Після завоювання Єрусалима хрестоносцями у 1099 році Римсько-католицька церква заснувала там Латинський патріархат [1]. До храму Гробу Господнього було призначене західне духовенство, а його світські августинські каноніки стали регулярним орденом у 1114 році. У 1099 році чи невдовзі після цього брати Латинського госпіталю, який уже діяв у Єрусалимі, відокремилися від бенедиктинців церкви Святої Марії Латинської, від яких вони залежали протягом кількох десятиліть. У 1113 році ці госпітальєри отримали від Папи Римського привілей, який підтверджував їхнє право власності на майно, набуте ними з 1099 року, і визнавав їх монахами, роблячи їх практично автономними, але поки що без виконання військових функцій [2]. Заснування ордену Храму (ордену тамплієрів — ред., і далі за текстом) відбулося сім років по тому, в 1120 році [3].
Деякі уривки з Латинського статуту тамплієрів 1129 року, очевидно, відображали їхні звичаї в роки після 1120 року [4], але їх походження зазвичай описувалося на основі пізніших джерел, спотворених під час переписування та перегляду їхнього Статуту на соборі в Труа, де в 1129 році тамплієри отримали офіційне визнання від Римської церкви. Ця історія була ще більше спотворена «цистерціанським впливом» Бернара Клервоського [5] та набагато пізнішими неточностями й упередженнями Гійома Тірського та інших істориків. Короткий опис виникнення тамплієрів, скопійований або, що більш імовірно, узагальнений у 1232 році Бернардом Скарбником, ченцем у Корбі [6], був використаний деякими вченими [7], але загалом він ігнорувався [8], ймовірно, через порівняно пізню дату написання хроніки Бернарда. Перші дев’ять глав історії Бернарда сягають 1180-х років і, ймовірно, хоча й не напевно, базуються переважно на втраченій праці Ернуля. Розповідь Бернарда про походження тамплієрів, його друга глава, була або скороченням першої частини «Східної історії» Ернуля, який був слугою Баліана д’Ібеліна в 1187 році і, можливо, ще був живим у 1232 році, тобто це було скороченням частини історії, свідком якої Ернуль не був, або ж це було взято з якогось іншого джерела. Скорочений виклад ранніх подій у перших дев’яти главах є лише нарисом, безладним і розрізненим зібранням різнорідних матеріалів [9]. Крім того, друга глава Бернарда значно відрізняється від розповіді Гійома Тірського про походження тамплієрів і не вписується в загальну розповідь Бернарда. Незалежно від того, чи було джерело, використане в другій главі, доступним Ернулю на Сході чи Бернарду на Заході, цілком імовірно, що воно не було частиною основної історії, на якій Бернард базував свою хроніку. Це невідоме джерело, очевидно, було раннім, оскільки, за винятком деяких фінальних зауважень, які, ймовірно, були доповненнями до оригінального джерела, у другій главі Бернарда не згадуються події в ордені тамплієрів після 1120 року. Припустімо, що його друга глава походить від раннього та прийнятного опису походження тамплієрів, дуже ймовірно написаного ще до подій 1129 року, про які в ньому не згадується.
Хвиля релігійного та інших проявів ентузіазму на християнському Заході досягла свого апогею в 1099 році, коли латиняни завоювали храм Гробу Господнього. Навколо цієї святині одразу ж зібралася велика кількість вихідців із Заходу, серед яких були священнослужителі, які обрали спосіб життя, спрямований на активне служіння громаді, а не на закритий бенедиктинський молитовний режим. У липні 1099 року деякі з них були затверджені першим латинським правителем Єрусалима, Годфруа де Буйоном, як світські каноніки латинського собору Гробу Господнього [10]. Патріарху була потрібна збройна сила, і у 1101 році він був змушений погодитися оплатити службу тридцяти лицарів [11]. З наявних лицарів (milites), які зазвичай воювали верхи, ймовірно, було чимало світських членів братства (confratres), пов’язаних із Гробом Господнім [12]. Дехто з таких воїнів, можливо, були тими, хто вижив після завоювання Єрусалима в 1099 році, тоді як інші, можливо, були безземельними паломниками чи іншими новоприбулими, кому потрібна була ціль для їхнього благочестивого наміру вести священну війну. Враховуючи численні від’їзди та високий рівень смертності, ця військова