастирях ордену та жили поруч із братами: під час суду один тамплієр заявив, що світські священники, що були на службі в ордені, їли разом з братами та спали в одній опочивальні [8]. Деякі люди служили ордену подібним чином впродовж багатьох років [9], і цілком імовірно, що вони не тільки могли почути про злочини, але й комусь розповісти про це. Насправді деякі з них приєдналися до ордену після того, як прослужили йому тривалий час [10].
Злочини могли стати відомими завдяки самим тамплієрам, які публічно засудили їх. З багатьох заяв, зроблених під час судового процесу, складається враження, що брати були незадоволені діями, які нібито відбувалися під час церемонії прийому в орден, але не говорили про це відкрито. Проте представники тамплієрів, звертаючись до папської комісії у Парижі, стверджували, що цього не могло статися, оскільки:
«Багато шляхетних і могутніх людей з різних земель і країн – деякі з них поважного віку і відомі у світі, і народжені у поважних сім’ях – які, натхненні ревністю до праведної віри, вступили до ордену Храму, залишаючись у ньому до кінця життя. Якби такі люди знали, бачили або чули про щось непорядне в ордені Храму, особливо про такі огидні образи та хули імені Ісуса Христа, вони б кричали проти них і відкрили б усе всьому світу» [11].
Якби церемонії прийому в орден відбувалися так, як їх описували багато братів, і якби їх реакція була такою ж, як описано в багатьох свідченнях, напевно, що багато хто з них розповів би про це комусь, оскільки зречення від Христа і плювання або топтання хреста, безумовно, не були дрібницями за будь-яких обставин. Крім того, новобранці, які приєднувалися до ордену, метою якого був захист християнського світу, навряд чи сприйняли такі дії легковажно, особливо в той час, коли Церква активно розшукувала єретиків. Однак деякі тамплієри стверджували, що вони були надто налякані, щоб залишити орден або розповісти про це [12]. Орден Храму не був закритим орденом, тому втекти з нього було неважко, а його влада над дезертирами була обмеженою. Коли брати дезертували, ордену, зазвичай, доводилося звернутися за допомогою до церковної й світської влади, оскільки він не був в змозі самостійно вжити ефективних дій [13]. Один дезертир так описує ситуацію: «Після втечи, він більше боявся свого батька та родину, які хотіли схопити його і повернути в орден проти його волі, ніж самих тамплієрів» [14]. Слід також пам’ятати, що в Західній Європі тамплієри зазвичай приєднувалися до орденського Дому який був ближчим до їхнього місця проживання, і мали можливість звернутися за підтримкою до своїх родин, деякі з них мали значний місцевий авторитет. Щоправда, Жерар де Косс стверджував, що якби він розповів по злочини, йому б все одно не повірили, і у будь-якому випадку йому потрібно було на щось жити [15]. Очевидно, для декого, вступ до ордену був засобом забезпечення свого існування, і це могло зупиняти їх від виходу з нього, але це стосувалося не всіх, і якби кілька братів висловилися разом, їх, швидше за все, сприйняли б серйозно, особливо коли єресь була поширеною проблемою, і родина зазвичай вірить своїм родичам. Твердження тамплієрів про те, що вони не сміли покинути орден чи розповісти комусь, були, ймовірно, просто спробою виправдатися за те, що вони не розкрили злочини, у яких зізналися, тому це не може бути відображенням реального положення новобранців [16].
Звісно, чимало тамплієрів залишили орден. Деяких виганяли за те, що вони збрехали на церемонії прийому в орден, і повертали до дружин, сеньйорів чи кредиторів [17], деякі переходили до інших релігійних орденів – або тому, що шукали інший, і часто, більш суворий спосіб життя, або через правопорушення, які вони скоїли в Храмі; а деякі просто тікали й поверталися до мирського життя [18]. Немає жодних доказів, які б свідчили про те, що вони охоче говорили про ймовірні злочини за десятиліття до судового процесу [19]. Проте, брати, особливо дезертири, які поверталися у світ, а таких було чимало, мали для цього вагомі причини. Ренегатство було серйозним правопорушенням, і з 1298 р. призводило до автоматичного відлучення [20]. Дезертирів розшукували як втікачів, їх переслідували світська і церковна влада, а у разі затримання вони зазнавали тривалого і важкого покарання. Тому вони мали прекрасний привід розповісти про злочини тамплієрів і таким чином виправдати своє дезертирство, і важко повірити в те, що якби звинувачення проти тамплієрів були правдивими, вони б цього не зробили. А на заяви, що їм було заборонено розповідати про те, що відбувалося на капітулах, можу відповісти так – своїм дезертирство вони вже продемонстрували готовність порушувати дані ними клятви.
