Заставка. Гійом де Соннак і тамплієри

Гійом де Соннак і тамплієри (1247-1250)

Місце великого магістра ордену тамплієрів тривалий час залишалося вільним, бо не знали, чи загинув магістр Арман де Перігор у битві при Форбії (17-18 жовтня 1244 року) чи вижив і перебуває у полоні.

Герб великого магістра тамплієрів Гійома де Соннака
Герб великого магістра тамплієрів Гійома де Соннака.

Низька дослідників вважають, що після Армана де Перігора, великим магістром ордену тамплієрів був Рішар де Бюр, якого обрали магістром у 1245 році, хоча це не точно. Він загинув 5 або 9 травня 1247 року у битві біля Тиверіади з військами хорезмійців. І саме після його смерті Рішара, у 1247 році тамплієри обрали собі наступного великого магістра, яким став Гійом де Соннак, магістр провінції Аквітанія.

З призначенням Гійома де Соннака на посаду магістра збігається початок підготовки до Сьомого хрестового походу. Цей новий похід був виключно ідеєю французького короля Людовика IX Святого, метою якого було завоювання Єгипту та повернення Єрусалиму християнам, якій ними був втрачений у 1244 році.

Підготовку своєї експедиції французький король почав з 1246 році. Він найняв кораблі у генуезців і пізанців, а у якості військової бази обрав острів Кіпр, що був у трьох днях плавання від узбережжя Єгипту. Хрестоносців почали прибувати до Кіпру з вересня 1948 року і провели на острові всю зиму.

Під час перебування на острові, король вів дипломатичні перемовини з християнськими монархами. Монархи Європи були зайняти своїми справами, тому жоден не підтримав похід. А от монархи Сходу, навпаки проявили зацікавленість. Так за сприяннями магістра Гійома де Соннака, посланці султана Єгипту Ас-Саліха готові були розпочати перемовини стосовно зміни цілей походу. Але Людовику бракувало необхідної дипломатичної гнучкості, і він відмовився спілкуватися з бусурманами, та ще і палко засудив Гійома де Соннака і заборонив йому без його дозволу приймати посланців. Не розумніше король поступив і з посланцями великого монгольського хана, які запропонували військовий союз проти мусульман, їм він теж відмовив.

5 червня 1249 року тамплієри разом з хрестоносцями висадилися в Єгипті. Як і під час П’ятого хрестового походу, цього разу християни теж попрямували до Дам’єтти. Після тривалого бою мусульмани змушені були відступити, залишивши місто практично без захисту. Наступного дня Дам’єтта була без бою зайнята хрестоносцями.

 

Битва при Ель-Мансурі

В день св. Цецилії, 28 листопада 1249 року король Людовик IX рушив на Каїр. Армія франків прямувала правим берегом Нілу, вздовж якого рухалася їх флотилія. Просування йшло вкрай повільно, бо галери, що вперто працювали веслами проти течії та вітру, щодня долали лише одне льє. У день св. Миколая (6 грудня) тамплієри перебували в авангарді коли мамлюки атакували їх і вибили з сідла одного лицаря із супроводу маршала Рено де Віш’є. Незважаючи на те що король заборонив атакувати ворога, «брат Рено вигукнув: “На них, в ім’я Бога, бо я не зможу більше цьго терпіти!” Він встромив шпори, і всі його люди також, і тому що їхні коні були свіжими , а коні турків уже втомилися, язичники були перебиті і скинуті в річку або втоплені» числом у шість сотень (Жан де Жуанвіль «Книга благочестивих висловів і добрих діянь нашого святого короля Людовика» [1]).

Хрестоносцям знадобився місяць, щоб дістатися Ель-Мансури, у злиття річок Ніл і Таніс. Як і в 1221 році, мусульмани закріпилися на іншому березі Таніса, біля міста Ель-Мансура. Всі спроби франки подолати річку закінчувалися невдачами, поки 8 лютого 1250 року місцевий бедуїн не показав хрестоносцям брід через Таніс. Гійом де Соннак, граф Роберт I д’Артуа, брат короля, і Вільям II Лонгеспі, голова англійських лицарів, були в авангарді війська, коли, не дочекавшись основних сил хрестоносців, розпочали штурм мусульманського табору. Єгиптяни були захоплені зненацька, швидко відступили від берега річки в місто, а Роберт I д’Артуа нерозважно помчав у погоню.

«Тут брат Жіль, великий командор ордену Храму [2], добрий лицар, і благочестивий, і сміливий на війні, і мудрий, і прозорливий у подібних справах, сказав графу Артуа, щоб він наказав своїм людям зупинитися і зібратися разом, і дочекатися короля та інших, які ще не перейшли річку. <…> Один лицар, імені якого ми не знаємо, який був з графом Артуа, відповів таким чином: “Тут завжди буде мало вовчої вовни. Якби тамплієри та госпітальєри, та інші в цій країні захотіли, земля давно б була завойована!” Ті ж, що там були, говорили графу Артуа: “Сир, хіба ви не бачите, що турки повністю розбиті і що вони відступають на повну силу? Чи не буде великим злом і великим боягузтвом, якщо ми не виженемо звідти наших ворогів?” Граф Артуа, який очолював авангард, охоче погоджувався на переслідування і сказав Жілю, що якщо той боїться, то нехай залишається. Брат Жіль відповів так: “Сир, ні я, ні мої брати не боїмося. Ми не залишимося. Так що ми підемо з вами, але істинно знайте, що ми сумніваємося, чи доведеться повернутися і нам, і вам» (Жуанвіль).

