Після того як Еврар де Бар залишив орден, на його місце було обрано homo novus (нову людину), котра — наскільки нам відомо — до того не обіймала жодної посади в ордені, — Бернара де Тремеле. Це обрання слід розглядати в тісному зв’язку зі зміною влади в Єрусалимі. Уперше політичний факт визначив вибір великого магістра.
Молодий король Балдуїн III прагнув перебрати одноосібне правління в королівстві та усунути від влади свою матір і її всесильного радника Манасію де Єржа. Невдовзі після Великодня, 30 березня 1152 року, він пройшов «під короною», щоб продемонструвати свої претензії [1]. Духовенство та світські радники королеви Мелісенди спочатку домоглися поділу держави, але молодий король силою зброї вигнав їх із Наблуса та Єрусалима, які спочатку були віддані їй. Балдуїн III взяв владу на себе. Сенешаль ордену, брат Андре де Монбар, був рекомендований королеві в її вдівстві передусім для поради та допомоги [2]. Аби від самого початку не налаштовувати короля проти ордену, лицарі ордену обрали не його, а Бернара де Тремеле з пфальцграфства Бургундія. Його родина, яку також називають Трамле (Tramelay) або Драмле (Dramelay), належала до petits nobles comtois (дрібної бургундської знаті), що становила почет пфальцграфа Рено III, а згодом — пфальцграфа Оттона [3]. Разом із родами Пем, Лонгві, Монморо, Монне, Коліньї та Лобіпен рід Тремеле починає згадуватися лише наприкінці XI або на початку XII століття [4]. У наступному поколінні родина здобуває найвищий авторитет завдяки Амадею де Тремеле, архієпископу Безансона (1194–1229); він, імовірно, був племінником великого магістра.
Бернар де Тремеле через надання дарувань брав участь у заснуванні цистерціанського абатства Розьєр, освяченого 1135 року [5]. Того ж року він підписав грамоту Рено III для каноніків церкви Сент-Етьєн у Діжоні [6]. Брат Бернара, Гійом, 1168 року зробив дарування абатству Розьєр [7]. Ці відомості є непевними — обсяг родинних володінь невідомий, — проте вони дають підстави припустити, що Бернар належав до того ж соціального прошарку, що і його попередник на посаді: він також є першим, хто прославив ім’я родини серед нової знаті. Коли він вступив до ордену тамплієрів, невідомо.
Разом з іншими тамплієрами Бернар де Тремеле, можливо, брав участь у зведенні замку Газа, який був споруджений у ті роки на руїнах античного міста для захисту проти Єгипту. Коли будівництво завершили, замок у 1150 році «за загальним рішенням назавжди передали братам лицарства Храму», «які, як мужні та вправні у зброї мужі, вірно та розсудливо оберігали довірене їм до цього дня» (Гійом Тірський, книга 17, розділ 12).
Єгипетську залогу Аскалона, через величезне значення цього аванпосту, змінювали кожні шість тижнів. Крім того, Аскалон забезпечували харчами та іншими товарами повсякденного вжитку з Каїра. Тамплієрам вдалося перекрити це постачання з Єгипту суходолом після того, як вони неодноразово захоплювали багату здобич, перехоплюючи та розграбовуючи конвої [8]. Тепер Аскалон забезпечувався морем, що було складніше, оскільки місто не мало придатного порту.
Оборонні мури із сухопутного боку були настільки міцними, що місто здавалося неприступним. Попри це, наприкінці січня або на початку лютого 1153 року король Балдуїн разом із патріархом, трьома архієпископами, двома єпископами, кількома абатами та обома великими магістрами (Бернар де Тремеле згадується тут уперше), а також світськими князями вирушив для облоги міста (Гійом Тірський, книга 17, розділ 12). Участь духовних князів тут, як і майже в усіх тогочасних кампаніях у Святій землі, свідчить про те, що ці завойовницькі походи сприймалися як священна війна. Попередній бій, що закінчився вдало для християн, заохотив їх до походу проти Аскалона. Вбивство єгипетського халіфа та його великого візира у квітні 1153 року [9] сприяло їхньому задуму.