Водночас багато тамплієрів стверджували, що хоч вони й не залишали орден, і не розповідали про злочини публічно, вони встигли зізнатися у них священникам, ще до арештів; але схоже ці зізнання не призвели до великого розголосу про злочини в ордені. Понад 40 відсотків з тих, хто визнав основні звинувачення перед папськими комісарами в Парижі, сказали, що вони сповідалися до 1307 р., як і 18 братів із 40, які визнали правдивість деяких з основних звинувачень у Клермоні, в 1309 р. Менше п’ятої частини цих зізнань тамплієри зробили капеланам ордену, більшість – чужим священникам, особливо ченцям жебручих орденів. Якщо приймати ці свідчення, то це буде лише частина, оскільки, безсумнівно, були й інші тамплієри, які померли до 1307 р.
Однак у заявах тамплієрів є декілька сумнівних моментів. Дехто казав, що неодноразово зізнавався у злочинах, і неодноразово отримував прощення та епітимію. В принципі, це можна пояснити їх участю в кількох церемоніях прийому [21]. Проте, ці свідчення не давали жодного виправдання повторним зізнанням, відпущенням гріхів і покаянням. Деякі стверджували, що неодноразово зізнавалися у злочинах після своєї втечі з ордену. Жерар де Пасаж стверджував, що хоч він і сповідався папському легату майже відразу після втечі з ордену, через за два місяці він знову сповідувався єпископу Тріра [22]. Жак з Брежекурії казав, що після втечі він спочатку сповідався єпископу Ам’єна, а через рік – абату монастиря поблизу Ам’єна [23]. Понс де Мазуальє, який не був втікачем, і не був присутній ні на одній церемонії прийому в орден, окрім власної, заявив, що зізнався у злочинах, які відбувалися на таких церемоніях, спочатку світському священнику, а потім францисканцю, тоді як Ітерій де Рошфор, який не бачив прийому інших братів, сказав, що він сповідувався вдруге через чотири роки після першої сповіді [24]; і кілька братів, яких допитували в Клермоні в 1309 р., розповіли, що вони зізналися у злочинах більше ніж один раз, навіть якщо вони не були присутні ні на одному прийомі, крім свого власного [25]. Багато хто стверджував, що зізнався у звинуваченнях майже одразу після того, як був прийнятий до ордену, деякі сказали, що зробили це лише через роки. Ітерій де Рошфор сказав, що вперше він сповідався через чотири роки після вступу в орден, а ренегат Жак з Брежекурії заявив, що він сповідався на п’ятому році свого перебування в ордені, тоді як Жан де Кассань, очевидно, чекав одинадцять років, перш ніж зізнатися [26]. Все це лишній раз дає привід сумніватися у правдивості показань. Дехто дуже підозріло точно пам’ятали про єпитимії, які нібито були накладені на них багато років тому. Жіль де Ротанжі, схоже, пам’ятав, що 26 років тому він отримав покаяння у вигляді посту на хлібі та воді впродовж п’яти субот, а також згадав подробиці ще двох покаянь, нібито накладених з тієї ж причини [27]. Домінік де Діжон заявив, що покаяння, накладене на нього 50 років тому, полягало в тому, що він повинен був носити волосяницю впродовж трьох років, але через рік це було замінено на піст з хліба та воді щоп’ятниці протягом семи років [28]. Річ у тому, що тамплієрам наказувалося ходити на сповіді тричі на рік [29], і там на них, безумовно, накладалися різноманітні покаяння, тому було б дивно, якби вони точно пам’ятали які саме покаяння вони отримали кілька десятиліть тому. Також варто зазначити, що якщо Домінік де Діжон заявив, що перший священник, до якого він звернувся, сказав, що він не має повноважень звільняти його від подібних гріхів [30], інші брати стверджували, що отримували відпущення від священників будь-якого рангу [31].
