Заставка. Коротка історія ордену тамплієрів

Коротка історія ордену тамплієрів

Католицька церква і сьогодні впливає на мільйони людей на Землі, як в слаборозвинених країнах Південної Америки, так і в розвинених країнах Західної Європи. Відродження європейської духовності часто пов’язують з поверненням до християнської моралі і популяризації правил, які прийшли з лицарського кодексу. Ці тенденції стимулюють цікавість до історії Середньовіччя.

Орден тамплієрів, як організація, що була носієм лицарського кодексу і заступницею християнської моралі одночасно викликає підвищений інтерес у вчених, письменників, політиків. Яскравим свідченням цього є ажіотаж довкола книги Дена Брауна «Код да Вінчі». Вона викликала люту реакцію Католицької церкви і засудження професійних істориків. Але вона розійшлася величезним тиражем, принісши своєму авторові і його партнерам величезний прибуток, викликавши цікавість до історії у тисячі людей, спровокував появу на телебаченні великої кількості науково-популярних фільмів, які доносять глядачам перекручену картину минулого.

Сліди тамплієрів знайдені і в Україні – мається на увазі Середнянський замок на Закарпатті. І зараз орден Храму [1] не є вивченим до кінця об’єктом історичної науки. З точки зору військової історії тамплієрів можна назвати професійними воїнами-захисниками християнського світу від мусульманської експансії, ударної міццю збройних сил Святої землі. З точки зору економічної історії орден можна назвати вагомим фактором для прогресивного розвитку західноєвропейської середньовічної економіки. Тамплієри були першими, хто поєднав статус ченця, принісши 3 обітниці, і статус воїна – з правом проливати кров.

Зараз існує безліч організацій, члени яких називають себе тамплієрами або вважають себе їхніми нащадками. Але вони не мають нічого спільного зі славним іменем ордену Храму, а деякі і не уявляють, ким насправді були тамплієри.

 

Перші відомості про орден Храму дає архієпископ Гійом Тірський, що ставився до тамплієрів негативно, між 1170 і 1174 рр. в своїй «Історії діянь в заморських землях»:

«У тому самому році [1119], деякі дворяни з лицарського стану, релігійні люди, які присвятили себе Богу і страшаться його, зобов’язали себе служінням Христовим, з волі владики-патріарха. Вони обіцяли навічно жити як звичайні каноніки, без майна, згідно обітницями цнотливості і слухняності. Першими провідниками були поважні Гуго де Пейн і Годфруа де Сент Омер. Оскільки вони не мали притулку, король дав їм місце проживання в південному крилі палацу, біля Храму Господнього».

Гійом згадує, що лицарів було дев’ятеро, і дев’ять років вони жили, не беручи до себе нових побратимів. Імена вісьмох лицарів можна зустріти в багатьох книгах, про тамплієрів (орфографія імен може варіюватися) – це Андре де Монбар, Гундомар, Годфрон, Рораль, Жоффруа Бітоль, Нівар де Мондезір, Аршамбо де Сен-Еньян.

За Гійомом, їх головним завданням був захист прочан від нападів розбійників.

У 1126 р. тамплієри прийняли в якості побратима графа Гуго Шампанського, котрий цілком міг послужити сполучною ланкою між Гуго де Пейном і відомим католицьким діячем Бернаром Клервоським, згодом канонізованим.

13 січня 1129 р., з ініціативи Бернара, в Труа був скликаний собор, за результатами рішень якого Папа Гонорій II затвердив орден Храму, його статут (латинський) і призначив Гуго де Пейна великим магістром ордену. Можна стверджувати, що статут був створений самими тамплієрами, які до того слідували заповітам св. Августина Аврелія, собору залишалося лише доповнити і затвердити його.

Кардинал Жак де Вітрі, голова Акрської дієцезії, свідок облоги християнами Дамієтти в 1216 р. і добрий друг тамплієрів (але використовувавший в якості першоджерела роботу Гійома Тірського), описує цю подію так:

«В літо милості Божої 1128 [1129] [2], проживши разом і, згідно зі своїм покликанням, в бідності дев’ять років, вони турботами Папи Гонорія і Стефана, патріарха Єрусалимського, знайшли статут, і була покладена їм біла одежа. Це сталося в Труа, на соборі, очолюваному панотцем єпископом Альбанським, папським легатом, і в присутності архієпископів Реймського і Санського, цистерціанських абатів і безлічі інших прелатів. І оскільки віру не можна зберегти без суворого послуху, ці розумні і побожні мужі, спочатку не допускали, щоб проступки братів залишалися прихованими і безкарними. Ретельно порівнюючи природу і обставини проступків, вони беззастережно вигнали зі своїх лав деяких братів, зірвавши з їх одягу червоний хрест. Решту вони змусили постити на хлібі і воді, їсти на землі без скатертини аж до достатнього спокутування, щоб піддати їх ганьби, а інших – рятівному страху. Число ж братів збільшувалася так швидко, що скоро на їх зібраннях стало збиратися більше трьохсот одягнених в білі плащі лицарів, не рахуючи незліченних слуг. А ще вони придбали величезні цінності по цей та по той бік моря».

У 1129 р. Бернар Клервоський написав на честь ордену трактат «Хвала новому лицарству» («De laude novae militia»), прославляючи і підносячи тамплієрів.

Святий Бернар як натхненник тамплієрів, зіткнувся з делікатним завданням: канонічне право, як і народна думка, забороняло ченцям проливати кров. Але тамплієри були одночасно лицарями, покликаними до війни, і ченцями, підвладними трьом обітницями. Бернару довелося внести відмінність на їх користь між поняттями війни феодальної і війни святої, людиновбивства та вбивства зла. Назвавши тамплієрів «Лицарями Христа», Бернар заявив, що: «…вбивати або вмирати за Христа не є гріх, а навпаки, могутня слава. Лицар Христов, скажу я, може наносити удар з упевненістю і вмирати з упевненістю ще більшою, бо, завдаючи удару, служить Христу, а гинучи – служить собі. Він Божий слуга, месник який несе покарання тим хто робить зло і хвальбу тим хто несе добро».