сила, мабуть, була невеликою, хаотичною сумішшю, до якої входили ті, хто називав себе «воїнами Христа» (milites Christi) або «воїнами Гробу Господнього» (milites sancti Sepulchri), а деякі з них служили протягом обмеженого періоду як «лицарі на термін» (milites ad terminum) [13]. Латинська церква в Єрусалимі не передбачала жодних особливих умов для таких воїнів, але дехто з них, очевидно, стали мирянами-августинцями, які не були повноправними ченцями, але служили під певною формою послуху пріору Святого Гробу. Між 14 січня та 13 вересня 1120 року [14] деякі з цих латинян відокремилися від Святого Гробу, щоб утворити новий військово-чернечий орден. Друга глава хроніки Бернарда Скарбника описує ці події наступним чином [15]:
Як виник орден тамплієрів
Коли християни завоювали Єрусалим, чимало лицарів вирушило до храму Гробу Господнього [16], і згодом туди прибуло ще багато людей з усіх країв. І підкорялися вони пріору храму Гробу Господнього. Серед них були й добрі віддані лицарі [17]. Тож вони порадилися між собою та сказали: «Ми покинули наші землі та наших друзів і прийшли сюди, щоб підтримати та прославити закон Божий. Ми зупинилися тут, щоб пити, їсти та витрачати гроші, не роблячи нічого. Ми зовсім не беремося до зброї, хоча в цьому є потреба в цій землі. Ми підкоряємося священнику, тому й не чинимо воєнних подвигів. Давайте порадимося, і нехай один із наших людей, за порадою нашого пріора, буде обраний магістром, щоб повести нас у бій, коли настане час».
У той час був там король Балдуїн. Тож вони прийшли до нього і сказали: «Сір, заради Бога, порадьте нам, бо ми саме так вирішили — обрати одного з нас магістром, який вів би нас у бій заради захисту цієї землі». Король був дуже радий і сказав, що охоче надасть пораду та допомогу.
Тоді король покликав патріарха, архієпископів, єпископів та баронів королівства, щоб порадитися з ними. Порадившись, вони всі погодилися, що це добра справа. Тоді прийшов король і дарував їм землі, замки та міста. Король разом зі своєю радою домігся від пріора храму Гробу Господнього, щоб той звільнив їх від послуху і щоб вони відокремилися, за винятком того, що вони й досі носять частину знака Гробу Господнього на вбранні. Знак на вбранні Гробу Господнього — це червоний хрест із двома перекладинами, [такий самий носить Госпіталь]. А ті, що з Храму (тамплієри), носять його зовсім простим і червоним. [І так Госпіталь заснував Храм і надав йому свою допомогу та прапор, що зветься Босеан].
Тепер я розповім вам, чому вони називаються тамплієрами. Коли вони пішли від Гробу Господнього, їм не було де оселитися. Король мав три багаті маєтки в місті Єрусалимі: один нагорі, біля вежі Давида; другий внизу, перед вежею Давида; і третій перед Храмом, де Господь був явлений. Цей маєток називали Храмом Соломона, він був найбагатшим. Вони просили короля, щоб він позичив їм цей маєток, доки вони не побудують собі власний. Король позичив їм той маєток, що зветься Храмом Соломона, через що вони й мають назву тамплієри (храмовники), бо вони там мешкали. Там вони влаштовували королівський бенкет, коли він носив корону в Єрусалимі [18]. Потім вони збудували поруч гарний і багатий маєток (який сарацини зруйнували, коли захопили місто), щоб, якщо король захоче повернути свій, вони мали де жити [19]. [Так тамплієри почали надалі зватися тамплієрами].
Згідно з цим текстом, група лицарів прибула з «усіх земель» до Єрусалима, де вони несли службу в послуху пріору храму Гробу Господнього. Вони проводили свій час у розвагах, їжі та неробстві поблизу Гробу Господнього, але згодом втомилися від цієї бездіяльності та відсутності належного військового керівництва. З дозволу пріора вони обрали собі лідера та пішли до короля, заявивши, що бажають служити під керівництвом військового командира, який поведе їх проти невірних. Король скликав патріарха, єпископів та баронів на раду, вони переконали пріора звільнити цих лицарів від послуху, і король дав їм «землі, замки та міста» [20]. У дарчій грамоті від 1137 року справді йшлося про те, що орден тамплієрів був заснований «божественним провидінням» за порадою патріарха Гармонда та баронів для захисту країни та паломників [21].
