Тамплієри насамперед були сухопутною військовою силою. Їхньою первісною функцією був захист паломників у Святій землі, а згодом вони брали участь у військових кампаніях і захищали фортеці в державах хрестоносців, на Піренейському півострові, а пізніше — меншою мірою — у Східній Європі та Латинській імперії. Проте море відігравало в діяльності ордену значно важливішу роль, ніж можна було б припустити з огляду на його переважно сухопутний характер. Передусім морські шляхи забезпечували переміщення людей і вантажів між західноєвропейськими володіннями та Сходом. Крім того, тамплієри в обмежених масштабах брали участь у морській війні, головно у східній частині Середземного моря.
Навіщо тамплієри виходили в море
З перших років існування ордену його членів відправляли із Західної Європи на Схід. Наприкінці 1120-х років магістр Гуго де Пейн, за повідомленнями джерел, привіз із Франції до Святої землі значну кількість кінних і піших воїнів, серед яких були як новобранці ордену, так і хрестоносці. Спочатку частина хрестоносних експедицій рухалася суходолом, тому точні маршрути перших тамплієрських подорожей морем встановити важко. Згодом морський шлях став звичайним способом сполучення зі Сходом.
Більшість братів, які служили в державах хрестоносців, вступали до ордену в Західній Європі. Особливо це стосувалося лицарів, яких після прийняття до ордену часто невдовзі відправляли на Схід, а після 1291 року — на Кіпр. Показовими є свідчення тамплієрів, допитаних на Кіпрі 1310 року: понад 80 відсотків лицарів, які не обіймали посад, перебували в ордені менш як десять років. Це вказує на постійний рух членів ордену між західними володіннями та східними центрами.
Точна кількість тамплієрів, яких регулярно відправляли на Схід, невідома. Один із братів, допитаний у Пуатьє 1308 року, стверджував, що на капітулі в Парижі приблизно десять років перед тим було постановлено відправити на Схід 300 братів. Однак ця цифра, ймовірно, була перебільшеною: під час подальших допитів на Кіпрі було опитано лише 76 тамплієрів, а хроніки повідомляють, що на острові на момент арешту членів ордену перебували загалом 118 братів. Водночас після великих військових поразок потреба в поповненні особового складу могла бути значною. Щодо таких кризових моментів, як поразки 1244 і 1291 років, точних відомостей про чисельність відправлених на Схід контингентів не збереглося.
Морські подорожі не обмежувалися переміщенням братів на Схід і назад. Провінційні магістри західних провінцій час від часу вирушали до центральної обителі ордену в Єрусалимському королівстві або на Кіпр. Так, арагонський провінційний магістр Беренгер де Кардона між 1291 і 1307 роками відвідував Кіпр двічі. Керівники окремих західних домів також здійснювали морські подорожі для участі в провінційних капітулах. Керівники тамплієрських домів в Ірландії перетинали Ірландське море, а англійські посадовці — Ла-Манш. У середині 1290-х років Західною Європою подорожував і магістр Жак де Моле.
Море було необхідним і для виконання інших службових обов’язків. Деяких братів відправляли до центральної обителі для суду, а окремі привілеї дозволяли наближеним до керівництва братам вільно подорожувати туди, коли вони вважали це за потрібне. Тамплієри також вирушали морем у різні райони Середземномор’я в межах хрестових походів. Члени ордену зі Святої землі брали участь у кампаніях у Єгипті під час П’ятого хрестового походу та першого хрестового походу Людовика IX. 1269 року арагонські тамплієри, серед яких був провінційний магістр Арнау де Кастельноу, супроводжували Хайме I під час його невдалої спроби вирушити на Схід.
Ще однією важливою функцією були дипломатичні місії. Тамплієрів часто використовували як посланців папи та світських правителів. 1239 року кілька тамплієрів і госпітальєрів вирушили разом із Річардом Корнуольським як папські представники, щоб доставити на Схід кошти, обіцяні для хрестового походу. У 1273 році брати привезли печатку та гаманець новообраному магістру Гійому де Боже, який перебував на Заході. Наступного року Арнульф був одним із представників ордену на Ліонському соборі. Тамплієри також доповідали на Заході про становище Святої землі й просили про допомогу.
Однак вони виконували доручення не лише на користь самого ордену. У 1204 році колишній магістр Ломбардської провінції був посланцем латинського імператора до папи Інокентія III з повідомленням про захоплення Константинополя. 1277 року тамплієр супроводжував морем із Неаполя до Марселя останки Беатріси, першої дружини Карла I Анжуйського. 1288 року папа Миколай IV доручив тамплієрові Дюрану Бужерієві доставити паллій новому єпископові Назарета. 1292 року брат Уго з Монтеротундо вирушив морем за дорученням Карла II для прийняття присяг вірності та васальної покори в Угорщині. У XIII столітті тамплієри також неодноразово перетинали Ла-Манш як посланці англійського короля Генріха III.