Бернар звеличив чесноти тамплієрів – дисципліну, стриманість і помірність у всьому, заявивши, що тамплієри не сидять склавши руки і не тиняються безцільно. Між ними немає сприятельства, і повагу надають по заслузі, а не по шляхетності крові.

Але Бернар нічого не говорить про захист прочан. «Ми не віримо, щоб віруючі не знали, яку втіху несуть лицарі Храму біднякам, прочанам, жебракам і всім тим, хто побажав відправитися до Гробу Господнього» – писав в той же час Ерлеберт Шалонський. Бернар також вважає, що не було б необхідності вбивати язичників, якби була можливість іншим чином перешкодити їм утискати віруючих.

Основну силу ордену спочатку складали лицарі, що походили зі шляхетних родин. Вони зобов’язані були споряджатися за свій рахунок при вступі в орден. Новобранець приймався в орден, якщо він зі зброєю в руці подібно мужу зможе стирати з лиця Святої землі ворогів Христа (Латинський статут, стаття LXII). У бою братам-лицарям заборонялося відступати, поки на поле бою майорить хоч один християнський прапор. Братам заборонялося будь-яка надмірність в зовнішньому вигляді або одязі – тому вони коротко стриглися і не голилися, одяг носили або білий, або темний. В ордені були і сержанти-зброєносці (servientes на лат., sergents на фр.). Пізніше в ордені з’явилися туркополи – найманці, з місцевих жителів Святії землі. Тричі на тиждень лицарям дозволялося м’ясо для підтримки сил, сержантам – раз на тиждень. Кожен лицар мав право на трьох коней і зброєносця. Всю ніч у дортуарі (загальній спальні) повинен був горіти вогонь. Брати були зобов’язані віддавати десяту частину хліба біднякам, а разі смерті лицаря бідняки могли безкоштовно харчуватися певний час. Самовільні вчинки, аж до недоречного діалогу між братами або самовільного відлучення строго каралися. Братам заборонялася гра в кості, шахи, надмірні посмішки. Братам заборонялося полювати на всіх тварин, крім левів. Братам заборонялося спілкування з відлученими від причастя; але приймати милостиню від відлучених дозволялося; хто побажає стати братом ордену Храму, повинен просити про це після того, як прослухає Статут і поставити себе місцевому єпископу. Випробувальний термін повністю залежить від розпорядження та розуміння магістра, відповідно до гідності життя прохача (Латинський статут, стаття LVIII). Брати мали подавати добрий приклад, відвідуючи невідлучених лицарів, закликаючи їх вступити в орден навічно або тимчасово. Після закінчення служби ордену мирянин був зобов’язаний пожертвувати половину вартості свого коня і спорядження ордену. Одружені могли тимчасово вступити в орден, але не могли бути вшановані білими плащами. Якщо чоловік, який служив ордену помирав раніше дружини, половина стану обох відходила до ордену. Братам заборонялося проливати кров християн і брати участь у конфлікті між одновірцями. Брати мали самі повідомляти про проступки. Покарання – від поста і позбавлення мантії до бичування і ув’язнення. Каралися роздача, псування або втрата майна ордену. Магістр і верховні брати могли обдаровувати гідних мирян дарами, крім бойової зброї.

Устрій ордену був ідеальним для військових дій. На відміну від госпітальєрів тамплієри не вважали турботу про нужденних у тилу рівною військовій доблесті. Їх орден з самого початку мав майже виключно військовий характер.

Білий колір лицарських одеж символізував чистоту помислів і здорову плоть. Сержанти носили чорні або коричневі одежі. За XXI статтею Латинського статуту «слуги і зброєносці мали білий одяг, від чого сталися великі нещастя. Бо з’явилися по той бік гір якісь лжебрати, одружені, що говорять, що вони від Храму… нехай постійно носять вони чорне або однокольорове, що порівняно дешевше».

Тамплієрів не посвячували в духовний сан, вони користувалися послугами священиків приписаних до ордену. Жінки в орден не приймалися, щоб не послабляти військовий дух і дисципліну. Але в орденських документах є згадки про сестер – доглядали за хворими та пораненими. Також вони надавали браттям духовну підтримку.

Папа дарував ордену право на отримання десятини, при договорі з місцевими єпископами. Багато людей вважали своїм обов’язком пожертвувати ордену що-небудь з майна – від зброї і коней до грошей і своїх володінь. Дарунки ордену були особливо різноманітні і численними на Піренейському півострові – домени, права над церквами і ярмарками, земельні доходи, будинки, парафіяльні доходи, десятини, довічні ренти, вілани з їх володіннями, серви з сім’ями, мавританські раби, євреї.

Серед сервів і віланів ми зустрічаємо особливий клас – люди Храму. Вони носили червоний хрест на одязі, цим знаком були позначені їх будинки і стада. У смутні часи вони долучались в Боже перемир’я, і ті хто чинять їм насильство потрапляли під відлучення. Англійський легіст сер Коук писав у XVII ст., що хрест тамплієрів в Англії ставили на будинки, ніби їх мешканці служать ордену. Спогад про це зберігся надовго.

Орден Храму суттєво відрізнявся від інших чернечих орденів певною земною місією – захистом Святої землі, тому мав потребу у коштах, і функцією його західних командорств було їх надання. У цистерціанців, які пройшли подібний шлях розвитку, збільшення доходів було спорадичним; у тамплієрів – за необхідне. Лицарі Храму були новаторами, і перевагу, яку вони надавали орендній платі, вело до перетворення залежних від ордену селян з їх «рабськими» наділами у вільних хліборобів; сьогодні це назвали б «соціальним піднесенням» селян. Вони розпоряджалися цінностями відповідно до законів і звичаїв кожного краю. Командорства ордену спочатку складалися з братів що дали обітницю: лицарів, сержантів або братів-ремісників; останні починають переважати протягом XIII ст. Навколо монастирського ядра в кожному командорстві формувалася своя організація добровольців. Перш за все, донатів – тих, хто цілком підкорявся ордену або задовольнявся його заступництвом разом з сім’ями і майном по присязі, побратими (сестри): благодійники; родичі братів, що дали обітницю; миряни-лицарі, що служили в Палестині; одружені, хто долучився до ордену Храму. Всі отримували духовні привілеї, мали доступ до скарбниць милостей ордену і могли вибрати місце поховання на цвинтарях ордену. Нарешті – гідні мужі, друзі Дому, світські радники, посередники, а в разі потреби – заступники.