Бернард Скарбник повідомляв, що прототамплієри носили частину двораменного червоного хреста Гробу Господнього і продовжували носити його після 1120 року, але вже лише з однією поперечиною, і це цілком могло відповідати дійсності [22]. Лише в одному рукописі [23] додатково зазначалося, що госпітальєри також носили двораменний хрест, і цілком можливо, що так і було, оскільки найдавніша відома печатка магістра госпітальєрів, що датується 1134 роком, а також печатки його наступників, зображували як двораменний хрест, так і Гроб Господній [24]. Цей же рукопис був єдиним, де припускалося (що видається цілком імовірним), що прототамплієри розміщувалися в Госпіталі, який знаходився поруч із Гробом Господнім, оскільки в ньому зазначалося, що Госпіталь або вигнав їх, або дозволив їм піти: «І так виставив Госпіталь Храм» (Et si jeta li Ospitaus le Temple). Крім того, це був єдиний рукопис, у якому зазначалося, що госпітальєри віддавали тамплієрам свої «залишки їжі» (relief) або недоїдки — твердження, яке також підтверджується надійними, хоча й пізнішими, свідченнями [25], ще є набагато пізніша згадка про «милостиню» (elemosina), отриману тамплієрами від госпітальєрів [26]. Однак твердження в цьому єдиному рукописі про те, що госпітальєри віддали тамплієрам свій босеан (bauçant) або прапор, видається сумнівним [27]. Незрозуміло, чому саме цей рукопис містив додаткові матеріали, що стосуються госпітальєрів, або ж, навпаки, чому лише в одному рукописі ці матеріали не були вилучені під час процесу скорочення тексту. Інформація про те, що король «надав у користування» (presta), а не подарував тамплієрам резиденцію у Храмі Соломона (Templum Salomonis) в межах території Храму Господнього (Templum Domini) — видається точною; власне, Гійом Тірський писав: «тимчасово надав їм житло» (eis ad tempus concessit habitaculum) [28]. Безсумнівно, та частина міста, де розташовувався Храм, потребувала захисту, і король, вочевидь, вбачав загальну вигоду у створенні постійної військової сили, яка могла б допомогти захищати його королівство. Тамплієри як «релігійні миряни» (religiosi laici), що не належали до кліру, не мали канонічних перешкод для носіння зброї.
Хоча поразка латинян у битві на «Кривавому полі» (Ager Sanguinis) у червні 1119 року, можливо, прискорила становлення ордену тамплієрів, що могло бути офіційно схвалено зборами баронів і духовенства в Наблусі в січні 1120 року, розповідь Бернарда Скарбника не приписує жодної ініціативи ні королю, ні патріарху, ні будь-якій окремій особі, як-от першому магістру Гуго де Пейну; також у ній не згадується і захист паломників. На той час ще не було жодних натяків на цілі чи вплив Григоріанських реформ, миротворчий рух чи хрестоносні індульгенції; не було згадок про дискусії щодо будь-якого християнського воїнства (militia), справедливої війни чи теоретичних суперечностей між військовими та релігійними ідеалами, так само як не було мови про ченців, військових ченців чи «новий рід воїнства» (novum militiae genus). Багато подібних питань, безумовно, хвилювали сучасників до 1120 року, але вони не обов’язково впливали на засновників тамплієрів. Різниця між каноніками та ченцями залишалася далеко не чіткою, а ідея релігійного ордену все ще не мала точного канонічного визначення, а Бернар Клервоський не втручався у справи тамплієрів приблизно до 1129 року. Єдине, що можна сказати напевно про найперших тамплієрів, — це те, що невелика група воїнів у Єрусалимі прагнула вести скромне, релігійне і, можливо, аскетичне життя, водночас борючись із невірними. У 1120 році вони домоглися звільнення від послуху пріору храму Гробу Господнього, але не мали власного офіційного статуту і не мали папського визнання до 1129 року; у 1120 році вони були визнані патріархом, королем і баронами, і залишалися під юрисдикцією патріарха навіть після 1129 року [29]. Існувало чимало свідчень про бідність тамплієрів як «бідних соратників» (pauperes commilitones), але цей стан, імовірно, був обмежений їхньою потребою у військових послідовниках, спорядженні та конях, а також подарунками й пожертвами, які вони невдовзі почали отримувати.
До числа перших тамплієрів входили перший магістр Гуго де Пейн, який перебував у Сирії з 1113 року, та Годфруа де Сент-Омер; обидва були людьми шляхетного походження та високого становища, як і Робер де Краон, другий магістр. Тимчасовим побратимом ордену в 1120 та 1121 роках був Фульк, граф Анжуйський, а в 1125 році тамплієром став Гуго, граф Шампанський. Найперші госпітальєри були переважно людьми невідомого походження, які не мали шляхетних зв’язків і, ймовірно, походили з Південної Франції, Італії та Каталонії, натомість багато перших братів-тамплієрів походили з обмеженої території Північної Франції і були пов’язані між собою родинними або іншими зв’язками. Жоден із перших тамплієрів, наскільки відомо, не брав участі у завоюванні 1099 року [30].