Попри це, облога тривала пів року, доки не вдалося спричинити обвал невеликої частини оборонних укріплень. 16 серпня великий магістр тамплієрів з приблизно 40 лицарями увірвався крізь вузький пролом і просунувся на вулиці міста. Проте вони були вузькими; на тамплієрів нападали з усіх боків; вони заледве могли застосувати свою зброю. Захисники мали величезну перевагу; усі тамплієри загинули [10]. Однак завдяки прориву тамплієрів через три дні місто вдалося взяти. Їхня жертва не була марною.
Гійом Тірський, який прибув до країни через 10 років і написав свою історію через 30 років після взяття Аскалона, засуджує жадібність тамплієрів, які, на його думку, справедливо були покарані таким чином, оскільки вони нікому іншому не дозволили увійти всередину [11]. Право залишати собі воєнну здобич у містах, здобутих силою, про яке повідомляє Гійом, було спокусою для всіх воїнів, хоча тамплієрам і була заборонена особиста власність. Здобувати трофеї для ордену їм було прямо дозволено папською буллою 1139 року [12]. Гуго де Пейн мав заспокоювати своїх лицарів: мовляв, лише диявол називає це жадібністю, якщо вони — згідно з правом — беруть здобич [13]. Отже, за ці приблизно 50 років, від заснування ордену до часу, коли писав Гійом, змінилися або погляди, або люди. Нам здається, що тільки той, для кого життя нічого не варте, може наважитися з малим загоном увірватися через єдиний пролом у добре захищене середньовічне місто — через 100 років те саме повториться в Ель-Мансурі в Єгипті — про здобич у таку мить годі було й думати.
Укладач календаря під час роботи вписав ім’я Бернара де Тремеле разом з іменами святих: 16 серпня помер Бернар, четвертий магістр Храму; це єдиний запис, який не було доповнено пізніше [14]. Лише Гійом Тірський знайшов слова догани для воєнного подвигу, наслідком якого стало завоювання Аскалона.
Наступником Бернара де Тремеле було обрано Андре де Монбара.
Автор: Марі Луїза Бульст-Тіле (Marie Luise Bulst-Thiele, 1906–1992) — провідна німецька дослідниця, чиї праці стали фундаментом сучасної просопографії ордену тамплієрів. Її аналітичний підхід до вивчення списків магістрів та орденських календарів дозволив детально реконструювати біографії ключових фігур епохи хрестових походів. Монографії авторки є джерелом найвищого рівня довіри для академічної спільноти завдяки скрупульозній роботі з латиномовними першоджерелами та критичному переосмисленню середньовічної історіографії.
© Bulst-Thiele M. L., 1974
© Бойчук Б.В., український переклад, редагування, 2026
© TEMPLIERS.INFO, 2026
Переклад виконано за виданням: Bulst-Thiele M. L. Sacrae Domus Militiae Templi Hierosolymitani Magistri: Untersuchungen zur Geschichte des Templerordens, 1118/9–1314. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1974. S. 53–57.
Ілюстрації
Рис. 1. Герб великого магістра тамплієрів Бернара де Тремеле.
Примітки
[1] Точна дата обрання Бернара де Тремеле, наприкінці 1152-го чи на початку 1153 року, залишається невідомою. — Regesta Regni Hierosolymitani MXCVII—MCCXCI. Edidit Reinhold Röhricht. Oeniponti : Libraria Academica Wagneriana, 1893. S. 268–272; Mayer H. E. Das Pontifikale von Tyrus: Ein Dokument der Kreuzfahrerherrschaft. Washington : Dumbarton Oaks Center for Byzantine Studies, 1967. S. 168 (щодо коронації Балдуїна III); Prawer J. Histoire du Royaume latin de Jérusalem. Paris : Centre National de la Recherche Scientifique, 1969. Tome 1. P. 401–402; див.: Bulst-Thiele M. L. Sacrae Domus Militiae Templi Hierosolymitani Magistri: Untersuchungen zur Geschichte des Templerordens, 1118/9–1314. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1974. S. 50, Anm. 36.