 

29 березня 1139 р. вийшла папська булла «Omne Datum Optimum» яка є «Великою Хартією» ордену Храму, фундаментом всіх його привілеїв, основною метою якої було заснувати інститут братів-капеланів для ордену. Істинне ж її призначення полягає в тому, щоб звільнити тамплієрів від будь-якої церковної влади, крім влади Папи. Духовна автономія тамплієрів і особливо те, як вони звільнилися від влади патріарха, викликали обурення у білого духовенства. Гійом Тірський наполягав на факті, що через нехтування смиренням, вони відкололися від патріарха Єрусалиму, який заснував цей орден. Тамплієри були звільнені від десятини – ще один привід для нарікань. Таке було надано тільки цистерціанцям св. Бернара і тамплієрам. Брати отримали право на збереження у себе будь-якої здобичі, захопленої у ворогів Христа. Тамплієри також забирали десятину з церков Господніх і стали надзвичайними баламутами.

7 квітня 1145 р. послідувала інша булла – «Militia Dei», що сповіщала єпископів про те, що тамплієри відтепер мають право зводити каплиці, куди попрямували натовпи парафіян. Сотня перевидань цієї булли показує, наскільки важко було нав’язати свою волю білому духовенству. За буллами, які вийшли в цей же час, «Dilecti filii» і «Milites Templi» орден отримував право на 3/4 майна, тих, хто бажав бути похованим на цвинтарях храмовників і ще одне безпрецедентне право – в будь-який населений пункт, що знаходиться під інтердиктом міг прибути храмовник і церква повинна була відкритися, і повинна була здійснитися меса – в ім’я «честі і шанування їх лицарства». Брати, з негласної згоди Папи, стали ховати на своїх цвинтарях піддатих анафемі, і допускати в своїх каплицях до таїнств, в першу чергу до хрещення, сім’ї відлучених. У 1175 р. Олександр III домігся від англійських тамплієрів і госпітальєрів присяги про заборону поховання тіл відлучених на їх цвинтарях. Архієпископ Кентерберійський отримав право «засвідчуватися в їх покорі», зате у 1199 р. Інокентій III заборонив духовенству відлучати від Церкви лицаря або капелана Храму. З 1198 року і до смерті Інокентія III у 1216 р. 50 булл були видані на користь тамплієрів. Більшість їх – підтвердження дарованих раніше привілеїв.

У 1146 році, на Великдень, перед початком Другого хрестового походу на Генеральному капітулі ордену Папа Євгеній III дарував тамплієрам право носити на лівій стороні плаща, під серцем, зображення червоного хреста «з тим, щоб цей переможний знак служив їм щитом, і щоб ніколи не повернули вони назад перед яким-небудь невірним».

 

Приблизно у 1139-1140 рр. з’явився Французький статут, який має явний зв’язок з буллою «Omne Datum Optimum» – він визнає існування капеланів, які цією буллою були встановлені. Причина його появи – багато лицарі не розуміли латину.

Латинський статут можна було переказати стисло, а французька версію навпаки набагато складніше через недосконалість мови, якою вона викладена. Статті слідують без розбору одна за одною. Між французькою та латинською версіями статуту є три основні відмінності.

Про випробувальний терміні перед вступом до ордену більше не згадується, хіба що для братів-капеланів, до яких лицарі виявляли недовіру. Обов’язок представитися єпископу перш, ніж принести обітницю у ордені Храму, ставиться тепер тільки відлученим. Обидві зміни введені з великою спритністю. Третя відмінність в тому, що визначення «капелани, що служать у ордені», замінюється на «священики і клірики, що тимчасово збирають милостиню». Остаточна ієрархія ордену така: великий магістр – підлеглий Генеральному капітулу (збори братії, великих бальї (вищих судових чинів) і командорів); сенешаль – відповідав за постачання Дому; маршал – відповідальний за вишкіл і дисципліну в монастирі і нерідко під час війни його очолював; і доглядач одеж – займався екіпіруванням братів. Командори провінцій Сходу (Єрусалиму, Триполі і Антіохії) – були підпорядковані тільки магістрові і Генеральному капітулу; кожен з них мав під своїм началом свого маршала і доглядача одеж. За командорами провінцій йшли шателени (керуючі замками) і командори Домів; були ще командори лицарів, які підкорялися маршалові свого монастиря. Наглядачі Домів, частіше у минулому сержанти, управляли сільськими володіннями ордену. Туркополи підпорядковувалися туркопольєру. Зброєносці, були найманцями, отримували накази від прапороносця. Найбільш гнучкою структурою володіли 10-12 (число не було постійним) провінцій Заходу: Франція, Англія з Шотландією та Ірландією, Фландрія, Овернь, Пуату, Аквітанія, Прованс, Каталонія, Арагон, Португалія, Апулія, Сицилія, Угорщина – командори яких могли керували декількома провінціями одночасно, наприклад, Провансом з Каталонією. У документах є згадки і про візитерів (контролерів), які інспектували провінції. Тамплієри об’єднувалися у капітули (збори) 2 видів: звичайні і генеральні. Звичайний капітул, на кшталт суду честі, збирався раз на тиждень всюди, де б не знаходилися разом четверо братів. На Генеральному капітулі обговорювали політику ордену, призначення на посади. Це була і апеляційна курія для судових справ. Генеральний капітул провінції проводився хоча б раз на рік.

 

Банкірська діяльність ордену відома добре. Ця функція спочатку повинна була забезпечити підтримку прочан у Святій землі. Потім в історії ордену з’явився звичай давати в борг. У картуляріі за жовтень 1135 р. наводиться перший приклад такої позики. Позика надана якомусь Пере Десде з Сарагоси і його дружині Елізабет:

«Ми віддаємо Богу і лицарству ордену Храму нашу спадщину у Сарагосі та все, чим ми там маємо. І слідом за цим сеньйори ордену Храму Соломона з милосердя видадуть нам 50 мараведі, щоб ми зробили своє паломництво до Гробу Господнього. І ми складаємо цей договір на випадок, якщо один або інший з нас повернеться з цього паломництва до Сарагоси, і ми побажаємо скористатися цією власністю, щоб вони приписали на свій рахунок бенефіції, котрі витягли б з нашої власності, а їх 50 мараведі ми їм виплатимо. Потім ми будемо проживати в своїх володіннях, і після нашої смерті вони залишаться вільними від ордену Храму Соломона назавжди».