Інші історики — жоден із яких не був сучасником тих подій, і всі вони, ймовірно, писали значно пізніше за невідоме першоджерело Бернарда Скарбника, — розходилися в деталях. Гійом Тірський, який писав ще до 1186 року і чия розповідь дуже швидко стала загальноприйнятною, зазначав, що певні «благородні мужі з лицарського стану» (nobile viri de equestri ordine) вирішили заснувати орден; що дев’ять братів склали вічні обітниці бідності, цноти та послуху патріарху і стали регулярними каноніками, заприсягнувши жити «за звичаєм регулярних каноніків» (more canonicorum regularium); що король та августинські каноніки Храму Господнього (Templum Domini) надали їм житло та місце на території храму; що король, його барони, патріарх та духовенство наділили їх бенефіціями; і що їхньою початковою функцією був захист християнських доріг та паломників [31]. Михаїл Сирієць, який помер у 1199 році, писав, що Гуго де Пейн вирушив до Єрусалима, щоб стати ченцем, але натомість три роки воював там за короля разом із тридцяти лицарями; тоді король і барони заохотили їх продовжувати боротьбу радше як воїнів, аніж як ченців, а король і патріарх наділили їх селами [32].
Якщо тамплієри колись і були якимось «третім орденом», прикріпленим до августинських регулярних каноніків Гробу Господнього [33], то це мало статися між 1114 роком, коли каноніки прийняли статутний спосіб життя, та 1120 роком, коли засновники ордену тамплієрів почали жити як регулярні каноніки — принаймні згідно з Рішаром із Пуату (писав бл. 1153 року), який повідомляв, що вони жили «за звичаєм ченців» (more monachorum) у цноті та дисципліні, споживаючи їжу в тиші [34]. Це робило б їх швидше релігійними мирянами, аніж терціаріями чи членами третього ордену. Про їхні найдавніші звичаї достеменно нічого не відомо, проте очевидно, що постійна інституція з власною резиденцією та майновими наділами існувала вже з 1120 року. Гуго де Пейн не згадується в документах як «магістр» (magister) «лицарів Храму» (milites Templi) до 1125 року [35]. 30 грудня 1119 року «Ugo de Pazence» фігурує як свідок без зазначення титулу чи посади [36], а «Hugo de Peans», теж як свідок без титулу, фігурує в іншому документі, складеному, ймовірно, у період з 14 квітня 1120 року по 13 квітня 1121 року [37]. Отже, цілком можливо, що орден тамплієрів було засновано після 13 квітня і, ймовірно, до 13 вересня 1120 року [38].
Окрім Бернарда Скарбника, жоден із ранніх авторів не наголошував на зв’язку тамплієрів із Гробом Господнього. Тамплієри, можливо, спочатку використовували сусідніх августинців Храму Господнього (Templum Domini) як священників, хоча їхній Статут 1129 року дозволяв братам ходити вночі до Гробу Господнього на молитву: їм заборонялося виходити в місто, «окрім як уночі до Гробу та на молитви, що відбуваються в стінах святого міста» (preter noctu ad Sepulchrum et ad orationes que intra muros sancte civitatis continentur) [39]. Статут тамплієрів мав виражений августинський характер [40]. Їхня літургія відповідала літургії храму Гробу Господнього [41]; у французькій версії їхнього Статуту, що датується приблизно 1140 роком, зазначалося, що вона була запозичена з «Ординарія Гробу» (ordenaire del Sepulchre) [42]. На Заході тамплієри збудували лише кілька круглих або багатокутних церков, які були натхненні Гробом Господнім [43].
Найперші тамплієри виокремилися у 1120 році з середовища, що залежало від Гробу Господнього та підпорядковувалося йому, щоб утворити автономну групу, можливо, наслідуючи приклад госпітальєрів. Цілком імовірно, що вони мешкали у розташованих неподалік госпітальєрів та були певною мірою їм підпорядковані; це узгоджувалося б із правами тамплієрів на «милостиню» (elemosina) або на залишки їжі зі столу, що, можливо, переросло у свого роду право на харчування у госпітальєрів. Після 1120 року характер та ідеологія ордену тамплієрів змінювалися досить швидко й масштабно під впливом різноманітних чинників, спрямованих на те, щоб адаптувати чи використати його, або ж у деяких випадках — надати теоретичне обґрунтування його діяльності.
