Жільбер Ераль і тамплієри (1194-1200)

Походження, західний досвід та сходження Жільбера Ераля на пост магістра

Жільбер Ераль очолив орден тамплієрів наприкінці XII століття й залишався його великим магістром до грудня 1200 року (або початку 1201 року). Точне походження нового керівника ордену невідоме, як і те, яке саме ім’я він носив (Gilbertus Erail/Herail, Arayl, Horal, Roral). Імовірно, Жільбер походив з Арагону або Провансу. Припущення про його зв’язок із відомим каталонським родом Еріль не підтверджується наявними іспанськими документами.

Герб великого магістра тамплієрів Жільбера Ераля.

До обрання великим магістром Жільбер уже мав значний досвід керування орденськими володіннями. У 1183 році він був великим прецептором у Єрусалимському королівстві. Повернувшись на Захід, у 1185–1189 роках він очолював тамплієрів у Провансі та іспанських землях як «магістр у Провансі та в землях Іспанії» (magister in Provincia et in partibus Hispanie). Можливо, після короткого перебування у Святій землі він у 1190–1193 роках став «магістром по цей бік моря» (magister cismarinus) — заступником великого магістра на Заході (в Європі).

Особливо важливим був його досвід у боротьбі на Піренейському півострові. Саме військовий досвід у війнах проти мусульман міг сприяти його висуванню на найвищу посаду в ордені. Король Арагону Альфонсо II неодноразово надавав підтримку тамплієрам, а за Жільберового керівництва західними землями орден отримував від короля важливі привілеї та пожертви.

У травні 1194 року папа Целестин III підтвердив булу Omne datum optimum, адресовану Жільберу як великому магістру. Наступного року король Альфонсо II підтвердив передачу ордену прикордонної фортеці. Ці документи дають змогу встановити термінус пост квем (terminus post quem) початку магістрату Жільбера — початок 1194 року (або кінець 1193 року).

Фінансова система тамплієрів та криза Єрусалимського королівства наприкінці XII століття

До моменту приходу Жільбера до влади становище різних частин ордену істотно відрізнялося. Провінції тамплієрів на Піренейському півострові були тісно пов’язані з обороною християнських держав від мусульман, тому саме там орден мав значний військовий досвід. Іспанські тамплієри порівняно рідко вирушали на Схід.

У Палестині ситуація була іншою. Після смерті Саладіна мусульманські правителі з його родини сперечалися між собою за спадщину, однак християни не змогли використати цю ситуацію для істотного зміцнення своїх позицій. У 1192–1204 роках (в епоху після Третього хрестового походу) між християнами й мусульманами укладалися тимчасові перемир’я, і військова активність у Святій землі часто обмежувалася їхніми умовами.

Єрусалимське королівство вже не було державою, якою воно було в перші десятиліття після Першого хрестового походу. Християнам залишалася переважно вузька прибережна смуга від Тіра до Яффи, а її укріплення були недостатніми. Після загибелі Генріха (Анрі) Шампанського (1197) та сходження на престол Аморі II де Лузіньяна політична ситуація залишалася нестабільною.

За цих умов змінилася й роль тамплієрів. Італійські торговельні громади Пізи, Генуї та Венеції, а також купці Марселя дедалі активніше впливали на політику королівства. Вони були зацікавлені передусім у мирних відносинах, необхідних для торгівлі. Тамплієри ж дедалі більше виконували фінансові функції: перевозили кошти, позичали їх та управляли грошима королів, пап і хрестоносців.

Їхні укріплені доми в Парижі, Лондоні та на півдні Франції слугували місцями зберігання королівських коштів. Значення ордену як фінансової установи полягало не стільки в його нібито величезних багатствах, скільки в розгалуженій системі фінансового адміністрування та депозитарного обліку.

У Парижі саме в цей період уперше згадується відомий скарбник Емар (Aimardus або Haimardus). У 1193 році він згадується як міняйло (cambitor), а з 1202 року — як скарбник. Він також брав участь в управлінні тамплієрськими володіннями у Франції.

Експансія за Жільбера Ераля: нові території та протистояння з госпітальєрами

Влада великого магістра поширювалася на дедалі ширшу мережу володінь. До неї належали землі в Німеччині, Угорщині, Славонії та Далмації, а згодом, після Четвертого хрестового походу (1204), також володіння у Латинській імперії та Греції. Орден мав володіння у графстві Триполі та Кілікійській Вірменії (Кілікії), де права ордену ставали предметом гострих династичних та юрисдикційних суперечок.

Тамплієри вирушають у битву. Фреска з каплиці тамплієрів у Крессак-Сен-Жені, Франція, др. пол. XII ст.