Це заставна позика, замаскована взаємними дарами «з милосердя», щоб уникнути звинувачення в лихварстві. Тамплієри здійснювали довірче управління. Людовик VII був щасливий скористатися скарбницею ордену в 1146 р. 10 років потому клієнтом ордену став Папа Олександр III. Переслідуваний імператором, він часто відчував труднощі з грішми і користувався послугами тамплієрів. Свідоцтва про величезні багатства ордена – наслідок чуток. Всі доходи ордену прямували на покупку зброї, коней, доставку їх на Схід, утримання там військ і фортець. Можливо, після загибелі більшості братів у 1187 і 1291 роках, в казну продовжували надходити кошти і там набирався дійсно великий капітал.

Є відомості, що тамплієри давали кредити під 10% річних, що було на 2% менше звичайних ставок, і в 2 рази менше, ніж відсотки єврейських лихварів. Церковники і монастирі охочіше надавали позики європейським правителям, якщо повернення гарантували тамплієри. Часом угоди виявлялися для тамплієрів збитковими. Тамплієри проводили подібні операції тільки по відношенню до паломників, котрі збираються на Святу землю, а оскільки до кінця XIII ст. Свята земля була забута в Європі, почала зникати і банківська діяльність ордена.

 

Перші передумови до появи ворогів у ордену проявилися, коли паломник Іоанн Вюрцбурзький, після Другого хрестового походу, відвідавший Єрусалим, відзначав, що орден Храму роздає щедрі милостині прихильникам Христа, але навіть не десяту частину того, що дає орден госпітальєрів. Однак благодійність ордену Храму була велика і її надавали зі шляхетною чемністю. Після падіння Єрусалиму у 1187 році і гіркої долі багатьох бідняків, за яких не було внесено викуп, плітки звинуватили тамплієрів у відмові заплатити за бідняків викуп. З цього моменту, для багатьох білі плащі лицарів Храму перестають уособлювати чистоту і невинність.

Під час запеклої боротьби між Папою і Фрідріхом II тамплієри виступили на боці Папи, всіляко протидіючи прагненням Фрідріха захопити владу в Єрусалимі і на Кіпрі. Його листи, розіслані всім європейським дворам, сповнені зміїного шипіння і поширюють отруйні звинувачення про змову лицарів Храму з ворогом. Багато підозр, що пізніше нависли над Домом, беруть початок у промовах імператора. Орден здобув собі двох сильних ворогів – родича Фрідріха, герцога Річарда Корнуельського і Матвія Паризького, ченця Сент-Олбанського монастиря. Останній випередив свій час на три століття, будучи прихильником того, що, згодом назвали протестантизмом. Він відчував огиду до фінансових справ тамплієрів, звинувачуючи їх у порочності. З їх жовчними промовами намічається тенденція на згуртування ворогів ордену Храму.

 

Тамплієри користувалися недоторканністю на війнах між християнами і зв’язками з знатними родами для впливу на політику. Наприклад, тамплієри під час зіткнень короля Англії Генріха II з архієпископом Кентерберійським Томасом Бекетом у 1164 р. примусили Бекета піти на підписання Кларендонських постанов.

Папа Урбан IV доручив трьом храмовникам контролювати стан замків у папській області, а в Акрі тамплієрам однаково довіряли і Річард I, і Філіп Август.

Орден отримував від феодалів право управління територіями – наприклад договори між орденом і графами Беренгаріями в Іспанії, отримання замків і ф’єфів у Палестині.

На Сході тамплієри показали себе чудовими дипломатами. Незважаючи на статус непримиренних ворогів сарацинів, вони вступили у відносини з тими, у кого червоний хрест викликав жах. Після провалу Другого хрестового походу під стінами Дамаска, простежується чітке орієнтування ордену на доброзичливі відносини з Дамаском проти Мосулу. Незадовго до походу, храмовників відвідав «самий чарівний з послів» від султана Дамаска, Усама ібн Мункід, який описав своє перебування:

«Під час відвідування Єрусалиму я увійшов до мечеті аль-Акса. Коли я вступив до мечеті аль-Акса, зайняту тамплієрами, моїми друзями, вони мені надали цю маленьку мечеть творити там мої молитви. Одного разу я увійшов туди і прославив Аллаха. Я був занурений в свою молитву, коли один з франків накинувся на мене, схопив і повернув обличчям до Сходу, кажучи: “Ось як моляться”. До нього кинулася юрба тамплієрів, схопила його самого і вигнала…».

Через 10 років після цих подій фаворит каїрського халіфа Насреддін вбив свого пана, його братів і візира. Усама, який жив у Каїрі, був замішаний у змові. Змовникам довелося бігти. Сестра халіфа пообіцяла тамплієрів щедру нагороду за втікачів. Ті захопили Насреддіна і брата Усами. Усама вислизнув. Орден видав Каїру Насреддіна за 60 000 динарів. Усама незабаром зустрівся з Зенгі, атабеком Мосула, який захопив Дамаск і, з його допомогою, обміняв свого брата на тамплієра на прізвисько Мічений. Усама розповідає цю історію чітко і без прояву неприязні по відношенню до тамплієрів. Але Гійом Тірський, який ненавидів храмовників, звинуватив їх у зраді по відношенню до Насреддіну, який нібито шукав у них допомоги, ще й збирався стати християнином і вивчити французьку мову за чотири дні.

Критичне ставлення до фактів доводить брехливість розповіді, яку сотворили щоб очорнити орден, могутність і скарби якого вже породили заздрісників.

У лютому 1167 року тамплієри зіграли провідну роль в укладенні договору між єрусалимським королем Аморі та каїрським халіфом, скріпивши його нечуваним для мусульман рукостисканням. Фактично договір уклав тамплієр Жоффруа Фуше.