Автор: Ентоні Латтрелл (Anthony Luttrell) — британський історик-медієвіст, визнаний фахівець з історії військово-чернечих орденів. Його дослідження зосереджені на діяльності госпітальєрів, тамплієрів та латинських поселень у Середземномор’ї. Протягом кар’єри він працював у провідних університетах світу та опублікував сотні праць, що змінили наукове уявлення про роль лицарських орденів у середньовічному суспільстві.
© Luttrell A., 1996
© Бойчук Б.В., український переклад, редагування, 2026
© TEMPLIERS.INFO, 2026
Переклад виконано за виданням: Luttrell A. The Earliest Templars // Autour de la Première Croisade : actes du Colloque de la Society for the Study of the Crusades and the Latin East (Clermont-Ferrand, 22–25 juin 1995) / ed. M. Balard. Paris : Publications de la Sorbonne, 1996. P. 193–202.
Примітки
[1] Ця стаття в оригінальному варіанті мала назву «Найперші госпітальєри та тамплієри»; розділ, що стосується госпітальєрів, буде опубліковано окремо. Спробуємо, без надання нових доказів, ще раз виділити ключові аспекти цієї теми. Як і завжди, Франческо Томмазі став джерелом великого натхнення та інформації. Я також вдячний Пітеру Едбері, Маргарет Джабб та Джонатану Райлі-Сміту за поради щодо окремих моментів.
[2] Riley-Smith J. The Knights of St. John in Jerusalem and Cyprus: c. 1050–1310. London : Macmillan, 1967. P. 32–43; Hiestand R. Die Anfänge der Johanniter // Die geistlichen Ritterorden Europas / hrsg. J. Fleckenstein, M. Hellman. Sigmaringen : Jan Thorbecke Verlag, 1980. P. 31–56; Forey A. Military Orders and Crusades. Aldershot : Variorum, 1994. Item I.
[3] Bulst-Thiele M.-L. Sacrae Domus Militiae Templi Hierosolymitani Magistri: Untersuchungen zur Geschichte des Templerordens, 1118/9–1314. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1974. S. 19–23; Demurger A. Vie et Mort de l’Ordre du Temple: 1118–1314. 2e éd. Paris : Éditions du Seuil, 1989. P. 15–26; Barber M. The New Knighthood: a History of the Order of the Temple. Cambridge : Cambridge University Press, 1994. P. 6–11.
[4] Деталі в: Valous G. de. Quelques Observations sur la toute primitive Observance des Templiers et la Regula Pauperum Commilitonum Christi Templi Salamonici, rédigée par Saint Bernard au Concile de Troyes (1128) // Mélanges Saint Bernard : XXIVe Congrès de l’Association Bourguignonne des Sociétés Savantes (Dijon, 1953). Dijon : Association des amis de Saint Bernard, 1954. P. 34–39.
[5] Пор.: Tommasi F. «Pauperes Commilitones Christi»: Aspetti e Problemi delle Origini gerosolimitane // «Militia Sacra» e Crociata nei secoli XI–XIII / a cura di D. Maselli. Milano : Vita e Pensiero, 1992. P. 472–475.
[6] Chronique d’Ernoul et de Bernard le Trésorier / éd. L. de Mas Latrie. Paris : Mme Ve J. Renouard, 1871. P. 7–9; варіант тексту в Jubb M. A Critical Edition of the «Estoires d’Outremer et de la Naissance Salehadin». London : Medium Aevum, 1990. P. 46–47.
[7] Особливо у: Tommasi F. «Pauperes Commilitones Christi»… P. 460–467, Elm K. Kanoniker und Ritter vom Heiligen Grab: ein Beitrag zur Entstehung und Frühgeschichte der palästinensischen Ritterorden // Die geistlichen Ritterorden Europas / hrsg. J. Fleckenstein, M. Hellman. Sigmaringen : Jan Thorbecke Verlag, 1980. S. 159. Demurger A. Vie et Mort de l’Ordre du Temple… P. 25, цитує короткий уривок з глави.
[8] Наприклад, нещодавно, Barber M. The New Knighthood… P. 335–336, nn. 6, 8.
[9] Morgan M. R. The Chronicle of Ernoul and the Continuations of William of Tyre. Oxford : Oxford University Press, 1973. P. 117–137; глава хроніки про тамплієрів потребує подальшого дослідження.
