Загальновідомо, що 1127 року Гуго де Пейн вирушив на Захід з метою залучення нових прихильників та отримання папського схвалення для новоствореного ордену тамплієрів. Очевидно, що піднесення ролі тамплієрів мало велике значення для розвитку Латинського Сходу. Однак це призвело до того, що історики проігнорували інший аспект місії Гуго: король Єрусалима Балдуїн II відправив його, щоб переконати провідних діячів Заходу допомогти в облозі ключового мусульманського міста Дамаска [1].
До 1127 року військове становище поселенців зміцнилося настільки, що вони змогли розглянути можливість нападу на таке важливе мусульманське поселення. Це різко контрастувало з обставинами на початку правління Балдуїна, коли франки перебували в обороні по всьому Латинському Сходу. Поразка в битві на «Кривавому полі» (Ager Sanguinis) 1119 року значно послабила Антіохію і залишила її без лідера. Полонення графа Жослена I Едеського у вересні 1122 року та за сім місяців ув’язнення самого короля Балдуїна означало, що три з чотирьох латинських територій залишилися без керівництва [2]. Літо 1124 року стало поворотним моментом для франків. Поразка на «Кривавому полі» спонукала до звернення за допомогою до Заходу, результатом чого став Венеційський хрестовий похід 1122 року. Разом із венеційським флотом у липні 1124 року було захоплено важливий морський порт Тір [3]. Місяць по тому Балдуїна було звілно. Він негайно взяв в облогу Алеппо — перше свідчення того, що він був готовий розпочати наступ на мусульманські землі, хоча в цьому випадку після чотиримісячної облоги християни були змушені відступити. У червні 1125 року Балдуїн досяг свого найвражаючішого успіху на той час, здобувши перемогу над армією з Мосула у битві при Аазазі, а восени того ж року здійснив рейд на територію Дамаска [4]. Зафіксовано, що король залучив усіх лицарів королівства і здобув чималу здобич [5]. На початку 1126 року Балдуїн вирішив активізувати свою кампанію проти дамаскінців і наказав зібрати всі військові сили королівства. Християни просунулися вглиб ворожої території і після виснажливої битви з мусульманами здобули перемогу [6]. Балдуїн не намагався скористатися своєю перемогою та відступив на свої землі. Попередні успіхи під Тіром та Аазазом продемонстрували, що король здатний перемагати мусульман як під час облог, так і у відкритих боях, а рейд на Дамаск 1125 року став провісником масштабнішого вторгнення 1126 року [7]. Однак для досягнення стійких результатів були необхідні подальше планування та додаткова допомога.
1127 року король здійснив кроки щодо двох ключових питань свого правління. По-перше, до графа Фулька V Анжуйського було відряджено посольство на чолі з Гійомом де Бюром, щоб передати пропозицію шлюбу з Мелісендою, спадкоємицею єрусалимського престолу. По-друге, приблизно в той самий час король відправив на Захід магістра тамплієрів Гуго де Пейна та кількох інших «духовних осіб». Гійом Тірський писав, що Гуго отримав доручення закликати народи Європи на допомогу Латинському Сходу у спробі облоги Дамаска [8]. Щоправда, Гійом написав свою хроніку через кілька десятиліть, але він є єдиним джерелом розповіді, яке описує події в Єрусалимі того часу [9]. При описі подій 1127 року помітно, що Гійом не згадав про зусилля Гуго де Пейна щодо заснування ордену тамплієрів; цей аспект його подорожі випливає лише з інших джерел. Попри відомі зобов’язання перед орденом, основна суть подорожі Гуго, вочевидь, полягала в тому, щоб переконати людей на Заході організувати новий хрестовий похід. Кампанія проти Дамаска мала величезне значення для безпеки Святої землі, і той факт, що Балдуїн довірив таке важливе завдання голові тамплієрів лише через сім років після їхнього заснування, свідчить про велику довіру до Гуго. Якщо, як здається, Гуго очолював набір учасників для походу, це ще більше підкреслює масштаб відповідальності, покладеної на нього. Крім того, це був перший із багатьох випадків, коли члена військового ордену залучали для передачі важливих дипломатичних послань на Захід. Те, що посольство Гійома де Бюра одночасно займалося питанням пошуку чоловіка для Мелісенди, могло бути не випадковістю. Ця паралельність не обов’язково шкодила кожному з цих проєктів окремо і, цілком імовірно, вони могли взаємодоповнювати один одного.