У 1172 році Старець Гори, голова секти ісмаїлітів (асасинів), які оселилися на відрогах Ліванських гір, направив своїх посланців до Єрусалиму, пропонуючи союз проти сарацинів; він, нібито, виявляв бажання прийняти Христа з усіма асасинами. Аморі без вагань прийняв пропозиції Старця Гори і відправив посланців з листами та подарунками цьому шейху, але тамплієри напали на них і перерізали всіх. Аморі приніс вибачення Старцю Гори і зажадав у магістра ордену видачі винних. Одо де Сент-Аман відповів, що вбивцею був брат Готьє дю Месніль, якого буде судити капітул; і відмовився передати його до рук короля. Аморі з декількома загонами осадив командорство Сідон і захопив брата Готьє. Одночасно король повідав Гійому Тірського, що має намір приборкати орден, незалежність якого почала загрожувати королівству, але раптова смерть завадила здійснити йому ці плани. У магістерство Одо де Сент-Амана (1170-1180) тамплієри і госпітальєри, що заздріли один одному, довели свої відносини до бурхливої сварки. Але, здається, магістри обох орденів усвідомили, що подібна боротьба недоречна, так що брат Одо з одного боку, і Роже де Мулен з іншого, розробили умови: у разі конфлікту, справу слідувало розглянути трьом братам з кожного ордену, обраним командорами Домів; якщо вони не дійдуть згоди, необхідно звернутися до загальних друзям і врешті-решт – до магістрів орденів.

Одна з головних причин трагедії ордену, на думку історикині Мелвіль – правління великого магістра Жерара де Рідфора (1184-1189), обрання якого наступним за Одо де Сент-Аманом не знайшло розуміння серед лицарства Храму. Скориставшись посадою, він віддався помсті за образи молодості, зробивши згубні рішення, які привели до знищення мітці ордену при Хаттіні у 1187 році і втраті Єрусалиму.

У 1198 р. між тамплієрами і госпітальєрами спалахнула справжня війна з приводу ф’єфа, що знаходився між Маргатом та Валанією. Незабаром орден був втягнутий у війну між королем Кілікійської Вірменії Львом II і Боемундом IV Триполітанським, – у боротьбу, ставкою в якій було князівство Антіохійське. На боці вірмен виступили госпітальєри. Тамплієри вистояли в кривавій боротьбі, насиченою зрадою, інтригами, взаємними скаргами магістрів до Риму, відлученнями феодалів і вийшли переможцями повернувши у 1213 р. свої володіння і зігравши головну роль у відлученні вірменського короля від Церкви.

Вищезгаданий нами імператор Фрідріх II, відлучений від Церкви, не зумівши захопити владу в Палестині, зробив все для ослаблення обороноздатності Святого Граду, він забрав собі всі облогові машини з міста, частину з яких, пізніше. надіслав султану Каїру як «своєму доброму другові». Голова родини Жан Ібелен, непримиренний ворог Фрідріха незадовго до смерті став братом ордену Храму. Смерть голови Ібеленів, які були головними претендентами на єрусалимський трон, віддала владу в руки патріарха і магістрів Храму і Госпіталю. Бачачи, що небезпека йде з Каїру, тамплієри повернулися до ідеї альянсу з Дамаском, госпітальєри ж схилялися до договору з Єгиптом. Лицарі обох орденів били один одного на вулицях Акри і брали в облогу один одного в командорствах. Тамплієри вигнали тевтонських лицарів, прихильників Фрідріха II, з Акри і примусили тих сховатися у власному замку Монфор.

 

Подвиги тамплієрів на полі битви можна віднести ще до першої половини XI століття, коли вони брали активну участь в іспанській Реконкісті. Першим загальновизнаним європейськими феодалами військовим успіхом тамплієрів був порятунок життя багатьом французьким хрестоносцям і королю Людовику VII у горах Лаодікеї, у 1146 році, коли хрестоносці потрапили у засідку, під град ворожих стріл. Тамплієри, ветерани неоголошеного хрестового походу в Іспанії, організували порятунок коней і поклажі. 25 листопада 1177 року тамплієри були в перших рядах загону під командуванням героя Святої землі – короля Балдуїна IV. Тоді жменя християн стрімко атакувала у Лідди і змусила втікати багатотисячну орду Саладіна.

Яскравим прикладом завзятості і честі тамплієрів є Одо де Сент-Аман, який помер в полоні після захоплення Саладіном замку Шатле у 1179 році. На пропозицію викупу брат Одо заявив, «що тамплієр може запропонувати в якості викупу лише свій бойовий пояс». Жак де Вітрі так охарактеризував тамплієрів: «…чому вони викликали такий жах у ворогів віри Христової – адже вони поодинці здатні були виступити проти тисячі, а вдвох могли переслідувати десять тисяч». Арабський історик Ібн ал-Асир, найбільш уважний літописець Саладіна, вважав тамплієрів і серцевиною і рушійною силою війська франків. Після перемоги над франками під Тиверіадським озером у 1187 р. Саладін наказав відрубати голови полоненим тамплієрам і госпітальєрам, адже «вони проявили більше завзяття у бою, ніж інші франки».

У 1241 р. монголи обрушилися на Європу. Тамплієри провінцій Рига, Славонія і Угорщина пали у перших лавах у Легниця та Мохи. У 1244 році на християн обрушилися орди єгипетських мамлюків і туркмен, вигнаних монголами, під командуванням колишнього монгольського раба Бейбарса. 17 жовтня незліченні війська азіатів атакували християн і їх союзників з Дамаску. Через 2 дні великий магістр ордену Храму Арман Перигорський загинув у бою з 300 лицарями Храму і 200 лицарями Госпіталю. Магістр Госпіталю був захоплений в полон. Фрідріх II у поразці звинуватив тамплієрів, які продалися Дамаску, і лицарів-мирян Святої землі, «зрощених у розкоші».

В останні дні Єрусалимського королівства браття були в перших лавах християн, полеглих в нерівному бою. 16 травня 1291 року великий магістр Гійом де Боже загинув під час героїчній обороні Акри. Командування прийняв маршал П’єр де Севрі. Султан клявся обіцяючи зберегти життя всім, хто здасться у полон. Але своїх слів він не дотримався.

