У першій половині ХІІ ст. Госпіталь і Храм перетворилися на перші справжні релігійні ордени. Обидва мали централізований апарат управління і могли направляти своїх представників туди, куди це було необхідно. Важливим кроком у процесі формування орденів стало утворення місцевих громад, але це само по собі не було чимось новим, враховуючи поширення з кінця XI ст. бенедиктинських пріорств, багато з яких займалися сільськогосподарською діяльністю і переправляли, принаймні, частину своїх доходів до материнських домів [1]. Особливість госпітальєрів і тамплієрів полягала у підпорядкуванні командорств провінційним органам управління, які, у свою чергу, відповідали перед центральним керівництвом орденів у Єрусалимі. Введення проміжних провінцій зробило військові ордени унікальними, поки подібні структури не були прийняті премонстрантами та клюнійцями, наприкінці століття. Таким чином, історію перших командорств госпітальєрів та тамплієрів можна розглядати лише у ході розвитку їх провінцій.
Для братів обох орденів, які були релігійними [2], було нормою вести напівзамкнений спосіб життя у громаді [3]; на початку 1120-х р. є посилання на це стосовно Сен-Жиля [4]. Дарування великого маєтку, церкви, шпиталю або навіть замку не завжди супроводжувалося заснуванням там монастиря, тим не менш, місцеві громади госпітальєрів і тамплієрів стали виникати вже на ранніх етапах свого існування [5].Перші монастирі госпітальєрів у Європі, мабуть, були в Сен-Жилі та Мессіні [6]. Ще одна громада з’явилася у Безьє у 1108-1109 рр. під керівництвом магістра [7]. Чотири інші можна ідентифікувати до 1120 р., і принаймні ще дев’ять до 1150 р. До 1132 р. в Бургундії з’являється магістр тамплієрів [8], а перші монастирі ордену Храму, можливо, були в Анже та Труа [9]. Є свідчення ще про тринадцять домів тамплієрів у 1130-х р. і ще вісімнадцять у 1140-х р.
Для забезпечення потреб братів (і сестер) були потрібні закриті приміщення, церква і цвинтар [10].В даруванні церкви, строго кажучи, не було необхідності, якщо орден міг її побудувати. Папа Римський дарував тамплієрам право будувати церкви буллою «Omne datum optimum», яку нещодавно датували 1138 р. [11] Невипадково саме цього року, за деякими даними, було освячено церкву в Каулі. Приблизно в цей же час єпископ Везону, підтверджуючи дарування фригольду в Рое, на якому мав бути побудований дім тамплієрів, дозволив побудувати там і церкву [12]. У 1140-х р. єпископ Аррасу дав тамплієрам дозвіл на будівництво каплиці в Аті [13].
Будь-яке рішення про заснування громади не могло бути легким, оскільки витрати, пов’язані з цим, поглинули б усі перші доходи: тамплієри Ришраншу продовжували зводити монастирські будівлі і через сім років після заснування там дому. «Коли дім Ришраншу <…> почав будуватися, – писав Гуго де Бурбутон, його найбільший благодійник, – лицарі, які служили Богу <…> не мали достатньо ресурсів, щоб завершити таку святу і благочестиву справу» [14]. Незабаром ордени стали наполегливіше випрошувати маєтки і засновувати там громади [15]. Дім госпітальєрів у Фресно-ель-В’єхо був створений до 1118 р. завдяки пожертві Урраці, королеви Кастилії та Леону, яку вона зробила після візиту збирачів милостині з Єрусалиму, які везли з собою листа від Папи Римського Пасхалія II [16]. Заснування дому в Дузані у 1133 р. стало можливе завдяки тому, що тамплієри погодилися викупити маєток, більша частина якого була закладена; це говорить про те, що вони цього хотіли [17]. Ініціатива не завжди належала орденам, бо зазвичай землевласники самі робили пожертви невеликим релігійнім громади, сподіваючись на рятівну силу їхніх молитов. Дім у Маноску з’явився завдяки емоційному рішенню Гіга II Форкалькьє в 1149 р., за заповітом якого там була утворена громада госпітальєрів, що викликало серйозне невдоволення з боку його спадкоємців [18]. Імовірно в 1140-х р., австрійський дворянин, який відвідав Єрусалим і захопився роботою розташованого там шпиталю, заснував дім у Майльберзі [19]. Кульмінацією відносин місцевої родини землевласників з орденом, стало заснування у Ришрансі в 1136 р. командорства, з передачею всього володіння тамплієрам та вступом кількох родичів родини у орден [20]. Гійом, каштелян Сент-Омеру, віддав дві каплиці тамплієрам, навколо яких виросло командорство Слайп, і зробив він це заради спасіння своєї душі та душ своїх рідних, а також «щоб там, де забажають брати, капелан міг проводити божественну службу, щодня виправляти месу за наші душі та за душі всіх тих, хто згадується в цій грамоті» [21].