Орденське постачання: що та навіщо везли тамплієри?
Морем перевозили не лише людей. Значну частину вантажів становили коні, хоча іноді відправляли й мулів. Із Каталонії наприкінці XIII століття зафіксовано перевезення партій по 40–50 коней. 1278 року Карл I Анжуйський дозволив тамплієрам відправити з Південної Італії до Акри 25 коней. У 1294 році тамплієрському прецепторові Ахеї дозволили перевезти до Греції сім коней і мула. Окремі тамплієри перевозили морем і власних коней.
Не менш важливими були продовольчі поставки. Найчастіше перевозили зерно — передусім пшеницю та ячмінь, іноді овес. Зерно надходило з Іспанії, Південної Франції та Південної Італії. 1293 року Карл II Кульгавий дозволив тамплієрам перевезти на Кіпр 2000 сальм [1] пшениці й стільки ж ячменю. Через два роки орден отримав дозвіл щороку вивозити 4000 сальм пшениці, причому 1000 із них призначалася для підтримки збіднілих знатних біженців, які після падіння Акри 1291 року опинилися на Кіпрі.
До східних портів також відправляли солоне м’ясо, сало, бобові, сир, вино та олію. 1279 року тамплієрам дозволили доставити до Акри 300 вегет [2] вина, 400 боків солоного м’яса та 30 000 сирів. 1290 року Гійом де Боже домігся дозволу на перевезення до Святої землі 1000 сальм вина і 10 000 сальм олії, а 1295 року орден отримав дозвіл на вивезення 500 сальм бобових.
Поставки здійснювалися й у протилежному напрямку. У XIII столітті товари перевозили з Кіпру до держав хрестоносців. У Європі тамплієри відправляли морем зерно, бобові, вино та вовну. Вино з Гасконі надходило до Англії та Північної Іспанії, а англійські тамплієри відправляли вовну до Фландрії. Частину вовни італійські купці купували заздалегідь, тому орден не завжди самостійно організовував її морський експорт.
Водночас масштаб морської торгівлі тамплієрів не слід перебільшувати. Є припущення про місцеву торгівлю товарами, виробленими в державах хрестоносців, однак переконливих доказів цього недостатньо. Немає також свідчень, що тамплієри торгували на мусульманських територіях Середземномор’я. Зокрема, найм ними генуезького судна у Фамагусті 1300 року іноді пов’язували з торговельною діяльністю, але вантажем були названі лише коні, а призначення цього плавання, імовірніше, було пов’язане з військовими нападами на мусульманські території. Згадане в документі слово, яке можна було б трактувати як прибуток, у цьому випадку, ймовірно, означало здобич. Можливість експорту на Захід таких східних продуктів, як цукрова тростина, також допускається, але чітких доказів цього немає.
Тамплієри на морі: від купецьких фрахтів до власних гаваней
Для перевезень тамплієри користувалися як торговельними суднами, так і власними кораблями. Найм кораблів або місць на них практикувався протягом усього існування ордену. У 1272 році чотири купецькі кораблі перевозили тамплієрські припаси з Барлетти до Акри. У другій половині XIII століття арагонські тамплієри часто користувалися кораблями родини Маркет із Барселони.
Водночас орден мав власні судна. Серед них відомі «Темпларе» (Templare) і «Бускарда» (Buscarde або Buszarde) на початку 1230-х років, а в XIII столітті — «Бон Авантюр» (Bonne Aventure), «Алегранса» (Alegranza), «Ла Роз» (La Rose), «Санкта Еуфонія» (Sancta Euphonia), «Анджеліка» (Angelica), «Санкта Марія де Бетлехем» (Sancta Maria de Bethlehem), «Пота Йоханніс» (Potta Johannis) та інші. Корабель «Фалькон» (Falcon) перебував в Акрі 1291 року, коли місто впало, а 1301 року — у Фамагусті перед плаванням до Марселя.
Власні кораблі перевозили не лише братів та орденські вантажі. Тамплієри мали право перевозити паломників і купців. У 1216 році їм дозволили доправляти з Марселя на Схід необмежену кількість паломників, а у 1224 році аналогічну концесію вони отримали в Тулоні. Після суперечок у 1233 році було встановлено обмеження: орден міг щороку споряджати з Марселя два кораблі для перевезення паломників, кожен із яких міг умістити до 1500 осіб. Проте цифра у 1500 осіб, імовірно, була юридичною межею, а не реальною місткістю одного тогочасного судна. На практиці відомі значно менші показники: у 1279 році одне тамплієрське судно перевезло з Південної Італії до Акри 600 паломників.