Цікаво, що заяви тамплієрів про злочини не підтверджуються священниками, які сповідували тамплієрів. Під час суду дехто з них зауважив, що брати, чиї сповіді вони почули, здавалися їм добрими християнами, і жоден зі священників не заявив, що тамплієри зізналися у тому в чому звинувачували орден [32]. Треба визнати, що всі ці заяви були зроблені священниками з-за меж Франції, але, здається, що і жоден французький священник не повідомив про неканонічні сповіді.
Важко повірити, що почувши жахливі сповіді, сповідники не вживали жодних дій, окрім як накладення індивідуальних покарань. Сповідалися не тільки перед ченцям жебручих орденів, нерідко згадували єпископів та патріарха Єрусалиму. Якби ці заяви були правдивими, окремі клірики мали б багато разів чути про злочини тамплієрів. Наприклад, два тамплієри стверджували, що сповідувалися одному й тому ж настоятелю францисканців в Осері [33] і в обох випадках він був приголомшений. Ще, принаймні один патріарх Єрусалиму вислухав два чи більше зізнань, оскільки сповідей було більше, ніж патріархів за вказаний період [34]. І якби подібні зізнання зробили інші брати, які померли до 1307 р., цілком ймовірно, що багато хто почув би їх по декілька разів. Звичайно, можна стверджувати, що сповіді були конфіденційними, але сповідники могли розказати про них в загальних рисах, не називаючи імен, бо як вже було зазначено, під час судового процесу священники охоче описували характер зізнань, зроблених тамплієрами. Також стверджується, що сповідники, хоча і були приголомшені зізнаннями, але при цьому не вважали тамплієрів єретиками [35]. Але якби висунуті зізнання збігалися зі свідченнями зробленими під час судового процесу, важко зрозуміти, як сповідники могли бути настільки впевненими, що в ордені немає єресі; бо як вже було зазначено, зречення від Христа, зроблене за будь-яких обставин, навряд чи було дрібницею. Важко повірити, щоб у часи, коли народні єресі все ще вважалися серйозною загрозою для Церкви, священнослужителі, маючи владу, нічого не зробили.
Можна припустити, що розповіді про зізнання зроблені до 1307 р., є фактично, ще одним прикладом того, як брати намагаються дистанціюватися від злочинів в ордені, в яких вони зізналися. Це подібно тому, як вони стверджували, що відреклися Христа своїми устами, але не серцем, і плювали не на хрест, а мимо, і що ці дії вони вчиняли лише через погрози та насильство, – цими зізнаннями вони могли показати, що вони розкаялися у тому, що скоїли, визнали це, і шукають прощення. Звичайно, в деяких випадках брати могли розповідати про справжні зізнання, і тут важливо у чому саме вони там зізнавалися. Бо якби вони тоді зізналися в тому в чому вони зізналися на суді – важко повірити, що ці злочини залишилися б прихованими.
Звичайно, можна стверджувати, що вірогідність того, що злочини стануть відомими, залежать від їх масштабності. Поряд з думкою про їх широке розповсюдження [36], також було висловлено припущення, що вони існували лише в декількох командорствах Франції, а звідти проникли до Італії та на Схід [37]. Однак останній аргумент навряд чи є підтвердженим [38]. Враховуючи кількість зізнань, зроблених у Франції, важко прийняти твердження, що злочини мали місце лише в кількох Домах. При цьому, в цих припущеннях критерії оцінки правдивості зізнань якісь нечіткі, лише стверджується, що: певні теми, такі як можливість уникнення непристойних дій під час церемонії прийому і сповідь про це, повторюються в ряді свідчень, і що деякі визнання «настільки детальні, що їх навряд чи можна було вигадати». Але, як уже було сказано щодо вигаданості зізнань – теми могли повторюватися з багатьох причин, і щоб вигадати детальні свідчення, які б влаштували допитувача, не потрібно було бути вкрай винахідливим. Однак, якщо одні свідчення правдиві, то і інші теж можуть бути такими, і тут важко провести межу між прийнятними та неприйнятними доказами. Слід навіть визнати, що брати з Кіпру, які стверджували про свою невинність, могли бути винними. Також у цих припущеннях особливо підкреслювалося, те наскільки ізольованими були командорства тамплієрів [39], і як завдяки цій ізоляції практика злочинів поширювалася від одного Дому до іншого. Однак, факт ізоляції Домів тамплієрів може бути поставлено під сумнів, оскільки зазвичай між Домами провінції існував жвавий обмін людьми; у будь-якому випадку, деякі зі свідчень, які приймаються за правду, стосуються великих конвентів ордену в Парижі й Тулузі [40]. При цьому не було зроблено жодних спроб ідентифікувати Доми тамплієрів, де нібито сталися злочини. А також не пояснюється, як практика злочинів передавалася з одного Дому до іншого: чи можна припустити, що новоприбулий брат, без жодного розпорядження згори, змушував своїх нових побратимів приймати звичаї, які розцінювалися як єресь та віровідступництво? Якщо прийняти всі зізнання за правду, кількість тамплієрів, причетних до злочинів, буде дуже великою. І навіть якби злочини обмежувалися лише окремими Домами, вони все одно стали б відомими, настільки, щоб привернути до себе увагу церковної влади.