Очевидно, більшість домів управляли майном від імені східних монастирів: «для розбудови та підтримки лицарства з Храму Єрусалимського», як кажуть деякі благодійники Ришраншу [22]. Організація стосунків між материнськими домами та монастирями, віддаленими один від одного на 2000 миль, вочевидь, було важливим питанням. Те, що госпітальєри на ранньому етапі свого існування почали розвивати проміжне управління, свідчить про те, що їхня адміністрація в Єрусалимі була надто примітивною і, ймовірно, надто зайнятою, щоб взяти на себе пряме керівництво, тому і мусила делегувати його на місця. Відвідини західних володінь магістром Госпіталю в 1140 і 1156-1157 рр. та магістром Храму в 1128-1129, 1138-1139 і 1149 рр. – були не частими і недостатніми. Щоправда, слід зазначити, що перший візит магістра госпітальєрів Раймона дю Пюї призвів до розширення системи провінціального управління на Заході, а під час візиту магістра тамплієрів Робера де Краона відбувся першій відомій провінційний капітул. Створення перших провінцій могло бути практичним заходом, спрямованим на те, щоб зняти важкий тягар обов’язків з плечей перших магістрів.
Наскільки ми можемо судити, місцеві організації госпітальєрів спочатку залежали від вже існуючих монастирів у Сен-Жилі та, можливо, у Мессіні. Отже, на дуже ранньому етапі, ще до 1123 р., коли почали з’являються докази, що Сен-Жиль контролює підлеглі доми та проводить щорічні провінційні капітули – магістр з Єрусалиму та голова громади в Сен-Жилі домовилися про делегування останньому повноваження управління розсіяними володіннями ордену. Тамплієри користувалися іншим методом: кілька братів подорожували Західною Європою, збираючи пожертви та засновуючи окремі доми, які з часом стали центрами майбутнього розвитку. Прикладами таких «мандрівних» братів були Паєн де Мондідьє, і, можливо, Гійом Фалько, що діяли на території північної Франції та Британії, а також Гуго Ріго у Каталонії та областях Лангедоку [23]. Гуго де Пейн, був першим магістром який приймав такі рішення, звичайно, тому що не міг вчинити інакше, оскільки не мав достатньої опори. Можливо, він також хотів скористатися ентузіазмом західних феодалів.
Однак такий підхід повинен був викликати певні труднощі. Дім госпітальєрів Сен-Жиля міг надіслати одного чи двох братів, навчених у питаннях віри, щоб ті забезпечили досвідчене ядро у новій громаді, яка складалася здебільшого з місцевих новачків. А от громади тамплієрів часто повністю складалися з людей, які мали дуже слабке уявлення про свої обов’язки [24]. Можливо, вони зверталися за порадою до місцевих представників церкви, і можливо це стало причиною того факту, який виявила докторка Христина Донді, що, в той час як доми госпітальєрів (і кармелітів), де б вони не були, слідували літургійним традиціям своєї материнської церкви, громади тамплієрів дотримувалися правила тієї місцевості, в якій розташовувалися. Звичайно, з часом громади могли самі породити підконтрольні їм осередки, які потім починали жити власним життям. Можливо, прикладом такого осередка може бути командорство Кампаньоль, створене домом госпітальєрів з Безьє ще в 1108-1109 рр. [25] У 1138 р. командорству тамплієрів в Ришрансі подарували дім в Рое [26], а командорство Каулі планувало заснувати дім в Сібфорді у 1153 р. [27] Найбільше даних зберіглося про командорство Дузан, яке було засноване в 1133 р., і яке наприкінці 1160-х р. створило підконтрольні йому доми в Мас-де-Курі, Брюкафелі, Сен-Жан-де-Карр’єрі та, можливо, в Пеп’є [28].
Паєн де Мондідьє згадується у Нуайонській хартії 1130 р. як «поважний (відданий) лицар Храму Господнього, якому Гюго, магістр лицарів Храму, доручив піклуватися про майно (Храму) (займатися його справами) у той час у цих краях» [29]. У 1133 р. в Шампані Гійом Фалько, за повідомленнями джерел, мав «охороняє пожертви лицарів Храму за морем [30]»: імовірно фраза «за морем», як і слово «утремер» («замор’я»), яке згодом почали використовувати госпітальєри, означало Європу. Десь у середині століття брат госпітальєрів на ім’я Жослен виконував обов’язки провізора «у Франції майна того ж Госпіталю» [31]. Ця згадка про голову провінції, стосовно госпітальєрів, досить пізня, бо голова Сен-Жиля мав подібні повноваження ще за десять років до появи перших провінцій у тамплієрів [32].