Резиденція тамплієрів була останньою християнської твердинею в Акрі. Брати що склали зброю загинули в останній сутичці з сарацинами султана-клятвопорушника, а ті що залишилися в живих замкнулися у Храмі. Турки стали підкопувати закладини. 18 травня Храм обвалився, поховавши всіх християн і більше 2000 кінних сарацинів. На Святій землі ще залишилися три вогнища опору – замки ордену Храму Сайет, Бероф і Атліт. Гарнізони Сайету і Атліту, бачачи безвихідність, відпливли на Кіпр. Брати Берофу довірилися клятві еміра – всі були повішені катами клятвопорушника.

 

Деякі тамплієри, що знаходилися в Європі, користувалися своїм становищем, творили жорстокості і несправедливості. Яскравим прикладом цього служить Шотландія, де всі тамтешні лицарі Храму були англійцями і користувалися великими привілеями за часів правління ненависного шотландцями короля Едварда Довгоногого. Магістр ордену в Англії і Шотландії, Брайан де Джей послужив для Вальтера Скотта зразком безпринципного і жадібного тамплієра, з якого був списаний образ Бріана де Буагільбера для твору «Айвенго». Де Джей прославився своєю жадібністю і жорстокістю по відношенню до шотландців. Він порушив статут ордену, коли виступив на боці англійського короля під час повстання Вільяма Воллеса в Шотландії. Брайан де Джей загинув у битві під Фалкірком у 1298 році, хоробро борючись в перших рядах проти шотландських бунтівників, за словами англійських хроністів.

Повага до тамплієрів, з боку ворогів християнства – сарацинів, була настільки великою, що напередодні загибелі Святої землі, за словами Жерара Монреальського, емір Салах посилав Гийому де Боже повідомлення про те, що султан Малек аль-Ессераф збирається йти на облогу Акри, а сам султан Малек, перед облогою Акри, Гийому, «шляхетному магістру ордену Храму, щирому і мудрому», надіслав листа з оголошенням війни.

Деякі брати, заплямувавши себе ганьбою, були вигнані з ордену – такі як Роже де Фло, капітан галери «Сокіл», який у 1291 р. за порятунок з гинучої Акри вимагав у багатіїв гроші, а до 1302 р. став ватажком піратів Сицилії.

Останнім великим магістром ордену у 1293 р. став Жак де Моле, людина вже немолода, який найщирішим способом прагнув відновити владу християнства в Палестині. Він вважав єдиним призначенням храмовників бути, як і раніше, авангардом хрестоносного ополчення. Він створив на острівці Руад, біля Тортоси, цитадель. Але у 1302 р. переважні єгипетські сили стерли з острова невеликий гарнізон тамплієрів.

 

Хрестові походи на початку XII ст. були породженням експансіоністської політики західного суспільства, яке було досить розрізнене. У другій пол. XIII ст. вже були помітні ознаки економічного занепаду, якими відзначилося XIV ст. Не дивно, що на тих, хто був пов’язаний з рухом хрестоносців, був спрямований і гнів – наслідок згасаючого ентузіазму – вони ставали «цапами-відбивайлами», яких можна звинувачувати у невдачах. Згодом головною жертвою невдоволення належало стати папству, однак миттєвий гнів вихлюпувався на його дітище – духовно-лицарські ордени.

У відповідь на прохання Папи дати йому раду щодо підготовки походу, де Моле підготував дві записки. Він просив правителів надати 15000 лицарів і 5000 піхотинців. Італійські міста повинні були забезпечити хрестоносців кораблями. Цифри показують, наскільки складною була ситуація: обмеження могло дати лише тимчасовий ефект, а повномасштабна експедиція була мрією. Визнати таке – тобто повністю змінити свою точку зору на роль і функції лицарських орденів – Жак де Моле, людина наполеглива і консервативна, був не здатний.

Друга записка була присвячена ідеї об’єднання орденів Храму і Госпіталю. Вона дає уявлення про обмеженість де Моле. Де Моле зауважує, що дане питання вже обговорювалося на Ліонському соборі у 1274 р., після подій 1291 р. до нього знову повернувся Папа Миколай IV, а Боніфацій VIII, хоч і приділив ідеї увагу, все ж її відкинув. Де Моле робить спробу аргументувати доцільність плану, проте тон його міркувань, видається нам ворожим цій ідеї. Він стверджує, що нововведення небезпечні; що членів ордену не слід примушувати до змін в статуті і традиціях; що сама система матеріальної підтримки орденів може опинитися під загрозою; можуть виникнути хвилювання, якщо тиснути на провінційні пріорства. Суперництво між орденами, на думку де Моле, йде їм на користь, та й саме існування двох орденів доводило свої тактичні переваги. Де Моле намагається розглянути об’єднання орденів, однак це виходить досить погано. Його позитивні аргументи: об’єднаний орден зможе протистояти нападам світських і церковних панів, і витрати будуть меншими. У підсумку він обіцяє зібрати досвідчених членів свого ордену, обговорити з ними це питання і передати Папі Клименту V їхні поради, якщо він висловить бажання їх отримати, а також запевняє його, що дешевий спосіб фінансувати майбутній хрестовий похід – скористатися послугами орденів. Якщо ж Папа має намір призначити орденам оплачуване утримання, то він, де Моле, волів би, щоб ці кошти надходили в канцелярії орденів окремо.

Інших рішень де Моле не запропонував, проявивши слабке розуміння того, наскільки вразливі тамплієри – зростання ворожості до орденів швидше спантеличувало його, ніж лякало. Норманський юрист П’єр Дюбуа у 1306 р. написав трактат «Про повернення втраченої Святої землі». За його словами, ордени отримують величезний дохід зі своїх володінь, проте мало роблять для захисту кордонів Святої землі. Всередині них трапляються чвари і вони розколюються. Необхідно, по Дюбуа, в ім’я Святої землі об’єднати ордени. Вирішувати все повинен церковний собор. Члени орденів повинні бути позбавлені майна. У плані Дюбуа був постскриптум, приписаний пізніше і спрямований проти тамплієрів. Можливо, до літа 1307 р. Дюбуа було вже відомо, наскільки погану славу мав орден, бо він пише, що «бажано повністю знищити навіть саму пам’ять про орден тамплієрів і, заради правди, стерти його з лиця землі».