[10] Mayer H. E. Bistümer, Klöster und Stifte im Königreich Jerusalem. Stuttgart : Anton Hiersemann Verlag, 1977. S. 1–2; у XII столітті військово-чернечого ордену Гробу Господнього не існувало.
[11] «…тридцять лицарів в обмін на соліди» (…triginta milites in conventione solidorum se procurare promisit): Albert of Aix. Historia Hierosolymitana // Recueil des Historiens des Croisades. Historiens Occidentaux. Tome IV. Paris : Imprimerie Nationale, 1879. P. 545–547; пор. Elm K. Kanoniker und Ritter vom Heiligen Grab… S. 157–158.
[12] Ibid., Р. 152-157, та Prawer J. Crusader Institutions. Oxford : Clarendon Press, 1980. P. 311–315; але ці документи датуються періодом після 1120 року.
[13] Ligato G. «Fra Ordini cavallereschi e Crociata: milites ad terminum e confraternitates armate» // «Militia Christi» e Crociata nei secoli XI–XIII : atti della undecima Settimana internazionale di studio (Mendola, 28 agosto — 1 settembre 1989). Milano : Vita e Pensiero, 1992. P. 645–697, але термінологія текстів часто розпливчаста. Лігато згадує «лицарів Святого Гробу» (milites Sancti Sepulchri), які служили «певний термін» (ad terminum), але вони не утворювали ордену і згадуються в джерелах лише після 1120 року. Він також аналізує докази того, що «не-тамплієри» (non-Templars) служили Храму «певний термін» після 1120 року. Різноманітні значення терміна «militia», багато з яких зустрічаються в ідеологічній літературі, вичерпно розглянуті у праці «Militia Christi», цит. вище.
[14] Щодо дати, встановленої Рудольфом Гістандом, див. Tommasi F. «Pauperes Commilitones Christi»… P. 455–458; Barber M. The New Knighthood… P. 8–9; нижче.
[15] Наведений тут текст базується на тексті з Chronique d’Ernoul et de Bernard le Trésorier… P. 7–9.
[16] У двох рукописах (А і В) наведено «до Гробу [Господнього]» (au Sepulcre), але в більшості випадків зустрічається «до храму Гробу Господнього» (au temple del Sepulcre). У всіх трьох рукописах «Estoires» (Jubb M. A Critical Edition… P. 46) вжито «Храм Гробу Господнього» (al Temple del Sepulcre). Ймовірно, принаймні в одному або кількох із цих уривків міститься якась помилка чи анахронізм.
[17] Ibid., Р. 46: «Було в Храмі чимало [або багато] добрих лицарів» (Il ot au Temple de boins [or mout de boins] chevaliers rendu). Tommasi F. «Pauperes Commilitones Christi»… P. 466–470, тлумачить «віддані» (rendu) аналогічно до «облат» (oblatus), «донат» (donatus) або «побратим» (confrater). До 1157 року арабським терміном для позначення тамплієрів було «Dāwayya», яке можна інтерпретувати як похідне від латинського devotus («присвячений») або французького devot («побожний»): The Encyclopaedia of Islam. New Edition. Supplement. Fascicules 3–4. Leiden : E. J. Brill, 1981. P. 7–9.
[18] Після коронації король обідав у Храмі Соломона (Templum Salomonis). Можливо, з 1120 року тамплієри мали влаштовувати для короля банкет на знак визнання його верховенства (dominium) над їхньою обителлю, але цей звичай виник ще у 1102 році: Mayer H. E. «Das Pontifikale von Tyrus und die Krönung der lateinischen Könige von Jerusalem» // Dumbarton Oaks Papers. 1967. Vol. 21. P. 159, 170, 199, 203. Chronique d’Ernoul et de Bernard le Trésorier… P. 117–118, повідомляє, що Балдуїн IV трапезував у Храмі після своєї коронації в 1183 році.
[19] Jubb M. A Critical Edition… P. 47: «…тому що, якби король захотів отримати [або повернути] свій маєток назад, вони могли б перебратися туди як у свій власний» (…por çou ke se li rois vausist ravoir [or avoir] le sien, ke il i peuscent traire com el lor). Цей уривок, ймовірно, означає, що тамплієри пізніше збудували поруч із будинком у Храмі Соломона (Templum Salomonis) чудовий новий будинок, у якому вони могли б залишитися, якби король зажадав повернути свій дім назад.