Провінційні намісники центрального керівництва мали, методом спроб і помилок, виробити систему, яка б їм допомагала контролювати залежні території. Перший провінційний капітул госпітальєрів зібрався в Сен-Жилі на П’ятидесятницю 1123 р. [33] Перші провінційні капітули тамплієрів проходили в Провансі та Каталонії, де до травня 1139 р. зібрався «конвент всього лицарства» [34]. Педро де Ровіра головував на капітулі в Арлі, у грудні 1142 р. [35], та на іншому капітулі тамплієрів, який зібрався в червні 1149 р. під стінами обложеної Лериди [36], ще один провінційний капітул, можливо, відбувся у Вальреасі в 1161 р. [37] До 1140-х рр. обидва ордени, очевидно, відчували потребу у створенні додаткових провінцій. Новий керівник провінції госпітальєрів зайняв свою посаду та штаб-квартиру (палац) у Кастилії та Леоні до 1140-х рр. [38], інший – у Португалії до 1157 р. [39], приблизно в той же час каштелян Ампости вже наглядав за будинками госпітальєрів в Арагоні [40]. До 1169 р. Апулія приєдналася до Мессіни як провінція [41]. У тамплієрів більш організовані провінції виникли у 1140-х рр. в Провансі та Каталонії, решта в Іспанії та північній Франції [42].
Збільшення кількості громад тамплієрів невдовзі призвело до подальших експериментів. У Лангедоку, де центром швидкого розвитку був Дузан, десь до 1153 р. Каркассонн був відокремлений в окрему одиницю під керівництвом магістра Дузану, який довірив управління своєю громадою підлеглому комендатору [43]. Під наглядом Дузану були створено ще декілька округів: в Разесі в 1159 р. [44] та в Нарбонні в 1167 р. [45], в яких зберіглося кілька згадок про магістра (або прокуратора чи прецептора), названого в одному документі як головний магістр, який відповідає за цю групу домів разом з підлеглими командорами [46]. Це був перший бальяж тамплієрів – об’єднання командорств під керівництвом головного командира [47].
Першим достовірним доказом призначення голови місцевого дому госпітальєрів на посаду голови провінції є згадка від 1123 р., де йде мова про церкви та привілеї в районі Тулузи, якими від імені пріора Сен-Жиля керував бальї, «якого передбачливі пріор та брати поставили там [48]». Утім здається ймовірним, що на цьому етапі голови провінцій несли відповідальність за майно своїх провінцій: так в 1168 р. дарунок для дому в Маноску був переданий пріору Сен-Жиля, хоча в даному випадку це була особлива подія, яка ставила крапку в давній суперечці щодо заповіту Гіга де Форкалькьє [49]. У хартії одного з братств, від 1145 р., адресованій громаді госпітальєрів з Ла-Боведи, у якості свідків були Ордоньйо, пріор Кастілії та Леону, та брат Гонсало Пелаіс, «що тримає Ла-Боведу (що тримає Боведу та Долину Мо)» [50]. Коли через десять років один побратим погодився на капітулі сплатити Гонсало щорічну орендну плату [51], згаданий капітул був, ймовірно, провінційним, і таким він залишався до 1166 р., коли пріор Віллано погодився на обмін з королем Фернандо II з дозволу капітулу [52]. Однією з причин такого контролю могло бути те, що місцевим чиновникам уже було заборонено відчужувати майно за власною ініціативою. У 1148 р. Ріго Віже, голова дому тамплієрів у Новільясі, здав в оренду деяке майно і зробив він це «за порадою та згодою нашого магістра Педро де Ровіра (голови провінції), у присутності наших братів (були названі імена трьох високопоставлених братів) і за порадою та з волі нашого магістра (з Єрусалиму) і за згодою інших наших братів» [53].
Однак здається, що з найдавніших часів деякі громади тамплієрів, як-от Ришранш, були відносно незалежними; можливо, аристократичний етос, що пронизував цю громаду, змусив її не погоджуватися на пильний контроль ззовні, хоча і варто відзначити, що коли голова провінції відвідував її, він де-юре ставав її магістром [54]. Найвіддаленіші доми на практиці завжди повинні були бути незалежними; наприклад, госпітальєри Англії були підпорядковані Сен-Жилю до 1185 р. і діяли там настільки незалежно, що це ввело в оману істориків і змусило їх думати, що провінція була створена раніше, ніж це було насправді [55].