 

Рано-вранці 13 жовтня 1307 р., у п’ятницю, члени ордену, які проживали у Франції, були раптово заарештовані чиновниками короля Філіпа IV ім’ям Святої інквізиції, а їх володіння передавалися королю. Братів звинувачували у найтяжчій єресі – у тому, що вони зрікалися Ісуса Христа, плювали на розп’яття, мали схильність до гомосексуалізму, і на своїх зборах поклонялися ідолам. Ці звинувачення ґрунтувалися на доносах деяких лицарів, виключених з ордену за пороки та негідні вчинки. Деякі з цих лицарів були особисто знайомі з майбутніми обвинувачами ордену. У жовтні та листопаді заарештовані тамплієри майже одночасно визнали свою провину. До багатьох ув’язнених застосовувалися жахливі тортури, адже багато хто з тих, кого допитували, були не загартованими в бою, повними сил воїнами, а були слугами, які працювали в господарствах ордену чи літніми ветеранами, які пішли на покій до Європи. Потім і де Моле публічно повторив своє зізнання перед зборами теологів Паризького університету. Зі свого боку король Філіп написав монархам християнського світу з проханням наслідувати його приклад і заарештувати тамплієрів. 22 листопада 1307 р. Папа Климент V видав буллу «Pastoralis praeeminentiae», в якій наказав усім монархам заарештувати тамплієрів та ім’ям Папи почати відчуження їхніх земель. Булла започаткувала процеси в Англії, на Піренейському півострові, в Німеччині, Італії та на Кіпрі. Два кардинали були відправлені до Парижу для того, щоб особисто допитати керівників ордену. Однак у присутності представників Папи де Моле і генеральний наглядач де Пейро відмовилися від своїх попередніх зізнань і наполегливо просили інших братів зробити те саме.

На початку 1308 р. Папа призупинив інквізиційні процеси. Філіп IV та його легісти цілих півроку марно намагалися впливати на Климента V, спонукаючи його знову розпочати слідство, маніпулюючи громадською думкою та думкою богословів, а також натякаючи Папі на можливість санкцій проти нього. Кульмінацією цієї кампанії стала зустріч короля та Папи в Пуатьє у травні-червні 1308 р. Папа розпочав два розслідування: одне мало здійснюватися папською комісією всередині ордену, друге – серія судових процесів на рівні єпископств, де місцеві суди мали визначити винність кожного брата ордену.

На жовтень 1310 р. був намічений В’єнський собор, який мав винести рішення у справі тамплієрів. У Шинон було послано три кардинали, щоб вислухати зізнання керівників ордену. Єпископальні розслідування, що проводилися під тиском з боку єпископів, пов’язаних з французьким престолом, почалися, десь, на початку 1309 р., і, в більшості випадків, тамплієри повторили свої початкові зізнання, які вони дали після застосування тяжких тривалих тортур. Папська комісія, що розслідувала діяльність ордену в цілому, почала слухання у справі лише в листопаді 1309 р. Спершу здавалося, що і тут все піде як у випадку з єпископальними розслідуваннями – тамплієри будуть зізнаватися у тому в чом їх звинувачувала корона. Однак, спершу невпевнено, а потім з дедалі більшою переконливістю, брати-тамплієри перед папською комісією, натхненні двома талановитими братами-капеланами – П’єром де Болонею та Рено де Провеном, – послідовно захищали свій орден та свою гідність.

На початку травня 1310 р. майже шістсот тамплієрів вирішили захищати орден, заперечуючи істинність попередній своїх зізнань, вирваних під катуваннями перед інквізиторами в 1307 р., або перед єпископами в 1309 р. Папа зрозумівши, що кінця процесу не видно, відклав його ще на рік. Король Філіп IV обурився і вжив жорстких заходів. Архієпископ Сансу, ставленик короля, знову розпочав розслідування у межах своєї єпархії, і встановив, що всі тамплієри, які відмовилися від своїх зізнань, винні як вдруге впавші у єресь і тому підлягають передачі до світського суду.

12 травня 1310 р. п’ятдесят чотири тамплієри було засуджено і спалено на багатті в передмісті Парижу. Орден втратив двох своїх головних захистків: П’єр де Болонья кудись зник, а Рено де Провен був засуджений радою провінції Сане до довічного ув’язнення. Завдяки цим стратам вдалося скорити майже всіх непокірних тамплієрів – чинити опір продовжували лише особливо відважні брати. Слухання папської комісії закінчилися в червні 1311 р. Влітку 1311 р. Папа об’єднав свідчення, отримані ним у Франції, з матеріалами слідств, що поступово надходили з інших країн. Лише у Франції та в районах, що перебували під її впливом, від тамплієрів добилися визнання і виключно під тортурами.

У жовтні 1311 р. розпочався В’єнський собор де Папа вимагав розпуску ордену на тій підставі, що тамплієри зганьбили себе. Супротив святих отців під час собору був дуже значним, але Папа під тиском короля Франції наполягав на своєму, змусивши аудиторію мовчати під страхом відлучення від Церкви. Була «Vox in excelso» від 22 березня 1312 р. сповістила про розпуск ордену, а згідно булі «Ad providam» від 2 травня 1312 р. вся власність ордену передавалася ордену госпітальєрів. Незабаром після цього Філіп IV вилучив у госпітальєрів велику суму грошей як компенсацію за шкоду скарбниці під час «праведного розслідування». Госпітальєри змушені були заплатити королю 310 000 турських ліврів. Що стосується тамплієрів, то в окремих випадках вони, крім тяжкої епітимії, були засуджені до різних термінів ув’язнення, в інших випадках, особливо якщо брати так не визнали своєї провини, їх посилали в монастирі, що належали іншим орденам, щоб вони до кінця свого життя жили в злиднях.