Гуго вперше згадується в Анжу у квітні 1128 року [10]. Як магістр тамплієрів, Гуго вже був знайомий із Фульком, оскільки 1120 року граф здійснив паломництво до Єрусалима і під час свого перебування на Сході встановив тісні зв’язки з орденом [11]. Нещодавно було висловлено припущення, що орден був заснований незадовго до прибуття Фулька до Латинського Сходу 1120 року, і, зупинившись у тамплієрів в Єрусалимі, граф продемонстрував свою підтримку їм на дуже ранньому етапі їхнього становлення [12]. Після повернення до Анжу він виплачував братам щорічний дохід у тридцять ліврів [13]. Отже, Фульк був підходящою фігурою, до якої Гуго міг звернутися у своїх спробах щодо підтримки тамплієрів. Цілком можливо також, що Гуго мав намір переконати графа взяти участь у запланованому нападі на Дамаск. Фульк зарекомендував себе прихильником поселенців ще під час свого попереднього візиту, коли протягом року власним коштом утримував у королівстві 100 лицарів [14]; і ці обставини наводили на думку, що Гуго, можливо, варто було б знову попросити його допомогти Сходу. Схоже, посланець досяг своєї мети, адже у травні 1128 року граф прийняв хрест у Ле-Мані [15]. Таким чином, уже на початку своєї місії Гуго отримав важливого та впливового союзника.
Переміщення Гуго північно-західною Європою можна відстежити переважно за фактами дарування земель та прав ордену тамплієрів. Його ім’я зустрічається у списках свідків в Анжу, Фландрії, Гранжі (поблизу Труа) та, можливо, в Авіньйоні [16]. Оскільки ці документи стосуються благодійних внесків на користь ордену, у жодному з них не згадується експедиція проти Дамаска, що може створювати хибне уявлення про справжню мету подорожі Гуго. Проте наративні джерела вказують на інший стан справ. «Англосаксонська хроніка» повідомляє, що 1128 року Гуго зустрівся з королем Англії Генріхом I у Нормандії, де той надав йому значну суму скарбів. Далі тамплієр продовжив подорож до Англії та Шотландії, де отримав великі багатства, які, очевидно, призначалися для відправлення до Єрусалима. Достеменно невідомо, чи призначалися ці кошти безпосередньо для потреб тамплієрів, чи для підтримки християнської справи загалом. Повідомлялося, що Гуго вдалося залучити до подорожі в Єрусалим найбільшу кількість людей із часів папи Урбана II. Їхньою метою, вочевидь, був напад на Дамаск, оскільки Гуго заявляв про наближення великої війни [17]. Аналіз хартій дає змогу ідентифікувати окремих осіб та регіони, які підтримали хрестовий похід. Наприклад, цілком імовірно, що перебування Гуго у Фландрії спонукало місцевих жителів прийняти хрест. Хартія з фламандського абатства Енаме свідчить, що Тьєррі де Шієвр (Thierry of Chièvres) продав свою алодіальну землю в Боссюїті церкві, щоб профінансувати подорож до Єрусалима [18]. Хоча цю угоду датовано 1128–1133 роками, Тьєррі міг бути одним із «багатьох знатних мужів», про яких Гійом Тірський зазначав, що вони прибули до Латинського Сходу 1129 року. Серед інших осіб, які, ймовірно, прийняли хрест, були Гуго III де Пюїзе, Гійом VI де Монпельє, Анрі та Робер Бургундець (Burgundio), Готьє де Ретель та Рено де Бар-ле-Дюк [19]. Оскільки, схоже, ніхто, окрім Гуго де Пейна та його соратників, не намагався набрати людей для хрестового походу, можна припустити, що успіх цього аспекту місії майже повністю був результатом їхніх власних зусиль.
На цьому ранньому етапі хрестового руху точний порядок початку таких експедицій не був жорстко встановлений. Безперечно, папа брав певну участь у Венеційському хрестовому поході 1122 року [20]. Натомість щодо хрестового походу 1128–1129 років подібних свідчень не збереглося, як і немає записів про те, що Гуго де Пейн відвідував папу під час своєї подорожі Європою. Гонорій II не був присутній на соборі в Труа в січні 1129 року (можливо, це була б остання очевидна нагода публічно схвалити експедицію перед її відправленням), хоча на соборі був присутній папський легат Матвій Альбанський. Менше з тим, Гонорій знав, що Фульк розглядає можливість подорожі на Схід та одруження з Мелісендою, оскільки архієпископ Гійом I Тірський відвідував його у травні 1128 року; тож цілком імовірно, що обговорювався і Дамаський хрестовий похід [21]. Хоча немає жодних свідчень про організовані папою проповіді на підтримку походу, присутність при дворі Фулька папського легата, єпископа Жерара Ангулемського, приблизно в той час, коли граф прийняв хрест, може вказувати на певний зв’язок між Гонорієм та хрестовим походом [22]. Коли особа приймала рішення про участь у хрестовому поході, для самого обряду «прийняття хреста» була необхідна певна формальна участь церкви; тож цілком імовірно, що Гонорій принаймні санкціонував цей аспект, навіть якщо ми не можемо довести, що він особисто брав активну участь у просуванні експедиції.