Особливістю перших десятиліть існування орденів, була поступова передача повноважень від голів провінцій до місцевих керівників з делегуванням останнім деяких своїх повноважень. В Орлеані в 1148 р. Архембальд Вульпіс був «у той час магістром і опікувався та наглядав за майном Храму [56]». До 1154 р. Річард Гастінгс мав «догляд за майном», можливо, в Сассексі [57]. Яскравий приклад – дім госпітальєрів у Тренктаї знаходився близько до командорства Сен-Жиль, і тому йому було важко позбутися повсякденного контролю останнього. Цей дім виник з церкви св. Томи, яку ордену подарував архієпископом Арля бл. 1115-1116 рр. [58], або землі, на якій мала бути збудована ця церква, оскільки свідок, який був присутній при її освяченні, був живим наприкінці 1160-х рр. [59] Ця церква з самого початку перебувала під опікою ордену, а до 1160-х рр. при ній виник шпиталь [60]. Активний розвиток Тренктая, ймовірно, почався після того, як Беренгер-Рамон граф Провансу забажав бути похованим у тій церкві в 1144 р. [61] Першу згадку про розташований там дім ми знаходимо вже через кілька років [62], проте, аж до 1160 р. всі пожертви цьому дому приймає голова провінції Сен-Жиля. Потім, починаючи з 1160 р., брат на ім’я Лаугерій [63] став відповідати за місцеву громаду, що налічувала щонайменше дванадцять чоловіків, і особисто приймати пожертвування.
До того часу вже сформувалися відносини між місцевими домами та їхніми головами провінцій. Перші кроки до створення провінціальної структури госпітальєри зробили ще до того, як були засновані тамплієри, тому спокусливо думати, що останні наслідували розробки перших, підлаштовуючи їх під власні обставини. Новаторський підхід орденів Храму та Госпіталю можна порівняти з консерватизмом ордену августинців-каноніків Гробу Господнього, найбагатшою церковною організацією на Латинському Сході, яка також мала багато пожертв на Заході, і контроль над майном якої підтверджував Папа Римський [64]. Каноніки залишилися прив’язаними до старої моделі міжнародного управління, за якою всі брати Гробу Господнього, як і клюнійці, розглядалися як члени Єрусалимського капітулу, де б вони не були, а їхні пріорства безпосередньо підпорядковуються материнському дому [65]. Цілком природно запитати, чи існувала десь модель, на яку тамплієри та госпітальєри орієнтувалися при створенні нової форми релігійно-інституційного управління – я схильний вірити, що це була еволюція, яка була прагматичною відповіддю на ситуацію коли адміністрації військових орденів, які перебували під великим тиском на Сході, зіткнулися з перспективою отримання та управління розпорошеного майна, яке знаходилось на відстані 2000 миль від них.
Автор: Джонатан Саймон Крістофер Райлі-Сміт (1938-2016), видатний британський історик, спеціаліст з хрестових походів. Його численні публікації про походження руху хрестових походів і мотивацію хрестоносців глибоко вплинули на сучасну історіографію.
© Riley-Smith J., 2002
© Бойчук Б.В., український переклад, 2023
© TEMPLIERS.INFO, 2023
Переклад виконано за виданням: Riley-Smith J. The Origins of the Commandery in the Temple and the Hospital’, La Commanderie. Institution des ordres militaires dans l’Occident médiéval / ed. A. Luttrell, L. Pressouyre. Paris: CTHS, 2002. P. 9-18.
Список скорочень
Cart Hosp. – Cartulaire général de l’ordre des Hospitaliers de Saint-Jean de Jérusalem, 1100-1310: 4 vol. / ed. J. Delaville Le Roulx. – P.: Ernest Leroux, 1884-1906.
Cart Temp. – Cartulaire général de l’ordre du Temple, 1119?-1150 / ed. M. d’Albon. – Paris: Champion, 1913.
Libro de privilegios – Libro de privilegios de la orden de San Juan de Jerusalén en Castilla y Leon (sighs xn-xv) / ed. C. De Ayala Martinez. – Madrid: Instituto Complutense de la Orden de Malta, 1995.
Papsturkunden 1 – Papsturkunden für Templer und Johanniter / hg. R. Hiestand. – Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 1972.
Papsturkunden 2 – Papsturkunden für Templer und Johanniter. Neue Folge / hg. R. Hiestand. Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 1984.
Примітки
1. Prieurs et prieures dans l’Occident medieval / ed. J.-L. Lemaitre. Geneva: Droz, 1987. Passim.
2. У 1113 р. Папа Римський назвав братів ордену Госпіталя, які мали право голосу під час виборів магістра, посвяченими братами (Papsturkunden 2. P. 196), а статут тамплієрів згадує посвячених лицарів та обітниці. Die ursprüngliche Tempierregel / ed. G. Schnürer. Freiburg: Herder, 1903. P. 130, 136, 140. Згадки про орден госпітальєрів як релігійну організацію зустрічаються з 1149 р. Див. Cart Hosp. T. 1. P. 145, 174, 204. Статут тамплієрів датується пізніше 1129 р., а статут госпітальєрів – пізніше кінця 1140-х рр. Die ursprüngliche Tempierregel. P. 130-153; Cart Hosp. T. 1. P. 62-68. Див. Riley-Smith J. S. C. The Knights of St. John in Jerusalem and Cyprus. London: Macmillan, 1967. P. 49-50; Hiestand R. Die Anfange der Johanniter / Die geistlichen Ritterorden Europas / hrsg. J. Fleckenstein und M. Hellmann. Sigmaringen: Thorbecke, 1980. P. 56-64. Якщо зважити на те, що Папа визнав орден госпітальєрів самостійною організацією в 1113 р., може здатися, що його статут написаний надто пізно. Проте відомостей про більш ранню дату написання, і у будь-якому випадку, релігійні організації не завжди потребували статуту. Картузіанці ніколи не мали статуту, через століття св. Франциск був проти цього.