Питання «чи могли злочини тамплієрів залишатися непоміченими» є лише одним з багатьох у темі «а чи були злочини в ордені взагалі?». Це питання слід поставити в один ряд з іншими в дослідженнях процесу над тамплієрами, оскільки деякі автори, які припускають наявність злочинів, приділили вкрай мало уваги запереченням на їхню адресу.
Автор: Алан Форі, почесний лектор історії у Даремському університеті (Велика Британія), експерт з історії військових орденів середньовіччя.
© Forey A., 2010
© Бойчук Б.В., український переклад, редагування, 2024
© TEMPLIERS.INFO, 2024
Переклад виконано за виданням: Forey A. Could alleged Templar malpractices have remained undetected for decades? // The debate on the Trial of the Templars 1307-1314. 2010. P. 11-20.
Примітки
1. Barbara Frale. L’ultima battaglia dei Templari: Dal codice ombre d’obbedienza militare alla costruzione del processo per eresia (Rome, 2001), cadem, Il papato e il processo ai Templari: L’inedita assoluzione di Chinon alla luce della diplomatica pontificia (Rome, 2003); eadem, «The Chinon Chart: Papal Absolution to the Last Templar, Master Jacques de Molay», Journal of Medieval History, 30 (2004), 109-34; Alain Demurger, Chevaliers du Christ: Les ordres religieux-militaires au moyen âge, XIe XVIe siècle (Paris, 2002), p. 223; idem, Les Templiers: Une chevalerie chrétienne au moyen âge (Paris, 2005), pp. 484-94; Arnaud de la Croix, L’ordre du Temple et le reniement du Christ (Paris, 2004); Jonathan Riley-Smith, «Were the Templars Guilty?», у The Medieval Crusade, cd. Susan J. Ridyard (Woodbridge, 2004), pp. 107-24.
2. PT, vol. 2, p. 8; UT, vol. 2, pp. 64-5; PUT, vol. 2, p. 318 doc. 152; EUT, p. 326; Telesforo Bini, «Dei Tempieri e del loro processo in Toscana», Atti della Reale Accademia Lucchese di Scienze, Lettere ed Arti, 13 (1845), 491; Jules Loiseleur, La doctrine secrète des Templiers (Paris, 1872), p. 202.
3. PT, vol. 1, pp. 257, 454; див. там само, vol. 1, p. 183; vol. 2, pp. 139, 153, 223; Oxford, Bodleian Library, MS Bodley 454, fols 93, 94-94v, 157v, David Wilkins, ed., Concilia magnae Britanniae et Hiberniae, 4 vols (London, 1737), vol. 2, p. 360; UT, vol. 2, pp. 87, 382; The Trial of the Templars in Cyprus: A Complete English Edition, ed. and trans. Anne Gilmour-Bryson (Leiden, 1998), p. 415; PUT, vol. 2, p. 375 doc. 157.
