Після відсторонення у 1252 році Рено де Віш’є з посади великого магістру ордену тамплієрів, Тома Беро був призначений виконуючим обов’язки голови ордену, а великим магістром він був обраний лише у 1256 році, після смерті Рено де Віш’є [1].
Тома Беро прийняв орден у занепаді, володіння тамплієрів у Святій землі були зведені лише до кількох міст та фортець. Якби цього було недостатньо, у 1256 році в Акрі розпочався військовий конфлікт між венеціанцями та генуезцями, відомий як «Війна святого Сави» (1256-1270) [2]. Після падіння Єрусалиму (1244), Акра стала столицею Єрусалимського королівства, тому війна св. Сави надзвичайно шкодила обороноздатності християнських володінь.
Самознищення королівства
Венеційсько-генуезька війна призвела до того, що у неї були втягнуті місцеві барони і військово-чернечі ордени [3]. Спочатку ордени намагалися бути посередниками між італійськими республіками, але згодом вони стали на бік протиборчих сторін: тамплієри і тевтонські лицарі [4] підтримали Венецію, а госпітальєри – Геную.
Інші торговці також були вимушені обирати: пізанці, марсельці і провансальці стали на бік венеціанців, а каталонці, валенсійці, анконці та грецькі купці приєдналися до генуезьців.
Регент королівства Жан д’Ібелін (Арзуфський) і його двоюрідний брат, граф Жан д’Ібелін (Яффський) спочатку виступили на боці Генуї. Але після того, як генуезьці мало не вбили графа Яффи в Акрі (1257), вони перейшли на бік Венеції.
Князь Антіохії Боемунд IV виступив на боці Венеції і підтримав її у своїх володіннях, Антіохії та Триполі. Однак його васал, Бертран Ембріако сеньйор Гібелету, був з генуезької родини, тому він встав на бік Генуї.
Філіп де Монфор, сеньйор Тіру, зайняв бік генуезьців і вигнав венеціанців зі свого міста. Під час морської битви біля Акри (25 червня 1258 року), він підійшов зі своїм військом до мурів Акри, де повинен був приєднатися до госпітальєрів і разом атакувати венеціанців через генуезький квартал. Але через поразку генуезького флоту на морі, Філіп де Монфор не наважився на атаку з суші і повернувся до себе в Тір.
Майже єдиним нейтральним авторитетом залишався сенешаль королівства Жоффруа де Сержін зі своїми французькими лицарями. Латинський патріарх Єрусалиму Жак Пантелеон (майбутній Папа Римський Урбан IV) перебував у Європі, тому духовенство стояло осторонь від конфлікту.
В битві біля Акри венеціанці здобули перемогу, захопили генуезький квартал і вигнали його мешканців з міста. Залишивши Акру, генуезьці переміститись до Тіру, який відтоді став їх новою головною базою у східному Середземномор’ї.
Венеційсько-генуезька війна охопила все Середземномор’ю і тривала до 1270 року. Наслідки війни були вкрай негативні для держав хрестоносців, які ослаблі і все не могли себе захистити від завоювань мамлюками.
Безвладдя у Єрусалимському королівстві
Людовік IX Святий відплив до Європи у 1254 році, і незважаючи на всі клопоти, залишив за собою лише видимість королівства – без центральної влади, без стратегічних кордонів. Він зміцнив Сідон, Цезарію та Яффу і посилив стіни Акри. Всі замки, які залишились у християн, належали військово-чернечим орденам.
До 1254 року королем Єрусалиму був Конрад II, син імператора Фрідріха II, після його смерті титул перейшов до його сина Конрадіна (Конрад III), який як і його батько ніколи не бував в Святій землі, тому весь цей час регентом королівства був Жан д’Ібелін (Арзуфський).
1 лютого 1258 року, на прохання великого магістра тамплієрів Тома Беро та Жана д’Ібеліна (Яффський), до Акри прибув Боемунд VI, князь Антіохії. Князь привіз з собою свою сестру кіпрську королеву-вдову Плезанс та її неповнолітнього сина Гуго. Боемунд попросив визнати Гуго королем Єрусалима, а себе регентом.