Обороною міста Ель-Мансур командував Бейбарс Абуль-Футух, один із командирів мамлюків армії Айюбідів. Він розташував свою армію на перехресті доріг і залишив міські ворота відкритими, щоб кіннота хрестоносців, яка атакувала місто, могла увійти в місто та досягти стіни замку Ель-Мансура. Тоді Бейбарс атакував кінноту хрестоносців своїми силами з бічних доріг, і в результаті сили хрестоносців були швидко оточені та знищені. Триста лицарів-мирян загинули разом із графом Робертом I д’Артуа та Вільямом II Лонгеспі. «Орден Храму, як потім мені казав магістр, – пише Жуанвіль, – втратив вісімдесят озброєних вершників». Зі всього авангарду війська у живих залишилося тільки п’ятеро тамплієрів.

Битва при Ель-Мансурі (1250). Ілюстрація з рукопису хроніста Гійома де Сен-Патю
Битва при Ель-Мансурі (1250). Ілюстрація з рукопису хроніста Гійома де Сен-Патю «Життя та чудеса Святого Людовика», XIV ст.

Нарешті основні сили християнського війська на чолі з королем перейшли брід і з’явилися біля Ель-Масури. Битва тривала цілий день, але християни успіху не мали, надвечір їх військо мусульмани відтіснили назад до річки. Через три дні, 11 лютого 1250 року, Бейбарс почав контратаку. Християни тримали обидва берега: Гуго IV герцог Бургундії – у старому таборі, король – на полі бою, вгору за течією Таніса. Перший удар припав на Карла I графа Анжуйського та баронів Святої землі, які тримали бойову ділянку, що найбільш видавалася вперед.

«За загоном монсеньйора Ротьє стояв брат Гійом де Соннак, магістр ордену Храму, з небагатьма братами, які в нього залишилися після битви у вівторок; він тримав оборону у сарацинських машин, які ми відбили; коли сарацини побачили, що він напав, то кинули на палісад, який він наказав там спорудити, грецький вогонь, і полум’я легко охопило його, бо тамплієри поклали велику кількість ялицевих дошок. І знайте, що турки не чекали, поки полум’я спалить усе, але кинулися на тамплієрів у палаючий вогонь. І в цій битві брат Гійом, магістр ордену Храму, втратив одне око, а друге він втратив на Запусті [3], і від цього помер, нехай врятує його Господь! І знайте, що позаду тамплієрів залишився майже арпан [4] землі, так усіяний стрілами, які в них пускали сарацини, що через ту велику кількість стріл зовсім не було видно землі» (Жуанвіль).

Хрестоносці відбили напад турків, річка між обома таборами була заповнена трупами, які не вдалося поховати. Від води та землі поширювався сморід, харчування не вистачало, табір перетворився на великий лазарет, де було повно хворих на дизентерією та цингу. Турки пустили по Нілу галери та відрізали хрестоносців від їхньої бази в Дам’єтті.

5 квітня 1250 року король Людовик віддав наказ про відступ до Дам’єтти. Відступаючи, франки забули зруйнувати міст через річку, що дозволили турки спокійно його перетнути і наздогнати військо християн біля Фаріскура, де 6 квітня відбулася остання битва єгипетської компанії Сьомого хрестового походу.

Маючи хворого короля і жодної надії на можливість вирватися з оточення, франки склали зброю. Людовика IX, разом з його двома братами, відправили до Ель-Масура де той перебував поки йшли перемовини про викуп. Хрестоносці все ще займали Дам’єтту, і мусульмани розуміли, що не зможуть легко осадити місто. Після жвавих перемовин було досягнуто згоди, за якою передбачалися колективний викуп в 500 000 ліврів за сержантів і лицарів, капітуляція Дам’єтти в обмін на свободу короля, звільнення полонених мусульман, та мирна угода на 10 років.

 

Гійом де Соннак відзначився не тільки своєю хоробрістю у битва Сьомого хрестового походу, а і тим що став першим великим магістром, який наказав документувати всі події які відбуваються в ордені та зберігати ці архівні записи у надійному місці.

Парадоксально, що про людину, яка ініціювала документування записів про життя ордену, не залишилося не тільки даних про дату та місце народження, але і точної дати та місця смерті. Так існує дві дати смерті великого магістра Гійома де Соннака, перша 11 лютого у битві при Ель-Масурі, друга 5 квітня 1250 року в битві при Фаріскурі.

Наступним великім магістром ордену тамплієрів було обрано Рено де Віш’є.

 

© Бойчук Б.В., 2023
© TEMPLIERS.INFO, 2023


Ілюстрації
Мал. 1. Герб великого магістра тамплієрів Гійома де Соннака.
Мал. 2. Битва при Ель-Мансурі (1250). Ілюстрація з рукопису хроніста Гійома де Сен-Патю «Життя та чудеса Святого Людовика», XIV ст.


Примітки
1. Жан де Жуанвіль (1223 – 24 січня 1317) – французький середньовічний історик, біограф короля Франції Людовика IX Святого. Брав участь у Сьомому хрестовому поході, бився у битві при Ель-Масурі, був радник короля Людовика у поході, разом з ним потрапив у полон, займався організацією збиранням грошей для викупу.
2. Ще одна назва ордену тамплієрів – «Орден Храму» («храмовники»), на честь Храму Соломона (Templum Salomonis) в Єрусалимі, на місці якого була заснована резиденція ордену тамплієрів. Повна назва ордену тамплієрів – «Бідні лицарі Христа та Храму Соломона» (лат. Pauperes commilitones Christi Templique Solomonici).
3. Запуст – останній день перед кожним із чотирьох довготривалих постів.
4. Арпан – старофранцузька міра довжини або площі, що по-різному розраховувалася в різних регіонах і різних ситуаціях; приблизно 5107 м².

Прокрутити вгору