Дії Гуго та його послідовників стали рідкісним прикладом того, як латинські поселенці самостійно залучали учасників до хрестового походу через власних агентів. Усі наступні місії зосереджувалися на посланцях, чия роль полягала в доставці листа до якоїсь впливової особи, а потім залишали Папі або місцевим церковникам вирішувати деталі набору. Саме так сталося у 1146 році, коли Євгеній III делегував відповідальність за Другий хрестовий похід Бернару Клервоському [23]. Єдиним аналогічним прикладом до подій 1128 року був випадок 1106–1107 років, коли Боемунд I Антіохійський подорожував Францією, закликаючи приєднуватися до нього в хрестовому поході. Проте, на відміну від Гуго, Боемунд мав авторитет правлячого князя на Латинському Сході та героя Першого хрестового походу. Крім того, його супроводжував папський легат Бруно Сеньїнський, який офіційно проголосив новий хрестовий похід [24].
Хоча повідомлялося, що Гуго де Пейн привів із собою на Латинський Схід значну кількість людей, відносно небагато провідних діячів Заходу, як відомо, приєдналися до нього. Це можна пояснити політичними чинниками. Фландрія оговтувалася після вбивства графа Карла Доброго у березні 1127 року та усунення від влади Вільгельма Клітона у липні 1128 року. Ці події також викликали занепокоєння у короля Франції Людовика VI, короля Англії Генріха I та герцога Нижньої Лотарингії Готфріда VII і, ймовірно, відволікали їх від участі в хрестовому поході. Так само новий правитель Фландрії, граф Тьєррі, імовірно, не бажав залишати свої землі, доки не встановить там стабільність, хоча подальші події продемонстрували, що він був надзвичайно вмотивованим хрестоносцем [25]. По суті, це були несприятливі умови для спроб Гуго залучити до нового хрестового походу провідних представників знаті або королів. Проте загалом він, очевидно, досяг певного успіху, і тогочасний мусульманський хроніст Ібн ал-Каланісі зазначав, що франки Сходу були «підкріплені також з моря королем-графом… який мав при собі величезне військо» [26]. Рішення Фулька взяти участь могло заохотити інших, зокрема анжуйців, воювати на Сході. Так, наприклад, Гуго д’Амбуаз був серед багатьох, хто прийняв хрест разом із графом у травні 1128 року [27]. Отже, Фульк виступав як фігура, навколо якої могли об’єднатися хрестоносці.
Франки нещодавно отримали перевагу завдяки прибуттю Боемунда Тарентського, що зняло з короля Балдуїна тягар регентства в Антіохії [28]. Натомість мусульмани зіткнулися з серйозними проблемами. У лютому 1128 року Тугтегін, атабек Дамаска, нарешті помер після тривалої хвороби, і його наступником став некомпетентний син Бурі [29]. Балдуїн вирішив не користуватися цією ситуацією — таке рішення може підтверджувати думку про те, що король мав довгостроковий план нападу на Дамаск, який спирався на допомогу Заходу. Він не бажав ставити під загрозу цей задум ситуативним нападом, якими б сприятливими не були обставини; показово, що протягом 1127 та 1128 років він не вдався до жодної відомої військової дії. Коли влітку 1129 року прибули Фульк та інші хрестоносці, терпіння Балдуїна, здавалося, було винагороджено, оскільки це посилило військову міць християн. На додаток до цього, політична фортуна продовжувала сприяти поселенцям. У вересні 1129 року асасинів вигнали з Дамаска, і їхній охоплений панікою лідер Ісмаїл запропонував християнам замок Баніяс в обмін на свою безпеку. Король прийняв пропозицію і встановив контроль над цією територією [30].