Війна св. Сави була у самому розпалі, тому було очікувано, що після того як венеціанська партія підтримала Боемунда, її противники, генуезці, заявили що королем вони визнають лише Конрадіна. Тому було скликано курію, де рішенням більшості титул «сеньйора королівства» отримав Боемунд, який перед своїм від’їздом з Акри, призначив Жана д’Ібеліна (Арзуфський) своїм бальї. Після смерті Жана (1258), титул бальї отримав сенешаль королівства Жоффруа де Сержін.
Призначення регента та бальї дали королівству хоч якусь надію на спокій і стабільність. У 1258 році, за сприянням бальї Жана, магістр Тома Беро уклав оборонний союз з великим магістром госпітальєрів Гуго де Ревелем та Анно фон Зангергаузеном, великим магістром Тевтонського ордену.
Відсутність короля призвела до того, що барони та ордени почали діяли більш незалежно, ніж раніше, і намагались зберігати свої володіння шляхом укладання союзів із сусідніми мусульманськими державами. До того ж, з кінця 1257 року політична ситуація в Сирії почала змінюватися у зв’язку з монгольським вторгненням під командуванням Хулаг-хана (1256–1260).
Граф Триполі та князь Антіохія, Боемунд VI об’єднався з монголами проти мамелюків. Його війська, разом з монголами та за підтримки царя Кілікійської Вірменії Гетума, спочатку захопили Алеппо (24 січня 1260 року), а потім Дамаск, якій здався їм без бою (1 березня 1260 року).
Жан д’Ібелін, граф Яффи, замість того щоб спільно з монголами та іншими християнськими баронами, виступити спільним фронтом проти мусульман Сирії, навпаки уклав угоду з їх султаном ан-Насіром Юсуфом (1259).
Бейбарс – новий Саладин, руйнівник королівства
Просування монголів Сирією несло загрозу Каїру. Тому, єгипетські мамлюки домовилися з Акрою, про право проходу їх військ по території франків. 3 вересня 1260 року мамлюки перемогли монголів у битві при Айн-Джалуті (Галілея), а згодом завоювали Дамаск (8 вересня 1260 року) та Алеппо (восени 1260 року) і запинили просування монголів на Близькому Сході.
Втративши союзника, династію Аюбідів, Жан д’Ібелін (Яффський) та інші Ібеліни (сеньйори Арзуфа та Бейрута), а також госпітальєри, спробували укласти мирну угоду з Бейбарсом, новим султаном Єгипту.
Але, Бейбарс поставив на меті завоювати всю Святу землю – мамлюки послідовно відвойовували міста і фортеці в монголів, хрестоносців та їхніх союзників.
Великий магістр тамплієрів Тома Беро розвинув активну діяльність, спрямовану на збереження християнських володінь у Святій землі та інформування християн Заходу про біди на Сходу. Магістр написав листа брату Амадею, скарбнику ордену тамплієрів в Англії (лист від 4 березня 1261 року), та відправив брата Етьєна з останніми новинами до Іспанії.
Госпітальєри взяли на себе Францію, а тевтонські лицарі Священну Римську імперію – всі повідомляли про невідворотну небезпеку яка загрожує Святій землі.
Венеційсько-генуезька війна підірвала економіку не тільки Акри але і всього королівства – на організацію оборони королівства просто не було грошей. Тамплієри на Сході теж потерпали від нестачі грошей через відсутність міняйл. Тому Латинський патріарх Єрусалиму Гійом II у 1267 році звернувся за грошима не до великого магістра Тома Беро, а до магістра тамплієрів у Франції Аморі де Ла Роша (1265-1271), друга короля Франції Людовіка IX:
«Треба, щоб у місті Акрі ми мали достатньо грошей, щоб годувати наших арбалетників; потім нам потрібно 60 турських ліврів, щоб заплатити шістдесяти лицарям, які прибули з графом Неверським і з месиром Евраром де Валері; рицарі Жоффруа де Сержина [маршал Єрусалимського королівства] стоять нам за рік десять тисяч турських ліврів; месир Жоффруа заклав свою вотчину за нашим зобов’язанням та зобов’язанням магістрів орденів Храму [5] та Госпіталю [6] за три тисячі ліврів – лише церковної скарбниці, відданої на збереження в паризькому Храмі [резиденція ордену тамплієрів у Парижі], вистачить, щоб відшкодувати йому витрати. Ви повинні також повернути тисячу вісімсот турських ліврів, які ми позичили у купців за посередництвом паризького банку, щоб сплатити за п’ять місяців п’ятдесяти восьми лицарям з гарнізону Акри. І заради любові до Бога посприяйте миру між генуезцями та венеціанцями, перешкоджайте бідним і немічнім здійснювати подорож на Схід, добийтеся для нас десятини від Кіпрського та Єрусалимського королівств на витрати для захисту Акри та Яффи та прискорте від’їзд нового хрестового походу. З усім цим зверніться до Папи і допоможіть нам, наскільки це у ваших силах».
