Тамплієри, госпітальєри та папство у XII столітті

Між папською владою та власною ініціативою

Відносини військово-чернечих орденів із папством у XII столітті не можна зводити до простої схеми, за якою папи наказували, а тамплієри й госпітальєри лише виконували їхню волю. Сотні папських документів, пов’язаних із цими двома орденами, свідчать про значно складнішу взаємодію. Вона включала захист і співпрацю, але водночас породжувала конфлікти, особливо через привілеї, які послаблювали владу місцевого духовенства.

Ключовим питанням постає історична суб’єктність: хто саме виступав ініціатором дій — папа чи орден? Чи зверталися тамплієри та госпітальєри до Рима з конкретними проханнями, а папи відповідали на них, чи, навпаки, папство саме створювало нові правила й привілеї для військово-чернечих спільнот?

Особливо показовими є так звані привілеї maior libertas («більшої свободи»), які визначали особливий статус військово-чернечих орденів у церковній структурі. Для госпітальєрів таким документом стала булла Pie postulatio voluntatis 1113 року, для тамплієрів — Omne datum optimum 1139 року.

Їхнє значення виходило далеко за межі формального папського захисту. Саме через подібні привілеї військово-чернечі ордени поступово отримували можливість діяти незалежніше від місцевих єпископів і духовенства.

«Більша свобода» госпітальєрів

У 1113 році папа Пасхалій II видав буллу Pie postulatio voluntatis на прохання засновника й очільника госпітальєрів Жерара. Уже сама форма документа показує напрямок взаємодії: папа реагував на прохання очільника ордену.

Булла надавала госпітальєрам апостольський, тобто папський, захист, підтверджувала їхні володіння, право отримувати десятини з доходів та вільно обирати керівника. За своїм характером ці положення не були цілком винятковими: подібний папський захист отримували й інші релігійні спільноти. Проте для госпітальєрів вони створювали важливу основу для подальшого розвитку.

Булла Pie postulatio voluntatis неодноразово отримувала папські підтвердження протягом XII століття. Зокрема, 1123 року папа Калікст II підтвердив її у досить незвичний дипломатичний спосіб: до копії документа 1113 року додали ім’я нового понтифіка, підписи кардиналів та нову папську роту [1]. У такому вигляді оригінальний акт більше не перевидавався, а його копії почали поширюватися лише у XIV столітті.

Іншим засадничим привілеєм стала булла Christianae fidei religio. Її першу відому редакцію видав 1137 року папа Інокентій II на прохання магістра Раймона дю Пюї. Дипломатична формула документа прямо засвідчувала, що понтифік діє на підставі прохання: «так, як ви просили» (sicut postulastis).

Особливого значення ця булла набула після її перевидання 1154 року. Відтоді вона закріпила за госпітальєрами статус ордену, звільненого від юрисдикції місцевого духовенства. Таким чином, важливе розширення їхньої церковної автономії виникло не просто як одностороння ініціатива папства, а як відповідь на прохання самого ордену.

Тамплієри: винятковий випадок

Із тамплієрами ситуація була дещо іншою. У 1139 році Інокентій II видав буллу Omne datum optimum, адресовану магістрові Роберу де Краону. Однак у текстуальній формулі документа немає прямої вказівки на те, що магістр перед цим офіційно просив про надання відповідного привілею.

Це важлива відмінність. Для госпітальєрів документи Pie postulatio voluntatis та Christianae fidei religio прямо пов’язують папські рішення з проханнями ордену. У випадку Omne datum optimum такого зв’язку текст не засвідчує.

Булла має надзвичайно розгорнуту вступну частину — аренгу (arenga), яку можна сприймати майже як окремий богословський трактат чи проповідь. У ній тамплієри постають як особливий дар Божий для захисту Церкви. Саме тому Omne datum optimum можна розглядати не як відповідь на конкретне прохання, а як папську ініціативу, зумовлену тим, що Інокентій II знав про діяльність молодого ордену.

Водночас цілком можливо, що Робер де Краон усе ж звертався до папи. Проблема полягає в тому, що сам документ про це не повідомляє.

Ця різниця дозволяє обережніше оцінити роль папства. У стосунках з більшістю релігійних спільнот курія керувалася класичною юридичною моделлю «petitiones» («просіть — і отримаєте»). Стосовно ж тамплієрів Інокентій II, схоже, діяв за іншим принципом: вони могли отримувати підтримку навіть без формально зафіксованого прохання.

Папські привілеї як основа автономії

Папські документи XII століття показують, наскільки часто військово-чернечі ордени зверталися до Рима. Особливо це помітно у випадку тамплієрів.

Відомо близько п’ятдесяти папських документів 1113–1198 років, у яких використовувалася стандартна формула Iustis petentium desideriis («справедливим бажанням прохачів належить надати швидку згоду»). Приблизно 57 відсотків цих документів були адресовані тамплієрам, а близько 43 відсотків — госпітальєрам.