4. Повідомлення про страждання новобранців див. MS Bodley 454, fols 96, 98v-99; Wilkins, Concilia, vol. 2, pp. 362-3; PT, vol. 1, pp. 184, 454-5; PUT, vol. 2, p. 374 doc. 157; Antonio Benavides, Memorias del rey D. Fernando IV de Castilla, 2 vols (Madrid, 1860), vol. 2, p. 636; Fidel Fita y Colomé, Actas inéditas de siete concilios españoles celebrados desde el año 1282 hasta el de 1314 (Madrid, 1882), p. 98.
5. Про свідчення «не тамплієрів», див. MS Bodley 454, fols 59v-62v, 91v-100, 151-154, 157v-159 (неповністю відредаговано у Wilkins, Concilia, vol. 2, pp. 348-9, 358-64, 378-80, 381-3); Annales Londonienses, у Chronicles of the Reigns of Edward I and Edward II, ed. William Stubbs, 2 vols (London, 1882-3), vol. 1, pp. 180-98; Barcelona, Archivo Capitular, codex 149A, fols 57v-59; codex 149B, fol. 6; PT, vol. 1, pp. 175-7, 182-7, 454-9, 642-8; PUT, vol. 2, pp. 372-6 doc. 157; UT, vol. 2, pp. 79-97, 152-65, 376-99; Trial in Cyprus, ed. Gilmour-Bryson, pp. 51-75, 405-41; Josep Maria Sans i Travé, ‘L’inedito processo dei Templari in Castiglia (Medina del Campo, 27 aprile 1310)’, у Acri 1291: La fie della presenza degli ordini militari in Terra Santa e i nuovi orientamenti nel XIV secolo, ed. Francesco Tommasi (Perugia, 1996), pp. 261-3; Benavides, Memorias, vol. 1, pp. 635-7; Fita y Colomé, Actas inéditas, pp. 95-8. Обговорення свідчень «не тамплієрів» у Anne Gilmour-Bryson, ‘Testimony of non-Templar witnesses in cyprus’, у MO, 1, pp. 205-11, та ‘The london Templar Trial Testimony: “Truth”, myth, or fable’, у A World Explored: Essays in Honour of Laurie Gardiner, ed. Anne Gilmour-Bryson (Melbourne, 1993), pp. 49-50, 52-6, хоча остання стаття базується лише на свідченнях, опублікованих Вілкінсом.
6. UT, vol. 2, pp. 380, 382, 383, 389; Trial in Cyprus, ed. Gilmour-Bryson, pp. 411, 414, 416, 425; Sans i Travé, ‘Inedito processo’, pp. 261-3; MS Bodley 454, fol. 62v; Wilkins, Concilia, vol. 2, p. 349.
7. MS Bodley 454, fols 92-92v, 95v-96, 98-98v; Wilkins, Concilia, vol. 2, pp. 359, 361, 362; UT, vol. 2, p. 80; Annales Londonienses, pp. 183-4.
8. PT, vol. 1, p. 145.
9. UT, vol. 2, pp. 378, 379, 381, 383; Trial in Cyprus, ed. Gilmour-Bryson, pp. 409, 410, 414, 416; Sans i Travé, ‘Inedito processo’, pp. 261-2; Fita y Colomé, Actas inéditas, pp. 95-6; Benavides, Memorias, vol. 1, p. 635.
10. PT, vol. 1, pp. 266, 275, 614; vol. 2, p. 125.
11. PT, vol. 1, pp. 202-3; cf. Francesco Tommasi, ‘Interrogatorio di Templari a Cesena (1310)’, у Acri 1291, pp. 289, 294-5, 297.
12. Наприклад, такі свідчення часто давали ті кого допитували в Клермоні: Le procès des Templiers d’Auvergne (1309-1311), ed. Roger Sève and Anne-Marie Chagny-Sève (Paris, 1986), passim.
13. Alan Forey, ‘Desertions and Transfers from Military Orders (Twelfth to Early-Fourteenth Centuries)’, Traditio, 60 (2005), pp. 188-90.
14. UT, vol. 2, p. 46.
15. PT, vol. 1, p. 387.
16. Те саме можна сказати про тамплієра, який стверджував, що нікому не розповідав, тому що не хотів втратити важливий статус, який мав у ордені, і не хотів, щоб його запам’ятали як того хто знищів Храм: PT, vol. 2, pp. 290-1.