3. Обидва статути містять докладні роз’яснення про те, як брати повинні подорожувати, з ким вони можуть мати справи, а з ким ні. Die ursprüngliche Tempierregel. P. 143, 150; Cart Hosp. T. 1. P. 63-64. Перші згадки про місцеві збори капітулу тамплієрів зустрічаються в 1160-х рр. Див. Records of the Templars in England in the Twelfth Century. The Inquest of 1185 / ed. B.A. Lees. London: British Academy, 1935. P. 165-166, 208-209. Про релігійні потреби братів див. Riley-Smith J. S. C. The Knights of St. John… P. 347-348; Forey A.J. The Templars in the Corona de Aragon. London: Oxford University Press, 1973. P. 89-103.
4. Cart Hosp. T. 1. P. 47, 60; Cartulaire de Trinquetaille / ed. R.-A. Amargier. Aix-en-Provence: Centre d’etude des societes méditerranéennes, 1972. P. 281-282.
5. Luttrell A. T. The Earliest Hospitallers / Montjoie. Studies in Crusade History in Honour of Hans Eberhard Mayer / ed. B. Z. Kedar, J. S. C. Riley-Smith and R. Hiestand. Aldershot: Variorum, 1997. P. 48-49. Ентоні Латтрелл вважає, що намір створити монастир у Пексьйорі може свідчити про те, що тут з давніх-давен існувала певна організація, однак, з документів неможливо визначити, належала вона до госпітальєрів чи до іншій релігійній організації. Дати заснування домів, які наводить Домінік Селвуд, не завжди можна приймати на віру, іноді він плутає дарування землі з появою громади. Selwood D. Knights of the Cloister. Templars and Hospitallers in Central-Southern Occltania c. 1100 – c. 1300. Woodbridge: Boydell, 1999. P. 49-71.
6. Luttrell A. T. The Earliest Hospitallers. P. 44-45. Доктор Латтрелл досить переконливо показав, що з семи західних ксенодохій, згаданих у папській булі «Pie postulatio voluntadis» в 1113 р., лише дві у Сен-Жилі та Мессіні, де, можливо, до 1101 р. був побудований шпиталь, належали госпітальєрам, решта, можливо, були просто побажанням. Про Сен-Жиль див: Cart Hosp. T. 1. P. 25. Документ, у якому згадується Мессіна, може бути підробкою. Cart Hosp. T. 1. P. 100. Також див: Hiestand R. Die Anfange der Johanniter. P. 52-53; Luttrell A.T. The Earliest Hospitallers. P. 50. Очевидно, деякі обітниці не вимагали постійної присутності посвячених. Так, в 1122 р. шпиталь ордену в Наблусі (Палестина) був укомплектовано виключно одними слугами, хоча до 1156 р. там точно був монастир. Cart Hosp. T. 1. P. 49, 183. Гарнізони деяких замків, як наприклад, Бейт Гувріна, спочатку складалися з найманців, але важко уявити, щоб тамплієри на Сході не заснували монастир у Баграсі, який вони отримали між 1131 та 1137 рр. Див. Riley-Smith J. S. C. The Templars and the Teutonic Knights in Cilician Armenia // The Cilician kingdom of Armenia / ed. T.S.R. Boase. Edinburgh; London: Scottish Academic Press, 1978. P. 94-95. Деякими маєтками могли керувати бальї з числа мирян. І хоча ще суперечило духу статуту, деякі госпітальєри на Сході жили поодинці, так у 1120-х та 1130-х pp. зустрічаються згадки про братів Гійома з Яффи, Альдебрана з Какуна і Жерара з Калансуа, хоча посилання на брата Гійома Акрського, від 1158-1159 рр., приховує той факт, що на той час в Акрі вже існувала громада ордену. Cart Hosp. T. 1. P. 71, 73, 84, 97, 199. У той же час, деякі бенедиктинці жили в келіях, хоча на Третьому Латеранському соборі в 1179 р. така практика була заборонена. Condliorum Oecumenicorum Decreta / ed. J. Alberigo et al. Freiburg: Herder, 1962. P. 193.