Особливо гострим став конфлікт із госпітальєрами щодо володінь довкола замків Маргат (Маркаб) та Баніяс (Валанія) у князівстві Антіохія та графстві Триполі. У 1198 році суперечку передали на розгляд папи. До Рима вирушив Тьєррі, колишній великий командор тамплієрів (1187–1188).

Між двома військово-чернечими орденами вже відбувалися сутички. Папа Інокентій III намагався діяти обережно, не випереджаючи свого рішення. Наступного, 1199 року, понтифік підтвердив апостольську заборону госпітальєрам застосовувати силу для вирішення майнових суперечок. Водночас папа підтвердив попередню угоду між двома орденами, укладену ще 1179 року.

Вплив тамплієрів у Єрусалимському королівстві: шлюб Ізабели I та Аморі II де Лузіньяна

Попри військові функції, одним із головних завдань великого магістра залишалося політичне консультування правителів. Перемир’я часто обмежували безпосередню військову діяльність, але не позбавляли тамплієрів можливості впливати на політичні рішення.

Після загибелі Генріха Шампанського саме порада Жільбера Ераля та великого магістра госпітальєрів сприяла шлюбу королеви Ізабели I з Аморі (Амальріхом) де Лузіньяном, відомим як Аморі II. Він уже був королем Кіпру, змінивши на престолі свого брата Гі.

Іншим претендентом, якого підтримували палестинські барони, був Рауль Тиверіадський із роду Сен-Омер. Однак великий магістр і його колега з госпітальєрів вважали його надто бідним для королівської посади. Аморі, своєю чергою, прийняв королівську корону з рук імператора Священної Римської імперії Генріха VI, прагнучи легітимізувати свій статус на Кіпрі та убезпечитися від зазіхань Візантії.

Роль тамплієрів у заснуванні Тевтонського ордену в 1198 році

Наприкінці XII століття тамплієри були залучені й до формування нового військово-чернечого ордену. Німецькі хрестоносці під час свого походу відзначилися, повернувши під контроль хрестоносців Сідон та Бейрут, однак зазнали невдачі під час облоги фортеці Торон. Яффа тим часом була втрачена. Смерть імператора Генріха VI поклала край цьому походу.

5 березня 1198 року в Акрі, у резиденції (командорстві) тамплієрів, німецьке шпитальне братство було реорганізоване у військово-чернечий Орден братів Німецького дому Святої Марії в Єрусалимі (Тевтонський орден). Його перші лицарі та клірики отримали за основу статут тамплієрів. Жільбер Ераль особисто вручив новоствореному ордену списки Латинського статуту тамплієрів, які лягли в основу військового устрою тевтонців (натомість їхня шпитальна діяльність регламентувалася статутом госпітальєрів).

Створення нового ордену відбувалося в умовах напружених відносин між різними групами хрестоносців. Німецькі хрестоносці конфліктували з тими, хто вже жив у Святій землі. Тамплієрам і госпітальєрам, своєю чергою, закидали надмірну близькість до мусульман. Місцеві франки закидали німецьким хрестоносцям зарозумілість, брутальність та марнотратство.

Конфлікт тамплієрів із єпископом Сідона та заступництво Інокентія III

1 липня 1198 року Аморі уклав із мусульманами нове перемир’я терміном на п’ять років і вісім місяців. Для Єрусалимського королівства це означало продовження обмежень на військові дії. Водночас новий папа Інокентій III виступав за підготовку нового хрестового походу й не бажав тривалих домовленостей із мусульманами.

Для папи тамплієри були орденом, який мав відіграти важливу роль у майбутньому поході. Інокентій III неодноразово підтверджував їхні привілеї, зокрема булу Omne datum optimum, і вимагав від правителів та церковних ієрархів захищати права ордену.

Однак розширення привілеїв мало й інший наслідок. Тамплієри дедалі частіше вступали в конфлікти з місцевим духовенством. У 1199 році єпископ Сідона навіть відлучив від церкви весь орден разом із його афілійованими членами.

Причиною стала суперечка щодо 1300 безантів та іншого майна, яке тамплієри отримали від попередника єпископа Тиверіади. Жільбер не зміг особисто прибути на розгляд справи, оскільки перебував у поході проти еміра Алеппо, тому направив замість себе двох братів.

Компромісу досягнуто не було. Єпископ Сідона зажадав негайного повернення грошей і ще до того, як представники ордену встигли повідомити великого магістра в Акрі, проголосив урочисте відлучення тамплієрів. Тим часом Жільбер уже врегулював це питання з папою.

Інокентій III виступив на боці ордену й позбавив єпископа Сідона санa до отримання прощення. Загального правила, яке забороняло б єпископам відлучати тамплієрів, на той час ще не існувало; перша достовірно встановлена загальна заборона датується вже 1217 роком, за понтифікату Гонорія III.