Отже, тамплієри досить часто зверталися до папської влади з різноманітними проханнями. Це могло бути пов’язано з їхнім особливим становищем. На відміну від госпітальєрів, чия діяльність поєднувала військові та доброчинні функції, тамплієри від самого початку були пов’язані саме з військовою діяльністю. Їхнє становище як «нового лицарства» створювало для них особливі проблеми й потребувало папського захисту.

Водночас саме папські привілеї створювали юридичну основу для дедалі більшої самостійності орденів.

Особливо важливою була заборона тамплієрам складати феодальні присяги, включена до булли Omne datum optimum. Для госпітальєрів аналогічне обмеження з’явилося пізніше — 1186 року, коли папа Урбан III перевидав буллу Christianae fidei religio.

Це мало далекосяжні наслідки. Відмова від феодальних присяг дозволяла військово-чернечим орденам контролювати території, де вони могли здійснювати власні права володарювання.

Тамплієри вже 1152 року мали права володаря в Тортосі у графстві Триполі. 1159 року папа Адріан IV, очевидно, на прохання ордену, перетворив його володіння Томар у Португалії на територію під прямою юрисдикцією Апостольського Престолу зі статусом nullius dioecesis («поза єпархіальним підпорядкуванням»).

Госпітальєри, своєю чергою, 1187 року перебрали під контроль замок Маргат. У XIII столітті ця територія фактично проводила власну зовнішню політику між князівством Антіохія та графством Триполі, укладаючи у другій половині століття сепаратні перемир’я з мамлюкськими султанами.

Це дає підстави переглянути уявлення про так звану «орденську державу» (Ordensstaat) як явище, характерне лише для XIV століття та пізнішого часу. Територіальні володіння військово-чернечих орденів із певними рисами самостійного політичного утворення виникали значно раніше.

Госпітальєри: війна, доброчинність і папський контроль

Відносини папства з госпітальєрами демонструють ще один важливий аспект: поступову мілітаризацію ордену.

У буллі Pie postulatio voluntatis 1113 року військова діяльність госпітальєрів узагалі не згадувалася. Проте близько 1140 року, у ранній редакції булли Quam amabilis Deo Інокентій II вже зазначав, що госпітальєри утримували людей для забезпечення безпеки паломників під час їхніх подорожей до святих місць.

Така практика фактично наслідувала ранню діяльність тамплієрів.

До 1170 року військові зобов’язання госпітальєрів стали настільки значними, що магістр Жільбер д’Асаї подав у відставку. Найімовірніше, він надмірно навантажив фінансові, матеріально-технічні та кадрові ресурси ордену, залучивши його до військових кампаній Єрусалимського королівства проти Єгипту та взявши на себе відповідальність за гарнізони й укріплення прикордонних замків.

Керівні діячі Центрального конвенту виступили проти його відставки й зрештою звернулися до папи.

У 1172 році папа Олександр III видав мандат Constitutis in praesentia, яким наказав наступним магістрам дотримуватися давніх статутів ордену та обов’язково консультуватися з Генеральним капітулом, особливо у питаннях утримання гарнізонів та будівництва прикордонних фортець. При цьому папа не намагався обмежити військові зобов’язання госпітальєрів.

У 1178–1179 роках Олександр III видав інший документ — Piam admodum et iugem sollicitudinem. У ньому госпітальєрам нагадувалося про їхнє первісне призначення — доброчинність, а військова діяльність допускалася передусім тоді, коли йшлося про оборону держави або облогу міст невірних.

Проте папа водночас розумів, що військова діяльність орденів була постійною складовою політичної ситуації на Латинському Сході. Після важкої поразки хрестоносців у битві біля Броду Якова (1179) понтифік звернувся до прелатів із закликом надати термінову допомогу для збереження залог Латинського Сходу, які обороняли тамплієри та госпітальєри.

Отже, папська політика щодо військової функції госпітальєрів не була послідовним намаганням повернути їх винятково до доброчинності. Вона враховувала реальну військово-політичну ситуацію Латинського Сходу.

Від орденської автономії до власного володарювання

До 1206 року військова ідентичність госпітальєрів була вже цілком сформованою. На Генеральному капітулі в Маргаті орден ухвалив статути, що докладно регулювали військову діяльність.

Маргат був особливим прикладом розвитку територіальної влади ордену. Папські привілеї, насамперед звільнення від феодальних присяг та залежності від місцевої церковної юрисдикції, створювали умови для того, щоб такі території могли розвиватися як відносно самостійні володіння.

Тамплієри також поступово набували територіальних позицій. 1191 року вони тимчасово контролювали Кіпр, 1260 року вони здобули сеньйоріальні права у Сідоні, а 1300 року перетворили острів Руад біля узбережжя Тортоси на свій останній плацдарм у Святій землі.

Тому саме тамплієрів можна розглядати як ранніх учасників процесу, що в подальшому привів до формування територіальних держав орденів. Їхня maior libertas, отримана ще 1139 року, створила для цього важливу юридичну основу.