7. Cart Hosp. T. 1. P. 18-19; Luttrell A.T. The Earliest Hospitallers. P. 49. Слід зазначити, що титули керівників поділялися на дві групи, які взаємозамінно застосовуються до тих самих братів. До першої групи входили титули, що належали до командування людьми: слуга, міністр, пріор, магістр, губернатор і прецептор, або командор, або комендатор. До другої – управління власністю: прокуратор або прокуратор дому, пан, бальї, провізор. Й.М. ван Вінтер вважає, що монастир госпітальєрів в Утрехті був заснований ще в 1122 р., але її думка здається мені недостатньо переконливою. Van Winter J.M. Les seigneurs de Sainte-Catherine а Utrecht, les premiers Hospitaliers au nord des Alpes // Autour de la première croisade / ed. M. Balard. P.: Sorbonne, 1996. P. 239-246.
8. Cart Temp. P. 19.
9. Cart Temp. P. 15-16, 20-23. Див: Barthélémy E. de. Notice sur les établissements des Hospitaliers militaires en Champagne // Bulletin monumental / ed. M. de Caumont. 1850. 2 ser. T. 6. P. 7. У 1120 р. Фульк V де Анжу став першим європейським феодалом, який зробив пожертвування ордену тамплієрів. Orderic Vitalis, Historia aecclesiastica / ed., trans. M. Chibnall. Oxford: Oxford University Press, 1969-1979. V. 6. P. 308-310. Гуго I де Труа став членом ордену у 1125 р. Cart Temp. P. 3.
10. Як неодноразово вже зазначалося, дарування церкви не завжди пов’язане з заснуванням командорства, оскільки військово-чернечи ордени, як і інші релігійні інституції, користувалися заступництвом церковних парафій. Госпітальєри отримували церкви з 1108-1109 рр., а тамплієри – з 1134 р. Наприклад: Cart. Hosp. T. 1. P. 18-19, 22-23, 196-197, 217; Cart. Temp. P. 66-67.
11. Papsturkunden 2. P. 100-101.
12. Records of the Templars. P. 181-182; Cart. Temp. P. 125-126, 148. Про купівлю капеланами церкви, переданої ордену, див: Records of the Templars. P. 237-239.
13. Cart. Temp. P. 153. Вочевидь, це було дуже поширеним явищем. У 1167 р., коли госпітальєри отримали власність в Арагоні, було зазначено, що «брати Госпіталю можуть приводити туди людей і будувати там церкви, як це прийнято у домах Госпіталю». Cart. Hosp. T. 1. P. 260. Хоча, можливо, йшлося про створення нових селянських поселень.
14. Cartulaire de la Commanderie de Richerenches de l’ordre de Temple (1136-1214) / ed. F. de Ripert-Monclar. P.: Champion, 1907. P. 89. Е. Латтрелл (Luttrell A.T. The Earliest Hospitallers. P. 48, 50, з посиланням на Cart Hosp. T. 1. P. 2-3) звернув увагу на те, що перші госпітальєри надавали перевагу ренті більше ніж землі, яка, на їхню думку, тягнула за собою витрати.
15. Госпітальєри направляли збирачів милостині до Західної Європи з початку XII ст. Міхаель Матцке звернув увагу, що перші зареєстровані подарунки починають надходити після Першого хрестового походу. Matzke M. De origine Hospitalariorum Hierosolymitanorum: vom klösterlichen Pilgerhospital zur internationalen Organisation // Journal of Medieval History. 1996. V. 22. P. 1-23.
16. Libro de privilegios. P. 157. Ймовірно лист Папи Римського від 1113 р. Papsturkunden 1. P. 203.
17. Cartulaires des Templiers de Douzens / ed. P. Gérard, E. Magnou. P.: Bibliothèque Nationale, 1965. P. 3-5, 47-51, 264.
18. Cart Hosp. T. 1. P. 146, 152-153, 162-163, 176, 219-221, 261-264.
19. Cart Hosp. T. 1. P. 185.
20. Див. про цю історію: Cartulaire de la commanderie de Richerenches. P. 162-166, passim. Та сама істерія охопила і власників Рое, розташованого неподалік. Cart Temp. P. 125.
21. Cart Temp. P. 99. Госпітальєри отримали Ампосту в дар від Рамона-Беренгер IV Барселонського в 1149 р. «на Божу славу <…> і для спасіння душ батька й матері моїх, для піднесення церкви Христової, поширення віри і християнства, знищення та вигнання маврів, заради спокути моєї душі та відпущення моїх гріхів». Майже такі ж самі слова, він використав шістьма роками раніше, коли передавав Монсон тамплієрам. Cart Hosp. T. 1. P. 141. Порівняти: Cart Temp. P. 204. Командорство тамплієрів у Новільясі, здається, було засновано у 1134 р. за ініціативою єпископа Сарагоси та короля Наварри, хоча, звичайно, це могло бути відповіддю на прохання ордену. Cart Temp. P. 70-71, 73, 100.
22. Cartulaire de la Commanderie de Richerenches. P. 22.
23. Cart Temp. P. 21, 24-25, 27, 32-33, 36-37, 39-43, 45-48, 50-53, 60, 73, 82; Records of the Templars. P. 180, 232. Очевидно, повноваження Гуго Ріго не поширювалися на Арагон та Наварру. Forey A.J. The Templars in the Corona de Aragon. P. 87. Повноваження його наступників, які діяли як поодинці, так і вдвох чи втрьох, поширювалися на Прованс.