[20] Багато спекуляцій щодо походження тамплієрів є необґрунтованими. У роботі Forey A. Military Orders and Crusades… Item I. P. 175–177, обговорюється нестача живої сили та захист паломників. Лист Іво Шартрського приблизно 1114 року стосовно майбутньої подорожі Гуго, графа Шампанського, до Єрусалима та «євангельського воїнства» (evangelica… militia) навряд чи є чітким свідченням того, що на той час уже планувалося створення ордену тамплієрів: Forey A. Military Orders and Crusades… Item I. P. 175/6, n. 2. Forey A. Military Orders and Crusades… Item I. P. 177–181, відкидає теорію про те, що на заснування ордену тамплієрів вплинув мусульманський рибат.
[21] Albon G. d’. Cartulaire général de l’Ordre du Temple: 1119?–1150. Paris : Honoré Champion, 1913. P. 99.
[22] Demurger A. Vie et Mort de l’Ordre du Temple… P. 78–79, вважає цю деталь вигадкою. У Латинському статуті 1129 року не згадується ні хрест, ні босеан (baussant), ні прапор. Згідно з пізнішою традицією, викладеною Гійомом Тірським та іншими авторами, червоний хрест був дарований ордену тамплієрів у 1147 році: Bulst-Thiele M.-L. Sacrae Domus Militiae Templi Hierosolymitani… P. 38.
[23] Schlumberger G. «Neuf Sceaux de l’Orient Latin» // Revue de l’Orient Latin. 1894. Vol. 2. P. 177–182; plates II, 5–7.
[24] Ms. F з якого Ms. O є копією створеною в XVIII столітті.
[25] «Залишки їжі» (relief) або «залишок» (residuum) був, імовірно, викуплений між 1243 та 1258 роками. Госпітальєрська Хроніка спочилих магістрів (текст прибл. 1347-1353 років), що зберігається в Парижі, Paris. Bibliothèque Nationale de France. Ms. franç. 1979. F. 181, повідомляє: «Після був магістр Г. де Шатонеф… за часів якого тамплієри забирали залишок (їжі) у госпітальєрів. І він викупив його у магістра тамплієрів, який був його братом, за ціну одного коня» (Apres fu maistre G. de Chastelneuf… au tens dou quel le temple leuoit le releu delhospital. Et il lachate dou maistre dou temple qui estoit son frere per le pris dun cheval). Riley-Smith J. The Knights of St. John… P. 156, n. 5, зауважує, що саме Гарен де Монтегю (1207–1228) мав брата, який був магістром тамплієрів.
[26] Написано до 1241 року: Alberic of Trois Fontaines. Chronicon // Monumenta Germaniae Historica: Scriptores. Hannover, 1874. T. XXIII. P. 820, вказано: «Ось що дивно: те, що орден воїнства Храму (тамплієри) брав милостиню від братів Госпіталю (госпітальєрів)» (Illum autem est mirabile, quod ordo militie Templi cepit de elemosina fratrum Hospitalis).
[27] Незрозуміло, чому госпітальєри повинні були мати прапор у 1120 році — за кілька років до того, як вони були мілітаризовані; також немає жодних інших свідчень того, що госпітальєри коли-небудь мали строкатий (двоколірний) прапор. Щодо босеана див.: Tommasi F. «L’Ordine dei Templari a Perugia» // Bollettino della Deputazione di Storia Patria per l’Umbria. 1981. Vol. 78. P. 73–75. Чорно-білий строкатий босеан тамплієрів у рукописах Матвія Паризького середини XIII століття зображений у Barber M. The New Knighthood… Plate 6, та у Nicholson H. Templars, Hospitallers and Teutonic Knights: Images of the Military Orders, 1128–1291. Leicester : Leicester University Press, 1993. P. 69. Поруч із ним у цій останній сцені зображено прапор госпітальєрів — білий хрест на червоному тлі: обидва представлені у Tremlett T. D. «The Matthew Paris Shields c. 1244–1259» // Aspilogia II: Rolls of Arms: Henry III / Ed. A. Wagner. Oxford : Oxford University Press, 1967. P. 25–26, 66–67, 82; plate 1a.
[28] Guillaume de Tyr. Chronique / Ed. R. B. C. Huygens. Turnhout : Brepols, 1986. T. I. P. 553. Багато перекладів та коментарів ігнорують фразу «на певний час» (ad tempus), проте слова «дещо на певний час» та «дещо назавжди» (quedam ad tempus, quedam in perpetuum) (на P. 554) роблять ці значення очевидними. Див. також вище, n. 19.