[2] Epistula Bernardi. Patrologiae cursus completus. Series Latina. Accurante Jacques-Paul Migne. Paris, 1854. Vol. 182. Col. 373, ep. 206 (до королеви Мелісенди, після 1143 р.): «І якщо правдивим є свідчення про вас, яке дає мій найдорожчий дядько Андре, якому ми вельми довіряємо, то ви і тут, і у вічності царюватимете з Божої милості»; ep. 289 (до неї ж, 1153 р.), col. 494–495: «Зізнаюся, ми чули певні лихі чутки. Утім, втрутився найдорожчий дядько мій Андре, від якого ми ні в чому не можемо відступитися, сповістивши нас у своєму листі про краще: а саме, що ти поводишся мирно й лагідно, мудро та за порадою мудрих правиш собою і своїм [королівством], а братів Храму любиш і тримаєш при собі як близьких»; ep. 288, col. 493–494 (1153 р., до Андре): «…Королеві я написав, як ти того хотів, і радію доброму свідченню, яке ти про неї даєш».
[3] Mariotte J.-Y. Le comté de Bourgogne sous les Hohenstaufen (1156–1208). Paris : Les Belles Lettres, 1963. (Cahiers d’Études comtoises, 4). S. 126 und 59.
[4] «Бо існування великих володінь графа мало створювати перешкоди для розростання феодів.», Brelot J. La noblesse du Comté de Bourgogne. Mémoires de la Société pour l’histoire du droit et des institutions des anciens pays bourguignons, comtois et romands. 1948–1949. Fascicule 12. S. 46.
[5] Монастир Розьєр був заснований Гумбертом III де Саленом у 1130 році; його син Гоше III продовжив справу батька; серед інших благодійників монастиря, куди прибули цистерціанці з Морімона, згадується Бернар де Тремеле. — Gallia Christiana in provincias ecclesiasticas distributa. Paris : Typographia Regia, 1860. Tomus 15. Col. 277; Cottineau L. H. Répertoire topo-bibliographique des abbayes et prieurés. Mâcon : Protat frères, 1937. Tome 2. Col. 2537.
[6] Perard E. Recueil de plusieurs pièces anciennes servant à l’histoire de Bourgogne. Paris : Chez l’Autheur, 1664. S. 109. . . свідки: Гуго де Ковізіако, Бернар де Тремеле, Гі де Кенсіяко. Драмеле (Dramelay), кантон Аренто/Юра.
[7] Gallia Christiana in provincias ecclesiasticas distributa… Tomus 15. Col. 280: у 1168 році абат Бернар II із Розьєра приймає дарування, «віллу Векль» (villa Veccles), від Гійома, брата Бернара де Тремеле; пор.: Mariotte J.-Y. Le comté de Bourgogne sous les Hohenstaufen… S. 90, Anm. 14.
[8] Annales Egmundenses. Fontes Egmundenses. Edidit Otto Oppermann. Utrecht : Kemink en Zoon, 1933. S. 161: «Тим, хто відступав або наступав, лицарі Храму влаштовували засідки й завжди поверталися, збагачені великою здобиччю. Вони отримували від цього таку суму грошей, що кожного дня року вона перевищувала число у сто безантів».
[9] Röhricht R. Regesta Regni Hierosolymitani… S. 275, Anm. 1; Grousset R. Histoire des croisades et du royaume franc de Jérusalem. Paris : Plon, 1935. Tome 2. P. 348–349; Prawer J. Histoire du Royaume latin de Jérusalem… Tome 1. P. 407–411.