У більшості європейських країн володіння ордену прибрали до рук світські правителі. В Іспанії володіння ордену перейшли до інших орденів, наприклад, до ордена св. Марії Монтеської чи до ордену Калатрави, куди й вступили колишні тамплієри. У Португалії король Діонісій виявився прихильником лицарів – героїв Реконкісти і в 1319 р. заснував орден Христа, куди увійшли колишні брати Храму.

 

18 березня 1314 р. перед папським судом постали головні члени ордену. Гуго де Пейро, генеральний доглядач ордену, та Жоффруа де Гонневіль, пріор Аквітанії були засуджені до довічного ув’язнення і мовчки вислухали вирок. Проте великий магістр Жак де Моле і пріор Нормандії Жоффруа де Шарне голосно протестували, відкидаючи всі звинувачення, і стверджували, що їх святий орден як і раніше чист перед Богом та людьми. Король негайно зажадав їх засудження як вдруге впавшіх у єресь, і того ж вечора вони були спалені на одному з острівців Сени, Єврейському острові. Перед стратою де Моле закликав Папу та короля з’явитися через рік на Божий суд.

Вночі із сусіднього августинського монастиря прийшли ченці з іншими побожними людьми і дбайливо зібрали обвуглені останки лицарів, немов святі мощі.

Климент V помер 20 квітня 1314 р., а Філіп IV загинув на полюванні 29 листопада того ж року. Можливо він покаявся, згадуючи як під час монетного бунту в Парижі він врятувався у резиденції Тампля.

 

Данте Аліг’єрі вважав храмовників безневинними жертвами жадібного короля Філіпа, а Раймунд Луллій, містик з Мальорки вважав їх винними в єресі. Фатальну роль відіграли народні настрої – по-перше страх перед Папою та церковним прокляттям, по-друге страх перед диявольню та віра в чаклунство.

У наступні століття поплічники Пап та королів Франції не визнавали у вчинках своїх попередників найбільшої несправедливості, а демократи намагалися зобразити братів безневинними жертвами тиранії. У XVI ст. Агріпп Неттесгаймський у трактаті «Окультна філософія» назвав лицарів чаклунами, а Жан Боден, прихильник конституційної монархії, вважав їх маргінальною меншістю. Під час боротьби протестантів з католиками, перші у якості прикладу наводили засудження тамплієрів, як ознаку порочності Католицької церкви. Томас Фуллер і Едвард Ґіббон відзначають, що тамплієрам були притаманні грошолюбство та поганий норов. В епоху Просвітництва, у XVII ст. тамплієрів стали сприймати, як волхвів стародавніх окультних релігій.

Головними проповідниками «тамплієризму» стали франкмасони, «вільні каменярі», що перетворили лицарів ордену з історичних персонажів на міфічних героїв, які нібито знайшли стародавні реліквії та розкрили великі таємниці. За влучним висловом історика Малькольма Чарльза Барбера «виникла свого роду невелика індустрія, за рахунок якої харчуються вчені, історики мистецтва, журналісти, видавці та телевізійники». Пітер Партнер заявив, що «тамплієризм вигаданий шарлатанами, щоб обдурювати дурнів». У 1810 р. у Парижі молодий французький адвокат Франсуа Жуст Марі Ренуар, автор п’єси «Тамплієри» з дозволу Наполеона Бонапарта вивчив папські архіви про процес тамплієрів і не знайшов жодних ознак провини лицарів. А от у ХІХ ст. німецький історик Ганс Пруц нібито довів, що тамплієри таки займалися чаклунством. Через 10 років американський фахівець із інквізиції, Генрі Чарльз Лі довів, що зізнання братів ордену Храму в єресі були вибиті під тортурами та забезпечені найжорстокішим тиском папської інквізиції.

 

Висновок – тамплієри були основною силою християн на Святій землі, захищаючи там інтереси папства та забезпечуючи своїми успіхами визнання у Європі мудрості папських рішень. Для цього їм була надана широка автономія у діях і великі кошти – тоді як католицька Європа розривалася на шматки у феодальних війнах і жорстко контролювалася Церквою. Після втрати Святої землі, з вини феодального світу, якій не бажав боротися за неї, орден був знекровлений. Його керівництво не помітило загрози з боку духовних і світських заздрісників і продовжувало вести підкреслено незалежну політику. Фінал відомий…

В-цілому, історію ордену тамплієрів, та інтерес до нього, можна розділити на 4 етапи:
– перший (кін. 1110-их років – до кін. 1140-их років) – орден поступово розвивається, всьому католицькому населенню Європи при згадці про орден Храму на думку приходили лише образи воїнів, що приймали мученицьку смерть за віру;
– другий (кін. 1140-их років – поч. XIV ст.) – орден у розквіті могутності… за яким слідує раптовий розгром, від якого він вже ніколи не зможе оговтатися. Деякі церковники дуже незадоволені – брати Храму відбирають у них джерела доходу… деякі «завзяті охоронці віри» називають тамплієрів віровідступниками, які віддають прихильність лиходіям, відлученим за тяжкі гріхи; у ордену з’являються сильні вороги у феодальному світі середньовічної Європи;
– третій (поч. 1310-их років – рубіж XIX-XX ст.) – загибель ордену. На братів спускають увесь бруд… Їх проклинають, вважають дияволопоклонниками, про них бояться говорити вголос. Орден поступово забувається. Про нього згадують лише ті, хто освічений і не повинен щодня гнути спину заради шматка хліба;
–  четвертий (рубіж XIX-XX ст. – наші дні) – початок наукової діяльності. У вчених кругах орден розцінюється як корпоративна організація, яка пройшла шлях схожий з життям людини – від народження до смерті.

 

© Чумаков А.В., 2007
© Бойчук Б.В., український переклад, редагування, 2022
© TEMPLIERS.INFO, 2022


Примітки
1. Ще одна назва ордену тамплієрів – «Орден Храму» («храмовники»), на честь Храму Соломона (Templum Salomonis) в Єрусалимі, на місці якого була заснована резиденція ордену тамплієрів. Повна назва ордену тамплієрів – «Бідні лицарі Христа та Храму Соломона» (лат. Pauperes commilitones Christi Templique Solomonici).
2. Собор у Труа відбувся у січні 1129 року. Про собор в Труа дивись нашу статтю «Тамплієри і собор в Труа».

Прокрутити вгору