Купці також активно користувалися тамплієрськими кораблями. 1248 року Дені з Анкони перевіз на «Бон Авантюр» чотири тюки тканини до Сирії. 1288 року на «Ла Роз» до Акри відправили товари на суму 14 фунтів. У 1301 році «Фалькон» перевозив із Фамагусти до Марселя цукор, бавовну, шовк та інші товари для купця з П’яченци. Тамплієри здійснювали також грошові перекази між Сходом і Заходом.
Основними портами сполучення були Барселона і Порт-Фангос в Арагоні, Бриндізі, Барлетта та Манфредонія в Італії, Марсель у Південній Франції та Ла-Рошель на атлантичному узбережжі Франції. У деяких місцях тамплієри мали безпосередній доступ до моря. В Акрі їхній комплекс межував із узбережжям і мав підземний канал до міської гавані. В Аясі (Вірменія) вони мали власний причал. У Тортосі фортеця ордену, імовірно, мала кілька гаваней або місць для якірної стоянки, хоча деякі з них могли приймати лише невеликі човни. Тамплієри також володіли правами у кількох портових містах, серед яких Порт-Боннель у Вірменії, Шибеник на східному узбережжі Адріатики та, після 1294 року, Пеніскола у Валенсії.
Війна на морі: чому в тамплієрів не було адміралів
У морських бойових діях тамплієри брали участь значно рідше, ніж у сухопутних кампаніях. Одне з ранніх свідчень датується 1187 роком, коли під час облоги Тиру Салах ад-Діном Конрад Монферратський очолив флот із 17 галер і десяти інших кораблів та атакував мусульманські галери за допомогою тамплієрів і госпітальєрів. Було захоплено 11 ворожих кораблів, проте подробиці ролі військово-чернечих орденів у цій операції невідомі.
Під час П’ятого хрестового походу кораблі тамплієрів, схоже, використовувалися переважно як транспортні засоби та платформи для облогових веж. Проте вони могли вступати в бій. Під час облоги Дам’єтти один корабель, який перевозив братів через Ніл, вітром віднесло до міських мурів. Мусульманські кораблі атакували його, взяли на абордаж, і судно було знищене. Галери тамплієрів брали участь і в єгипетському поході Людовика IX, хоча докладних відомостей про їхню роль збереглося небагато.
Наприкінці XIII — на початку XIV століття морська активність ордену зросла, особливо після перенесення його центру на Кіпр у 1291 році. Папа Миколай IV доручив тамплієрам і госпітальєрам утримувати галери для операцій у східній частині Середземного моря, зокрема для оборони Вірменії. 1293 року джерела повідомляють про чотири венеційські галери, які, прямуючи на Схід, знаходилися на службі тамплієрів і перевозили екіпажі для ще двох галер, що перебували в розпорядженні ордену на Кіпрі.
У 1300 році король Кіпру, тамплієри та госпітальєри здійснили спільну морську кампанію. Флот, за одним із повідомлень, складався з 16 галер, п’яти саєтій [3] і кількох панфіл [4]. Він атакував Розетту, Александрію та Акру, висаджуючи коней і здійснюючи рейди на суходолі. Чисельність тамплієрського контингенту невідома, а командував галерами не тамплієр, а Бодуен де Пікіньї. Того самого року було захоплено острів Руад поблизу Тортоси, звідки тамплієри здійснювали напади й захоплювали мусульманські судна, хоча цей останній плацдарм хрестоносців проіснував лише до 1302 року.
Водночас орден не мав посади адмірала навіть до початку процесу проти нього. Іноді припускали існування тамплієрського адмірала ще на початку XIV століття, але відомий документ 1301 року, на якому ґрунтується це твердження, не дає достатніх підстав для такого висновку. Йдеться лише про прохання купця отримати документ від відповідного представника ордену, незалежно від його посади.
Морські конфлікти виникали й між християнами. У 1267 році генуезці уклали з тамплієрами мирну угоду, що стосувалася збитків, завданих кораблями ордену на Кіпрі та в інших місцях. У конфлікті з Боемундом VII Триполійським магістр Гійом де Боже використовував галери та інші кораблі під час облоги Гібелета — він озброїв 13 галер, які вирушили до Гібелета, а потім до Триполі, хоча п’ять суден сіли на мілину через негоду.
У Західному Середземномор’ї свідчень про участь тамплієрів у морській війні проти християн значно менше. Зокрема, твердження про захоплення тамплієрами кораблів під час англо-французьких конфліктів пов’язане з діяльністю брата Томаса, який командував кораблем Генріха III. Навіть якщо він справді займався морськими нападами, це, ймовірно, була його особиста діяльність, а не операція ордену. Так само немає доказів, що тамплієри брали участь у морській обороні Каталонії 1285 року.