[10] Так стверджує продовжувач Сігеберта з Жамблу з монастиря Аншен поблизу Дуе. — Continuatio Aquicinctina. Monumenta Germaniae Historica. Scriptores. Hannoverae : Impensis Bibliopolii Aulici Hahniani, 1844. Tomus 6. S. 386; утім, чи відповідає уявлення про «високі дахи будинків, що нависають» тогочасному східному місту — сумнівно; у будь-якому разі, йдеться про тісноту забудови. До цього додалася чисельна перевага залоги міста: «зусібіч оточений натовпом, що збігався, він був розчавлений і вбитий разом з усіма своїми людьми» (про великого магістра). Згідно з Егмондськими анналами (див. вище: Annales Egmundenses… S. 161), тамплієри, які спочатку ставилися до облоги недбало, оскільки після захоплення міста вони втратили б прибутки від своїх набігів, згодом помстилися за попередній напад і загибель юнаків, що вдерлися крізь пролом у мурі. Жак де Вітрі через 60–70 років після взяття міста розповідає, як король хотів припинити облогу після того, як мусульмани повісили полонених тамплієрів на міських мурах, проте великий магістр, «муж визначний і великої віри», наполіг на тому, щоб піти за цими мучениками на смерть і взяти місто. — Iacobus de Vitriaco. Sermo 37. Analecta novissima Spicilegii Solesmensis: Altera continuatio. Edidit Joannes Baptista Pitra. Typis Tusculanis, 1888. Tomus 2. S. 412.
[11] Guillelmus Tyrensis. Historia rerum in partibus transmarinis gestarum… Liber 17, Caput 27: Коли рано-вранці частина підкопаного оборонного муру завалилася, оточуючі захотіли вдертися всередину. «Але магістр воїнства Храму, Бернар де Тремеле, разом зі своїми братами, значно випередивши інших, захопив прохід, не дозволяючи входити нікому, окрім своїх; казали, що вони стримували інших з таким наміром, щоб, увійшовши першими, здобути більшу здобич та багатші трофеї; бо в містах, здобутих силою, у нас досі за звичаєм панує таке право: те, що кожен, хто входить, захоплює для себе, тим він і його спадкоємці володіють за вічним правом. А між тим, якби входили всі без різниці, і місто могло б бути підкорене, і здобичі вистачило б для переможців».
[12] У буллі «Omne datum optimum». — Papsturkunden für Templer und Johanniter: Archivberichte und Texte. Herausgegeben von Rudolf Hiestand. Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1972. Nr. 3; Cartulaire général de l’ordre du Temple (CTB). Publié par le Marquis d’Albon. Paris : Honoré Champion, 1913. Tome 1. S. 376: «також те, що ви захопите з їхньої [язичників] здобичі, з упевненістю використовуйте на власні потреби; і ми забороняємо змушувати вас віддавати будь-кому частку з цього проти вашої волі».
[13] Leclercq J. Un document sur les débuts des Templiers… (s.o. S. 23 Anm. 13) S. 83.
[14] Календар: 16 серпня (XVII kal. sept. — сімнадцятий день до вересневих календ) помер Бернард, магістр Храму IV (obiit Bernardus magister Templi IIII). Те, що цей запис був зроблений тією ж рукою, що й імена святих у календарі (за винятком пізніших дописок), уже зазначав Вормалд, пор.: Buchthal H. Miniature Painting in the Latin Kingdom of Jerusalem. With liturgical and palaeographical chapters by Francis Wormald. Oxford : Clarendon Press, 1957. S. 108, Anm. 6. Некролог Реймса: 16 серпня помер брат Бернар III, магістр Храму (XVII kal. sept. obiit frater Bernardus III magister Templi). Оскільки магістр Еврар у некролозі не врахований, наведені в ньому порядкові номери від 4-го до 13-го великих магістрів є неправильними.