24. Про залучення новобранців із нащадків місцевих сімей у ці доми див.: Cartulaires des Templiers de Douzens. P. 32; Cartulaire de la Commanderie de Richerenches. P. cxxxi-v, cxl-iv.
25. Cart Hosp. T. 1. P. 18-19.
26. Cart Temp. P. 125-126, 324, 360; Cartulaire de la Commanderie de Richerenches. P. 34-35, 93.
27. Records of the Templars. P. 191, 193-194.
28. Cartulaires des Templiers de Douzens. P. 60-61, 66, 78, 206-207, 218-219, 223, 225-226, 232 (Мас-де-Кур), 112, 123-124 (Брюкафель), 87-88, 94, 105 (Сен-Жан-де-Карр’єр), 17 (Пеп’є).
29. Cart Temp. P. 24. Схожа фраза використовувалася в 1150-х рр. для Річарда Гастінгса, який до 1170-х рр. був «охоронцем майна, яке має дім Храму Соломона в королівстві Англія». Records of the Templars. P. 224-225, 238.
30. Cart Temp. P. 43.
31. Cart Hosp. T. 1. P. 120 (датується 1143-1168 рр.). У 1151 р. один із братів «керував домами Госпіталю в кордонах Антіохії». Cart Hosp. T. 1. P. 154.
32. Клірик на ім’я Жеральд, якого у джерелах називають слугою, прокуратором, госпітальєром і пріором, часто зустрічається в компанії брата на ім’я Понс, якій також пріор і має право отримувати майно у південній Франції та Провансі до 1120 р. Понса часто вважають першім настоятелем Сен-Жиля, але Жеральда завжди можна знайти на вищій посаді, і цілком може бути, що як керівник шпиталю він виконував обов’язки першого пріора. Я вважаю більш імовірним, що Понс був головним священиком громади. Cart Hosp. T. 1. P. 2, 43, 45-47, 50-58, 60-61; Cartulaire de Trinquetaille. P. 2, 4, 272, 278, 281. Можливо, наступником Жеральда став Етьєн Раймонд, госпітальєр, який у 1229 р. вів переговори з кліриками церкви Арля щодо десятини та прав на поховання в Тренктаї. Cart Hosp. T. 1. P. 80; Cartulaire de Trinquetaille. P. 110. Зверніть також увагу на іншого госпітальєра, Бернара де Лавіака, в Лангедоку того ж року. Cart Hosp. T. 1. P. 81. Для прецептора (коменданта), який служив у Сен-Жилі під керівництвом пріора з кінця 1150-х р. Див.: Cartulaire du prieuré de Saint-Gilles / ed. D. Le Blevec, A. Venturini. P.: CNRS, 1997. P. xx-xxii, 198; Cartulaire de Trinquetaille. P. 90-91.
33. Cart Hosp. T. 1. P. 62; також див.: P. 60. Сумнівна вимога, датована ще 1115 р. із посиланням на маєток, дарований госпітальєрам поблизу Саламанки, с забороною будувати там другу церкву «без розпорядження пріора та братів Госпіталю». Libro de privilegios. P. 147. Але два схожих пожалування, близьких за датою, містять менш певні формулювання «без наказу своїх господарів» та «без наказу і волі братів згаданого Госпіталю». Libro de privilegios, P. 149, 154. Картулярій, що містить усі три хартії, був написаний у XV ст., і не виключено, що переписувач переписав першу з них у власній інтерпретації.
34. Cart Temp. P. 129.
35. Ibid. P. 186.
36. Ibid. P. 346.
37. Cartulaire de la Commanderie de Richerenches. P. 169.
38. Libro de privilegios. P. 204, 222; Cart Hosp. T. 1. P. 181, 253, 260.
39. Cart Hosp. T. 1. P. 193.
40. Ibid. P. 190 (пріор), 195 (магістр, а також комендатор того ж дому), 235 (магістр).
41. Ibid. P. 278.
42. Cart Temp. P. 205, 207, 246, 256-257, 296, 339, 368.
43. Cartulaires des Templiers de Douzens. P. 17, 26, 29, 31, 33, 53, 61, 89-90, 283; також див.: P. 212.
44. Ibid. P. 177.
45. Ibid. P. 33; того року Каркассонн і Разес були об’єднані.
46. Ibid. P. 17, 34-35, 39, 87-89, 94, 105; титул головний магістр можна знайти на P. 17.
47. Ще одним з перших бальяжів, можливо, була Англія, який, здається, підпорядковувався французькому керівництву аж до 1160-х р. Див.: Records of the Templars. P. 158-160, 208-209, 214 і дуже дивний лист на P. 244-245. Очевидно, Річард Гастінгс, який очолював Лондонський Тампль з 1155 р., став повноправним головою провінції лише в 1170-х рр. Хартії задокументовані у: Records of the Templars. P. 165-166, можливо, на P. 217, 246-247 та 268 йдеться про бальяж. Але, до 1176 р. Річард вже безумовно був головою провінції. Ibid. P. 224-226.