Монгольський великий хан Хулагу готував новий похід проти Єгипту і міг знайти союзників у франкських прибережних містах. Щоб цьому запобігти, Бейбарс виступив проти самих слабких – християн.
Єрусалимське королівство, позбавлене підтримки і послаблене внутрішньою боротьбою, не мало сил чинити опор султану. Фортеці баронів, замки військово-чернечих ордені, падали під його натиском: Цезарія (27 лютого 1265 року), Арзуф (26 квітня 1265 року), фортеця тамплієрів Сафед (1266).
Після двох років перепочинку Бейбарс розв’язав нову блискавичну війну: 7 березня 1268 року він почав наступ на Яффу, 5 квітня – на замок тамплієрів Бофор, 26 квітня – на Баніас, а 15 травня – на Антіохію. Весь маршрут, від Яффи до Антіохії, це приблизно шістсот кілометрів, Бейбарс пройшов за два місяця – християни ховалися у свої фортеці, бо часу на те щоб об’єднатися і дати бій у них не було, як і на те щоб допомогти підкріпленнями осадженим.
Орден тамплієрів поніс великі майнові та територіальні втрати. Замки Баграс, Дарбезак та Роше Рюссель, в горах Аману опинилися відрізаними та втраченими.
У 1271 року після того як тамплієри залишили свої важливі замки Роше Гійом та Шастель-Бланк, тевтонці свій Монфор, а госпітальєри Крак де Шевальє, магістри орденів на чолі з магістром тамплієрів Тома Беро уклали десятирічне перемир’я з Бейбарсом.
Великий магістр ордену тамплієрів Тома Беро помер 25 березня 1273 року, його наступником став Гійом де Боже.
© Бойчук Б.В., 2023
© TEMPLIERS.INFO, 2023
Ілюстрації
Рис. 1. Герб великого магістра тамплієрів Тома Беро.
Примітки
1. Можливо це помилка переписувача, але німецький дослідник хрестових походів, Райнгольд Реріхт у своїй книзі «Regesta Regni Hierosolymitani (1097-1291)» вказує на те, що у жовтні 1252 року Тома Беро підписує документи як магістр ордену тамплієрів.
2. Війна між морськими республіками Генуєю та Венецією, що розпочалася в 1256 році через торгову суперечку в Акрі і охопила всі містах східного Середземномор’я. Назва на честь монастиря святого Сави, розташованого в самому центрі Акри, на кордоні між генуезькими та венеційськими кварталами.
3. Військово-чернечи ордени – це військові організації, члени якої давали чернечі обітниці та жили як ченці, але при цьому носили зброю і брали участь у війнах. Представники таких орденів: тамплієри, госпітальєри, Тевтонський орден, орден Алькантара, орден Калатрави та інших. Більшість з них вже давно припинили своє існування, а є такі які існують досі, але вже як світські ордени.
4. «Орден братів німецького Дому святої Марії в Єрусалимі» (лат. Ordo domus Sanctae Mariae Theutonicorum Ierosolimitanorum), більш відомий як Тевтонський орден (лат. Ordo Teutonicus). Складався переважно з вихідців із «тевтонських» (німецьких) земель.
5. Ще одна назва ордену тамплієрів – «Орден Храму» («храмовники»), на честь Храму Соломона (Templum Salomonis) в Єрусалимі, на місці якого була заснована резиденція ордену тамплієрів. Повна назва ордену тамплієрів – «Бідні лицарі Христа та Храму Соломона» (лат. Pauperes commilitones Christi Templique Solomonici).
6. «Орден Госпіталю» скорочена назва ордену госпітальєрів, який повність називався як «Лицарський орден Госпіталю святого Іоана Хрестителя з Єрусалиму» (лат. Ordo Militiae Sancti Johannis Baptistae Hospitalis Hierosolimitani).