Привілеї та зловживання: як тамплієри обходили церковну юрисдикцію

Значні привілеї створювали для тамплієрів можливість діяти поза звичайними межами місцевої церковної юрисдикції. Інокентій III втручався в окремі випадки лише тоді, коли орден, на його думку, перевищував надані йому права.

Тамплієри, зокрема, проводили служби в містах, на які було накладено інтердикт — церковну заборону на богослужіння та деякі інші релігійні дії. Вони також приймали до свого афілійованого братства (confraternitas) осіб, які за місцевими церковними правилами перебували під забороною. За невелику суму вони могли надавати християнське поховання, зокрема особам, яких церковна влада вважала порушниками.

Що папа особисто різко засудив, так це практику, коли тамплієри за гроші, пожертву або іншу особисту зацікавленість надавали людині право носіння орденського хреста (donati / confratres), що фактично виводило її з-під єпископської юрисдикції та пов’язаних із нею фінансових вимог.

Згодом, у 1212 році, Інокентій III змушений був скасувати інтердикт, накладений єпископатом у графстві Триполі на тамплієрів і госпітальєрів. Водночас він визнав їхню поведінку проявом надмірної самовпевненості. Привілеї, які мали захищати ордени, створювали ситуацію, коли самі ордени дедалі частіше використовували їх для обходу місцевих обмежень.

Останні роки Жільбера Ераля

Попри перемир’я, повного припинення бойових дій не настало. Здебільшого сторони дотримувалися укладених угод, проте час від часу відбувалися військові операції. Зокрема, відбулися бойові дії між Боемундом IV, графом Триполі (майбутнім князем Антіохії), та еміром Алеппо, в яких брали участь і тамплієри під проводом свого великого магістра.

У 1196–1197 роках Жільбер, імовірно, перебував на Заході. 29 квітня 1196 року він об’єднав із тамплієрами іспанську (каталонську) гілку ордену Святої Марії Монжуйської (орден Монжуа / орден Трухільйо) та прийняв її братів до тамплієрської спільноти в Теруелі. У 1197 році він разом з іншими керівниками ордену в Арагоні підтвердив передачу тамплієрам цвинтаря поблизу Тортоси.

Навесні 1198 року, невдовзі після згортання Німецького хрестового походу, на Аморі II було здійснено зухвалий замах. Четверо німецьких вершників напали на монарха, намагаючись усунути його в інтересах місцевої баронської опозиції, проте охорона врятувала короля. Винуватці втекли до тамплієрів, однак були видані та страчені; Жільбер особисто дозволив видати злочинців. Тамплієрські доми, як духовні установи, мали право церковного імунітету та захисту біженців (ius asyli), яке було підтверджене папою Інокентієм III 8 березня 1200 року.

Одним із найважливіших задумів Жільбера Ераля було повернення стратегічної фортеці Гастон (Баграс) на вірмено-сирійському прикордонні, яку контролював кілікійський князь Левон II. Здійснити цей план за життя Жільбер не встиг, тому його мав продовжити наступник. Водночас боротьба за інші укріплення в горах Аманус та за майнові права у князівстві Антіохія тривала у формі поєднання локальних прикордонних сутичок і виснажливих переговорів.

Жільбер Ераль помер наприкінці 1200 року. Точна дата його смерті в джерелах різниться: орденські некрологи вказують на 12, 18 або 20 грудня 1200 року, а в історіографії трапляються припущення й щодо січня 1201 року. Наступного великого магістра, Філіпа де Плессі, згадано в документах уже 17 квітня 1201 року, що дозволяє надійно зафіксувати кончину Жільбера саме на рубежі 1200–1201 років.

Роки правління Жільбера Ераля остаточно закріпили новий статус ордену тамплієрів: він постав уже не просто лицарським авангардом, а потужним трансрегіональним гравцем. Поєднуючи функції воїнів, дипломатів, банкірів і землевласників, тамплієри безпосередньо визначали долю Єрусалимського королівства. Навіть у періоди хитких перемир’їв орден залишався тією авторитетною силою, без урахування інтересів якої не ухвалювалося жодне доленосне рішення на Латинському Сході.

Використана література: Bulst-Thiele M. L. Sacrae Domus Militiae Templi Hierosolymitani Magistri: Untersuchungen zur Geschichte des Templerordens, 1118/9–1314. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1974. S. 135–147.
Стаття підготовлена на основі академічної публікації та адаптована для широкого кола читачів.

Ілюстрації
Рис. 1. Герб великого магістра тамплієрів Жільбера Ераля.
Рис. 2. Тамплієри вирушають у битву. Фреска з каплиці тамплієрів у Крессак-Сен-Жені, Франція, др. пол. XII ст.