17. Див., наприклад, PT, vol. 1, p. 605; vol. 2, p. 44; Joseph Delaville Le Roulx, ‘Un nouveau manuscrit de la règle du Temple’, Annuaire-Bulletin de la Société de l’Histoire de France, 26 (1889), 207 art. 45; The Catalan Rule of the Templars: A Critical Edition and English Translation from Barcelona, Archivo de la Corona de Aragón, Cartas Reales, MS 3344, ed. Judi Upton-Ward (Woodbridge, 2003), p. 78 art. 177.
18. Про переводи у інші ордени та дезертирства, див. Forey, ‘Desertions and Transfers’, 143-200.
19. Тамплієр Жан де Тоді, який був дезертиром, засвідчив, що він зустрічався з іншими дезертирами, але вони ніколи не згадували про злочини у ордені: Tommasi, ‘Interrogatorio di Templari a Cesena’, p. 292.
20. Два францисканці з Англії повідомили про розповіді колишнього капелана тамплієрів, які той зробив нібито не під час сповіді: перший францисканець сказав, що той говорив про чотирьох ідолів, які тамплієри зберігали в Англії, другий згадував лише про «голову» (capita), але не зрозуміло, коли ці розповіді були зроблені: UT, vol. 2, pp. 92-3.
21. Див., наприклад, PT, vol. 1, pp. 466-8.
22. Ibid., vol. 1, pp. 219-20.
23. UT, vol. 2, p. 46.
24. PT, vol. 1, p. 612; UT, vol. 2, pp. 47-8.
25. Procès d’Auvergne, pp. 129-30, 159-60, 174-5, 191-2, 204-5.
26. PUT, vol. 2, p. 322 doc. 153.
27. PT, vol. 1, pp. 467-8.
28. Ibid., vol. 1, p. 633-4. Тут я думаю інакше ніж Anne Gilmour-Bryson, ‘The Templar Trials: Did the System Work?’, Medieval History Journal, 3 (2000), 52, яка приймає заяви Ітерія де Рошфора тому що вони вкрай детально описують його покаяння.
29. PT, vol. 1, pp. 140, 398, 508; vol. 2, p. 230; UT, vol. 2, pp. 41, 49, 52; Tommasi, ‘Interrogatorio di Templari a Cesena’, p. 293.
30. PT, vol. 1, pp. 633-4; cf. ibid., vol. 1, pp. 579-80, 593; vol. 2, p. 131.
31. Ibid., vol. 1, pp. 210, 246, 347, 372, 517, 545, 573, 585, 612; vol. 2, p. 76.
32. PUT, vol. 2, pp. 374-5 doc. 157; Sans i Travé, ‘Inedito processo’, p. 262. Свідчення «не тамплієрів» про те, що брати зізналися священникам у деяких основних звинуваченнях, були зроблені зі слів інших: UT, vol. 2, pp. 79, 81, 87, 89, 90; Wilkins, Concilia, vol. 2, p. 359; MS Bodley 454, fols 91v-92.
33. PT, vol. 1, pp. 339-40, 342-3.
34. PUT, vol. 2, p. 326 doc. 154; UT, vol. 2, p. 59; Procès d’Auvergne, pp. 143, 188; Frale, Il papato e il processo, p. 204. Див. так само, PUT, vol. 2, pp. 356, 358 doc. 156 про дві сповіді Жаку, епіскопу Ле-Пюї.
35. Demurger, Templiers, p. 492. Декілька тамплієрів стверджували, що сповідники запитували у них, чи робили вони це від чистого серця: PT, vol. 1, pp. 493, 498.
36. Така думка представлена в працях Барбари Фрале і Алена Демурже.
37. Riley-Smith, ‘Were the Templars Guilty?’, p. 124. Gilmour-Bryson, ‘The Templar Trials’, p. 42, зазначає, що «деякі брати могли поводитись неприйнятно, особливо в сільській або віддаленій місцевостях», але без уточнень.
38. Деякі тамплієри сказали, що вони вважають, що злочини не були розповсюджені, але їхні слова все ж не слід приймати беззаперечно.
39. Riley-Smith, ‘Were the Templars Guilty?’, p. 123.
40. PT, vol. 1, pp. 404, 589-90; Riley-Smith, ‘Were the Templars Guilty?’, pp. 118-19.