48. Cart Hosp. T. 1. P. 61-62. В обох орденах титул бальї використовувався в багатьох різних значеннях.
49. Ibid. P. 262.
50. Libro de privilegios. P. 204, хоча людина на ім’я Менду, який був «під його владою», можливо, був командором у цей час.
51. Ibid. P. 222. Тут ми можемо знайти посилання на громаду госпітальєрів з Ла-Боведи, в якій Гонсало назвали братом та старшим в тій Боведі, а в 1150 р. його згадують як господаря в Ла-Боведі. Ibid. P. 214.
52. Ibid. P. 264.
53. Cart Temp. P. 312-313. Це, мабуть, йшлося про важливе майно, бо є чимало випадків оренди командорами земель за згодою голів провінцій. Надалі у статутах було чітко встановлено, що командори домів Госпіталю не можуть відчужувати майно без вказівки голови провінції. Riley-Smith J.S.C. The Knights of St. John. P. 346-347. Звичаї тамплієрів забороняли будь які відчуження, навіть великому магістру, без консультацій з головою або Генеральним капітулом. La Régle du Temple / ed. H. de Curzon. P.: Librairie Renouard, 1886. P. 79, 159.
54. Cartulaire de la Commanderie de Richerenches. P. 73-74, 136 (Педро де Ровіра), 85-86, 93, 126-127, 134-135, 140, 142, 147, 157-158, 167 (Гуго Барселонський). Див: Selwood D. Knights of the Cloister. P. 150-152.
55. Професор Майкл Герверс вважає (The Hospitaller Cartulary in the British Library (Cotton Ms Nero E VI) / ed. M. Gervers. Toronto: Pontifical Institute of Medieval Studies, 1981. P. 1-5, 63 fol.; The Cartulary of the Knights of St John of Jerusalem in England. Secunda Camera. Essex, Oxford, British Academy, 1982, p. xxxv-vi, liii-lxvii), на підставі хартій та кодикологічних свідчень, що перше командорство госпітальєрів в графстві Ессекс (Англія) було в Чорефі, який, на його думку, був заснований у 1151 р. або незабаром після того, приблизно через двадцять п’ять років після пожалування землі. Але термін «дім», який означає командорство, можна знайти лише в тринадцятому столітті, тому проф. Герверс припускає існування в Англії структури, якої ще не було. У той час в Англії, можливо, існувало лише одне командорство, у Кларкенуеллі, і до 1185 р. воно підпорядковувалося пріору Сен-Жиля, що знаходився на середземноморського узбережжя Франції. Хоча ймовірно існували допоміжні центри управління, що робило Кларкенуелл схожим на бальяж тамплієрів. Див. The Hospitallers’ Riwle / ed. K.V. Sinclair. London: Anglo-Norman Text Society, 1984. P. xlvii-viii.
56. Cart Temp. P. 315.
57. Records of the Templars. P. 238.
58. Cartulaire de Trinquetaille. P. 272-273, 278, 281, 291-292; Cart Hosp. T. 1. P. 36, 80.
59. Cartulaire de Trinquetaille. P. 17. Про священика див.: Ibid. P. 47, 127.
60. Ibid. P. 72.
61. Cart Hosp. T. 1. P. 151; Cartulaire de Trinquetaille. P. 204.
62. Cartulaire de Trinquetaille. P. 112.
63. Він згадувався по-різному: прецептор (Cartulaire de Trinquetaille. P. 22, 29, 35, 39, 48, 51-52, 79, 131), командор (P. 17, 72, 78), губернатор (P. 62, 114), магістр (P. 32, 47, 73) та прокуратор дому (P. 126).
64. Див.: Papsturkunden fur Kirchen im Heiligen Lande / hrsg. R. Hiestand. Göttingen: Vandenhoeck and Ruprecht, 1985. P. 134-137.
65. Спроба Папи Римського Урбана IV, який сам був патріархом Єрусалиму, реформувати орден у середині XIII ст. мало незначний ефект. Було припущення, що це сталося тому, що каноніки не були так сильно залежні від людських та матеріальних ресурсах Заходу, як ордени Храму та Госпіталю. Див.: Elm K. Umbilicus Mundi. Bruges: Sint-Kruis, 1998. P. 423. Храм Гробу Господнього в одинадцятому столітті мав власні церкви в Західній Європі. Riley-Smith J.S.C. The First Crusaders, 1095-1131. Cambridge: Cambridge University Press, 1997. P. 32-33; Luttrell A.T. The Earliest Hospitallers. P. 47.