Восени 1129 року Балдуїн скликав військові сили Латинського Сходу для нападу на Дамаск. Масштаб цього війська контрастував з експедицією 1126 року, що складалася виключно з контингенту Єрусалимського королівства. Після рейдів попередніх років метою кампанії 1129 року було захоплення самого міста [31]. На жаль для короля, його плани зазнали цілковитої невдачі. У листопаді 1129 року християнські сили просунулися приблизно на шість миль від Дамаска [32]. Гійом де Бюр вивів велику групу лицарів для фуражування, чим розділив франкське військо та зробив його вразливим для атаки. Мусульмани виявили це і влаштували засідку на християнські загони, вбивши значну кількість людей. Сильна буря завадила франкам здійснити контратаку, і вони були змушені відступити [33]. Про рівень загрози, яку становили зібрані християнські сили, можна судити з коментаря Ібн ал-Каланісі: «Тож серця мусульман звільнилися від жаху і знову сповнилися безпекою після страху» [34]. Дамаск було врятовано, а ретельно розроблена стратегія Балдуїна була зруйнована однією тактичною помилкою.
Отже, очевидно, що місії Гуго де Пейна та Гійома де Бюра чітко перетиналися. Обидві були зосереджені на Фульку V Анжуйському, чиє становище як потенційного чоловіка спадкоємиці Єрусалима та як відомого прихильника Латинського Сходу означало, що його також було доречно попросити взяти участь у хрестовому поході проти Дамаска. Він виступав фігурою, навколо якої могли гуртуватися інші учасники походу, тоді як Гуго вербував людей на широкій території північно-західної Європи.
Місія Гуго також являла собою вкрай рідкісне посольство на Захід по допомогу в кампанії, спрямованій на розширення християнських територій; майже всі інші звернення протягом XII століття надсилалися внаслідок серйозних військових невдач.
Зрештою, у світлі поступового формування мети Єрусалимського королівства атакувати Дамаск, видається, що основною причиною відправлення Гуго на Захід було залучення людей для нового хрестового походу. Попри це, більш успішний аспект його місії — забезпечення підтримки тамплієрів — привернув значно більше уваги, імовірно, тому, що він мав тривалий вплив на історію Латинського Сходу; натомість його головне завдання, попри весь потенціал, не мало шансів на успіх через прикрий брак везіння.
Автор: Джонатан Філліпс – провідний британський історик та професор Лондонського університету, визнаний експерт із теми хрестових походів. Його наукові праці зосереджені на дослідженні дипломатії, ідеології та взаємовідносинах держав хрестоносців із Західною Європою.
© Phillips J., 1994
© Бойчук Б.В., український переклад, редагування, 2026
© TEMPLIERS.INFO, 2026
Переклад виконано за виданням: Phillips J. Hugh of Payns and the 1129 Damascus Crusade // The Military Orders. Vol. 1: Fighting for the Faith and Caring for the Sick / ed. by M. Barber. Aldershot, 1994. P. 141–147.
Абревіатури
CT — Cartulaire général de l’Ordre du Temple 1119?–1150. Recueil des chartes et des bulles relatives à l’ordre du Temple / ed. Marquis d’Albon. Paris, 1913.
RHC — Recueil des Historiens des Croisades.
Or — Historiens orientaux (частина серії RHC).
RRH — Regesta Regni Hierosolymitani and Additamentum / ed. R. Röhricht. Innsbruck, 1893–1904.
WT — Guillaume de Tyr. Chronique / ed. R. B. C. Huygens // Corpus Christianorum. Continuatio Mediaevalis. Vol. 63, 63A. Turnhout, 1986.
Примітки
*. Я хотів би подякувати професору Дж. С. К. Райлі-Сміту за його поради та допомогу у підготовці цієї статті.
[1] WT. P. 620.
[2] Mayer H. E. The Crusades / trans. J. B. Gillingham. 2nd ed. Oxford, 1988. P. 73–75.
[3] Riley-Smith J. S. C. The Venetian Crusade of 1122–1124 // I Comuni italiani nel regno crociato di Gerusalemme: Atti del colloquio “The Italian Communes in the Crusading Kingdom of Jerusalem” / ed. G. Airaldi, B. Z. Kedar. Genoa, 1986. P. 339–350.
[4] Fulcher of Chartres. Historia Hierosolymitana (1095–1127) / ed. H. Hagenmayer. Heidelberg, 1913. P. 763–769, 772–773.
[5] WT. P. 607.
[6] Fulcher of Chartres, Historia Hierosolymitana, P. 784-95; WT. P. 608-610; Ibn al-Qalanisi. The Damascus Chronicles of the Crusades / ed. and trans. H. A. R. Gibb. London, 1932. P. 176–177.