[29] Valous G. de. «Quelques Observations sur l’identité de l’origine des ordres de Cluny et du Temple»… P. 35, 38–39. Щодо статусу найперших «військово-чернечих орденів» у канонічному праві див.: Elm K. «Kanoniker und Ritter»… P. 159–163. Орден тамплієрів став повністю незалежним лише після 1139 року: Barber M. The New Knighthood… P. 12, 56–58.
[30] Bulst-Thiele M.-L. Sacrae Domus… P. 19–20 та в інших місцях; Barber M. The New Knighthood… P. 6–8, 11 та в інших місцях.
[31] Guillaume de Tyr. Chronique… T. I. P. 553–555.
[32] Chronique de Michel le Syrien, Patriarche Jacobite d’Antioche (1166–1199) / Ed. J.-B. Chabot. Paris : Ernest Leroux, 1905. T. III. P. 201–203.
[33] Як зазначено в Leclercq J. «Un document sur les débuts des Templiers» // Revue d’Histoire Ecclésiastique. 1957. Vol. 52. P. 85, і часто повторюється.
[34] Bulst-Thiele M.-L. Sacrae Domus… P. 19, n. 2.
[35] Ibid., P. 29.
[36] Cartulaire général de l’Ordre des Hospitaliers de Saint-Jean de Jérusalem: 1100–1310 / Ed. J. Delaville le Roulx. Paris : Ernest Leroux, 1894. T. I. № 53, перероблено в Mayer H. E. «Zur Geschichte der Johanniter im 12. Jahrhundert» // Deutsches Archiv für Erforschung des Mittelalters. 1991. Vol. 47. P. 139–148.
[37] Текст, опублікований у роботі Delaborde H.-F. Chartes de Terre Sainte provenant de l’Abbaye de N.-D. de Josaphat. Paris : Thorin, 1880. P. 37–38, завжди датували 1123 роком; у ньому зазначено MCXXIII, проте вказівка на третій рік (tercio) правління як короля, так і патріарха відповідає 1120/1121 рокам. Здається більш імовірним, що переписувач один раз помилково написав MCXXIII (1123) замість MCXX (1120), ніж те, що він двічі вказав «третій» (tercio) замість «п’ятого» (quinto).
[38] Спираючись на спірний висновок із хартії від 13 вересня 1128 року, де зазначено, що її було укладено на дев’ятий рік від заснування ордену тамплієрів: Albon G. d’. Cartulaire général de l’Ordre du Temple… P. 10–11.
[39] La Règle du Temple / Ed. H. de Curzon. Paris : Renouard, 1886. P. 45–46. Можливо, існували тимчасові капелани, які не належали до ордену, оскільки Статут 1129 року одного разу згадує «усім лицарям, що залишаються, а також і капеланам… іншим же, а саме зброєносцям та служителям» (omnibus militibus remanentibus necnon et capellanis… alli autem videlicet armigeri et clientes), а в іншому місці — «капеланам або іншим, що перебувають тимчасово» (capellanis vel aliis ad tempus manentibus): ibid., P. 36, 64.
[40] Elm K. «Kanoniker und Ritter»… P. 160; Tommasi, “Pauperes”, op. cit., p. 464-465. Bulst-Thiele M.-L. «The Influence of St. Bernard of Clairvaux on the Formation of the Knights Templar» // The Second Crusade and the Cistercians / Ed. M. Gervers. New York : St. Martin’s Press, 1992. P. 59–60, наголошує на бенедиктинських аспектах Статуту.
[41] Bulst-Thiele M.-L. Sacrae Domus… P. 12; Elm K. «Kanoniker und Ritter»… P. 164, n. 99.
[42] La Règle du Temple… P. 205–206.
[43] Demurger A. Vie et mort de l’ordre du Temple… P. 195–196, 369; Gervers M. «Rotondae Anglicanae» // Actes du XXIIe Congrès International d’Histoire de l’Art (Budapest, 1969). Budapest : Akadémiai Kiadó, 1972. Vol. I. P. 363–367 та Ritoók P. «The Architecture of the Knights Templars in England» // The Military Orders: Fighting for the Faith and Caring for the Sick / Ed. M. Barber. Aldershot : Variorum, 1994. P. 167–178. Купол — «високий барабан» (tuba) або «баня» (cuba) — на печатках тамплієрів, імовірно, зображував Храм Господній (Templum Domini) (див. Tommasi F. «Pauperes commilitones Christi»… P. 449–450) або, можливо, Гроб Господній (див. Demurger A. Vie et mort de l’ordre du Temple… P. 79).