Хто стояв біля керма: капітани, командори та найманці
У джерелах згадуються дві посади, пов’язані з морськими перевезеннями: капітан корабля (commendator navis), який відповідав безпосередньо за командування конкретним судном, його екіпаж, навігацію та стан корабля, і командор заморських переправ (commendator passagii), який координував логістику цілих хвиль перевезень, відповідав за людей, майно, розподіл продовольства та тварин на кораблях, а також часто очолював берегові комтурства в портах відправлення. Серед капітанів кораблів відомі П’єр Карбонель, який 1271 року командував «Алегрансою», та Васал, який ремонтував своє судно у Бріндізі, коли взяв на роботу юного Роже де Флора, який потім вступив до ордену тамплієрів і став капітаном «Фалькона».
Екіпажі, судячи з наявних свідчень, переважно не складалися з тамплієрів. Роже де Флор спочатку був найманим працівником на кораблях ордену і лише згодом вступив до нього як брат-сержант. У 1301 році п’ятеро осіб уклали у Фамагусті контракт на службу на тамплієрському кораблі протягом двох місяців. 1299 року папа Боніфацій VIII дозволив тамплієрам і госпітальєрам наймати придатних для служби людей — добровільно або за плату. Для одного корабля, найнятого тамплієрами в генуезців 1300 року, передбачався екіпаж із 55 осіб. Це, разом із розмірами екіпажів галер, свідчить про те, що орден навряд чи міг укомплектовувати свої кораблі самими братами.
Таємниці кораблебудування: флот, якого ми не бачимо
Попри численні свідчення про морські перевезення та бойові операції, багато аспектів історії тамплієрських кораблів залишаються невизначеними. Невідомо, яким саме способом орден зазвичай набував власні судна. Відомо, що «Фалькон», який використовували під час евакуації біженців з Акри 1291 року, за повідомленням хроніста Мунтанера, був придбаний у генуезців. Водночас документи засвідчують право тамплієрів мати кораблі в Марселі ще 1216 року.
Немає переконливих доказів існування власних тамплієрських верфей. Відомо, що 1278 року ремонт або переоснащення корабля «Санкта Марія» в Бриндізі оплатив віце-адмірал Карла I Анжуйського, а не сам орден. Після облоги Хатіви 1244 року Хайме I Арагонський передав тамплієрам половину верфей у Денії, однак, імовірно, це було джерелом доходу, а не базою для будівництва кораблів. Немає також свідчень, що після набуття Пенісколи 1294 року тамплієри використовували місто для власного кораблебудування.
Так само неможливо точно встановити кількість і розміри кораблів ордену. Відомі численні згадки про безіменні тамплієрські судна; частина з них, імовірно, належала ордену, а не була найнятою. Тому точні підрахунки неможливі. Водночас немає підстав вважати, що тамплієри могли виставляти флоти, порівнянні з генуезькими або венеційськими, які налічували 70 і більше галер. Орден мав як галери, так і вітрильні кораблі, але їхня конструкція, розміри та точні характеристики невідомі. Навіть щодо «Фалькона», який Рамон Мунтанер називав найбільшим кораблем свого часу, детальних технічних даних не збереглося.
Отже, море було постійною складовою діяльності тамплієрів, передусім як простір для перевезень. Через Середземне море переміщувалися брати, коні, продовольство, спорядження, паломники, купці та товари. Власні кораблі ордену могли виконувати транспортні й бойові завдання, але поряд із ними постійно використовувалися судна приватних власників. Війна на морі залишалася другорядною сферою діяльності, хоча наприкінці XIII — на початку XIV століття, особливо після переходу центру ордену на Кіпр, її значення зросло. При цьому джерела залишають чимало прогалин щодо кількості кораблів, їхнього устрою, комплектування екіпажів і способів набуття та обслуговування суден.
© Forey A. J., 2020
© Бойчук Б.В., переказ, адаптація та редагування, 2026
© TEMPLIERS.INFO, 2026
Використана література: Forey A. J. The Templars and the sea // Ordines Militares. Colloquia Torunensia Historica. Yearbook for the Study of the Military Orders. 2020. Vol. XXV. P. 245–296.
Стаття підготовлена на основі академічної публікації та адаптована для широкого кола читачів.
Примітки
[1] Середньовічна південноіталійська та сицилійська міра місткості та ваги (бл. 275 літрів або близько 210–220 кг зерна).
[2] Середньовічна середземноморська міра місткості суден та об’єму рідин (бочка об’ємом від 400 до 450 літрів), що використовувалася для обліку вина й фрахту.
[3] Гостроносий, швидкісний двощогловий корабель із косими вітрилами та веслами.
[4] Мала або середня галера з веслами та вітрилами.