[7] Fulcher of Chartres, Historia Hierosolymitana, P. 773-774.
[8] WT. P. 618, 620.
[9] Edbury P. W., Rowe J. G. William of Tyre: Historian of the Latin East. Cambridge, 1988. P. 26.
[10] CT. No. 8, P. 5-6; Mayer H. E. The Succession to Baldwin II of Jerusalem: English Impact on the East // Dumbarton Oaks Papers. Vol. 39. 1985. P. 147.
[11] Orderic Vitalis. The Ecclesiastical History : in 6 vols / ed. and trans. M. Chibnall. Oxford, 1969–1980. Vol. 6. P. 310–311; Chartrou J. L’Anjou de 1101 à 1151. Paris, 1928. P. 14–15.
[12] Hiestand R. Kardinalbischof Matthäus von Albano, das Konzil von Troyes und die Entstehung des Templerordens // Zeitschrift für Kirchengeschichte. Bd. 99. 1988. S. 317–320.
[13] Orderic Vitalis. Ecclesiastical History. Vol. 6. P. 310–311.
[14] WT. P. 633.
[15] CT. No. 12, P. 9.
[16] CT. Nos. 8, 12, 13, 15, 16, 22, 30, P. 5-6, 8-10, 10-11, 16, 23.
[17] The Anglo-Saxon Chronicle / ed. and trans. D. Whitelock. London, 1961. P. 194–195.
[18] Cartulaire de l’abbaye d’Eename / ed. C. Piot. Bruges, 1881. No. 28. P. 29.
[19] WT. P. 620. Про Гуго III де Пюїзе див.: Suger. Vie de Louis VI le Gros / ed. and trans. H. Waquet. Paris, 1964. P. 170–171. Про Гійом VI де Монпельє див.: Cartulaire des Guillems de Montpellier / ed. C. Chabeneau. Montpellier, 1884–1886. P. 177. Про Анрі та Робера Бургундця див.: RRH. No. 130. P. 32; Mayer H. E. Angevins versus Normans. The New Men of King Fulk of Jerusalem // Proceedings of the American Philosophical Society. Vol. 133. 1989. P. 6–7. Про Готьє де Ретель див.: RRH. No. 121. P. 30. Про Рено де Бар-ле-Дюк див.: Cartulaire de l’église Saint-Lambert de Liège : in 6 vols / ed. S. Bormans, E. Schoolmeesters. Brussels, 1893–1933. Vol. 1. P. 58–60.
[20] Calixtus II. Bullaire : in 2 vols / ed. U. Robert. Paris, 1891. Vol. 2. P. 266–267; Riley-Smith J. S. C. The Venetian Crusade… P. 340, 345–348.
[21] Honorius II. Epistolae // Patrologia Latina. Vol. 166. Col. 1279–1280; Mayer H. E. The Succession to Baldwin II… P. 142–143.
[22] CT. No. 12, P. 8-10.
[23] Cole P. The Preaching of the Crusades in the Holy Land, 1095–1270. Cambridge, Mass., 1991. P. 40–49.
[24] Riley-Smith J. S. C. The Crusades: A Short History. London, 1988. P. 90–91.
[25] Phillips J. P. Thierry of Flanders and the 1157 Siege of Shaizar // New Directions in Crusading Studies / ed. M. Markowski. Forthcoming.
[26] Ibn al-Qalanisi. The Damascus Chronicles of the Crusades. P. 195.
[27] Gesta Ambaziensum Dominorum // Chroniques des Comtes d’Anjou et des seigneurs d’Amboise / ed. L. Halphen, G. Poupardin. Paris, 1913. P. 115.
[28] Fulcher of Chartres. Historia Hierosolymitana. P. 805–809, 819–822.
[29] Ibn al-Qalanisi. The Damascus Chronicles of the Crusades. P. 177–184; Ibn al-Athir. Al-Kāmil fī al-taʾrīkh (extract) // RHC Or. Vol. 1. P. 364–368.
[30] Ibn al-Qalanisi. The Damascus Chronicles of the Crusades. P. 189–194.
[31] WT. P. 620.
[32] Ibn al-Qalanisi. The Damascus Chronicles of the Crusades. P. 196.
[33] Ibn al-Qalanisi. The Damascus Chronicles of the Crusades. P. 197–200; WT. P. 621-2; Ibn al-Athir. Al-Kāmil fī al-taʾrīkh. P. 385–386.
[34] Ibn al-Qalanisi. The Damascus Chronicles of the Crusades. P. 200.