Проте вирішальний імпульс цьому процесові дала саме політика Апостольського Престолу: саме папська курія створила юридичні прецеденти, які дозволили орденам трансформуватися у самостійні суб’єкти міжнародної політики того часу. Особливо важливими в цьому контексті були рішення Інокентія II щодо тамплієрів та Урбана III щодо госпітальєрів.

Луцій III — папа, який знав ордени зсередини

Особливо показовою є діяльність папи Луція III.

У 1184–1185 роках він неодноразово — загалом вісім разів — оприлюднював буллу Quanto per Dei gratiam на користь госпітальєрів. Він підтверджував їхній статут, який раніше був укладений магістром Раймоном дю Пюї за спільною порадою та згодою капітулу й, як повідомлялося, підтверджений папою Євгенієм III.

Проблема полягала в тому, що первісного підтвердження Євгенія III вже не могли знайти.

Це не стало для Луція III непереборною перешкодою. Він знав документи госпітальєрів надзвичайно добре. До обрання папою він понад сорок років перебував у Колегії кардиналів, де підписував папські грамоти, пов’язані як із госпітальєрами, так і з тамплієрами.

Як кардинал, він скріплював своїм підписом (subscriptio) акти для тамплієрів ще з 1142 року. Згодом він брав участь у затвердженні нових редакцій Omne datum optimum. Досвід Убальдо щодо Госпіталю був ще більшим: у 1150–1170-х роках його підпис стояв під численними примірниками Christianae fidei religio та іншими важливими документами ордену.

Отже, коли Убальдо Аллучінголі посів папський престол під іменем Луція III у 1181 році, він знав документальну та юридичну «кухню» орденів краще за будь-кого в курії — фактично зсередини задокументованої історії їхніх привілеїв.

Після ІІІ Латеранського собору 1179 року, де військово-чернечі ордени зазнали жорсткої критики з боку єпископату, Луцій III сприяв відновленню та юридичному захисту їхніх привілеїв. Він десятиліттями особисто розглядав документи, які тепер мав підтверджувати як папа.

Тому прохання магістра Роже де Мулена підтвердити статут госпітальєрів, навіть без первісної грамоти Євгенія III, ймовірно, не становило для Луція III серйозної проблеми. Він міг пам’ятати сам документ або принаймні бути добре знайомим із його змістом.

Хто насправді формував політику: папа чи ордени?

Взаємини Апостольського Престолу з тамплієрами та госпітальєрами у XII столітті неможливо звести до спрощеної моделі одностороннього підпорядкування чи суворих наказів. Ордени активно зверталися до Рима, просячи про захист, підтвердження прав і нові привілеї. Особливо часто це робили тамплієри.

Водночас не всі ключові рішення виникали як відповідь на формально зафіксовані прохання. Omne datum optimum 1139 року є важливим прикладом папської ініціативи, яка могла бути зумовлена самим сприйняттям молодого ордену як необхідного захисника Церкви.

Папські рішення мали наслідки, що виходили далеко за межі безпосереднього захисту орденів. Заборона феодальних присяг, звільнення від місцевої церковної юрисдикції та підтвердження територіальних прав створили правові умови для формування самостійних орденських володінь.

Тому історична агентність у цих взаєминах була гнучкою й змінювалася залежно від ситуації. Орденські магістри та їхні прокуратори послідовно лобіювали власні інтереси в Римі, домагаючись нових гарантій і захисту, проте саме папська санкція надавала цим прагненням легітимної сили.

Особливо добре це видно на прикладі Луція III: людина, яка десятиліттями працювала з документами тамплієрів і госпітальєрів як кардинал, ставши папою, могла безпосередньо спиратися на накопичений досвід і пам’ять курії.

Отже, взаємодія військово-чернечих корпорацій із папством у XII столітті постає не як статична ієрархія, а як живий і безперервний діалог — процес петицій, відповідей, юридичних підтверджень та стратегічних рішень. Орденська автономія визрівала у цій двосторонній співпраці, хоча її фундаментальну правову рамку збудувала саме папська курія.

Використана література: Burgtorf J. Hospitallers, Templars, and the papacy in the twelfth century: the issue of historical agency // The Templars, the Hospitallers and the Crusades : Essays in Homage to Alan J. Forey / ed. by H. J. Nicholson, J. Burgtorf. London ; New York : Routledge, 2020. P. 58–70.
Стаття підготовлена на основі академічної публікації та адаптована для широкого кола читачів.

Примітки
[1] Папська рота (від лат. rota — «колесо») — це особлива кругла печатка-підпис, яку середньовічні папи римські ставили на найважливіших документах. Вона мала вигляд кола, всередині якого малювали хрест, вписували імена апостолів Петра і Павла, ім’я самого папи та його особистий девіз. Цей знак захищав документи від підроблення і не має жодного стосунку до військових рот.